Етапи розвитку руської національної філософії

На кожному з етапів по-новому ставляться і розв’язуються проблеми взаємовідносин людини і держави, держави і церкви та багато інших філософських проблем, однак завжди панівною є ідея співвідношення руських і світу.

мовляв, це культура українського, а не руського етносу. Для чіткішого усвідомлення проблеми висловимо кілька методологічно принципових міркувань. По-перше, відомо, що філософствування як стан духовності виникає тоді, коли свідомість сягає певного рівня розвитку, а саме рівня самоусвідомлення. Цього рівня можуть досягти різні сфери духовності: наука, політика, право, мораль, релігія, мистецтво, міфологія тощо. Тобто виникнення філософствування - це багатоваріативний процес, головним моментом якого є самоусвідомлення різнопланових формоутворень духу. Проте філософія як самостійне духовне утворення виникає лише тоді, коли спосіб “поведінки” самоусвідомлення, розглядається як методично обгрунтована процедура, як принцип терпетичної діяльності. Виходячи із цього зауважимо, що Русь не знає філософії як самостійної духовної сфери людської діяльності. На тлі політики, права, моралі, релігії в Стародавній Русі виникають лише зачатки філософст-вування, розкидані в названих формах духовності, найбільше у релігії. Не випадково любов до мудрості у цей час тлумачится здебільшого теологічно, а під філософом розуміють, як правило, богослова, “книжника”, знавця церковно-канонічної літератури і практичних заповідей Священного Писання. Красномовно про це засвідчує і форма літературних творів цього періоду: ізборники, повчання, притчі, слова звернення, моління, патерики. Наприклад “Ізборники Святослава”, “Повчання Володимира Мономаха”, “Слово про Закон і Благодать” першого Київського митрополита Іларіона, “Слово о полку Ігоревім”, ”Притча про людську душу” Кирила Туровського, “Моління” Данила Заточника, патерики “Сінайський” і “Києво-Печерський”, “Руська Правда” Ярослава Мудрого тощо. По-друге, головна проблема полягає навіть не у тому, що Русь не знає філософії як самостійного елемента духовної культури. Проблема в іншому: чи виражають зачатки філософствування стародавніх “русичів” специфіку світобачення, світовідчуття, архетипіку духовності, ментальності саме руського народу, а не якогось іншого, і, якщо виражають, то якою мірою? Названа історико-філософська проблема торкається більш глобальної, культурно-історичної теми, а саме: хто такі руські і яке місце вони посідають в історії Стародавньої Русі? Як відомо на цю проблему існує кілька прямо протилежних поглядів. Не будемо надавати перевагу жодному з них, а звернемося до “Повісті минулих літ” Нестора-літописця, який чітко описує, хто такі руські і звідки вони прийшли.

Перша згадка про руських у грецькому літописанні датується 860 роком [див. 10, 11]. Саме у цей час вони ходили на Царгород. У ці ж роки варяги із замор’я брали данину з чуді, словен, мері, весі, кривичів. А хозари брали з полян, сіверян, вятичів. Звернімо увагу: серед народностей, з яких брали данину варяги були не слов’янські (чудь, меря, весь) і слов’янські (словени, кривичі). Саме серед цих поневолених народів і виникає бунт проти варягів. У літопису про це пишеться: “У рік 6370 [862]. Вигнали [чудь, словени, кривичі і весь] варягів за море, і не дали їм данини, і стали самі в себе володіти. І не було в них правди, і встав рід на рід, і були усобиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: “Пошукаємо самі собі князя, який би володів нами і рядив за угодою, по праву”.

Пішли вони за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів - русь, як ото одні звуться свеями, а другі - норманами, англами, інші - готами, - отак і ці. Сказали русі чудь, словени, кривичі і весь: “Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-но княжити і володіти нами”.

І вибралося троє братів із родами своїми, і з собою всю узяли русь. І прийшли спершу вони до словен, і поставили город Ладогу. І сів у Ладозі найстарший [брат] Рюрик, а другий, Синеус, - на Білім озері, а третій, Трувор, - в [городі] Ізборську. І од тих варягів дістала [свою] назву Руська земля.

А по двох літах помер Синеус і брат його Трувор, і взяв Рюрик волость усю один. І, прийшовши до [озера] Ільменя, поставив він город над Волховом, і назвали його Новгородом. І сів він тут, князюючи і роздаючи мужам своїм волості, [звелівши їм] городи ставити: тому - Полоцьк, тому - Ростов, другому - Білоозеро. А варяги по тих городах є приходні. Перші насельники в Новгороді - словени, а в Полоцьку - кривичі, в Ростові - меря, у Білоозері - весь, в Муромі - мурома. І тими всіма володів Рюрик” [10, 12].

Зробимо кілька попередніх узагальнень: а) як випливає з літопису, слов’янство задовго до утворення єдиної держави було поділене на дві гілки - північне і південне, - котрі платили данину різним завойовникам. Північне - варягам, південне - хозарам; б) запросили русів правити собою не слов’янські племена, а угро-фінські (чудь, весь) разом зі словенами, адже був між ними розбрат. Зауважимо, розбрат був не серед слов’янського племені, а між родами різних племен. Північні словени були окраїною слов’янського світу, і жили вони серед фінських племен, на землі котрих прийшли у процесі розселення. Не могли мирно вжитися новгородські словени з іншими племенами, як не могли, напевно, і підкорити їх. Тому і вимушені були погодитися запросити наводити порядок чужинців, а саме, русів. Для фінських же племен варяги, зокрема руси, були набагато ближчі, аніж слов’яни. Це були споріднені племена, тому економічна і культурна колонізація їх відбувалась мирним шляхом. Відбувалося заселення, а не завоювання, поневолення чи витіснення туземців. Якщо і виникали сутички, то вони спричинялися спробами поширити християнство серед корінного населення. Характерним є і той факт, що зближення обох сторін в залузі повір’їв було таким же мирним, як і у побуті. Ворожнечі, непримиримої протилежності своїх вірувань не відчули зустрінуті сторони [див. 7, 51]. І це зовсім не випадково, адже руські - це вихідці з варязьких, угро-фінських, а не слов’янських племен; в) уже за часів Рюрика почало утворюватися імперське князівство, до складу якого входили не лише угро-фінські, слов’янські, а і багато інших племен. Об’єднавчою силою виступали руський (варязький) князь і його військова дружина; г) єдиної первинної старослов’янської народності, з якої ніби-то виникають руський, український і білоруський етноси, не було. Основою руської народності завжди були руси, вихідці з різних варязьких племен. Поляни, сіверці, вятичі й інші слов’янські племена, котрі спочатку платили данину хозарам, були завойовані русами. І лише після поневолення їх почали називати руссю - за назвою завойовників. До поневолення слов’янські племена, що проживали на землях Наддніпрянщини, у Візантійських рукописах називають близьким за звучанням, але етимологічно принципово відмінним терміном “роси”. Якщо слово “рус” угро-фінського походження і означає “які живуть і пересуваються по воді”, то слово “рос”- санскритського походження і означає “сини неба”. Як відомо, ядром Древньої Русі була відносно невелика територія Середнього Подніпров’я, розташована в ореалі річок Прип’ять, Десна, Псьол, Дніпро, Рось. Археологічні матеріали VI-VII ст. дають підставу говорити про своєрідну культуру, ореал розповсюдження котрої досить чітко збігається з праукраїнськими землями Наддніп-рянщини. Він також збігається з Зарубинецькою культурою (III ст. до н.е. - III ст. н.е.), а також з більш ранньою Трипільською культурою. Нагадаємо також, що саме народ “рос” неодноразово згадується у Старому Завіті. Навіть за часів утворення держави з центром у Києві лише руські захвачену Наддніпрянщину називають Руссю, а візантійські, сірійські, грецькі автори за старою традицією продовжують називати наддніпрянців “росами”. Отже, праукраїнські наддніпрянські племена були підкорені руськими. Це також чітко засвідчує літопис.

