Зміни адміністративно-територіального поділу

· Відбудова народного господарства. НЕП

· Колективізація. Голод 1932 – 1933 рр.

· Економічний розвиток краю в 1930-х – на початку 1940-х років

· Культурне будівництво

· Репресії на Черкащині

Зміни адміністративно-територіального поділу. До 1920 року територія сучасної Черкащини входила до Київської (Звенигородський, Канівський, Уманський, Черкаський і Чигиринський повіти) та Полтавської (Золотоніський і частково Лубенський повіти) губерній. А 8 липня 1920 року, коли постановою ВУЦВК було створено Кременчуцьку губернію, до неї увійшли Черкаський і Чигиринський повіти Київської та Золотоніський повіт Полтавської губернії.

Дещо раніше, у 1918 році урядом УНР пропонувалося територію України поділити на 32 землі, зокрема, з виділенням Черкащини (центр – Черкаси) і Побужжя (центр – Умань). Однак цей розподіл не був здійснений.

У 1922 році Кременчуцька губернія була скасована, Черкаський і Чигиринський повіти знову відійшли до Київської губернії, а Золотоніський – до Полтавської. Населені пункти з кількістю жителів менше 1 тис. чоловік підпорядковувалися сільрадам.

Істотне уточнення адміністративно-територіального устрою з утворенням округ, а в їх складі районів, відбувалося в 1923 – 1924 рр. До утвореної Черкаської округи з центром у Черкасах увійшли райони, розташовані на території двох колишніх повітів – Черкаського і Чигиринського. Черкаська округа поділялася на утворені на основі волостей райони [1, 38]. Утворено також Золотоніську та Уманську округи.

В листопаді 1923 року було прийняте рішення про перейменування Богуславського району колишньої Київської губернії в Шевченківську округу з центром в Корсуні [2, 3]. В 1925 році відбулося чергове реформування і Шевченківську та Золотоніську округи включено до Черкаської округи, яка з 1927 року стала називатися Шевченківською (центр – Черкаси). Таким чином, на початок 1930-х років на території Черкащини існувало 2 великі адміністративно-територіальні утворення – Шевченківська та Уманська округи.

В 1930 році округи в Україні були скасовані і відбувся перехід на дволанкову систему управління: центр – район. Однак, така система виявилася неефективною і у 1932 році впроваджується трьохланкова система: центр – область – район. Правобережна Черкащина за новим поділом увійшла до Київської області (частково – до Вінницької), а лівобережна – до Харківської.

Після утворення в 1937 році Полтавської області лівобережна Черкащина (Гельмязівський, Золотоніський, Іркліївський і Чорнобаївський райони) були включені до її складу [3, 257]. В 1939 році Кам’янський і Чигиринський райони відійшли до новоутвореної Кіровоградської області [4, 50].

Зміни адміністративно-територіального устрою Черкащини в 1920 – 1930-х роках відображали характерний для того періоду пошук найбільш оптимальної моделі управління регіонами.

В листопаді 1939 року Черкаси стали містом обласного підпорядкування. А населення міста з 34 546 чоловік у 1926 році зросло до 51 639 чоловік [4, 111].

Відбудова народного господарства. НЕП. Закінчення воєнних дій і перехід до мирного життя на Черкащині відбувалися у надзвичайно важких умовах. Несприйнята населенням політика „воєнного комунізму” посилила виступи селян, які все частіше переростали у збройну боротьбу.

Тривалі кілька років бойові дії зруйнували і обезкровили господарство краю. Усе зерно конфісковувалося для потреб держави – селянин міг залишити собі лише до 30 фунтів збіжжя на місяць. Не вистачало елементарних знарядь для обробітку землі. Ситуація ускладнювалася й засухою весни – літа 1921 року. До своїх бід додалися ще й голодуючі біженці з Поволжжя. Восени 1921 року жителі Черкаського повіту розмістили в себе 2690 чоловік, які прибули з Поволжжя, а також надали притулок 1216 дітям.

