Лютнева революція в Росії і Черкащина

· Події вересня – грудня 1917 року

· Політична ситуація в краї у 1918 – 1920 рр.

Лютнева революція в Росії і Черкащина. Бурхливим розвитком суспільно-політичних процесів ознаменувався початок 1917 року. Набираюча сили стихійна хвиля народного невдоволення, переросла у революцію, яка в масштабах усієї Росії традиційно вважається буржуазно-демократичною. Однак революційні події в Україні, виходячи з особливостей їх розвитку, все більше набували національно-демократичного характеру.

Доведених до відчаю робітників столиці Російської імперії Петрограда у лютому 1917 року підтримали солдати запасних полків, які чекали відправки на фронт. 24 лютого у місті розгорнувся масовий страйковий рух, розпочалися сутички з поліцією, а вже 27 лютого самодержавство впало і влада зосередилася в руках Тимчасового комітету Державної Думи. Після зречення царя Миколи ІІ в країні фактично встановився республіканський лад.

Блискавичність перемоги над царизмом була зумовлена передусім гострими політичними, соціально-економічними та національними проблемами, слабкістю реально існуючої влади. Прискорила події і Перша світова війна.

Звістка про зречення царя і перемогу Лютневої революції в Петрограді швидко поширювалася. На Черкащині про це стало відомо вже в перших числах березня 1917 року. На той час на території України практично було ліквідовано органи царської адміністрації і владу перебрали призначені Тимчасовим урядом губернські і повітові комісари (ними переважно стали голови земських управ). У Києві утворилася Центральна Рада, яка згодом стала впливовим органом представницької влади. До її першого складу, сформованого у березні 1917 року увійшли уродженці Черкащини С.О.Єфремов (народився в селі Пальчику, нині – Катеринопільський район) та А.І. Яковлів (народився в Чигирині) [5, 44; 5, 203].

Навесні 1917 року в Україні діяли три носії владних повноважень – представники Тимчасового уряду, Центральна Рада і ради робітничих і солдатських депутатів [1, 33]. У містах Черкащини, насамперед повітових, на початку березня формуються громадські комітети, які розглядалися Тимчасовим урядом як представницькі органи місцевої влади, а виконавчу владу здійснювали голови земських управ, які набули статусу комісарів Тимчасового уряду. Одночасно виникають альтернативні органи влади – Ради депутатів.

У Черкасах 8 березня 1917 року на міських зборах представників підприємств міста було утворено Черкаську Раду робітничих депутатів. Її очолив один з керівників міського осередку РСДРП робітник черкаського млина Т.Г. Нестеренко. До складу тимчасового виконавчого комітету Ради увійшло 15 чоловік. У першій Раді переважали меншовики, есери та бундівці, які підтримували Тимчасовий уряд [2, 100]. До середини березня ради були сформовані в Каневі, Чигирині та Умані, на початку квітня – в Звенигородці. На початковому етапі в них переважали есери і меншовики [2, 45].

Процес утворення рад в багатьох випадках мав стихійний характер, а їх склад і структура часто змінювалися. Так, у Золотоноші на початку березня 1917 року виникла Рада солдатських депутатів, 20 квітня – Рада робітничих депутатів, а 30 квітня вони злилися в Раду робітничих і солдатських депутатів [3]. В Умані теж певний час діяли Ради робітничих і Рада солдатських депутатів, які згодом об’єдналися [6, 96].

Невизначеністю характеризувалася й діяльність утворених після падіння самодержавства опорних органів Тимчасового уряду – громадських комітетів. Газета “Киевская мысль” у березні 1917 року про такий комітет в Умані писала, що “зорганізувавшись наспіх з людей непопулярних в місті, комітет веде політику “тихих кроків”. Ця політика, не відповідаюча моменту і стану справ в Умані, викликає в населення невдоволення і різку критику”. Перед тим як роззброїти поліцію і жандармерію, як це було зроблено в усіх містах Київської губернії, Уманський комітет хитався цілих два тижні [4].

Зміна влади в центрі й утвердження нових владних структур викликала у населення до них різне ставлення, яке формувалося під впливом місцевих політичних осередків та наявністю інформації.

У квітні 1917 року понад 2000 учасників волосного сходу у селі Мойсенці Золотоніського повіту у своєму зверненні писали: “Вітаємо славну Центральну Київську Українську Раду. Слава Вам, борці за долю рідної матері України! Хай живе воля! Хай живе федеративна республіка! Хай живе автономна Україна без холопа і без пана навіки! ” [7, 42].