Було у Рюрика два мужа, не його племені, а бояри - Аскольд і Дір, котрі відпросилися у нього відправитися з родом своїм у Царгород. Пропливаючи Дніпром, побачили місто і залишилися у ньому. Зібрали багато у себе варягів і стали володіти полянською землею. Влітку 866 р. Аскольд і Дір як русичі пішли на Царгород, але похід був невдалий. Отже, між запрошенням варягів і походом на Царгород пройшло лише чотири роки. У проміжку між цими роками полянські землі (зокрема Київ) попали у залежність від мужів Рюрика. У 879 р. помирає Рюрик і передає князювання своєму родичеві - Олегу, віддавши йому на руки свого малолітнього сина. Можна сказати так: Рюрик передає князювання своєму малолітньому сину, а регентом при ньому призначає Олега. У 882 р. Олег загарбує Смоленськ, Любеч і скрізь садить своїх мужів. Обманом бере у полон Аскольда і Діра, вбиває їх і заволодіває Києвом. Щодо нашої теми важливі деякі обставини, про які пише літописець. Олег, сховавши воїнів, послав сказати Аскольду і Діру, що вони купці, їдуть до греків від Олега і княжича Ігоря, прийдіть до нас, до родичів своїх. Коли ж Аскольд і Дір прийшли, то Олег заявив їм: не князі ви і не княжого роду, а я - княжого. А коли винесли на руках Ігоря, промовив: а ось він - син Рюриків! Виділимо кілька важливих нюансів: 1) Олег, судячи з його поведінки (а саме - показав на сина Рюрика), був регентом при малолітньому Ігорі;

2) Аскольд і Дір були родичами варязьких воїнів, але не з роду Рюрика, інакше їх би не вбивали; 3) лише регентство при малолітньому Ігорі дало підставу Олегу вбити Аскольда і Діра, котрі добровільно, напевно, не визнали його регентом, адже самі були родичами варягів і бояринами Рюрика; 4) регентство при малолітньому Ігорю давало також законну підставу Олегу “княжити” у Києві, що стає центром руських. І мовив Олег: “Хай буде се мати городам руським”, - пише літописець [10, 13]. Чому саме так сказав Олег? Відповідь очевидна. У Києві перебуває нащадок Рюрика - його син Ігор. А там, де князь русів, там і їхня столиця. У 883 р. Олег починає воювати проти древлян і, мечем покоривши їх, став брати з них данину. У 884 р. Олег перемагає сіверян і накладає на них легку данину, водночас не дає їм платити данину хозарам, сказавши при тому: “Я їм противник, і вам нічого давати” [10, 14]. У 885 р. починає брати данину з радомичів, про що літописець пише: “І мовив їм Олег: “Не давайте хозарам, а мені давайте”” [10, 14]. За кілька років Олег силою підкорив полян, древлян, сіверян, радомичів, а з уличами і тиверцями воював. До повноліття Ігоря Олег “княжить” у Києві, збираючи данину з поневолених народностей.

Звернімо увагу на особливості “князювання” Олега на полянських землях, без яких важко зрозуміти генезу руського народу і формування специфічних ознак руської національної філософії. Це його “реке-тирський” характер. Якщо фінські племена (разом із слов’янськими) запросили князя, котрий би володів ними і судив би по праву, бо земля велика і багата, тільки ладу в ній нема, то така цивілізаторська роль явно не по душі руському Олегу. Покидає він Новгород, мечем підкоряючи слов’янські племена. І завжди “рекетирське”: не давайте хозарам, а давайте мені. “Босяцький” характер походів Олега, зокрема на греків, не може приховати і виправдати навіть придворний літописець. У 907 р. Олег зібрав багато воїнів і пішов на Царгород. Під час походу ”попустошив він довкола города, і вчинив убивство багатьох греків. І палат багато вони розбили, і церкви попалили. А котрих же брали як полоняників, [то] одних вони посікали, а других мучили, інших же розстрілювали, а [ще] інших у море кидали. І багато іншого зла творили руси грекам, як ото [звичайно] вороги творять” [10, 17]. У дружині Олега, що йшла на Царгород, були не тільки руські, а і південні слов’яни: поляни, древляни, сіверяни тощо. Перебували вони у дружині явно на нерівноправних умовах. Про це свідчить такий красномовний факт, переданий літописцем. Після укладання миру і прийняття присяги за руським звичаєм (клялися ті своєю зброєю і Перуном, своїм богом, і Велесом, богом худоби) Олег сказав: “Ізшийте паруси паволочані русам, а словенам - шовкові”. Так і вчинили...І напнули руси паруси паволочані, а словени - шовкові, і роздер їх вітер. І сказали словени: “Візьмемось за свої грубі. Не дано словенам [напинати] паруси шовкові” [10, 19].

“Рекетирський”, хоч і не такий відвертий, як у Олега, характер носить і князювання прямого нащадка Рюрика - його сина Ігоря. Після смерті Олега у 913 р. древляни не підкорились Ігорю. Літом 914 р. Ігор перемагає древлян і накладає данину, більшу за Олегову.

Звернімо увагу і на таку особливість князювання Ігоря: незважаючи на більш ніж півстолітню колонізацію південно-східних слов’ян, Ігор набирає військо, головним чином, із-за моря, з варягів. Військо Ігоря складається з варягів, русів, словен, кривичів, тіверців, полян тощо. Всі названі народності, за виключенням варяг, були на той час підкорені руськими. Проте головною ударною силою Ігоревого війська залишаються руські, а також інші варязькі племена. Така традиція збережеться не одне століття, як буде показано пізніше, що засвідчує про повну інородність слов’ян щодо руських. Тобто, на наш погляд, зачатки філософствування у Древній Русі, зафіксовані у книгах князівсько-дружинної знаті, відтворюють специфіку світобачення, ментальність саме руської народності.

