Розділ 11. Черкащина на початку ХХ СТ.

· Розвиток промисловості краю

· Сільське господарство. Столипінська реформа

· Кооперативний рух на Черкащині

· Політизація суспільного життя

· Проблеми духовного життя

Розвиток промисловості краю. Господарство Черкащини на початку ХХ ст. розвивалося як складова частина загальноросійського економічного комплексу. Однак через певні обставини (географічне положення, природно-кліматичні умови, наявність трудових ресурсів тощо) воно мало свої особливості, які суттєво впливали на структуру та розвиток господарства краю.

В цей час Черкащина стає центром цукрової промисловості загальноросійського значення, а цукроварна галузь – провідною в регіоні. На території сучасної області тоді діяв 31 цукровий завод (всього в Україні – 201) з понад 27 тис. робітників. Ці підприємства в 1914 році виробили 187, 7 тис. тонн цукру. Найбільша кількість працюючих була задіяна на цукрорафінадних заводах, які відзначалися складністю технологічного процесу. Своєю масштабністю виділявся пущений у 1854 році Черкаський рафінадний завод Тульсько-Черкаського акціонерного товариства рафінадних і цукрових заводів, на якому працювало 3307 робітників. На Лебединському (нині – Шполянського району) цукрово-рафінадному заводі Олександрівського акціонерного товариства працювало 3195 робітників [1, 23; 2, 145].

На прикладі цукроварної галузі досить рельєфно проглядається проникнення капіталу загальноросійських банків у промислове виробництво регіону. Так, акціонерний капітал Російського торгово-промислового банку в Тульсько-Черкаському акціонерному товаристві рафінадних і цукрових заводів братів Терещенків в 1915 році становив 8 млн. крб. і він здійснював повний контроль над ним. Цей же банк повністю контролював акціонерне товариство Маріїно-Городищенського рафінадного заводу. Від Російського зовнішньоторгівельного банку повністю залежали цукроварні підприємства графа Бобринського у Смілі, Селищанський (нині – Корсунь-Шевченківського району) завод князя Лопухіна-Давидова (чи Демидова?), Почапинський цукрозавод. Контроль над Жашківським цукрозаводом здійснював Азовсько-Донський комерційний банк [3, 440 – 453].

Помітного розвитку набула тютюнова галузь. У Черкасах працювало дві тютюново-махоркові фабрики – Зарицького (680 робітників) і нащадків Летичівського (124 робітники). На фабриці Мар’яновського в Умані працювало 154 робітники [2, 145].

Продовжували розвиватися й інші, традиційні для Черкащини, галузі переробної промисловості – спиртово-горілчана і борошномельна. Здійснюється технічне переоснащення колишніх малопотужних гуралень, які трансформуються у підприємства фабрично-заводського типу з використанням вільнонайманої праці. За обсягами виробництва виділяються спиртово-горілчані заводи в Золотоноші, Умані, Косарах (нині – Кам’янський район) [4, 36]. Крім цього на початку століття невеликі гуральні діяли в Кам’янці, Монастирищі [5, 712 - 955], Драбові [6, 218 - 221]та інших населених пунктах.

Оскільки Черкащина була традиційним регіоном зернового виробництва, то повсюдно діяли млини, значна частина яких працювала з використанням парових двигунів та застосуванням вальцьового помолу замість жорнового (при вальцьовому помолі вихід борошна становив 80%, а при жорновому – не досягав і 70%). Такі млини діяли у Черкасах, Умані, Драбові, Звенигородці, Золотоноші, Каневі, Смілі, Чигирині, Чорнобаї, Шполі. Повсюдно функціонували водяні млини та багаточисельні вітряки. Серед інших підприємств переробної галузі поширеними були невеликі кропорушки, олійниці, броварні [7, 5 – 14].

На початку століття набувають розвитку також і підприємства металообробної, машинобудівної та інших галузей. За кількістю робітників найбільшими були чавуноливарний і машинобудівний завод “Труд” Гринберга в Умані (158), Маріїнський керамічний завод у Городищі (284), сірникова фабрика Лур’є у Черкасах (158), картонно-паперова фабрика у Драбові (142), повозочна майстерня у с. Піковець Уманського повіту (134), цв’яховий завод “Німець та Вольберсон” у Черкасах (112). Одним з найбільших транспортних підприємств України були Бобринські майстерні південно-західних залізниць у Смілі, де працювало 1237 робітників [2, 139 – 144].

Значна частина населення займалася кустарними промислами. За неповними даними, у 1912 році на Черкащині працювало 19500 кустарів. Найбільше їх було у Золотоніському повіті – 5941. На правобережжі краю налічувалося 7278 ткачів, 5046 шевців, 1633 кравці, 1551 коваль. Поширенням ткацтва відзначалася Смілянська волость, шевство було характерним для Канівського, Черкаського і Чигиринського повітів, деревообробні промисли – для Черкаського і частково Канівського повітів [7, 26].

Одночасно з розвитком промисловості відбуваються зрушення й у транспортній галузі. Зокрема, у 1912 році було завершене будівництво залізниці Бахмач – Одеса через Черкаси, яка з’єднала правобережну і лівобережну частини Черкащини. Зріс вантажообіг дніпровської пристані у Черкасах. Вона у 1910 році прийняла 835 суден і 365 плотів [8, 98 – 99].