Жителі ж містечка Мошни Черкаського повіту у квітні 1917 року, зібравшись на мітинг, постановили: “Вітати Петроградську Раду робітничих і селянських депутатів як справжніх представників трудового народу… Вимагаємо від Тимчасового уряду, щоб при вирішенні усіх питань він прислухався до голосу трудового народу в особі Рад робітничих і солдатських депутатів…Що стосується місцевого громадського комітету, ми вважаємо за необхідне провести перевибори на основі пропорційного представництва” [8, 41].

Свідченням зростання політичної активності населення є те, що у березні 1917 року селяни Топильні Звенигородського повіту (нині – Шполянський район) звернулися до виконкому Київської Ради робітничих і солдатських депутатів з вимогою проведення справедливих виборів до державних установ, а також вжити заходів щодо створення селянської спілки. Тоді ж робітники Лебединського цукрового заводу звернулися до Київської Ради з проханням допомогти їм у створенні профспілкової організації [8, 37 – 39].

На Черкащині знайшла широку підтримку ініціатива Центральної Ради, яка у перші місяці своєї роботи утворила Національний фонд, в якому мали зосереджуватися кошти на підтримку діяльності найвищого українського органу. Газета “Звенигородська зоря” закликала жителів повіту: “…віддаймо свій одноденний заробіток, або прибуток і тим зміцнимо дорогу всім справу”. Відгукнувшись на звернення жителі Лисянки під час Дня національного фонду 9 травня 1917 року зібрали 210 крб, а Звенигородки 21 травня – 300 крб. [9, 136]. В Чигирині 23 травня в Національний фонд було зібрано 550 крб. [10], а в Кам’янці 20 липня – 275 крб. [11].

Швидкому зростанню популярності та впливу Центральної Ради влітку 1917 року сприяло те, що вона обстоювала близькі та зрозумілі народу ідеї національно-територіальної автономії та популярні гасла соціалізму. Показовим щодо цього стало проведення в травні 1917 року Українського національного свята та маніфестація в Чигирині. Як писала газета “Народна воля”, на багатолюдному святі “прапорів було з 15 гаслами: у автономістів-федералістів – “Автономія України з правами національних меншостей”, у вояків – “Душу, тіло ми положимо за свою свободу”, у селян – “Земля і воля”, у робітників – “Пролетарії усіх країн, єднайтесь”, у євреїв – “Вільній Україні рівенство, братерство і свобода”. Було заявлено, що “населення Чигиринщини без ріжниці національностей та віри… вимагає від Тимчасового уряду, який уже визнав право на самовизначення націй, негайного видання акта про автономію України” [10].

Після падіння самодержавства у політичному житті Черкащини все активніше заявляють про себе осередки українських партій, які разом із загальноросійськими партіями вели боротьбу за вплив на маси. Про політичну палітру краю того часу можна судити з результатів виборів до Черкаської міської думи 13 серпня 1917 року. Серед 54 гласних міської думи місця за партійною і соціальною належністю розподілилися таким чином: 19 – від блоку української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) і української партії соціалістів-революціонерів; 14 – від блоку російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), партії соціалістів-революціонерів і Бунду; 8 – від блоку об’єднаної єврейської соціалістичної робітничої партії і єврейської соціал-демократичної робітничої партії “Поалей-Ціон”; 4 – від християнського населення міста (православних і старообрядців); 3 – від єврейської сіоністської організації; 2 – від демократичної групи євреїв; по 1 – від партії народної свободи (кадетів), залізничної демократичної партії, населення Митниці (мікрорайон міста), службовців і робітників міського громадського управління [12, 12 – 15].

У серпні 1917 року у значно розширеному складі Української Центральної Ради своє представництво мали і повіти Черкащини. Зокрема, Канівський повіт представляв Михайло Бала (УПСР), Черкаський – Федір Швець і Микола Білик (обидва – УПСР), Уманський – Олекса Ільченко, Іван Матвієнко, Роман Рудик (усі – УПСР), Звенигородський – Михайло Осипів, Федір Пономаренко (обидва – УПСР), Чигиринський – Логвин Панченко, Лоріон Руденко (обидва – УПСР), Золотоніський – Тимофій Семеняга (УПСР). Крім того у цьому складі Центральної Ради зустрічаємо уродженців Черкащини – Андрія Лівицького (народився на хуторі Красний Кут Золотоніського повіту), Якова Зозулю (с. Лебедин Чигиринського повіту, нині – Шполянський район), Юрка Тютюнника (с. Будище Звенигородського повіту), Миколу Біляшівського (м. Умань), Никифора Григоріїва (м. Бурти Черкаського повіту, нині – с. Бурти Шполянського району), Макара Кушніра-Якименка (м. Черкаси), Миколу Левитського (с. Хмельник Канівського повіту), Сергія Шелухіна (с. Деньги Золотоніського повіту) [5, 211 - 230].