Посівні площі в регіоні скоротилися на 30 відсотків, а в Черкаському повіті, на 40 – 50 відсотків. Податки забирали до 70 відсотків валового збору зерна. Через низьку купівельну спроможність населення порівняно з речами першої необхідності знецінилась сільськогосподарська продукція. Так, один пуд хліба в травні 1923 року на Черкащині коштував 9 крб., а пуд солі – 40 крб. Тому селяни намагалися нічого не продавати і не купляти на ринку [5, 21].

Започаткована в роки війни політика „воєнного комунізму” з її продрозкладкою з кожним днем ускладнювала ситуацію на селі. З метою її стабілізації у березні 1921 року Х з’їзд РКП (б) прийняв рішення про заміну продрозкладки продподатком, який приблизно на 30 відсотків був меншим за продрозкладку. На подолання кризового стану була спрямована нова економічна політика (НЕП). Відмова влади від практики реквізицій під час хлібозаготівель і свобода торгівлі пробуджували зацікавленість селянина в ефективнішому веденні господарства.

В селах виникають різні, ще не примусові форми колективного господарювання – товариства спільного обробітку землі (ТСОЗи), артілі, кооперативи. В 1922 році в Тальному на зборах незаможних селян було утворено артіль „Вулик і бджола”, яку очолив Ф.І. Дубковецький – в майбутньому відомий організатор сільськогосподарського виробництва. Розмістилась ця артіль у колишній панській економії „Гречкове”. Артіль мала 51 га землі, 3 пари коней, 3 плуги, 6 борін та 2 вози. У березні наступного року в Тальному виникла ще одна артіль – „Орач”, згодом в Шаулисі – „Плуг”, в Онопріївці – „Життя” [6, 60 – 61].

В Моринцях (нині – Звенигородський район) ще у 1921 році утворилися дві сільськогосподарські артілі ім. Шевченка та „Надія”, наступного року – ще п’ять: „Боротьба”, Воля”, „Серп”, „Дружба”, „Жовтень”, в Червоній Слободі (нині – Черкаський район) – „Муравище”. У 1925 році в Черкаській окрузі налічувалося 407 невеликих колективних господарств, а в Уманській – 268 [4, 51]. На селі з’являється техніка. Якщо в господарствах Уманської округи у 1923 році було лише 5 тракторів, то у 1926 році – вже 110 (з них 88 – системи „Фордзон”) [7, 111].

На 1925 рік на Черкащині були відновлені довоєнні посівні площі, а урожайність перевищила довоєнний рівень. В Уманській окрузі врожайність жита з 86, 3 пуда з гектара у 1913 році зросла до 93, 6 пуда з гектара у 1925 році. Зростало й поголів’я великої рогатої худоби. В Золотоніській окрузі, зокрема, воно у 1923 – 1925 рр. зросло на 29, 4 відсотка [7, 111].

В селах виникають кредитні товариства. Одне з найбільших було в Мошнах. У 1924 році воно об’єднувало 643 члени і його торговий оборот досяг 30 тис. крб.. Товариство мало тартак (деревообробну майстерню), маслобійню, крупорушку, паровий млин, займалося лісорозробками [5, 21 – 22].

В умовах НЕПу почалося відродження промисловості, зокрема харчової галузі. Одне з найбільших підприємств краю – Черкаський цукрорафінадний завод, в сезоні 1924/1925 року виробив 2412 тис. пудів цукру, перевищивши довоєнний рівень на 12 відсотків. Вдвічі більше ніж у 1913 році в цьому ж сезоні виробив Смілянський цукрозавод.

Реконструювались старі і будувалися нові підприємства. На базі Бобринських залізничних майстерень у Смілі почав працювати паровозовагоноремонтний завод [4, 51]. В Умані на базі двох чавуноливарних підприємств почав працювати трактороремонтний завод, в Золотоноші – маслоробний, крохмало-патоковий заводи та інші підприємства [4, 53 – 54].

НЕП зумовила зміни в управлінні промисловістю. Контролюючи стратегічні галузі, держава передала в оренду організаціям, а також окремим особам дрібні підприємства. Це давало позитивні результати. В 1928 році валова продукція Шевченківської округи зросла проти 1926 року на 26, 7 відсотка [4, 53].

Помітно пожвавилася торгівля, в якій в перші роки НЕП провідну роль почав відігравати приватний капітал. Так, у 1924 році в Черкаській окрузі в торгівлі приватний капітал мав 70 відсотків оборотів, кооперація – 25, державна торгівля – 5 відсотків [8, 69].