По-третє, для розуміння витоків і джерельної бази руської національної філософії важливо зрозуміти вплив українського етносу і його культури на формування руської народності. Подамо кілька міркувань. Русь як держава була створена не українцями, а руськими. Проте лише з приходом варязьких князів і могутньої, чужерідної войовничої дружини на високо розвинені економічно і культурно землі Наддніпрянщини, тобто з приходом на Київський престол, швидко виникає сильна держава, ідеологічним принципом розбудови котрої стає збирання “докупи” земель угро-фінських, слов’янських і інших племен та пограбування сусідних народів. Надати князівсько-дружинному ідеологічному гаслу характер національної ідеї спроможна у той час була тільки релігія єдинобожжя. Нею стає християнство, що не лише безжалісно знищує попередні вірування східних слов’ян, а й освячує імперську ідеологію. Імперія і християнство потрібні одне одному в своїх домаганнях, а тому між ними протягом століть відбувається тісна співпраця. Церква до небес підносить мудрість київських князів, а ті жорстоко руйнують дохристиянський менталітет підкорених народів. Саме церква насаджує ідею, суголосну княжим устремлінням, а саме: про єдність і самоідентифікованість старослов’янського етносу. Насправді ж самоідентифікація етносів відбулася значно раніше - задовго до Древньої Русі. Вона і була тією внутрішньою пружиною, яка рано чи пізно повинна була призвести до розпаду руської імперії. Монгольська навала лише прискорює цей процес і закріплює імперську ментальність у московського народу. Перед навалою монголів Русь являла собою клаптикову імперію, що роздиралася внутрішніми суперечностями. Не останню роль у цьому відігравала суперечність між самодостатнім, самоусвідомленим українським етносом і внутрішньо супере-чливим менталітетом князівсько-дружинної раті. Прийшовши на багатюще соціокультурне українське поле князівська дружина не тільки не знищила його, а й сама почала асимілюватися. Серед її розвою виникає дві тенденції: одна веде до самоідентифікації себе з українським етносом, інша формує вороже ставлення до нього. Перша пов’язує себе з Київ-ським престолом, а тому Київ на кінець ХІІ - початок ХІІІ ст. стає не тільки матір’ю міст руських (читай імперських), а і центром власне українського етносу. Друга пов’язує себе з Володимиро-Суздальським, а пізніше Московським престолом. Така самоідентифікація частини руської народності і “входжен-ня” її у лоно українського етносу історично прирікає Київ на постійне руйнування з боку войовничого Московського князівства, що вже виникло на той час. Так, завоювавши Київ, Андрій Боголюбський (який був практично духовним керівником цього походу) не посідає Київ-ський престол, а з нечуваним звірством дощенту знищує його. Імперська ментальність продовжує себе у Московії: все що не піддається руській асиміляції - знищується. Величезний вклад у розвиток руської народності її культури і формування руської національної філософії відіграли мова і культура українського етносу. Найстійкішим “захисником” народу є розмовна мова. Саме у ній ідеально закріплюється ритміка світобачення етносу, його архетип. Український етнос, на думку вчених-істориків, має багатовікову безперервну історію, починаючи з часів Трипільської культури. Без сумніву, він мав і свою розмовну мову. Тому в Русі одночасно співіснували щонайменше три мови: українська аутентична мова (народна, розмовна), церковно-слов’янська (книжна), суржикова мова князя і дружини, яка виникає в результаті фонетичного перекручення ними української розмовної мови. Зруйнувати мовні відмінності між ними дуже важко. Чи не єдиною можливістю руйнації аутентичної української мови залишалася повна асиміляція її словесного матеріалу і його суржиково-імперське фонетичне оформлення. Саме ця тенденція спостерігається на державно-церковному рівні Русі, а пізніше - Московії. Цим, а також тим, що на службі у князів перебувало багато грамотних українців, пояснюється перенасиченість українізмами руських книг епохи Давньої Русі. Безсумнівно, українські національні корені багатьох літописців, писців, релігійних діячів даються взнаки і “проявляються” у пам’ятках літератури того часу. Але за світоглядною орієнтацією, специфікою світобачення, архетипікою духовності вони все ж таки відтворюють ментальність руських - вихідців з різних варязьких народностей. По-четверте, доречним буде нагадати, що варязька родослівна не заперечувалася руськими царственними особами навіть у кінці XVI століття. Так, царевич Іван Іванович (старший син Івана Грозного, не рахуючи померлого малолітнього Дмитрія), написавши у 1579 р. “Житіє Антонія Сійського Іони”, підписується: “Списано було це багатогрішним Іоаном русином, родом від племені варязького, коліна Августа кесаря Римського”. У другому варіанті “...коліна Августа, від племені варязького, родом русина” [15, 384-385].

двотомну “Історію руської філософії” вибудовує за таким планом: “1. ПРОЛОГ до руської філософії:

а) до Петра Великого, б) ХVІІІ-те століття.

2. Перший період - до виникнення систем (ХІХ-те століття - до 70-их років).

3. Другий період - виникнення систем (кінець ХІХ-го століття - перш+і два десятиліття ХХ-го століття).

4. Третій період - ХХ-те століття (після 1917-го року)” [4, т.1, 25] *.

Автори посібника “Філософія” під редакцією В. Л. Калашнікова виділяють такі періоди у розвитку російської філософії: “ІХ-ХІІ ст. - час передісторії філософії; ХІV-ХVІІ ст. - час її становлення, виникнення теоретичного мислення, поява категорій філософії; ХУІІІ ст. - відокремлення філософії від релігії й утвердження її як теоретичної науки; ХІХ ст. і початок ХХ ст. - фундаментальне розроблення проблем методології науки, соціального перетворення, діалектики, класифікації наук” [19, 331]. Існують і інші точки зору. Кожна з них, безсумнівно, має право на існування. Проте зробимо кілька зауважень.

По-перше, будь-яке членування історичного розвитку філософії, як і культури взагалі, завжди є умовним. Воно скоріше виконує методичну функцію групування знань про об’єкт вивчення, а не стовідсотково відтворює дійсний розвиток об’єктивної реальності.

________________ * Тут і далі цитати з російських першоджерел подано у авторському перекладі.

По-друге, членування історії розвитку філософії можливе на різних основах: формаційній, культурологічній тощо. Автори названих точок зору, витлумачуючи філософію як систему теоретичного знання, тобто співвідносячи її з теоретичною наукою, цілком логічно у становленні руської національної філософії виділяють наведені етапи.

Проте філософія ніяк не укладається у прокрустово ложе теоретичної форми. Не випадково у літературі виділяють різні типи філософствування: теоретичний, релігійно-містичний, ессеїстсько-афористичний, художньо-образний тощо. На відміну від Заходу, Росії найбільшою мірою притаманні саме всі типи філософствування, окрім теоретичного. Не випадково у руській національній філософії, можливо за виключенням В.С. Соловйова, відсутні цілісні системи, а виразниками самоусвідомлення руського народу найчастіше виступають православні священники, юродиві, публіцисти, літератори, літературні критики, політики, фейлетоністи тощо. Отже, традиції розвитку руської філософії дещо відмінні від західних.