Події вересня – грудня 1917 року на Черкащині. Восени 1917 року на Черкащині все помітнішими стають ознаки загальної політичної кризи та погіршення економічного становища та життєвого рівня населення. В умовах політичної невизначеності та наростаючого безладдя посилюються стихійні виступи населення. Так, 11 вересня канівський повітовий комісар Орликівський телеграфував губернському комісару про те, що “озброєний бомбами натовп солдат і селян розганяє прислугу економії графа Бобринського в с. Дибинці Канівського повіту. Б’ють місцеву адміністрацію”. Інша термінова телеграма повітового комісара була такого змісту: “Палац графа Браницького в с. Турчин Канівського повіту, Ісайківської волості оточений 40 озброєними людьми. Рятуйте” [8, 62 - 63].

Виступи, що нерідко супроводжувалися погромами, набували поширення. У жовтні селяни розгромили поміщицький маєток в Самгородку Черкаського повіту (нині – Смілянський район) [13, 95 – 96]. В Ребедайлівці Чигиринського повіту (нині – Кам’янський район), Куцівці, Лебедині Черкаського повіту, Вільхівці та Бужанці Звенигородського повіту захоплювалися землі та врожай цукрових буряків, що мали перероблятися на місцевих цукрозаводах. Для придушення виступів залучалися війська 7-го Донського козачого полку, штаб якого розміщувався у Смілі [8, 66 – 68].

Важливою подією загальноукраїнського значення, що відбулася на Черкащині, став Всеукраїнський з’їзд Вільного козацтва. Про це газета “Народна воля” повідомляла: “Від 3 до 6 жовтня в м. Чигирині (старій столиці України) відбувся Всеукраїнський з’їзд Вільного козацтва. Приїхало більш як 200 представників від 60 тисяч організованого Вільного козацтва з Київщини, Кубані, Чернігівщини, Катеринославщини, Полтавщини і Херсонщини… На з’їзді першим ділом обміркували і виправили статут Вільного козацтва, вироблений Генеральним військовим комітетом. Вибрали Генеральну раду Вільного козацтва з 12 людей, на чолі якої стоїть наказний отаман, потомок славного гетьмана Скоропадський. Заступником його вибрано осавула Кубанського козацтва Полтавця, генеральним писарем обрано Кочубея. З привітаннями були послані телеграми Українській Центральній Раді і Генеральному Секретаріату. Постійне перебування Ради призначено в м.Білій Церкві на Київщині” [14]. Перший же загін, як відомо, був сформований у квітні 1917 року у Звенигородському повіті.

Після Жовтневого збройного повстання в Петрограді і падіння Тимчасового уряду боротьба за владу в Україні розгорнулася між трьома політичними силами – прибічниками Тимчасового уряду, більшовиками та національними силами, що гуртувалися навколо Центральної Ради. Продовжуючи державотворчу лінію, 7 листопада 1917 року Центральна Рада ухвалила ІІІ Універсал, у якому проголошувалося утворення Української Народної Республіки (УНР) у межах дев’яти українських губерній, включаючи і територію Черкащини.

В повітових центрах Черкащини відбулося урочисте оголошення ІІІ Універсалу. В Чигирині 21 листопада церемонія при великому зібранні людей розпочалася виголошеним українською мовою молебнем, а потім повітовий комісар зачитав текст універсалу, після чого вся міська площа оголосилася вигуками “Слава! ”. Урочистості в Чигирині закінчилися парадом козацьких сотень [15].

Водночас активізується і діяльність організацій РСДРП(б), які ставили за мету встановлення радянської влади. Більшовицькі осередки діяли у Черкасах, Умані, Смілі, Золотоноші, Городищі, Звенигородці та в інших населених пунктах краю. Особливо міцними були позиції більшовиків в Умані, які наприкінці листопада намагалися встановити у місті свою владу, однак на заваді цього стало прибуття надісланого Центральною Радою куріня (батальону) полку імені Полуботка [2, 554].

Представники осередків РСДРП(б) Черкащини – О.А.Піонтковський (Умань) і Т.Т. Нестеренко (Черкаси) 11 – 12 грудня брали участь у альтернативному Всеукраїнському з’їзді Рад, що проходив в Харкові. Керівник уманських більшовиків О.А. Піонтковський був обраний на цьому з’їзді до складу ЦВК [17, 25].