Колективізація. Голод 1932 – 1933 рр. Незважаючи на цілком реальні позитивні зрушення, НЕП наприкінці 1920-х років було згорнуто. У часі це співпало з початком суцільної і примусової колективізації, яка викликала протидію з боку заможних селян („куркулів”).

На 10 березня 1930 року в Уманській окрузі було колективізовано 86, 1 відсотка господарств, а в Шевченківській – 87 відсотків. Силові методи відчуження селянської власності і ще більше посилювали опір сталінській політиці – по Україні прокотилася хвиля селянських виступів, в тому числі і збройних. В першому півріччі в Україні зафіксовано 1500 терористичних актів проти представників влади [9, 173 – 174]. В липні 1930 року було вбито організаторів колгоспів В. Близнюка в селі Помийнику (нині – Вікторівка) та А. Підіпригору в Буках Маньківського району [4, 54; 12, 44].

Зрозумівши, що ситуація може стати некерованою, Сталін виступив із статтею „Запаморочення від успіхів”, в якій вину за „перегини” переклав на місцеву владу. Вимушене переміщення акцентів у селянському питанні призвело до масового виходу з колгоспів. В Уманській окрузі кількість колективізованих господарств з 86, 1 відсотка у березні зменшилася до 31, 6 відсотка у листопаді.

За цей же час до 21 відсотка зменшилася кількість таких господарств у Чигиринському районі Шевченківської округи. 18 колгоспам тут належало 4, 8 тис. гектар (з 17, 5 тис. гектар усієї орної землі) [8, 77].

Та відступ тривав недовго – згідно партійних директив в 1931 році мала бути завершена суцільна колективізація основних сільськогосподарських районів України, до яких належала і Черкащина. Повсюдно розпочалося примусове розкуркулення різних верств селян, незгодних з усуспільненням власності.

Жителька села Шабастівка (нині – Монастирищенський район) Наталія Журавель згадувала: „Наша родина складалася з батька Карпа Павловича Журавля, матері – Меланки Семенівни, двох дочок, сина, діда і баби. Готувалися будувати нову хату. В колгосп батьки вступати не хотіли. Весною 1931 року колгоспні збори виносять рішення – розкуркулити і вислати їх. Забрали все: землю, ліс, бляху та всі інші матеріали на нову хату, розвалили комору, хліви, клуню, конфіскували 2 коней, лоша, 2 корів, теля, 12 овець, віз, січкарню, сівалку, реманент, зерно... Заарештували нас, дозволили взяти харчі на 3 дні і всіх 30 березня того року повезли в Жашків, посадили у вагони, направили до Сибіру. Привезли в Анджерськ Новосибірської губернії, пішки привели в бараки і сказали: ви будете працювати в шахті...” [10, 106].

Наслідки насильницької колективізації на Черкащині, як і в інших регіонах України, переросли у трагедію голоду 1932 – 1933 рр., про що свідчать численні факти. Лише в червні 1933 року у Смілянському районі померло 3194 чоловіка. Впродовж 1932 – 1933 рр. за неповними даними голодною смертю в Звенигородському районі загинуло 4009 чоловік, Христинівському – 3717, Черкаському – 6941, Шполянському – 7321 [11, 5]. Мали місце випадки людоїдства.

Економічний розвиток краю в 1930-х – на початку 1940-х рр. Як відомо, на початку 1930-х років вживалися заходи щодо реалізації проголошеного партією курсу форсованої індустріалізації. І хоч Черкащина не відносилася до традиційно індустріальних регіонів, тут теж спостерігався розвиток промислових галузей і зростання обсягів виробництва.

Набували розвитку металообробна, машинобудівна, харчова промисловість, виробництво будівельних матеріалів. Здійснена реконструкція і зросла потужність Золотоніського ремонтно-механічного, Корсунського чавуноливарного, Черкаського машинобудівного заводів та інших підприємств [12, 44]. Після реконструкції і розбудови майстерень у Смілі було створено практично новий завод, потужність якого з 1933 року до 1938 року зросла у 10 разів [4, 53].