Не заперечуючи евристичної цінності вичленування етапів розвитку філософії на основі зведення її до теоретичної науки, на наш погляд, стосовно руської філософії продуктивнішим буде інший підхід, а саме: членувати її розвиток на основі етапів розвитку руського народу і його самоідентифікації, самоусвідомлення.

По-третє, філософія, як уже підкреслювалося, є певним рівнем розвитку свідомості, а саме - рівнем самосвідомості. Його можуть досягти різні формоутворення духу, які у сукупності можна назвати одним словом - культура. Тобто, філософія - це самоусвідомлення культури. Стосовно руської національної філософії можна сказати, що вона є самоусвідомленням культури руського народу, ключовим моментом котрого є самоусвідомлення, самоідентифікація руського народу взагалі у процесі його розвою.

По-четверте, найголовнішою детермінантою розвою руських, як конгломерату різних народностей, було регулярне розширення їх ареалу, причому ареалу, як географічного, так і духовного. За період з ХІІІ по ХХ ст. територія руської імперії зросла більше аніж у сто разів. Постійно відбувалося також масове “прилучення” інородців і їх культури в лоно руськості. Масовий характер цього процесу дав право руському історику М.М. Покровському заявити, що у жилах московського народу тече щонайменше 80 % фіно-татарської крові. Але попри постійно діючий, перманентний характер прилучення, воно мало і певні переломні етапи. Отож, руські, будучи за своїм положенням панівним народом, а кількісно, щодо інших етносів, меншиною, фізично і культурологічно не були спроможні асимілювати інородців. Тому серед руських (корінних і асимільованих) зовсім не випадково виникає думка про те, що руські це не етнос, а “донаціональне утворення народів” (Д.С. Лихачов), певний спосіб життя. Кількісні накопичення інородців і їх культури у лоні руського “донаціонального утворення народів” приводять до постійних якісних змін - внутрішнього переродження самих руських, зміни їх самосвідомості та самоідентифікації. Подібні етапні зміни і є етапами розвитку руської національної філософії.

По-п’яте, механізм виникнення подібних змін можна витлумачити з позицій сучасних вчень про синергетику. Вона стверджує, що системі як певній цілісності притаманні ознаки, яких не мають її складові частини. Надорганізм (а саме так синергетики називають специфічні ознаки, притаманні лише системі) формується у духовній сфері.

Етнос є найбільш зорганізованою природною і соціальною системою. Надорганізмом етносу є ментальність, нації - патріотизм. Етносу, що проходить усі етапи свого розвитку і доходить до переростання у націю, немає ніякої потреби формувати надорганістичне засобами ідеології та міфології. Така потреба об’єктивно виникає у процесі розвитку конгломерату представників різних етносів у націю. Саме так відбувалося у руських, адже без формування єдиного надорганістичного духовного стрижня асиміляція інородців практично були неможливі.

Формування надорганістичного проходить ряд етапів.

Перший етап - формування родового, рюриківського. Усі руські уявляли, переживали свою причетність до роду Рюрика. Це єднало їх. Другий етап припадає на період активної русифікації угро-фінських племен, для яких рюриковське було чужинським. Русифікація об’єктивно вела до формування нового надорганістичного. Такою духовною основою стає християнська віра і культура, у лоні котрих і формується нове надорганістичне. Ним стає не родове, рюриковське, а всезагальне - земля Руська і віра Христова або простіше - Свята Русь. Третій етап збігається з періодом широкого прилучення до руських тюрських народностей. Асиміляція народностей з іншою культурою, релігією, психологією можлива лише через продукування і засвоєння руськими принципово нових надорганістичних цінностей, котрі, одночасно були близькі тюркським народностям. Такою новою цінністю, що об’єднує конгломерат різних народностей у єдине ціле, є організація влади і обгрунтування її легітимності. На відміну від княжої доби, руські запроваджують новий, типово тюркський тип володарювання. Формується нове надорганістичне - Велика Русь.

Четвертий етап - більшовицький. Більшовицьке надорганістичне - всесвітню країну Рад і відповідно філософія більшовизму, Росія прямотаки “вистраждала” своєю багатовіковою потугою ощасливити увесь рід людський. Глибоко вірячи у своє Боже провидіння, руські протягом століть із завзяттям, гідним поваги і кращого застосування, насаджували Європі й світу своє бачення перебудови суспільного життя, не жаліючи ні свого живота, ні чужого. “Як це парадоксально не звучить, - підкрес- лював М.О. Бердяєв, - але більшовизм є третє ялення руської великодержавності, руського імперіалізму, - першим явленням було московське царство, другим явленням петровська імперія” [2, 99].

На кожному з етапів по-новому ставляться і розв’язуються проблеми відношення людини і держави, держави і церкви та багато інших філософських проблем, однак завжди панівною є ідея співвідношення Росії і світу.

правити у чужі землі на запрошення споріднених угро-фінських племен. Що нести людям цих земель - силу меча чи силу угоди, права? Рюрик обирає останнє... Але не розуміють його чужинці. Словени повстають. Придушивши повстання, Рюрик продовжує свою цивілізаторську місію - укладає угоди з місцевими племенами, згідно з якими кожна зі сторін повинна чітко виконувати свої зобов’язання. Рюрик - рядити за угодою, тобто бути суддею у спірних питаннях і захищати від хозарських набігів, а віче - займатися безпосередньою організацією життєдіяльності міст чи сіл і платити данину.

Мудрий, авторитетний і далекоглядний був Рюрик, оскільки угоди, підписані ним з інородцями, зокрема новгородцями, протрималися на Русі найдовше. Парадокс: Новгород був неофіційною столицею варягів, а віче у цьому місті протрималося аж до періоду царювання Івана Грозного, який безжально його знищив. Псковичі, новгородці, пізнавши і відчувши силу угоди, закону, справедливості прямо-таки благають Івана Грозного і його посіпак правити ними по старині, тобто за угодами Рюрика. Але не чує їх цар-бусурман, як не чули і не розуміли Рюрика його одноплемінці. Аскольд і Дір відпрошуються у нього на легкі хліби (йти на Царгород), адже будувати міста, як звелів своїм одноплеменцям Рюрик, справа нелегка. Набагато легше займатися пограбуванням чужих земель. Своїм моральнісним авторитетом і підписаними угодами Рюрик стримує найбільш одіозних своїх одноплеменців, закликаючи правити за угодою і за правом.

Цивілізаторська місія Рюрика припала далеко не всім до душі. Його спадкоємець Олег, будучи регентом при малолітньому Ігорі, відходить від заповідей засновника роду і Руської держави, нехтуючи його моральнісними настановами. Не сила угоди, закону, правди, а сила меча - ось кредо Олега. Саме цю ціннісну установку і виберуть руські за орієнтир свого княжіння. Уже на першому історичному випробуванні відбувається фактична підміна цінностей, а саме: “правити за угодою” підмінюється “правити за допомогою меча”. Парадоксально, але самі руські продовжували вважати, що вони правлять “за угодою”, що вони не порушували заповідей Рюрика. Для такої аберації свідомості були об’єктивні підстави.