Удосконалюється поштово-телеграфний зв’язок, яким на початку століття була охоплена практично уся територія краю. В Черкасах, Умані, Смілі і Шполі поштові установи мали статус вузлових. На них здійснювалося сортування кореспонденції і посилок, які надходили із навколишніх населених пунктів, поштові установи яких ділилися на дві категорії – трактові та призалізничні. Перших було 24, других – 27 [9, 13 – 20].

В 1911 році в Черкаському повіті поштово-телеграфні контори функціонували в Черкасах, Городищі і Смілі, а поштово-телеграфні відділення – в Черкасах, Мошнах, Ротмистрівці, поштове відділення – в Білозір’ї [10, 168]. В іншому повіті – Звенигородському – поштовий зв’язок у 1913 році забезпечували поштово-телеграфні контори у Звенигородці, Лисянці і Шполі, поштово-телеграфні відділення у Катеринополі, Козацькому і Вільшаній та поштові відділення у Винограді та Рижанівці [11, 120]. В цьому ж році Звенигородська повітова земська управа і міська дума розглянули питання про обладнання телефонної мережі загального користування [12, 40 – 41; 13, 1 – 1зв.].

Сільське господарство. Столипінська реформа. На початку ХХ ст., незважаючи на деяке зменшення землеволодінь поміщиків, вони залишалися основними землевласниками, а селяни все гостріше відчували нестачу землі. Так, за даними 1900 року власник монастирищенського маєтку Й.Подоський володів 3020 десятинами землі, а 9503 жителі володіли 4118 десятинами землі. яка до того ж розподілялася нерівномірно [14, 953 – 955]. У користуванні селян сіл Буки і Антонівка (нині – Монастирищенський район) було 1776 десятин землі, а місцевому поміщику Любомирському лише в Буках належало 1717 десятин [8, 444].

Малоземелля переважної частини сільського населення було характерне і для лівобережжя краю. Так, у Ірклієві Золотоніського повіту з 300 господарств 115 мали менше однієї десятини земля, від однієї до трьох десятин мали 69 господарств [8, 716]. В цілому жв лівобережній частині Черкащини в 1900 році земля між господарствами розподілялася таким чином: зовсім не мали землі – 10823 (26, 4%); менше однієї десятини – 3351 (8, 2%); 1 – 2 десятини – 6114 (15%); 2 – 3 десятини – 4835 (11, 8%); 3 – 6 десятини – 8787 (21, 5%); 6 – 9 десятин – 3272 (8, 0%); 9 – 25 десятин – 2920 (7, 1%); 25 – 50 десятин – 429 (1, 0%); 50 – 100 десятин – 165 (0, 4%); 100 – 150 десятин – 39 (0, 09%); 150 – 300 десятин – 74 (0, 18%); 300 – 500 десятин – 26 (0, 06%); 500 – 1000 десятин – 27 (0, 07%); більше 1000 десятин – 15 (0, 04%). Тобто, 61, 5% господарств мали землеволодіння менше 3 десятин землі [15, 6 – 7].

Майнове розшарування на селі, збільшення кількості малоземельних та беззземельних селян, невирішеність аграрного питання поглиблювало конфронтацію і посилювало соціальну напругу. Цілком очевидною стала деградація поміщицького землеволодіння та неспроможність архаїчної селянської общини ефективно господарювати. Тому з ініціативи прем’єр-міністра царського уряду П. Столипіна було проголошено курс на реформування аграрного сектора, який було викладено в указі від 9 листопада 1906 року. В його основу було покладено три головні ідеї: 1) руйнування селянської общини; 2) дозвіл селянину отримувати землю у приватну власність (хутір чи відруб); 3) переселення селян у малоосвоєні східні райони Росії (Сибір, Казахстан, Середня Азія, Далекий Схід). Робилася ставка на особисту ініціативу та конкуренцію як противагу традиційній общинній рівності та бідності.

Особливого успіху столипінська реформа на Черкащині не мала. На 1 січня 1913 року з 187033 селянських дворів правобережної Черкащини на відруби виділилося лише 17089 дворів (9, 1%). В Уманському повіті показник виходу на відруби був вищим і становив 20, 8% від загальної кількості дворів [8, 42].

Процес виходу із селянської общини проходив неоднозначно. В 1908 році дописувач до журналу “Слово” із Черкаського повіту повідомляв: “Скоро два роки буде, як дозволило правительство селянам виходити із общини. Думало воно цим дозволом якось заспокоїти, якщо не загоїти, земельну болячку. Але роблячи таку “реформу”, правительство мало на увазі зробити так, щоб, мовляв, і вовки були ситі, і вівці цілі: щоб і “священной” та “неприкосновенной” помішицької землі не зачепити, і селян заспокоїти”. Так оцініють закон 9 ноября 1906 року найбільш свідоміші з наших селян. Але не можна сказати, щоб людність нашого повіту до цього закону ставилась однаково. Тільки на деяких селах, як от, приміром Тернівка, Малосмілянка, більш розумна й розсудна частина селянства усяким чином вмовляє людей не виходити з громади… Досі покинуло громаду не багато людей. У селі Тернівці (нині – Смілянський район), наприклад, таких селян налічується усього щось душ з вісім. Та по иньших місцях ця справа стоїть инакше. Так, у Ташлику забрали свою землю з общини чоловік з сто; але от у містечку Смілі таких селян чи не більше половини набереться. Нема чого правди крити, для де-кого з селян вихід з общини був просто таки потребою, бо земельні наділи їхні дуже здрібнішали. Коло землі сами вони давно вже не пораються, а дають її в посесію, і шматок хліба заробляють собі працьою по ріжних заводах, хвабриках і майстернях... Таким людям дозвіл виходити з общини у великій пригоді став, бо дав їм можливість швидче спродати свої клаптики землі і, таким чином, вкінець порвати усякі зв’язки з громадою… Звичайно, селяни спродують свою землю дешево, бо злидні примушують їх до того, і це дуже збиває ціни” [16, 8 – 9].