Однак в цілому наприкінці 1917 року найбільш впливовою політичною силою на Черкащині стали українські соціалістичні партії. Наочним свідченням цього стали результати виборів до Всеросійських Установчих зборів, що відбулися в кінці листопада – грудні 1917 року. У правобережній частині краю безумовне лідерство належало виборчому блоку, який об’єднував українські партії – УПСР і УСДРП та Українську селянську спілку. За їх виборчий список проголосувало понад 60% виборців. Близько 30% голосів набрали єврейські партії – Єврейський національний комітет, Об’єднана єврейська соціалістична робітнича партія, Єврейська СДРП та БУНД. Більшовики спромоглися набрати трохи більше 2% [16, 86 – 89]. Особливою популярністю користувалася Українська селянська спілка. В Уманському повіті за неї віддали голоси 78, 8% виборців [16, 99]. Це громадське об’єднання за участю УПСР проводило свої повітові з’їзди і розширювало осередки в сільській місцевості.

Політична ситуація в краї у 1918 – 1920 рр. На початку 1918 року на території України існувало два уряди – Генеральний секретаріат у Києві і Народний секретаріат у Харкові. Між ними точилася “війна декретів”, поряд з якою тривала й силова боротьба. Бойові дії, ініціатива в яких належала більшовикам, точилися переважно вздовж залізниць, якими рухались підтримувані місцевими формуваннями Червоної гвардії військові загони з радянської Росії. За цих обставин Центральна Рада 11 січня оприлюднила свій IV Універсал, в якому проголошувалася незалежність УНР. Однак, цей юридичний документ був запізнілим, оскільки кульмінація національного руху вже була пройдена і Центральна Рада почала втрачати свої позиції.

Розпочатий у грудні 1917 року наступ більшовиків у січні докотився і до Черкащини, де на той час найбільш організованою військовою силою були формування Вільного козацтва. Розвиваючи наступ, радянські війська рухались на Правобережжя. В середині січня загін московських і брянських залізничників, очолюваний робітником М.Бабенком, на бронепоїзді, прорвавшись з Гребінки, здійснює рейд через Золотоношу, Черкаси, Смілу до станції Бобринської, встановлюючи там при допомозі місцевих осередків РСДРП(б) та червоногвардійців радянську владу.

Однак ситуація залишалася не стабільною, а влада тієї чи іншої сторони в більшості випадків мала тимчасовий характер [18, 150 – 153]. Зокрема, більшовики оволодівши 16 січня Смілою і станцією Бобринською, протрималися там два дні, після чого місто знову взяли під свій контроль загони Вільного козацтва на чолі з Я. Водяним [19]. 24 січня більшовикам вдалося відбити Смілу, але вже наступного дня значні сили Вільного козацтва і гайдамаків перейшли у контрнаступ і змусили червоногвардійців відступити до Черкас і далі до Золотоноші [18, 154]. Тільки 1 лютого з прибуттям бронепоїзда на чолі з латишем Ж.Зонбергом більшовикам вдалося відновити свою нестійку владу у Смілі [2, 490].

В лютому радянська влада переважно у формі військово-революційних комітетів – ревкомів встановлюється в інших повітових і волосних центрах краю [2, 47]. В Умані влада Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів була встановлена 15 лютого. Тоді ж розпочав свою роботу місцевий ревком [6, 100].

Однак нові ускладнення в суспільно-політичну ситуацію вніс відповідно до договору УНР з країнами німецького блоку вступ в Україну 450-тисячного німецько-австрійського війська. 6 березня загони німецької піхоти вступили в Умань [6, 100]. Згодом була окупована вся територія Черкащини. Оскільки ослаблена внутріпартійними протиріччями і втрачаючи свої позиції Центральна Рада не могла забезпечити централізованої влади та обумовлених українсько-німецькою угодою поставок продовольства до Німеччини, то німецьке командування перебрало на себе значну частину адміністративних функцій, встановивши фактично окупаційний режим на контрольованих територіях.

Турбуючись про вивіз з України продовольства, окупаційні власті продовжували все більше втручатися у внутрішні українські справи. Зокрема, головнокомандуючий німецькими військами в Україні фельдмаршал Ейхгорн попередив селян, щоб вони не перешкоджали поміщикам у засіві ланів під загрозою „заслуженої кари” [20, 270].

Окупаційні власті втручалися й в інші сфери українського життя. Звичайною практикою стали страти та ув’язнення за вироком польових судів [1, 79].