Як відомо, Рюрик уклав угоди лише з північними племенами, у тому числі слов’янськими. Ці угоди були порушені лише Іваном Грозним. З південними слов’янами Рюрик справи не мав і тому, правлячи мечем на цих землях, руські формально угод Рюрика не порушували. У даному випадку важливішими є моральнісні проблеми: ставлення дітей до батьківських справ і цінностей; влада і моральність. Ігор, як уже говорилося, не був таким кровожерним у князюванні як Олег. Напевно спогади одноплеменців про авторитетного, справедливого батька сформували такі риси характеру в сина, як добропорядність, потяг до справедливості, бажання “правити за правом” тощо. Проте саме ці риси відіграли негативну роль у розбудові руської держави. Нежадібний (данину свою часто віддавав керівнику війська Сванельду), безвольний (підкаблуч-ний Ольги) Ігор не зміг протистояти руським боярам і укласти угоди з південними слов’янами, як зробив батько з північними. Використовуючи його ім’я як прямого спадкоємця великого і авторитетного Рюрика руські бояри започатковують “на законній основі” нову лінію князювання - за допомогою меча. Не випадково саме Ігоря оспівують пізніше як носія родового, рюриковського. Так, навіть у “Задонщині”, написа-ній після Куликовської битви 1380 р., автор пише: “Згадаємо давні часи, звеличимо віщого Бояна, вправного гусляра у Києві. Адже той віщий Боян, перебираючи швидкими своїми пальцями живі струни, співав руським князям славу: першу славу великому князю київському Ігорю Рюриковичу, другу - великому князю Володимиру Святославовичу Київському, третю - великому князю Ярославу Володимировичу” [9, 220]. Друга слава співається Володимиру Святославовичу також не випадково, адже він вводить християнство на Русі. Проте до введення християнства Володимир реформує пантеон наддніпрянських богів.

Реформування Володимиром пантеону наддніпрянських богів - це відповідь християнству, але і утвердження княжої влади і класу воїнів-феодалів[ див. 14, 8]. З цим твердженням Б.О. Рибакова можна повністю погодитися. Багатовікові торговельні відносини роської народності з Візантією допомогали проникненню на Наддніпрянські землі христи- янських ідей. Культурологічним заслоном подібному проникненню і повинен слугувати пантеон. З іншого боку, на перше місце Володимир ставить Перуна, бога війни, тим самим посилюючи, передусім, духовну владу над наддніпрянцями. Проте у реформуванні пантеону проглядається й інша проекція. Цей крок Володимира можна безпомилково кваліфікувати як імпульсивний і ситуативний, а не глибоко продуманий. Після смерті Святослава Володимиру випадає історично рідкісна нагода зайняти головний стіл рюриковичів - Київський престол. Чи приймуть його, сина ключниці, кияни? Для цього потрібні неординарні дії і рішення. Володимир їх приймає... Приїхавши з Новгорода, він одразу ж повертає наддніпрянцям їх багатовікових божеств. Хід вдалий. Народ у своїх билинах, піснях за це називає його “Володимир Красне Сонечко”. Якщо врахувати, що наддніпрянці упродовж тисячоліть пов’язували своє родство з Богом Сонця, то таке возвеличення Володимира говорить само за себе. Пізніше православна церква зміщує акценти, стверджуючи, що народ так називає Володимира за хрещення Русі.

На відміну від реформування пантеону введення християнства було глибоко продуманим і, як на наш погляд, вимушеним кроком. Він був спрямований, передусім, проти дохристиянської культури росів. Прийняття пантеону не сприяло єднанню росів і русів, а навпаки - призвело до ще більшого їх протистояння як народностей з різною культурою, віруваннями, ментальністю тощо. На Наддніпрянщині об’єктивно почала складатися ситуація подібна до Новгородської, коли Рюрик з чуддю і словенами уклав угоди. Її можна було переломити лише введенням єдиної для всіх народностей (завойовника і завойованих) релігії. Нею стає християнство, котре прагне розширити свій ареал, як за допомогою релігійної проповіді, так і за допомогою княжого меча. Церква і князь потрібні один одному й доповнюють один одного. Церква освячує збирання земель, а князь здійснює християнизацію інородців. Стає зрозумілим чому третя пісня в цитованій “Задонщині” співається Ярославу. Саме він, наперекір Візантії, призначає першого руського митрополита Іларіона, котрий за це до небес підносить мудрість свого покровителя.

Становлення відносин між візантійським православ’ям і руським князем є головною ідеєю писемних пам’яток культури періоду Стародавньої Русі. Найбільш чітко ця ідея проводиться у “Слові про Закон і Благодать” митрополита Іларіона. На думку вчених, “Слово...” було мовлене Іларіоном перед Ярославом Мудрим і його приближеними у Софіївському соборі. Під Законом митрополит розуміє Старий Завіт, а під Благодаттю - Новий Завіт. Якщо Старий Завіт - це закон лише для одного народу - іудеїв, то Новий Завіт - це благодать для всіх народів, котрі прийняли християнство. Таке досить вдале філософське протиставлення потрібне Іларіону, щоб показати високу місію Київського князя Володимира, за якого було прийнято християнство, і підкреслити не менш важливу роль Ярослава Мудрого у подальшому його розповсюдженні. “Слово...” у багатьох відношеннях повчальне.

По-перше, Іларіон возвеличує Ігоря, Святослава, Володимира, Ярослава. Чому саме трьох уже доведено, а Святослава не лише тому, що є батьком Володимира, а й тому, що правив владно і жорстоко, грабував сусідні народи, не знаючи втоми. Тому його перемоги і силу пам’ятають донині.

По-друге, діяння Володимира Іларіон порівнює з діяннями апостолів, а самого Володимира, нехтуючи історичною правдою про його плебейське походження, ставить на рівень візантійського імператора Константина Великого, який проголосив християнство державною релігією Візантії. “Цей славний від славних родився, благородний - від благородних” [ 9, 47], - рече Іларіон, завуальовуючи історичну правду про матір-ключницю Володимира.

По-третє, Ілларіон виправдовує силу меча для навернення до віри християнської: “І не було жодного хто противився його благочестивому повелінню, а якщо хто і не по любові, то зі страху перед повелівшим хрестився, тому що благовір’я було у нього пов’зане з владою” [ 9, 48]. Саме за підтримки князя будуються храми і насаджується православ’я. По-четверте, Іларіон чітко формулює специфіку відносин між церквою і князівською владою. “Повідай нам, рабам твоїм, повідай, учи-тель наш: звідки повіяло на тебе благоухання святого Духу” [ 9, 48], - звертається митрополит до Володимира. Тобто з дня прийняття православ’я воно слугувало момоні, владі, а не людині. Уже з перших днів руська церква порушувала основну заповідь Христову: “Віддайте Кесарю кесарево, а Богу - Боже”. Вона завжди слугувала Кесарю.