У зверненні до властей селяни села Маньківка від 21 вересня 1910 року писали: “Ми володіємо мізерною кількістю землі і запровадження його (закону про розмежування) розорить нас. Крім того, кращі ділянки земель забирають багаті селяни, залишаючи нам непридатну. Селяни 1000 дворів села Маньківки” [8, 42].

Тяжкі умови життя, малоземелля змушували тисячі селян Черкащини залишати свої домівки і в пошуках кращої долі переселятися у східні райони імперії. Були такі села, з яких виїзжали сотні сімей. Так, з Вереміївки Золотоніського повіту в 1906 – 1912 рр. переселилося 269 сімей [17, 55]. Лише за 9 місяців 1907 року з правобережної Черкащини переселилися до Сибіру і Далекого Сходу 2239 сімей – всього 12850 душ. Найбільше людей виїхало із Звенигородського повіту – 5996, Канівського – 3850 душ [18, 4].

Водночас в ході столипінської реформи відбувалися і позитивні зрушення. Більше уваги стало приділятися поширенню сільськогосподарських знань, впровадженню техніки та прогресивних методів господарювання, відкриттю прокатних пунктів. Особливості цієї роботи можна простежити на прикладі Черкаського повіту, де у 1910 році було закладено 5 показових полів, а у 1911 році – 8. Відповідно до кількості полів у повіті впродовж цих двох років було відкрито 13 прокатних станцій, де селяни могли брати в прокат знаряддя праці та техніку. На початку 1912 року в повіті проводилися лекції і бесіди, розповсюджувалася сільськогосподарська література, почали працювати волосні бібліотеки [7, 18 – 31].

Кооперативний рух на Черкащині. На початку ХХ ст. на Черкащині, як і в інших регіонах, набувають поширення різні форми кооперативної діяльності, насамперед споживчої кооперації. Першим на Черкащині споживчим товариством, як відомо, було Вільшанське при цукровому заводі (нині – Городищенський район), що було засноване в 1888 році. Потім виникло Смілянське – в 1896 році. Ці товариства намагалися організувати торгівлю продовольчими та побутовими товарами за порівняно невисокими цінами. В 1905 році серед товариств, що досить успішно вели справу, зустрічаємо товариства у селах Гуляйполе (нині – Катеринопільський район), Боровице (нині – Чигиринський район), Лоташеве, Колодисте (нині – Тальнівський район), Дзезелівка (нині – Маньківський район). Всі вони були прибуткові [20, 403 – 404].

Водночас становлення та розгортання мережі споживчих товариств стримувалося відсутністю у їх організаторів досвіду, слабкою пропагандою переваг цієї форми кооперації. Так, в селі Мошни (нині – Черкаський район) в 1908 році місцеве споживче товариство, що об’єднувало 90 членів (крім селян до нього входили лікар, учитель, ксьондз, фельдшар, священники і чиновники), відкрило торгівлю бакалейними товарами. Крамниця вела торгівлю в людному місці і могла б давати прибутки. Однак правління товариства, до якого входили пасивні і малописьменні люди, не змогло використати сприятливі умови і привело справу до збитків. А організоване за ініціативою місцевих учителів споживче товариство у селі Кирилівка (нині – село Шевченкове Звенигородського району) через байдужість і недосвідченність його організаторів взагалі припинило свою діяльність [21, 20 – 21].

В цілому ж, незважаючи на існуючі проблеми, споживча кооперація продовжувала утверджуватися в усіх повітах краю. Зокрема, в Черкаському повіті мережа споживчих товариств формувалася навколо Смілянського товариства, яке склало основу повітової спілки споживчих кооперативів, що була утворена 7 серпня 1916 року і отримала назву “ Смілянське товариство оптових закупок”, яке об’єднало 42 споживчих і 2 кредитних кооперативи. Новостворене об’єднання поставило за мету співпрацю з місцевим земством щодо постачання населенню продуктів харчування, передусім цукру і борошна за цінами, нижчими від ринкових [22, 48].

Поширення набула і кредитна кооперація. Серед кредитних кооперативів Черкащини початку ХХ ст. увагу привертає ощадно-позичкове товариство села Дзензелівки, яке було засноване 1 липня 1895 року. У 1911 році воно продало товарів майже на 40 тис. крб. І в наступні роки оборот від реалізації різноманітної продукції не опускався нижче 30 тис. крб. Щороку селянам продавалось майже 500 плугів. Напередодні першої світової війни основний капітал цього товариства зріс до 400 тис. крб. і за його кошти у селі було збудовано школу [22, 46; 23, 48].