Німецьке командування у квітні 1918 року своїм розпорядженням наказувало селянам повернути поміщикам інвентар, худобу тощо. Однак селяни в багатьох випадках відмовлялися виконувати накази, а на спроби відновлення поміщицького землеволодіння відповідали погромами поміщицьких господарств та псуванням майна. Зокрема, в наказі Канівського повітового коменданта від 19 квітня 1918 року йшлося про те, що селяни Вільхівчинської волості „відмовляються здавати зброю і повернути розграбоване майно, а також припинити порубку лісу”. До таких дій вдавалися й селяни Сидорівки, Миколаєвки, Козарівки та інших сіл повіту [21, 41]. На кінець квітня лише в Канівському, Черкаському і Чигиринському повітах цілком або частково було розгромлено більше половини усіх поміщицьких маєтків [2, 47].

Німецьке командування розуміючи, що Центральна Рада не може гарантувати стабільності влади і поставок продовольства, почало схилятися до пошуків встановлення альтернативної влади. Німецька сторона зробила ставку на почесного отамана Вільного козацтва генерала П. Скоропадського, навколо якого консолідувалися несоціалістичні сили, які в умовах нездатності Центральної Ради опанувати ситуацією вбачали реальність поновлення більшовицької експансії і загрозу перетворення України у німецьке генерал-губернаторство.

Внаслідок майже безкровного державного перевороту Центральна Рада була розпущена, а гетьманом нового державного утворення – гетьманату „Українська держава”, став П. Скоропадський. Органи нової влади в повітах, волостях та селах Черкащини очолили старости.

Але й за нової української влади, зацікавлена у вивезенні з України максимальної кількості продовольства і сировини, окупаційна адміністрація продовжувала втручатися у поточні справи державного управління, залишаючи уряду П. Скоропадського можливості вільно діяти тільки у національно-культурній сфері. Населення, передусім селяни, розгорнуло справжню війну з окупаційною владою, яка до того ж підтримувала повернення поміщиків у свої маєтки. Озлоблені селяни утворювали партизанські загони.

У травні 1918 року золотоніський повітовий староста повідомляв полтавському губернському старості, що в селах Ірклієві, Семеногірки, Лихоліти Золотоніського повіту відбулися бої німецьких та гетьманських військ з групами повсталих селян, а в районі Вереміївки і Жовниного повсталі гуртуються у збройні загони. В селах Великі Канівці, Велика і Мала Бурімка проведено вилучення зброї та майна, зачинщиків заворушень арештовано, а їх хати спалено [8, 102]. Крім того, окупанти накладали грошову і продовольчу контрибуцію на селян непокірних сіл. Так, у селі Велика Бурімка було вилучено 2 тис. пудів хлібного зерна і 1 тис. пудів вівса, у Малій Бурімці – 1, 5 тис. пудів хлібного зерна, Богодухівці – 1 тис. пудів [8, 104]. В цей же час відбулися збройні сутички селян Попівки, Санжарихи та Тернівки Черкаського повіту з німецькими військами [22, 33].

Ускладнювало ситуацію й те, що гетьманський уряд, проголосивши відновлення приватної власності, створив правові підстави для повернення землі й майна поміщикам, що не сприяло заспокоєнню суспільства. Водночас командуючий німецькими військами в Україні фельдмаршал Ейхгорн видав наказ своїм підлеглим рішуче викорінювати збройною силою будь-які ворожі гетьманському уряду дії [23, 213].

Партизанський рух проти німецьких окупантів набував все більшого розмаху. В Черкаському повіті діяли загони, очолювані Ф. Ільїним, К.Віхтем, Г. Рябоконем, іншими ватажками партизанського руху [24, 6 – 11; 2, 102].

Особливим розмахом відзначалося Звенигородське збройне повстання, яке розпочалося 3 червня 1918 року виступом селян села Орли Лисянської волості Звенигородського повіту і швидко поширилося на інші населені пункти Звенигородського та сусідніх повітів. Повстанці, чисельність яких на Звенигородщині досягла кількох тисяч, розгромили ряд німецьких і гетьманських гарнізонів, об’єднавши свої зусилля з учасниками Таращанського збройного повстання.

Збройні сутички з окупантами, які нерідко переростали у широкомасштабні бойові дії із застосуванням артилерії, тривали впродовж усього липня. Основну частину повстанців складали селяни, в тому числі із місцевих загонів розформованого ще 5 квітня Вільного козацтва [26, 96 – 98; 25, 344]. Організаторами збройної боротьби виступали ліві есери, а також більшовики [2, 370; 26, 96 – 98].