По-п’яте, мудрий Іларіон, звертаючись ніби-то до Володимира, насправді навчає Ярослава як можна відкупитися за свої гріхи. Гріхи можна відкупити милостинями, а беззаконня - щедротами для злиденних.

По-шосте, за діяння Володимира щодо хрещення Русі Бог ніби-то порівняв його славою на небі з Константином Великим. За певних умов такої слави може досягти і Ярослав, натякає Іларіон. Для цього потрібно лише продовжувати політику співпраці з церквою, яку проводив Володимир.

По-сьоме, Іларіон молиться за землю свою та людей, за те, щоб була проклята ересь і за Ярослава з єдиною метою- щоб він проводив таку саму лінію стосовно церкви, як і Володимир.

Важливим документом, що репрезентує стан духовності князів-сько-дружинної раті, є “Повчання Володимира Мономаха”. Воно складається з трьох частин. У першій і третій Мономах звертається до всіх і тих дітей своїх, кому воно (повчання) любе, а у другій - лише до дітей своїх. Готуючись до смерті, “помислив я в душі своїй і воздав хвалу богові, що він мене [до] сих днів, грішного, допровадив. Тому, діти мої чи інший хто, слухавши сю грамотку, не посмійтеся, а кому [вона] люба [із] дітей моїх, - нехай прийме він її в серце своє і не лінуватися стане, а так, я і [я], труждатися” [10, 454]. Як саме “труждався” Володимир Мономах він розповідає у другій частині “Повчання.”: “А тепер я вам розповім, діти мої, про труд свій, тому що труждався я, походи діючи і лови, [з] тринадцяти літ” [10, 458]. Першим “тружданням” були походи Володимира за даниною і грабунками. “А всіх походів [зробив я] вісімдесят і три великих, а решти не пам’ятаю, менших” [10, 461], - гонориться Володимир. Воював він проти половців, разом з половцями, наймаючи їх, проти половців і своїх одноплеменців тощо. Не ідейні, а матеріальні мотиви (грабунок) підштовхували Володимира до “труж-дання”. Філософію грабунку він заповідає і своїм дітям. Жодного разу Володимир навіть не обмовився про свої княжі діяння “судити по угоді, праву”. А лише грабунок, грабунок, грабунок. “І на ту осінь пішли ми з чернігівцями, і з половцями, з читійовичами, до Мінська. Захопили ми город зненацька і не оставили в ньому ні челядина, ні скотини” [10, 459], - риторить Володимир. І так на протязі всього життя “труждається” князь.

Друге “труждання” - це лови звірів. Йдеться не про княжий відпочинок - “царську” охоту на звіра, а про спосіб матеріального забезпечення. “А так труждався я, лови діючи: з тих пір, коли сів я в Чернігові, а з Чернігова вийшовши і до [сього] року - по сто [звірів] загонив я і брав без усякого зусилля, - окрім іншого лову, крім [лову] турів, - тому що з отцем ловив я всякого звіра” [10, 461], - пише Володимир. Досягнути успіхів у пограбуванні і лові диких звірів могли лише хоробрі, тверді, сторожкі князі. Тому і навчає він своїх дітей: “Що належало робити отроку моєму - те сам я робив: діла на війні і на ловах, уночі і вдень, на спеці і на холоді, не даючи собі супокою. На посадників не покладаючись, ні на биричів, сам робив я [все], що було треба. Весь порядок і в домі своїм - се я наводив, і в ловчих ловчий порядок сам держав, і в конюхів, і про соколів, і про яструбів [я сам дбав].

Також і бідного смерда, і вбогу вдовицю не давав я сильним обидити, і за церковним порядком, і службою сам наглядав” [10, 461].

Останнє зізнання досить симптоматичне. Руська православна церква не тільки завжди послуговувалась княжим інтересам, а перебувала під невсипущим наглядом князів. Вона була знаряддям у самозвеличуванні князів і утриманні народу (інших) у покорі. Саме до “інших” звертається Володимир у першій частині “Повчання”, цитуючи Псалом і наставляючи, якими вони повинні бути. Всі інші повинні жити за християнською мораллю. Дітям же заповідає, як позбутися гріха за свої вчинки. “Як отець, [що], чадо своє люблячи, поб’є [його] і знову пригорне його до себе, так ото і господь наш навчив нас, [як добути] над врагом - [дияволом] побіду: трьома ділами добрими [можна] позбутись його і побідити його - покаянням, сльозами і милостинею. І тому вам, діти мої, не тяжка заповідь божа, бо тими ділами трьома [можна] позбутися гріхів своїх і царства [небесного] не лишитися.