Товариство у Дзензелівці багато зробило для підняття економічного добробуту населення не тільки видачею грошових позик на виробничі потреби, а й шляхом посередницьких операцій. Воно у значних обсягах виділяло селянам різні сільськогосподарські знаряддя і машини, кровельне залізо, виступало посередником при закупівлі зерна і поставках буряків на цукрові заводи. В селі було майже витіснене лихварство [24, 17]. Успіхи цього товариства пов’язані з ініціативною діяльностю сільського вчителя О.Д.Черненка, який зумів згуртувати навколо кооперативної ідеї багатьох односельчан, які згодом стали організаторами кооперативного руху. Зокрема, разом з ним у Дзензелівці починав свій трудовий шлях Х.А.Барановський – майбутній міністр фінансів УНР [22, 46].

Значний внесок у розвиток кооперативного руху на Черкащині і в Україні зробив В.М.Доманицький, який ініціював відкриття у 1901 році кредитного товариства у Колодистому, а в 1904 році – споживчого у цьому ж селі. Крім плідної фінансово-економічної роботи, очолювані В.М.Доманицьким кооперативи займалися широкою просвітницькою роботою. За його порадами і рекомендаціями кооперативні товариства почали працювати й в інших селах тодішнього Звенигородського повіту [22, 47].

Мережа ощадно-позичкових та кредитних кооперативних об’єднань Черкащини у 1909 році характеризується такими показниками: Звенигородський повіт – 8 ощадно-позичкових і 2 кредитних; Канівський повіт – 7 і 4; Уманський повіт – 8 і 6; Черкаський – 6 і 8; Чигиринський – 2 і 7 [24, 3 – 4].

Політизація суспільного життя. На початку ХХ ст. тяжкі умови праці та побуту робітників промислових підприємств Черкащини, малоземелля і злидні сільського населення все частіше призводили до їх масових виступів на захист своїх прав.

Напередодні першої російської революції у містах і селах Черкащини у 1901 – 1904 рр. відбулося близько 60 таких виступів [8, 38]. У травні 1901 року застрайкували залізничники станції Бобринської у Смілі, вимагаючи підвищення заробітної плати. Цей виступ послужив своєрідним сигналом для виступів робітників інших підприємств. У жовтні того ж року кілька днів страйкували робітники цукрових заводів, протестуючи проти низької заробітної плати і непомірних штрафів з боку адміністрації. Виступ цукровиків було придушено викликаними власником заводів Бобринським військами, а його керівника – слюсаря В. Клочка засуджено на довічну каторгу [8, 487].

2 листопада 1901 року розпочався страйк робітників Черкаського рафінадного заводу, які вимагали скорочення робочого дня з 12 до 8 годин, збільшення заробітної плати, поліпшення умов праці. Робітники не дали поліції арештувати робітника заводу – одного з організаторів страйку. Тоді у справу втрутилися війська, які розігнали страйкуючих і заарештували 28 найактивніших учасників страйку, а 150 робітників було звільнено з роботи [8, 97 – 98].

На захист своїх прав виступали і селяни краю. Заворушення в селах лівобережжя, що розгорнулися навесні 1902 року, невдозі перекинулися на села і правобережної Черкащини. Селянський рух охопив села Оксанине (нині – Уманський район), Телепино (нині – Кам’янський район), Шендерівку (нині – Корсунь-Шевченківський район). У Звенигородському, Черкаському та Чигиринському повітах селяни палили поміщицькі маєтки [8, 40].

Соціальна напруга посилилася у зв’язку з початком російсько-японської війни. Не бажаючи воювати за чужі інтереси, призвані із запасу солдати нерідко відкрито виступали проти мобілізації. Так, у жовтні 1904 року під час мобілізаційних заходів такі виступи мали місце у Канівському і Уманському повітах. На призовні пункти не з’явилося понад 20% солдат запасу [7, 17 – 18]. В селі Шабальники Чигиринського повіту було виявлено прокламацію із закликом проти війни [25, 76 зв.].

Особливого розмаху боротьба робітників і селян краю за свої права набула під час першої російської революції, початком якої стали події 9 січня 1905 року в Петербурзі, коли за наказом царського уряду була розстріляна 150-тисячна мирна робітнича демонстрація. Звістка про загибель 1200 робітників та поранення 5 тис. учасників швидко долетіла до Черкащини і викликала хвилю обурення. Масові страйки протесту відбулися наприкінці січня на Черкаському рафінадному заводі. У лютому не працювали друкарі Сміли, а 8 березня страйкували робітники Умані [8, 40].

В цей же час на революційну боротьбу піднялися й селяни краю. Вони громили маєтки й економії, захоплювали поміщицькі землі, рубали ліси, забирали сіно й хліб. Рішучих форм набрав страйк в економії села Вільхове Канівського повіту, де озброєні вилами, сапами та камінням селяни відбили напад ескадрону викликаних драгунів [8, 40].

В селі Козацькому Звенигородського повіту 24 травня 1905 року 200 селян, переважно жінки і підлітки зажадали від поміщика підвищення поденної плати. Діставши відмову, вони рушили до винокурного заводу, а звідти разом з робітниками цього заводу – до села. По дорозі сталася сутичка з військовим загоном, під час якої було вбито двох селян і багатьох поранено [7, 18 – 19].