Ставали до ладу нові підприємства. В 1932 році в Умані дали продукцію великий птахокомбінат, толевий завод, перший в Радянському Союзі завод гутаперчі з рослинної сировини, 1935 році – хлібокомбінат і плодокомбінат [4, 659]. В Черкасах в 1935 році введено в експлуатацію консервний комбінат, до складу якого увійшли консервний завод, два радгоспи, які спеціалізувалися на виробництві овочів і фруктів та м’ясомолочному тваринництві [4, 110].

Значна увага приділялася будівництву гідростанцій на малих річках. До першої в Україні сільської ГЕС, що стала до ладу 1929 року в Буках на річці Гірський Тікич, в 1934 році приєдналася Корсунська міжрайонна ГЕС на Росі. Електричний струм Корсунської ГЕС отримали 110 колгоспів, 4 машино-тракторних станцій, 3 підприємства, 42 млини, 59 кіноустановок та інших об’єктів п’яти районів [13, 52 – 53].

В кінці 1934 року було подолано кризу колгоспного ладу. Підірване насильницькою колективізацією і голодомором сільське господарство краю почало відроджуватися. Було скасовано карткову систему і послаблено податковий тиск.

В господарствах Черкащини з’являється більше техніки. Важливу роль у цей час відіграють машино-тракторні станції(МТС), перша з яких почала діяти ще у 1929 році в Тальному і була однією з кращих у тодішній Київській області. Зосередження на цих станціях сільськогосподарської техніки давало змогу поліпшити її обслуговування та використання для потреб колгоспів. Водночас МТС були власністю держави і слугували засобом економічного контролю над колгоспами, де власність на землю, приміщення та реманент вважалася колективними.

Найбільшими були МТС у Звенигородці, Кам’янці, Монастирищі, Смілі, Шполі. Смілянська МТС, наприклад, на середину 1930-х років мала 86 тракторів, 11 автомобілів, 34 молототарки та іншу техніку [4, 54 – 55]. Черкаська МТС в цей час вже мала 41 трактор, 7 автомашин, 25 двигунів потужністю 320 кінських сил. А МТС в Мошнах у 1938 році використовувала 17 тракторів і 6 комбайнів [5, 22].

На Черкащині зародився рух „п’ятисотенниць”. В 1935 році молодіжні ланки колгоспу імені Комінтерну Городищенського району, очолювані Марією Демченко і Мариною Гнатенко, виростили по 523 і 511 центнерів цукрових буряків з гектару [4, 55]. Цей рух, якщо не брати до уваги його ідеологічної нашарованості, за своєю суттю був дієвою формою прояву громадської ініціативи і патріотичним рухом новаторів сільськогосподарського виробництва, який знайшов багато послідовників. У 1936 році в Монастирищенському районі 24 ланки виростили врожай цукрових буряків понад 400 ц з гектара, а 22 колгоспниці – понад 500 ц з гектара [10, 130].

На кінець 1930-х років колгоспи економічно зміцніли. Хоча показники за сучасними мірками мали не дуже високі. Зокрема, у 1937 – 1940 рр. врожай зернових у більшості колгоспів Драбівського району становив близько 17 ц, Смілянського – 20 ц, а Христинівського – 25 ц з гектара [4].

Тодішня влада як приклад для наслідування всіляко популяризувала передові господарства („маяки”). Одним з таких „маяків” у довоєнні роки на Черкащині був колгосп „Сім’я червоних партизанів” з Худяків Черкаського району, який став першим колгоспом – мільйонером на Черкащині. Районна газета „Прапор комуни” у січні 1937 року писала, що колгосп повністю ліквідував безкоровність, усі 632 двори мають корів або теличок. Колгосп придбав третю машину – трьохтоннку, інструмент для духового оркестру, вітродвигун, збудував нові зерносховища, стайню, цегельний завод. Колгоспники одержують на трудодень по 3, 4 кг зерна, 2 кг городини та 2, 5 крб. грішми [14].

Культурне будівництво. Політика радянської влади у галузі культури в 1920 – 1930 рр. мала офіційну назву „культурної революції”. Вона передбачала у короткий строк ліквідувати неписьменність, створити систему народної освіти і сформувати кадри нової інтелігенції, а усю гуманітарну сферу перетворити в інструмент ідеологічного впливу.