Тож, бога ради, не лінуйтеся, я благаю вас, не забувайте трьох діл тих, бо не є важкі вони. [Се] ні самотина, ні чернецтво, ні голод, як інші добрії [люди] терплять, а малим ділом [сим] досягти [можа] милості божої” [10, 456]. Молитися радить своїм дітям Мономах, адже “що за день людина согрішить, то сим (молитвою - розрядка наша) ізбавляється [од гріха]” [10, 457]. Добрі слова мовить Володимир Мономах: “Усього ж паче - убогих не забувайте, але, наскільки є змога, по силі годуйте і подавайте сироті, і за вдовицю вступітесь самі, а не давайте сильним погубити людину. Ні правого, ні винного не вбивайте [і] не повелівайте вбити його; якщо [хто] буде достоїн [навіть] смерті, то не погубляйте ніякої душі християнської” [10, 457]. Проте лицемірно звучать ці слова з вуст князя, який зробив вісімдесят три великих походи і крові безвинної пролив ріки. Не менш лицемірно звучать і такі слова: “А куди ви ходите в путь [за даниною] по своїх землях, - не дайте отрокам шкоди діяти ні своїм [людям], ні чужим, ні в селах, ні в хлібах, а не то клясти вас начнуть. А куди підете і де станете, - напоїте, нагодуйте краще стороннього; а ще більше вшануйте гостя, звідки він до вас [не] прийде, - чи простий, чи знатний, чи посол, - якщо не можете дарунком, [то] їжею і питвом” [10, 457]. Потрібно робити це за людські очі. “Вони бо, - підкреслює він, -мимоходячи, прославлять чоловіка по всіх землях - або добрим, або лихим” [10, 457-458]. Добреньким хотів виглядати Володимир у свідомості підкорених народів. Перефразовуючи слова українського Пророка Т.Г. Шевченка, можна сказати: добрим виглядав, бо лише шкуру здирав, а його отроки бувало й лій топили з аборигенного українського народу. Тому і навчає своїх дітей науки лицемірства: “Недужого одвідайте, за мерцем ідіте, тому що всі ми смертні єсмо. І чоловіка не миніть, не привітавши, добре слово йому подайте” [10, 458]. Цю науку лицемірства добре засвоять руські державні мужі. Вона стане їх життєвим кредо не на одну сотню літ як щодо своїх одноплеменців, так і, особливо, до інородців: шкуру дерти з інородців і переконувати їх, що робиться подібне “ощасливлення” для їхнього блага, бо інші будуть лій топити. Ця ідеологія лицемірства формується за допомогою візантійського православ’я. А тому головною заповіддю для усіх інших (тобто інородців), має стати одна: “страх божий майте вище над усе” [10, 458]. А дітей своїх Володимир научає: “Єпископів, і попів, і ігуменів [поважайте], з любов’ю приймайте од них благословення і не одсторонюйтеся од них, а по силі любіте і подбайте [про них], щоб дістати через їх молитву [милість] од бога” [10, 457]. Отже, у перших писемних творах часів Давньої Русі послідовно і наполегливо формується імперська ідеологія, пронизана візантійським православ’ям. Переломний момент у становленні руської народності настає у другій половині ХIV ст. Духовні процеси самоусвідомлення руських цього періоду досить виразно відтворюються у “Задонщині”, створеній у той час, коли активно велася русифікація угро-фінських і навіть тюрських народностей, для яких надорганістичне (родове, рюрицьке) було чужинським. Чи не тому саме у цей час серед руських виникає гостра потреба у духовному єднанні з українством, Києвом. Навіть князь Дмитрій Іванович рече: “Брати і князі руські, гніздо ми великого князя Володимира Київського” [ 9, 220]. Тобто руські прагнуть самоідентифікувати себе з киянами, наддніпрянцями. Якщо угро-фінські племена легко асимілюються у лоно руської народності, то українці навпаки - сами асимілюють руських, а на період написання “Задонщини” чітко усвідомлюють себе окремішним народом. Приєднати їх можнa лише через єдину віру, якою є християнство. Тому князь Дмитрій Іванович, звертаючись до брата, промовляє: “Брат Андрій, не пожаліємо життя свого за землю Руську, і за віру християнську, і за образу великого князя Дмитрія Івановича” [ 9, 221]. На перше місце ставиться уже не родове, а всезагальне (земля Руська) і віра християнська. Причому християнське розуміється як рівнозначне загально-руському і навіть вселенському. Ідея про вселенську роль руського народу чітко звучить у “Задонщині”. Автор підкреслює, що руський народ пішов від сина біблейського Ноя - Афета, а татари, погані бусурмани - від другого сина Ноя - Сіма. Тому боротьба руських супроти татар, є боротьбою за утвердження нащадків Афета. “ Зберемося разом, складемо слово до слова, порадуємо Руську землю, відкинемо смуток в східні країни - в уділ Сіма, і звеличимо перемогу над поганим Мамаєм” [9, 219] - заклинає автор. Боротьба іде, насамперед, за віру Христову - такий лейтмотив “Задонщини”. Ось які слова мовить монах Ослябя, своєму брату старцю Пересвіту (ці монахи Троїцького монастиря, до постригу були воїнами, а з військом Дмитрія Івановича були послані на Куликовську битву ігуменом цього монастиря Сергієм Радонежським): “Брат Пересвіт, бачу на тілі твоєму рани тяжкі, вже, брат, летіти голові твоїй на траву ковил, а сину моєму Якову лежати на зеленій ковил-траві на полі Куликовому, на річці Непрядві, за віру християнську, і за землю Руську, і за образу великого князя Дмитрія Івановича” [9, 223]. Радуючись перемозі руських над ординцями, автор розглядає її як божу милість. “Як мила дитина у матері своєї земля Руська: її мати ласкає, а за баловство різкою січе, а за добрі справи хвалить. Так і Господь Бог помилував князів руських, великого князя Володимира Андрійовича і брата його, між Доном і Дніпром, на полі Куликовім, на річці Непрядві” [ 9, 225]. Формування нового надорганістичного духовного стрижня руських історично збігається з широким прилученням до них тюрських народностей. До речі, уже в “Задонщині” проглядаються паростки свідомих неточностей, котрі через два століття розквітнуть буйним цвітом на терені “творення” руської історії та державності. Так, перераховуючи загиблих у січі, автор устами боярина Михайла Олександровича рече князю Дмитрію Івановичу: “Володар князь великий Дмитрій Іванович! Немає, государь, у нас сорока бояр московських, дванадцяти князів білозірських... семидесяти бояр рязанських...” [9, 225-226] і т.д. Автор “Задонщини” був добре обізнаний з подіями на полі Куликовому. Тому те, що він перераховує серед загиблих тих бояр, котрі не брали участі в битві (зокрема 70 бояр рязанських, а це набагато більше, ніж виставили інші удільні князі і навіть самі московити) можна розцінити як свідому фальсифікацію, спрямовану на возвеличення Московського князя Дмитрія Івановича і Московського князівства, під впливом котрих буцім-то перебувають усі інші. Не випадково автор “Задонщини” вкладає у вуста князя Володимира Андрійовича слова: “Брат Дмитрій Іванович, в злий час гіркий, ти нам міцний щит. Не поступайся, князь великий, із своїми великими полками, не потакай крамольникам” [9, 224], тобто сепаратистам.

або 1298 - 1378), Сергій Радонежський (приб. 1315/1319 - 1392), Стефан Пермський (приб. 1340 - 1396). Не випадково всі вони були канонізовані руською православною церквою. Хоч жили отці в різний час, але робили одну справу, що далеко виходила за межі церковного життя і торкалася, передусім, політичного становища всього руського народу. “Це справа, - пише В. Й. Ключевський, - зміцнення Руської держави, над створенням якої по-своєму працювали московські князі ХIVст.” [7, 67]. Ця справа була виконанням завіту, ніби-то даного руській церковній ієрархії найвеличнішим (як його величають московити) святителем древньої Русі митрополитом Петром. Петро - митрополит Русі з 1305 р., за служіння якого центр православної церкви (як стверджують історики руської православної церкви) було перенесено з Києва до Володимира-на-Клязьмі (1309 р.), а потім- до Москви (1326 р.). В дійсності перенесення резиденції митрополита з Києва до Володимира-на-Клязьмі відбулося до 1299 р. Таке “уточнення” робиться для возвеличення ролі митрополита Петра в розбудові руської держави. За переказами, саме Петро, у часи коли, перед руськими, переможеними татарами, стояли питання: бути чи не бути руському народу, розчиниться він у гущі татаро-монгольських племен, чи збереже себе як історичне утворення, - пророче благословив непримітне, бідне містечко Москву як майбутню церковну і державну столицю руських земель.

Завіт митрополита Петра і підхопили три отці церкви й надихнули руських на його реалізацію. Справи і діяння їх так далеко виходили за межі того періоду, що з історичного факту вони стали практичною заповіддю, моральним ідеалом для всього руського народу. Символічності їх діянням надає той факт, що жодний із них не був корінним москвичем. Для загальної справи збереження руського етносу ніби зібралися три частини Руської землі: Олексій, син чернігівського боярина-переселенця, представляв старий київський південь, Сергій, син ростовського боярина-переселенця, - великоруську середину, а Стефан - нову фінсько-руську північ. Кожний з них ішов своїм шляхом, проте їх церковно-державницька діяльність підпорядковувалася одному - служінню державницьким інтересам, становленню нової святої Русі. Тому і вдалося московським князям успішно зібрати у своїх руках матеріальні й політичні сили руського народу, що їм дружно допомогали добровільно об’єднані духовні його сили.