Особливістю суспільно-політичного життя цього періоду стали взаємовплив та взаємопроникнення робітничого, селянського та національного рухів, що зумовило широкомасштабність народних виступів.

Навесні та влітку 1905 року на Черкащині відбулося понад 60 страйків сільськогосподарських робітників та більш як 120 інших виступів селян. У політичному страйку залізничників станції Бобринська, що тривав з 16 по 21 жовтня, взяло участь 1, 5 тисячі чоловік. В Черкасах припинили роботу робітники кількох підприємств, а в загальноміській маніфестації взяло участь близько 2 тисяч чоловік. Страйкували і залізничники станцій Бобринська й Христинівка, а також робітники Сміли й Золотоноші [8, 40 – 41; 8, 98].

Селяни Коробівки Золотоніського повіту, озброєні рушницями, револьверами та сокирами, розгромили сільську управу, знищили портрет царя і разом з селянами сусідніх сіл, що приєдналися до них, рушили на Золотоношу. Там, об’єднавшись з жителями міста, розгромили поліцейське управління і звільнили заарештованих. Однак прибулі війська придушили виступ, а його керівника – П. Величка – кинуто до в’язниці [8, 261].

Царизмові не вдалося силою придушити революційні виступи народних мас імперії і він змушений був піти на поступки. 17 жовтня Микола ІІ підписав Маніфест, яким проголошувалися громадянські свободи (недоторканість особи, свобода друку, зборів, об’єднань), декларувалося скликання парламенту – Державної думи із залученням до виборів усіх верств населення.

Цей документ суттєво розширив можливості легальної політичної та культурно-просвітницької діяльності, зокрема видання української преси і літератури. На Черкащині в цей час, хоч і не так масштабно як в промислових центрах України, розгортають діяльність осередки політичних партій, активізується національний рух.

В політичному спектрі помітно виділяються осередки РСДРП (Російської соціал-демократичної робітничої партії), які найбільш активно діяли в Умані, Черкасах, Тальному, Смілі, Каневі, Золотоноші. Більшовиками ще у 1903 році в Умані було організовано підпільну друкарню для передруку редагованої В. Леніним газети “Іскра” [8, 551]. Осередки РСДРП розповсюджували серед різних верств населення – робітників, селян, військовослужбовців марксистську літературу, листівки із закликом до повалення царизму. Більшовики виступали ініціаторами страйків, демонстрацій та інших протестних акцій, в яких брала участь значна частина населення краю.

На хвилі революційного піднесення виникають осередки українських партій національно-демократичного спрямування. В Черкасах діяла організація УСДРП (Української соціал-демократичної робітничої партії), яка об’єднувала близько 100 членів партії. Керівне ядро організації складалося із 6 чоловік, з яких “3 – інтелігенти, а решта свідомі робітники”[7, 19 – 20].

В Умані і Черкасах, а також в інших населених пунктах після маніфесту 1905 року активізували діяльність розрізнені осередки таких партій як “Бунд” (єврейська соціалістична організація, що входила до складу РСДРП на правах автономії), кадети (Конституційно-демократична партія ліберально-демократичного спрямування), есери (соціалісти – революціонери). Крім того існували анархістські, монархістські, сіоністські групи і гуртки, різні чорносотницькі об’єднання [8, 97; 26, 88 – 95].

Важливе значення для розвитку суспільно-політичного життя мали вибори до І Державної думи. Вони відбувалися за складною багатоступінчатою системою і засвідчили низький рівень політичної структурізації суспільства, відсутності інформованості та невизначеності виборців. Так, в Умані 5 квітня 1906 року від міста і повіту на губернське зібрання виборців обрали 7 уповноважених. Всі вони належали до лівих партій. Під час таких же виборів у Звенигородці 6 квітня обрали 8 уповноважених, але вони були вже усі від крайніх правих партій [27, 14].

Влада всіляко перешкоджала демократичному проведенню цих перших парламентських виборів. В інформації до журналу “Рідний край” з Прохорівської волості Золотоніського повіту повідомлялося, що селяни здебільшого байдуже відносяться до виборів, бо їм “тяжко розібрати сей поплутаний закон про вибори”. А “волостне начальство тільки гальмувало діло, не хотіло показувати закону про вибори, аж поки люди на сході не потребували та не накричали на писаря. Урядник поліцейський, укупі з волостними, нацьковує людей на де-яких інтелігентів, прихильних до народу” [28, 11 – 12].

Серед обраних в таких умовах 102 депутатів до Думи від 9 українських губерній було 24 поміщики, 42 селянина й 26 представників міської інтелігенції. За партійною ознакою 38 депутатів були кадетами і співчуваючими цій партії, 28 – трудовиками [29, 229 – 230].

Після поразки збройних повстань, організованих лівими силами в промислових центрах України (Харків, Олександрівск, Катеринослав, Горлівка), влітку 1906 року з новою силою розгорнувся селянський рух. В селі Кумейки Черкаського повіту понад 200 селян, озброєних вилами та косами, напали на загін поліції, який прибув у село для арешту активних учасників селянських заворушень. У сутичці було вбито одного селянина, кількох поранено, багатьох притягнуто до суду [30, 532 – 533].