Важливим завданням 1920-х років була ліквідація неписьменності. Його реалізація відбувалася у складних умовах – не вистачало приміщень, кваліфікованих кадрів.

В 1924/1925 навчальному році в Золотоніській окрузі навчанням вдалося охопити 22, 3 відсотка дітей шкільного віку (8 – 15 років), в Черкаській – 35 відсотків, в Уманській – 43 відсотка. Повсюдно створювалися пункти ліквідації неписьменності – лікнепи. В Черкаській окрузі в 1925/1926 навчальному році організовано 766 лікнепів, через які пройшло 18925 чоловік. На початок 1930-х років в цілому була ліквідована неписьменність серед дорослого населення краю. В 1940/1941 навчальному році на території Черкащинидіяло 1039шкіл, в яких навчалося 229, 6 тис. учнів [4, 56].

Формувалася мережа середніх спеціальних та вищих навчальних закладів. У 1921 році Уманське училище землеробства і садівництва перетворено на агротехнікум, а у Смілі почав працювати технікум цукрової промисловості. Для підготовки педагогічних кадрів, у яких відчувалася гостра потреба, у 1923 році в Корсуні відкрито вищі педагогічні курси, які у 1926 році реорганізовані в педагогічний технікум. Педагогічний технікум почав діяти також у Золотоноші [4, 53].

Помітною подією в освітньому житті Черкащини стало відкриття першого на території краю вищого навчального закладу – Черкаського інституту народної освіти. Свою роботу інститут розпочав 6 лютого 1921 року у складі одного факультету соціального виховання з трьома відділеннями – природничим, фізико-математичним та історико-філологічним. Тоді в ньому навчалося 214 студентів. В наступні роки інститут зазнавав різних реорганізацій – педагогічний технікум, вищі педагогічні курси, з 1930 року – інститут соціального виховання, а з 1933 року – педагогічний інститут з історичним, мовно-літературним, фізико-математичним та природничим факультетами [15, 73].

У 1929 році в Умані почав діяти сільськогосподарський інститут, який у 1930 році був реорганізований в садово-городній інститут з двома факультетами, на яких навчалося 408 студентів [17, 45]. Того ж року в Умані відкрито педагогічний інститут з техніко-математичним, соціально-економічним, мовно-літературним та біологічним відділеннями, на яких тоді навчалося 120 студентів [16, 22].

Розгорталася культурно-освітня робота, впроваджувалися нові форми ідеологічного впливу на свідомість населення – хати-читальні, сільбуди, клуби. Оскільки Черкащина була аграрним регіоном, то особлива увага приділялася організації агітаційно-пропагандистської роботи в сільській місцевості.

В 1920-х роках основними осередками просвітницької роботи на селі були хати-читальні. Уявлення про них дає характеристика такої хати-читальні в с. Нетеребки (нині – Корсунь-Шевченківський район), де в 1925 році працювали такі гуртки: політичний, світознавчий, сільськогосподарський, літературний, співочий, музичний. Масова робота проводилася за участю 60 – 100 чоловік. В селі передплачувалося 20 газет. Хата-читальня бібліотеки не мала, але користувалася пересувною бібліотекою сусіднього цукрозаводу. Читачів книжок в той час було 35 [18, 156 – 157].області та її адміністративно-територіальний устрій

В 1925 році в Черкаській окрузі діяло 324 бібліотеки, 125 сільбудів, 336 хат-читалень, 40 клубів та інші заклади [4, 53]. В наступні роки в селах відкриваються будинки культури, будинки колгоспника. Про один з них – будинок колгоспника в селі Шелепухи Черкаського району у 1935 році республіканська газета писала, що він „зразковий на весь Черкаський район. Приміщення будинку має 7 кімнат – бібліотеку, читальню, кімнату для гурткової роботи, зал на 250 осіб. При будинку колгоспника працює агрошкола, яка охоплює 900 осіб, зоотехнічний гурток у складі 390 осіб, драмгурток – 31 особа, музично-струнний гурток – 17 осіб” [8, 85].

