Союзи слов’янських племен

Сім племінних об’єднань – дуліби, деревляни, поляни, уличі, тиверці, сіверяни і деякою мірою радимичі у VІІІ-ІХ ст. проживали на території України. Ця південна група східнослов’янського етнічного масиву найстаріша, її коріння сягає ранньосередньовічної доби, яка відіграла визначальну роль в україногенезі.

Сучасні українці є нащадками південних літописних племен («Повість минулих літ» Нестора), а інші два східнослов'янські народи – росіяни та білоруси – більш північних угрупувань.

Поляни і древляни населяли Київське князівство. Київська земля займала територію, обмежену зі сходу Дніпром, на півдні межею Київської землі було Поросся. 3ахідна межа Київської землі – так звана Погорина, територія вздовж річки Горинь, з містами Бужеськ, Шумськ, Тихомль, Вигошів, Дорогобуж, Гнойниця. Нарешті, північні межі Київської землі проходили приблизно по Прип'яті, але фактично в сферу впливу Київських князів входило все Полісся; так, князівство Турово-Пінське впродовж половини всього розглядуваного періоду знаходилось у формальній залежності від Києва.

Древляни розселилися і далі на захід, на Волинь, де жили впереміж з волинянами, і на північ від Прип'яті, на дреговицьку землю поляни-русь покорили древлян ще в часи княгині Ольги і врешті-решт асимілювали їх, але в часи Русі різниця між цими двома етносами була ще відчутною. Полянин Нестор у літописі характеризує древлян як варварів, «живущих скотсько». Якщо поляни в цей період були ґрунтовно християнізовані, ховали своїх небіжчиків хоч і в курганах, але за християнським обрядом, без кострищ; та не клали їжу в домовину, то древляни залишили характерні кургани без ям, із слідами ритуальних вогнищ.

Поляни-русь займали південь Чернігівської землі і луки вздовж Десни аж до Новгород-Сіверського. Головна територія князівства населена була сіверою, яка залишила, зокрема, кургани вздовж ріки Сули і на схід аж до Курська. Північними межами землі сівери були лісові простори аж до Дебрянська (нинішній Брянськ). Влада Чернігівських князів сягала далеко на північний і південний схід – від Рязані до Причорномор'я (Тьмутаракань).

Піднесення Галицької землі чималою мірою стало наслідком її колонізації з півночі, з боку Волині. У будь-якому разі, якщо назва «Червона Русь» «червенські городи») має просторову символіку, то вона означає території на південь від основної землі, отже, в цьому випадку – Волині. За антропологiчними і культурними ознаками-прикарпатське населення різко виділяється із слов'янського масиву: галичани і гірці менші на зріст, темніші, граційніші, їх музичний і танцювальний фольклор дуже різниться від загальноукраїнського. Радше за все, це наслідки змішування прийшлого слов'янського населення з місцевими нащадками кельтського або фракійського етносу.

Ці три південноруські землі розташовані на території найдавнішого слов'янського розселення, базовій території для наступної слов'янської колонізації лісової півночі Східної Європи та її південного лісостепу, а згодом і степу. Вона являє собою певне ціле, центром якого є величний Дніпро. Галицько-Волинська, Київська та Чернігiвська землі охоплюють вологу і достатньо родючу лісову смугу, що поступово переходить в чорноземний лісостеп. Рубіж із барвистим трав’яним степом – історична межа України, край поля, який завжди притягував охочого до землі хлібороба, край загрози і свободи.

Через Середню Наддніпрянщину, яка стала етнокультурним центром давнього українства, проходили різні міграційні потоки. Племінний союз полян, економічний і політичний центр якого став столицею могутньої ранньофеодальної держави – Київської Русі, успадкував від своїх попередників схильність до індивідуальної свободи, землеробської культури, вміння захищатися від будь-якого ворога. А ще відсутність на Русі рабства, розвиток народовладного, із старійшинами, вічового ладу, природності буття.

У ХІІІ ст. під час монголо-татарської навали північно-західні княжіння стали васалами Золотої Орди, а південно-західні – ввійшли до складу Великого князівства Литовського. У результаті наприкінці ХV ст. на місці перших сформувалася руська народність, а інші – білоруська та українська.