Ще масштабнішим був виступ селян Лебедина Чигиринського повіту (нині – Шполянський район). Тут навесні і влітку проходили мітинги селян. Після чергового мітингу 19 червня його учасники вирушили до економії місцевого поміщика Роговського з вимогами збільшити їм поденну плату. Через кілька днів в село прибув загін драгунів, які жорстоко побили при арешті кількох селян. Обурені цим, лебединці вдарили на сполох, послали гінців до сусідніх сіл по допомогу.

В Лебедині зібралось близько 1 тис. селян, озброєних косами, сокирами, вилами. Вони вимагали звільнення заарештованих та виведення з села драгунів. Між селянами і драгунами відбулася збройна сутичка і драгуни змушені були відступити. За розпорядженням генерал-губернатора в село прибули нові війська, які жорстоко придушили заворушення. 40 учасників його було засуджено до тюремного ув’язнення і каторжних робіт. Організаторів руху – селян А. Дворика, М.Пухлія, Г. Рудаєва – повішено [31, 552 – 553].

У липні 1906 року царський уряд, скориставшись тим, що революційна хвиля почала спадати, розпустив І Думу. Водночас посилились репресії (каральні експедиції, арешти, обшуки тощо).В Черкаському, Звенигородському, Уманському повітах запроваджено стан облоги, почали діяти військово-польові суди.

Незважаючи на арешти, хвиля революційного піднесення не спадала. Згідно донесення уманського повітового справника (вищий поліцейський чин в повіті) в Умані, Маньківці, Звенигородці, Тальному, Бабанці, Ладиженці, а також в багатьох селах масово поширювалися листівки із закликом до повалення царського самодержавства [26, 93 – 94].

Прийняттям 3 червня 1907 року царського Маніфесту про розпуск тепер вже ІІ Державної думи та новий виборчий закон, що позбавляв 80% населення виборчих прав, по суті здійснювався державний переворот. Розпочинався період реакції, який підводив риску під революційною боротьбою народних мас і зводив нанівець демократичні завоювання.

Активно запрацював репресивний аппарат. 24 липня 1907 року, виявивши зв’язки Черкаської організації РСДРП з київською організацією, поліція вилучила чимало літератури, в тому числі 452 листівки з приводу розпуску ІІ Думи. В Умані 29 – 30 липня поліція розгромила підпільну друкарню Уманської організації РСДРП [8, 42]. Зазнали переслідувань й осередки інших політичних партій.

Нові страждання й злидні принесла перша світова війна. Доросле чоловіче населення мобілізовувалось в армію і відправлялось на фронт, а тисячі селян залучались до будівництва запасних ліній оборони на території Уманського, Звенигородського, Чигиринського і Черкаського повітів. Тяжка праця, зростання цін і поразки на фронтах посилювали соціальну напругу і невдоволення населення.

Уже в перші дні війни і мобілізації запасних було розгромлено кілька панських економій. Зокрема, йдучи на збірний пункт, запасні солдати розгромили поміщицьку економію в селі Копіївата Канівського повіту. Все частіше наймані робітники, відстоюючи свої права, вдавалися до страйків. В травні 1915 року тільки в Чигиринському повіті відбулося 4 страйки сільськогосподарських робітників. В жовтні і листопаді внаслідок страйкової боротьби деякого підвищення оплати праці домоглися робітники Смілянського цукрозаводу і тютюнової фабрики Зарицького в Черкасах [8, 45].

Відчутною стала нестача продуктів харчування і предметів першої необхідності. Почастішали стихійні виступи доведених до відчаю дорожнечою і дефіцитом товару людей. Так, у березні 1916 року на базарі в селі Шаулиха Уманського повіту (нині – Тальнівський район) обурені спекулятивними цінами селяни напали на торговців і захопили їх товар. У містечку Телепино Чигиринського повіту (нині – Кам’янський район) для втихомирення селян, які теж намагалися захопити товар, була викликана поліція [7, 25].

У 1916 році почали з’являтися дизертири. Спочатку таємно, а з середини літа – відкрито. Війна ставала все більш непопулярною і руйнівною, піднімаючи хвилю народного невдоволення.

Проблеми духовного життя. Початок ХХ ст. у сфері духовного життя характеризується, незважаючи на складні і суперечливі умови, дальшим поглибленням процесу національно-культурного відродження. На Черкащині хоч і відбувалися певні зрушення у системі освіти та культурно-просвітницької роботи, але вони не задовольняли духовних потреб більшості населення.

Початкова ланка освіти в той час була представлена школами, що підпорядковувалися Міністерству освіти (1 – 2 класні) або Синодові (школи грамоти, церковно-парафіяльні, недільні школи). Склад учительських кадрів, передусім духовного відомства, потребував поліпшення. У Черкаському повіті, наприклад, 50% учителів не мали навіть середньої освіти. Поза школою у повіті на початку ХХ ст.(1904 р.) залишалась переважна більшість дітей шкільного віку – 60, 3%, а серед дівчат цей показник перевищував 90%.

На розвиток початкової освіти позитивно впливала діяльність земств, які у 1904 р. почали впроваджуватись і в правобережній частині Черкащини. В 1906 – 1911 рр. у Черкаському повіті було відкрито 15 земських шкіл, розрахованих на 45 класів [34, 17]. У Золотоніському повіті, де земства діяли з кінця ХІХ ст., ними було побудовано 37 шкільних приміщень [35, 105 – 106 зв.].