На придушення повстанського руху були кинуті значні сили німецьких військ, які жорстоко розправлялися з повстанцями. Так, газета „Біднота” повідомляла, що у Звенигородському, Таращанському і Чигиринському повітах „німецькі загони вішають повстанців, які потрапили до їх рук. Трупи висять по кілька днів”[27]. Зазнавши ряд відчутних поразок у боях з переважаючими силами німецько-гетьманських військ частина повстанців із Звенигородського та інших повітів Черкащини у серпні 1918 року, вирвавшись із оточення, переправилися через Дніпро. Там вони зосередилися у так званій нейтральній смузі, де формувалася перша радянська українська дивізія [28, 6].

Проте виступи проти німецьких і гетьманських військ в повітах краю продовжувалися, що викликало посилення каральних акцій. У кінці вересня німці та загін гетьманської варти провели облави в Уманському повіті, заарештувавши 54 особи, стративши при цьому учасника повстання А. Дубовенка [6, 103 – 104].

Революція в Німеччині і вихід її з війни, ослабили і без того хиткі позиції гетьманського уряду П. Скоропадського. У середині листопада утворюється Директорія на чолі з В. Винниченком, яка проголошує курс на повалення гетьманської влади. 23 листопада гетьманська варта була вибита повстанцями з Черкас [8, 36], а 26 листопада і уманський повітовий староста разом з вартою залишив Умань [6, 104]. На хвилі широкого антигетьманського руху Директорія швидко утверджує свою владу і 19 грудня 1918 року її війська вступили у Київ [1, 381].

Влада Директорії поширюється на території усієї Черкащини. На початковому етапі її уособлюють тимчасові органи – комендатури (повітові, окружні і волосні) Так, в Золотоноші 12 грудня обов’язки повітового коменданта взяв на себе О. Грудницький [33, 1]. Він же 4 січня 1919 року був головним доповідачем на повітовому робітничо-селянському з’їзді.

З’їзд у Золотоноші засвідчив, що серед населення повіту, як і інших регіонів, в той час популярними були соціалістичні гасла. Делегати з’їзду, серед яких було 153 делегати від селян, 15 – від робітників Золотоноші, 7 – від військових, одноголосно прийняли резолюцію, в якій зазначалося, що „Золотоніський Робітничо-Селянський З’їзд висловлює довіру своєму Революційному Урядові – Директорії і плекає надію в тім, що вона і надалі піде шляхом визволення працюючих з-під гніту капіталу в контакті з пролетаріатом всього світу і опираючись виключно на революційно-трудові маси України... Військо повинне бути тимчасово класовим, тобто складеним виключно з революційно-трудового елементу”.

На з’їзді в Золотоноші було обрано повітову Трудову Раду у складі 25 осіб, а також 15 делегатів на губернський з’їзд та 3 кандидати (В. Каздобін, Токарський, В. Гайдамака) до Трудового Конгресу, що мав відбутися 23 – 29 січня у Києві і затвердити акт про утворення єдиної соборної україни та обговорити питання про форму влади в Україні [33, 5 – 6].

Відновлюється діяльність політичних партій, робляться спроби налагодити господарство. Про політичне життя цього періоду можна судити по ситуації в Умані, де з приходом нової влади оновилися склади місцевих партійних комітетів таких партій як УСДРП, УПСР. Представниками цих партій поповнилася Уманська філія Українського національного союзу – УНС, який координував діяльність українських політичних партій, професійних та культурно-просвітницьких організацій. Повітову владу Директорії в Умані очолив Кравченко [6, 104 – 105].

Проте, недалекоглядна і суперечлива внутрішня політика, відсутність чіткої і реалістичної державотворчої стратегії, протистояння політичних лідерів і слабіючи армія в поєднанні із зовнішніми чинниками не дали змоги Директорії зміцнити свої позиції і утвердити незалежність відродженої УНР.

На початку 1919 року, після того як у Харкові за підтримки радянської Росії відновив діяльність Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, загострилася його боротьба проти Директорії і розпочалося формування радянської державної структури. Згодом уряд у Харкові перетворився на постійний і став називатися Радою народних комісарів – Раднаркомом, а проголошена більшовиками держава – Українською Соціалістичною Радянською Республікою – УСРР.

Якщо в губернських містах свою владу більшовики установлювали у формі Рад, то на місцевому рівні утворювалися і діяли, як правило, надзвичайні органи влади – військово-революційні комітети (ревкоми). Вони були опорними пунктами радянської влади і діяли переважно силовими методами.