В 1940 році на Черкащині діяло 1175 клубних закладів, 972 бібліотеки [4, 56]. Робота культурно-освітніх закладів краю підпорядковувалась пануючій тоді компартійній ідеології. Комітети КП(б)У вбачали в них провідників своєї лінії, насамперед в поширенні ідей марксизму-ленінізму, антирелігійній пропаганді. Саме ця тематика посідала головне місце в лекційній роботі, бесідах. З цією метою у радпартшколах проходили навчання партійні, радянські працівники та пропагандистський актив. Одна з перших таких шкіл відкрилася у 1922 році в Умані [4, 558].

Помітне пожвавлення в культурно-мистецьке життя краю внесло переведення у 1933 році до Черкас колективу професійного українського драматичного театру, який був заснований у 1932 році в Білій Церкві як пересувний робітничо-селянський театр. В 1939 році на честь 125-річчя від дня народження Т.Г. Шевченка його ім’я присвоєно театру. Довоєнний репертуар театру включав такі твори української класики як „Безталанна” І. Карпенко-Карого, „Наталка-Полтавка” І. Котляревського, „Назар Стодоля” Т. Шевченка, а також твори російської класики. В руслі тогочасної ідеології творами російських авторів – виставами „Борис Годунов” О. Пушкіна та „Вороги” М. Горького театр звітував на республіканській олімпіаді робітничо-селянських театрів у Києві в 1937 році [19, 647].

Поширенню театрального мистецтва на Черкащині сприяли гастролі провідних колективів України. Зокрема, в Умані у вересні 1920 – березні 1921 року перебувала трупа Київського драматичного театру під керівництвом відомого українського режисера і актора О.С. Курбаса. Про це Микола Бажан згадував: „Був 1921 рік. Покінчено з нашестям білополяків. З Умані пішло багато війська, кудись було передислоковано й 45-ту дивізію, при якій театр Леся Курбаса жив і працював в Умані з 1920 року... Поїхав з Умані і сам театр, лишивши після себе об’єднаний цим театром в студію гурток уманської молоді, захопленої тією високою насолодою, що її радо дав студійцям зазнати щедрий талант Курбаса та його артистів” [7, 113].

В 1920 – 1930-х роках своєю майстерністю виділявся Золотоніський аматорський театр, становлення якого ще на початку ХХ ст. пов’язане з участю в ньому відомої української актриси Наталії Ужвій [20, 96].

В селах і містах Черкащини все більшого поширення набувала масова фізкультура і спорт, аматори яких об’єднувалися у фізкультурні гуртки та товариства. Влітку 1923 року в селі Шаулисі (нині – Тальнівський район) був заснований один з перших на Черкащині спортивний гурток, а при цукровому заводі села Перегонівки Уманської округи – перший сільський спортивний клуб.

Далеко за межами краю був відомий спортивний колектив колгоспу із села Чапаєвка Золотоніського району. У селі був найбільший і найкращий в Радянському Союзі колгоспний стадіон. Більшість жителів села брала участь у роботі 12 легкоатлетичних, 13 волейбольних секцій і 12 футбольних секцій. У 1935 році спортсмени Чапаєвки посіли перше місце у Всесоюзному змаганні на кращу організацію фізкультурно-масової роботи на селі, а в 1936 році стали переможцями першої колгоспної спартакіади України. У 1937 році чапаєвські футболісти перемогли у товариській зустрічі збірну робітничих клубів Франції.

Як і в Чапаєвці, у довоєнні роки добре налагоджена була фізкультурна робота в Сигнаївці Шполянського району, Ломоватому, Худяках, Руській Поляні Черкаського району, інших селах краю. На їх рахунку – участь і перемоги з різних видів спорту у змаганнях на першість України і СРСР [21, 9 – 16].

На початку 1920-х років ентузіасти спорту об’єднувалися у спортивні клуби і гуртки переважно за професійним принципом, про що свідчать і назви спортивних колективів, що діяли в Черкасах, Умані, Смілі – „Харчосмак”, „Желдор”, „Медсантруд”, „Гужовик”. У серпні 1922 року в Умані з ініціативи дислокованої в місті кавалерійської бригади Г. Котовського було організоване спортивно-гімнастичне товариство „Олімп”, а наступного року відкрито міський стадіон.