Середня ланка освіти на Черкащині була представлена гімназіями, які діяли у повітових містах – Черкасах, Умані, Золотоноші, Звенигородці. В черкаській гімназії в підготовчому та 1 – 5 класах у 1907 році навчалося 295 учнів, працювало 17 викладачів [36, 12 – 19 зв.]. Більш вищий рівень мала уманська гімназія, де у 1908 році в підготовчому та 1 – 8 класах навчався 421 учень. В 1912 році в Черкасах відкрилася учительська семінарія [39, 10 – 16].

Діяли і приватні навчальні заклади. Серед них – чотирьохрічна жіноча прогімназія (91 учень) і однокласне жіноче училище графів Бобринських (98 учнів) у Смілі, училище третього розряду Ольги Лісової (21 учень) в Черкасах, чотирикласна жіноча прогімназія Віри Захаренко (69 учнів) у Каневі [37, 15 – 16].

Значним освітнім центром регіону була Умань. В 1914 році у місті діяли 3 гімназії, 5 середніх училищ (два комерційних, землеробства і садівництва, будівельно-технічне і духовне). В них навчалося близько 2300 дітей заможних верств населення. Близько 700 дітей з малозабезпечених сімей здобували знання у 8 початкових школах. На двохрічних педагогічних курсах, що готували вчителів для сільських початкових шкіл, навчалося 35 юнаків. Діти євреїв могли навчатися в громадській школі Талмуд-Торі, приватному чоловічому і двох приватних жіночих училищах та в школах грамоти – хедерах [38, 44 – 45].

Виникають навчальні заклади професійно-технічного спрямування. Так, у 1907 році в селі Пруси Черкаського повіту (нині – село Михайлівка Кам’янського району) Міністерство землеробства та державного майна відкрило безплатні сільськогосподарські класи по підготовці фахівців рільництва, садівництва і городництва [40, 19 – 19 зв.]. У 1909 році почало діяти двохкласне залізничне училище на станції Бобринській [43, 1 – 6], а в 1911 році відкрита реміснича школа в Черкасах [41, 41], а в 1913 році – сільськогосподарські курси у Каневі [42, 41].

Однак мережа освітніх закладів Черкащини, що мала на початку ХХ ст. тенденцію до розширення, в цілому не забезпечувала потреб населення. Про це красномовно свідчать дані того часу. Так, у 1910 році у Золотоноші 42% чоловіків уміли читати і писати, а серед жінок цей показник складав лише 14, 5% [44, 169].

На роботі навчальних закладів негативно позначалась заборонна політика царського уряду, особливо після поразки революції 1905 – 1907 рр. Тоді було заборонено викладання українською мовою у школах, де воно було самовільно запроваджене у роки революції. У 1910 році побачив світ циркуляр П. Столипіна, у якому “інородцям” (до них належали українці та інші народи імперії) заборонялося створювати будь-які товариства, клуби, видавати газети рідною мовою.

В Уманській сільськогосподарській школі, де плідно працювала українська учнівська громада, жандарми арештували 25 учнів, згодом частину з них було заслано до Сибіру, а 6 з них вдалося виїхати за кордон [32, 28 – 31].

На початку ХХ ст. в руслі загальноукраїнських процесів національного відродження на Черкащині помітно пожвавлюється культурно-просвітницька діяльність. Серед селян, які складали тоді переважну більшість населення краю, особливо гостро відчувається потреба в українському друкованому слові, яке до 1905 року перебувало під забороною. Тому, відразу ж після зняття цієї заборони, українська преса набула поширення в сільській місцевості.

Першою українською газетою в Наддніпрянській Україні, як відомо, стала газета “Хлібороб”. Вона користувалася великою популярністю серед селян Черкащини, оскільки давала відповіді на хвилюючі їх питання. В деяких селах, наприклад, Колодистому Звенигородського повіту (нині – Тальнівський район), на “Хлібороб” підписалися усі грамотні жителі [45, 218]. Влада всіляко перешкоджала популяризації цієї газети як носія української ідеї. Так, 20 жовтня 1906 року у Києві відбувся суд над вчителем Григорієм Боревичем і учнем київської школи малювання Григорієм Вараввою (в майбутньому відомий письменник) за те, що вони на базарі в селі Тарасівці Звенигородського повіту читали людям газету “Хлібороб” і роз’яснювали прочитане. Першого засудили до 8 місяців ув’язнення, а другого – до 1 року [46, 212].

Про поширення на Черкащині редагованого О. Косач – матір’ю Лесі Українки журналу “Рідний край” (виходив у 1905 – 1916 рр.) свідчать численні дописи до нього з міст і сіл Звенигородського, Золотоніського, Канівського, Уманського, Черкаського повітів.

Початок ХХ ст. можна вважати періодом зародження періодичної преси і на Черкащині. Першою газетою в краї стала “Каневская неделя”, яка почала виходити в 1906 – 1907 рр. [46, 211], (хоча є твердження, що в 1913 р.) [47, 63]. Незважаючи на те, що друкувалася вона російською мовою (вміщувалися окремі статті українською мовою), багато її матеріалів присвячувалися проблемам українського національного відродження. В Черкасах у 1914 році виходила газета “Приднепровье” [48, 100].