На Черкащині один з перших ревкомів в середині січня 1919 року утворено у Чигирині, де він перебрав усю повноту влади у повіті [26, 5]. У цей час з метою протидії більшовикам у Черкасах за розпорядженням Директорії формується Корсунська бригада. Однак більшість її особового складу, включаючи командира бригади Г. Хименка, прейшла на бік більшовиків і разом з ними в ніч на 25 січня взяли владу у місті в свої руки, утворивши військово-революційний комітет [2, 103].

Впродовж січня – лютого 1919 року тривали бойові дії (переважно вздовж залізниці на відрізку Цвіткове – Христинівка) між більшовицькими військами та військами Директорії. В кінці лютого бої відбулися в районі Шполи, Христинівки та Умані [8, 146 – 150]. В березні радянська влада була встановлена на усій території краю.

В повітових та багатьох волосних центрах Черкащини влада належала ревкомам, які призначали в державні установи своїх комісарів в населених пунктах і повітах. Згодом відбулися вибори Рад, де більшість склали комуністи. В Золотоноші до складу міської Ради 21 березня було обрано 36 комуністів, 18 українських соціал-революціонерів (УПСР), 5 бундівців і один залізничник [31]. А на Золотоніському повітовому з’їзді Рад 25 березня обрано виконком у кількості 20 осіб, з яких 17 комуністів і 3 українських соціал-революціонери [30]. До виконкому, обраному з’їздом Рад у Смілі, увійшли 14 комуністів, 1 анархіст, 6 співчуваючих комуністам і 4 безпартійних [32].

Функцію осередків більшовицької влади на селі виконували комітети бідноти, які створювалися директивним методом. Голова Вільшанського волосного комітету бідноти Звенигородського повіту направив Вільшанському сільському комісарові розпорядження такого змісту: „Волосний комітет бідноти пропонує Вам негайно зібрати повний сільський схід, на котрому вибрать із числа селян сільський комітет бідноти із трьох осіб. Обов’язки їх такі: постачання паші, хліба, лісних матеріалів і т. інше для населення. Про вибори повідомити волосний комітет бідноти копією приговора і то тільки обов’язково” [34, 144].

Система політико-ідеологічних та економічних заходів радянської влади, спрямованих на її зміцнення, дістала назву політики „воєнного комунізму”. Крім перетворення Рад із представницьких органів на органи диктатури, вона передбачала примусовий державний перерозподіл ресурсів, в тому числі хліба та інших продуктів харчування, що для Черкащини, як аграрного регіону, мало особливе значення. Своєрідним стрижнем „воєнного комунізму” була запроваджена 11 січня 1919 року продрозкладка, яка передбачала вилучення у населення „лишків” зерна та інших продуктів.

В процесі реалізації політики „воєнного комунізму” акцент робився на одержавлення власності, згортання товарно-грошових відносин. Наприклад, на території сучасного Монастирищенського району державною власністю стали Монастирищенський і Цибулівський цукрові заводи, Сарнівський млин, горілчані та пивоварні заводи, маєтки поміщиків та їх економії. На села розписали продрозкладку, згідно якої двори, що мали до 5 десятин землі, від неї звільнялися, а весь тягар заготівлі хліба лягав на плечі 30 відсотків середняків і 2 відсотків заможних селян (куркулів) [35, 89].

Набуло поширення примусове вилучення у населення різних предметів побуту. В наказі № 31 Уманського військового комісаріату від 4 квітня 1919 року зазначалося, що „з метою постачання частин військ білизною, зі згоди Уманського Ревкому, наказую населенню м. Умані з 6-го квітня по 8-ме квітня включно о 10 годині ранку до 6 годин вечора здати коменданту м. Умані (готель „Брістоль”, кімната № 4) всю натільну білизну понад 4-х пар (в пару входить сорочка, кальсони і шкарпетки) і постільну: простирадло понад 2 штуки на кожну постіль, наволочок, рушників понад 4 штуки на кожну людину.

Крім того всі імущі класи, а такими вважаються особи, обкладені контрибуцією, повинні здати ще по одній ковдрі” [6, 106].

Відбувався розподіл поміщицьких земель. Так, сільський сход села Ротмистрівка Черкаського повіту 4 квітня 1919 року постановив: „безземельних і малоземельних задовольнити землею по черзі, на розгляд місцевого земельного комітету” [8, 168]. Такі рішення приймалися й в інших селах краю. В Шабастівці (нині – Монастирищенський район) кожна безземельна і малоземельна родина додатково в середньому одержала 3, 3 десятини землі. З урахуванням того, що такі селяни мали раніше, їх наділи зросли до 5 – 6 десятин на двір [35, 89].