На Черкащині проводилися районні, міські та окружні спартакіади та чемпіонати з окремих видів спорту. З 1936 року спортсмени краю входять до спортивних товариств, створених під егідою профспілок – „Динамо”, „Спартак” та інших [22, 8 – 10].

В 1920-х роках започаткована системна робота з охорони пам’яток історії та культури. В 1923 році на Черкащині створюються повітові, а згодом окружні комітети охорони пам’яток старовини, мистецтва і природи. Вони обстежували, брали на охоронний облік культурні цінності історичного, археологічного і культурного значення – пам’ятки архітектури, культові приміщення, кургани, городища тощо [23, 150 – 154]. В цей же час утворюються краєзнавчі осередки, які займалися вивченням та популяризацією знань про історію та природу краю.

Важливою подією у житті Черкащини і всієї України стало відкриття у липні 1923 року першого пам’ятника Т.Г. Шевченку на його могилі у Каневі. Рішенням уряду УРСР від 20 серпня 1925 року було утворено державний заповідник „Могила Шевченка” [4, 331].

Свій внесок у збереження історико-культурних пам’яток вносили також музеї, передусім окружні краєзнавчі в Умані і Черкасах, які після ліквідації округ набули статусу міжрайонних [24, 121 – 126].

Репресії на Черкащині. Позитивні зміни, що відбувалися у різних сферах життя краю, на жаль були затьмарені злочинною хвилею сталінських репресій, які досягли свого апогею в 1937 – 1938 рр., коли жертвами ставали невинні люди.

Репресії, що розпочалися ще у 1920-х роках в різних формах (розкуркулення, голодомор, депортації, викриття „шкідницьких організацій” тощо), були складовою частиною становлення тоталітарного режиму. Придушення опозиційних сил у політичній сфері нейтралізувало потенційних противників і давало змогу контролювати розвиток суспільних процесів, створювати серед людей атмосферу взаємної підозри та недовіри.

„Звинувачення” і „викриття” наростали, охоплюючи міста і села Черкащини. Під репресії підпадали представники різних верств населення – від малописьменних і неписьменних людей, які не мали ніякого відношення до політики, до священиків та інтелігенції. Їх звинувачували у належності до неіснуючих антирадянських організацій, шпигунстві, диверсіях, шкідництві на виробництві. Звинувачувальні справи, як правило, наспіх фабрикувалися, або ж складалися на підставі неправдивих показів свідків та необґрунтованих доносів.

Так, 6 серпня 1937 року було заарештовано Ф.Т. Руперта, поляка, малописьменного пекаря Уманського хлібозаводу. Він звинувачувався у тому, що був членом польської шпигунської організації. Його змусили визнати себе у всьому винним і 26 листопада 1937 року він був розстріляний [25, 28].

14 – 17 лютого 1938 року Черкаським райвідділом НКВС було заарештовано 44 колгоспники села Яснозір’я і двох жителів Черкас. Підставою для їх арешту стало те, що в Черкаському районі нібито діяла антирадянська військово-повстанська організація, яка була створена ще у 1935 році і ставила за мету повалення радянської влади в Україні та відторгнення її від Радянського Союзу. За цією сфабрикованою слідчою справою 43 чоловіки було засуджено до вищої міри покарання, а одного – до ув’язнення у виправно-трудових таборах строком на 10 років [26, 38 – 39].

Арешти, слідство і виконання вироків проводилися надзвичайно швидкими темпами. Прикладом є справа 32 колгоспників колишнього Вільшанського району. Працівники місцевих відділів НКВС та міліції провели 24 – 25 квітня 1938 року арешти, в наступні два дні – допити, а 28 квітня вже був готовий обвинувачувальний висновок, на основі якого 4 травня трійка НКВС у Києві постановила усіх обвинувачених розстріляти [25, 32].

У порушених органами НКВС кримінальних справах стверджувалося, що в Маньківському, Уманському, Христинівському, Тальнівському, Бабанському районах викрито і ліквідовано військово-повстанські організації, які створили широку мережу повстансько-диверсійних загонів з численними осередками по селах. Ці організації ставили нібито за мету повалення радянської влади шляхом надання допомоги іноземним державам диверсійними діями та повстанням у тилу Червоної Армії, а також розвідувальною та шкідницькою діяльністю. Організації створено в 1921 – 1922 роках. Особлива трійка Київського облуправління НКВС 28 квітня 1938 року засудила обвинувачених до вищої міри покарання.