Саме у цей час “московські князьки, брати Юрій і цей самий Іван Калита, неоглядки і без роздумів, використовуючи супроти ворогів всі доступні засоби, ставлячи на кін все, що могли поставити, вступили у боротьбу з старшими і сильнішими князями за першість, за старше Володимирське княжіння і за сприяння самої Орди відбили його у суперників” [7, 66], - підкреслює В.Й. Ключевський.

Не менш підступно діяли і названі церковні діячі. Митрополит Олексій був спадкоємно головним радником трьох великих князів московських, керував їх боярською думою, їздив до Орди ублажати ханів, відмолюючи їх від злих задумів супротив Русі.

Зберігся текст ярлика виданий Олексію уже як митрополиту ханшею Тайдулою 11 лютого 1354 р., за котрим він, його люди, коні, майно захищалися від усяких зазіхань, коли він їхав до Царгороду. Зберігся також другий ярлик, виданий ханом Бердибеком у листопаді 1357 р., згідно з яким руська церква як така, що молиться за татар, звільняється від усіх видів данини, поборів і насильств світської влади.

Воюючи з недругами Москви, Олексій, якого до управління руською православною церквою залучив його хрещений батько Іван Данилович Калита, карав церковним відлученням від церкви руських князів, які не хотіли підкорятися московському государю, підтримував його верховенство, з неослабною енергією відстоював значення Москви як єдиного церковного осередя всієї політично розпорошеної руської землі.

Саме Олексій добився у Константинопольського патріарха офіційного визнання перенесення резиденції митрополита з Києва до Володимира, а потім до Москви, зберігаючи при цьому титул “Київ-ський”, що давало йому духовну владу над землями у Литві, Польщі, Новгороді, Твері тощо. За заповітом князя Івана Івановича саме Олек-сій був призначений регентом при малолітньому княжому сині Дмитрії. Завдяки цьому Олексій фактично став главою московського князівства, що давало йому можливість проводити ще більш експансіоністську релігійну політику. У своїх “Повчаннях” Олексій заклинає паству бути скорою на послух, повільною на розмови, пізньою на гнів, уникати п’янства, насильства, блуду, чарівництва, жадоби до багатства тощо.

Стефан пішов з християнською проповіддю у Пермську землю продовжувати справу орусачення і освічення заволзьких інородців [див. 7, 68]. Таким чином “церковна ієрархія благословила своїм почином дві народні цілі, досягнення яких послужило основою самостійного політичного існування нашого народу: це - зосередження династично роздробленої державної влади у московському княжому домі й прилучення східноєвропейських і азіатських інородців до руської церкви і народності через християнську проповідь” [7, 68], - резюмує В.Й. Ключевський.

У справі зосередження династичної влади московити допускали брехню, підкуп, шантаж, вбивства тощо, адже йшлося про спадкоємність династичної лінії від Рюрика.

Для татарського панування та побудови незалежної держави і ведення інородців під захист християнської церкви самому руському суспільству потрібно було стати на рівень цих високих завдань, підняти і зміцнити моральні сили, принижені віковим рабством і сумом.

Слід підкреслити, що надлом, розпад руського духу стався не через варварство татар. Зверхність, пихатість руського духу була зломлена подібною, але мобільнішою, організованішою “рекетирською” силою: руська князівсько-дружинна рать, що протягом століть жила за рахунок пограбування іновірців (збирання данини), враз утратила основу свого фізичного існування. Пихате: ”Іду на Ви”, “іду обдирати до нитки”, повернулося проти самої руської князівсько-дружинницької раті. Психології вседозволеності, зверхності руських був завданий страшенний удар. У шкурі підневільного побувала не одна людина, а вся рать. Страх окремої людини переріс у колективний психоз. Перед руським народом постала болюча моральнісна проблема вибору: куди йти, ким бути. “Цій третій справі, моральнісному вихованню народу, і присвятив своє життя преподобний Сергій. То була внутрішня місія, яка мала слугувати підготовкою і забезпеченням успіхів місії зовнішньої, початої пермським просвітником; преподобний Сергій і вийшов на свою справу значно раніше св. Стефана” [ 7, 68-69], - підкреслює В.Й. Ключевський.

Велич і одночасна підступність місії преподобного Сергія полягала у підготовці й забезпеченні основ для вільного самоорусачення інородців і їхньої добровільної відмови від своїх національних культури, вірувань тощо. Життя Сергія Радонежського - це практична школа благочестя, у якій, поряд з релігійним вихованням головною життєвою наукою для особи було вміння віддати усього себе загальній справі розбудови нової, святої Русі на основах християнського співжиття. Потреба у духовних основах християнства ще не згасла у душах руського люду. “Пробуд-ення цієї потреби і було початком моральнісного, а потім і політичного відродження руського народу. Преподобний Сергій п’тдесят років робив свою тиху справу у Радонежській пустелі” [7, 71], - підкреслює В.Й.Ключевський. Своїм моральнісним впливом, життєвим прикладом він допоміг, передусім, перебороти страх перед татарами. Це сприяло тому, що “народ, що звик тремтіти при одному імені татарина, зібрався нарешті з духом, постав на поневолювачів і не тільки знайшов у собі мужність постати, а і пішов шукати татарські полчища у відкритому степу і там навалився на ворогів незламною стіною, поховав їх під своїми багатотисячними кістками” [7, 71-72], - робить висновок В.Й. Клю-чевський. Йдеться про Куликовську битву, на яку Сергій ніби-то благословив народного ватажка руського ополчення словами: ”Йди на безбожників сміливо, без коливання і переможеш” [ 7, 72]. Руські люди вбачали у преподобному Сергії чудотворця. Оживити і привести в рух моральне почуття руського народу, допомогти йому самоусвідомити себе окремішнім і самодостатнім від татарської та інших народностей після розпаду руської самосвідомості внаслідок 110-літнього панування Орди - такий вияв духовного впливу завжди визнавався Чудесним, творчим актом. Таким він є за своєю сутністю і виникненням, оскільки його джерелом є віра. ”Людина, яка одного разу вдихнула у суспільство таку віру, дала йому дійсно відчути у собі моральнісні сили, яких воно у собі не відчувало, стає для нього носієм чудотворної іскри, спроможної запалити і задіяти ці сили завжди, коли вони будуть потрібні, коли виявляться недостатніми наявні, повсякденні сили народного життя” [7, 75], - зауважує В.Й. Ключевський. Проте життя і діяльність преподобного Сергія не вміщується у прокрустовому ложі - орусачення. Своїм подвижництвом він пропонує руському народу іншу - не імперську модель життя. Якщо впродовж століть серед руського люду формувались ідеологія і психологія за- войовника, збирача земель і данини, то діяльність Сергія і його монастирського