Радянська влада значну увагу приділяла кооперуванню сільськогосподарського виробництва, зокрема у формі комун, які передбачали усуспільнення, поряд із землею, усіх засобів виробництва – будівель, реманенту, худоби тощо. На кінець травня 1919 року в Україні було понад 300 комун [36, 127]. Одні з перших комун на Черкащині почали організовуватися у 1919 році в Тальному, селах Павлівці, Соколівочці, Вишнополі (нині – Тальнівський район) [8, 189; 37, 58].

Однак, у зв’язку із загостренням суспільно-політичної ситуації, процес кооперування сільськогосподарського виробництва на Черкащині у 1919 році не набув подальшого розвитку. Навесні посилилося невдоволення селянських мас політикою „воєнного комунізму”, зокрема продрозкладкою. Селянами вороже сприймалися дії озброєних продзагонів, які насильно реквізовували хліб і худобу для потреб армії та держави.

Наприкінці весни 1919 року ситуація ще більше ускладнилася. Своєрідним піком антибільшовицьких повстань став виступ отамана М. Григор’єва, загони якого, оволодівши Миколаєвом, Херсоном, Катеринославом і Кременчуком, 12 травня захопили Черкаси, де вчинили жорстокий погром, внаслідок якого постраждало близько 3 тисяч жителів, переважно євреїв. Традиційна для григор’євських військ практика мародерства, терору та погромів відлякувала від них потенційних прихильників. Невдовзі виступ григор’євців було придушено і їх розрізнені загони наприкінці травня залишили Черкаси, Золотоношу, Корсунь, Смілу, Шполу, Христинівку [8, 180 – 182; 2, 48 – 49].

Ослаблена повстанським рухом і господарською розрухою радянська влада не змогла протистояти військам Добровольчої армії А. Денікіна, яка вела наступ на Україну у двох напрямках – на Київ і Одесу. Наприкінці серпня білогвардійські війська увійшли до Черкас [2, 104], а 24 вересня – до Умані [6, 168].

Денікінський режим обстоював гасла „единой и неделимой” і характеризувався жорстокими репресіями проти політичних противників, прагненням відновити поміщицьку власність на землю. В духовній сфері основними засадами білого руху було обмеження вживання української мови, закриття українських газет і журналів. Така політика викликала обурення і протест населення, які переростали у масовий партизанський рух. Одним із районів зосередження партизанських загонів стали ліси поблизу Мошен, де діяло близько 6 тис. партизан [2, 104].

Боротьбу проти денікінської окупації на території Черкащини вели сили різної політичної орієнтації – від радянських до петлюрівських формувань. Наприкінці грудня 1919 року Умань була звільнена від денікінців з’єднаннями армії УНР, які здійснювали „Зимовий похід”, а 15 січня 1920 року у місто увійшли частини Червоної армії [6, 108]. Черкаси стали радянськими 31 грудня 1919 року [2, 104].

Однак на цьому воєнні дії на території краю не припинилися. У квітні 1920 року відповідно до угоди між Польщею і УНР польсько-українські війська перейшли Збруч і почали бойові дії, оволодівши 6 травня Києвом. У зв’язку з цим губернські радянські установи з Києва тимчасово були переведені до Черкас, які фактично стали губернським центром [7, 56 – 57].

Оговтавшись від несподіваного удару, Червона армія, перегрупувавши сили та передислокувавши на польський фронт ударні частини – 1-шу Кінну армію та 25-ту Чапаєвську дивізію, розпочала успішний контрнаступ. Прорвавши фронт, радянські війська відтіснили частини армій Польщі та УНР. В Умані розташувався штаб 1-ї Кінної армії.

Після укладення 18 березня 1921 року Ризького мирного договору громадянська війна в Україні фактично завершилася. Цим було засвідчено не тільки перемогу радянської влади, а й поразку національно-патріотичних сил.

* * *

Отже, період української революції 1917 – 1920 рр. на Черкащині був надзвичайно насичений подіями і характеризувався втягненням в орбіту політичної діяльності широких верств населення, домінуванням силових методів розв’язання проблем. Невщухаючі бойові дії, громадянське протистояння призвели до великих людських втрат і нанесли значної шкоди господарству краю.

Зусилля національно-патріотичних сил на території Черкащини мали значні здобутки у розбудові української державності та її структур. Однак внаслідок суперечливої політики урядів, непорозуміння політичних еліт та втручання іноземних держав відчайдушні спроби відстояти незалежність завершились поразкою..

Розділ 13. КРАЙ В УМОВАХ УТВЕРДЖЕННЯ ТОТАЛІТАРНОГО ЛАДУ (1920 – 1941 РР.)