Бойові загони були „виявлені” також у Монастирищенському, Звенигородському, Вільшанському, Лисянському, Катеринопільському та Шполянському районах. Тільки в перших трьох районах засуджено та розстріляно 119 осіб [25, 31].

Незаконним репресіям піддавалися колишні члени різних політичних партій, насамперед колишні есери та боротьбисти, в тому числі й ті, що вже відбули покарання.

Жертвами репресій стали й представники інтелігенції. У 1937 році був звинувачений у належності до неіснуючої „української контрреволюційної націоналістичної організації” директор Канівського заповідника „Могила Т.Г. Шевченка” М.С. Стретович і ув’язнений у виправно-трудові табори строком на 10 років [27, 35]. До вищої міри покарання був засуджений у 1938 році екскурсовод заповідника С. Дерева [28, 129]. Така ж доля спіткала й одного з фундаторів музейної справи на Уманщині Ф.М. Мовчанівського [29, 214]. До 10 років виправно-трудових таборів був ув’язнений директор Уманського сільськогосподарського інституту А.П. Стороженко [30, 179], а викладач цього інституту В.Ф. Чалий – до вищої міри покарання [30, 183].

У 1930-х роках репресій на Черкащині зазнали священнослужителі та віруючі. У жовтні 1937 року був заарештований житель Звенигородки священник П.І. Рудковський, якого звинуватили у поширенні провокаційних чуток про наближення війни фашистських держав проти СРСР і поразку Радянського Союзу в ній. Засуджений до розстрілу. Така ж доля спіткала й священників К.Г. Мельника із села Велика Севастьянівка Христинівського району [30, 486], М.О. Засядьвовка із села Шендерівка Корсунь-Шевченківського району [31, 218] та багатьох інших служителів культу.

Не уникла сталінських репресій і Комуністична партія. Під них потрапляли не тільки рядові комуністи, а й керівники партійних комітетів Черкащини. У 1937 році були засуджені до розстрілу перший секретар Уманського райкому КП(б)У І.Х. Цицарев, наступного року – секретар цього ж райкому К.М. Баштенко [30, 151; 30, 182]. За критичне ставлення до політики Сталіна на селі до вищої міри покарання був засуджений перший секретар Черкаського райкому партії П.В. Жупінас [30, 381].

Щоб придушити в партійному середовищі будь-які прояви критичної оцінки сталінської політики, розпускалися окремі партійні комітети. Так, у 1937 році із 41 райкому Київської області, до якої тоді входило більшість районів Черкащини, було розпущено 20. У серпні, зокрема був повністю замінений Монастирищенський райком КП(б)У [25, 503]. В цьому районі у 1937 – 1938 рр. було репресовано 768 осіб, з них 37 працівників районного апарату [10, 134].

Після ХХ з’їзду КПРС, який розкрив злочини сталінізму, тисячі черкащан в установленому законом порядку були реабілітовані. Їх імена вміщені у багатотомній серії книг „Реабілітовані історією. Черкаська область”, яка видана в роки незалежності України.

* * *

Початок 1920-х років на території Черкащини характеризувався економічною розрухою, наростанням соціальної напруги та невдоволенням населення політикою воєнного комунізму, яке виливалося у відкриті виступи проти влади. Запровадження НЕП зумовило відродження приватної ініціативи і поліпшенню економічної ситуації.

З утвердженням тоталітарного ладу життя краю було позначене суперечливими процесами. З одного боку, мали місце незаперечні успіхи у ліквідації неписьменності, розвитку соціальної сфери, промислового та сільськогосподарського виробництва. З іншого – за позитивні зрушення було заплачено дорогу ціну: жертви розкуркулення і голодомору, втрата селянами почуття господаря. Зміцнення тоталітаризму супроводжувалося репресивними діями, які в 1937 – 1938 рр. набули масового характеру, обірвавши життя тисяч невинних людей, реабілітація яких відбулася лише після смерті Сталіна.

Розділ 13. ЧЕРКАЩИНА В РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ 1941 – 1945 РР. ТА В ПОВОЄННИЙ ПЕРІОД