В селах краю з’являються бібліотеки – читальні. Одна з них у 1905 році відкрилася у селі Тернівці Черкаського повіту (нині – Смілянський район). У 1906 році селянам видано понад 300 українських книжок [49, 15]. В містечку Жаботині місцеві жителі утворили гурток, щоб “в складчину діставати книжки для читання” [33, 7]. Журнал “Маяк” за 1913 рік повідомляв, що в Каневі діяла громадська бібліотека, яка утримувалася на членські внески та допомогу від думи та земства. “В особному одділі бібліотеки зібрано українську літературу: твори Котляревського, Куліша, Грінченка, Загірньої, Доманицького, Яновської і інших. Українських книжок ще мало, усіх – 97” [50, 13].

Поширенню книг сприяли земства. В 1910 році, зокрема, мережа земських бібліотек в Черкаському повіті складалася з 10 бібліотек, що мали книжковий фонд в 6208 примірників. Впродовж 1911 року земство відкрило в повіті ще 6 бібліотек з 2026 примірниками книг [51, 6 – 9 зв.].

Однак, забезпечення населення книгами в цілому залишалося на низькому рівні і трималося переважно на ентузіазмі громадськості. Показовим є приклад діяльності міської бібліотеки в Умані, яка була утворена у 1897 році на внески громадськості міста. Місцева ж влада зовсім не виділяла коштів на її утримання. В перший рік послугами бібліотеки користувалися 98 читачів, а вже через два роки їх залишилося усього 28. І так тривало впродовж 10 років. Завдяки зусиллям громадськості справу вдалося поліпшити і в 1914 році бібліотека мала 119 членів-читачів і книжковий фонд 8350 примірників. Однак того ж року розпорядженням Київського генерал-губернатора бібліотеку було закрито [52, 195 – 196].

Культурно-освітні заклади були представлені переважно “народними домами”, які діяли в повітових центрах та деяких містечках. Уявлення про ці “вогнища культури” дає опис такого дому у Черкасах, який був побудований у 1902 році. Приміщення зовні було схоже на довгий барак. “Підлога була вимощена звичайною цеглою, на ній встановлені довгі лави без спинок…за сценою були влаштовані з дошок примітивні вбиральні, де артисти мали гримуватися і перевдягатися” [53, 5 зв. – 7 зв.]. В Черкасах та Умані для заможних верств населення були відкриті так звані зібрання (клуби) – громадські, комерційні й офіцерські.

Певний вплив на культурне життя справляло театральне мистецтво, осередками якого на Черкащині були Черкаси, Умань, Золотоноша. В Умані в 1896 році було збудовано театр-цирк [8, 553]. В Черкасах – з 1899 року циркові та театральні вистави відбувалися в приміщенні цирку, а з 1902 року – в приміщені театру Ярової [54, 3 – 4]. Заснований у 1897 році самодіяльний драматичний театр у Золотоноші отримав стаціонарне приміщення аж у 1910 році. У 1916 році на його сцені дебютувала молода учителька Наталія Ужвій (в майбутньому – уславлена актриса) [55, 94 – 96]. В театрах Черкас, Умані і Золотоноші в різний час на гастролях перебували корифеї українського театру М.Л.Кропивницький, П.К.Саксаганський, М.К.Садовський, М.К.Заньковецька.

Вагомий внесок у розвиток національного музичного мистецтва зробив видатний український композитор М.В. Лисенко, діяльність якого розпочалася на Черкащині. В Жовнині, Кліщенцях (нині – Чорнобаївський район) він записав чимало народних пісень – “Ой місяцю, місяченьку”, “Воли ревуть, води не п’ють”, “Чи я в лузі”). Безпосереднім продовжувачем кращих традицій М.В. Лисенка був відомий український композитор, диригент, музикознавець і громадський діяч К.Г. Стеценко (1882 – 1922), який народився в селі Квітки (нині – Корсунь-Шевченківський район) [8, 44].

Великою популярністю користувався народний сільський хор із села Охматова (нині – Жашківський район) під керівництвом місцевого лікаря П. Демуцького. На початку ХХ ст. журнал “Літературно-науковий вісник” писав: “охматівський народний хор, зложений д. Демуцьким виключно з селян с. Охматова і околиці. Хор має більше 200 душ і своїми гармонійними голосними співами робить надзвизайно сильне вражінє…Час перед концертом схожий, кажуть, буває на ярмарок – стілько тут стоїть коней з фаєтонами, натичанками, бричками і возами, стілько збирається людей – і панів, і попів, і селян. Характер співів дуже різноманітний: се все народні українські псалми, думи, побутові й інші пісні” [56, 73].

Як і по усій Україні, на Черкащині, незважаючи на заборонну політику царського уряду, розгортався рух за вшанування і увічнення пам’яті Т.Г.Шевченка, особливо під впливом революційних подій 1905 – 1907 рр. Зокрема, 26 лютого 1906 року у соборі міста Звенигородки вперше було відправлено панахиду по великому поету, а напередодні на засіданні місцевої комісії Київського комітету грамотності прийнято рішення про спорудження у Звенигородці народного дому в пам’ять Т.Г.Шевченка [57, 11].

У 1911 році, коли відзначалися 50-ті роковини смерті Шевченка, в багатьох містах та селах краю відправлялися панахиди по поетові, виголошувалися промови про нього. Багатолюдно проходили вони в Черкасах, Каневі, Умані, Смілі та в інших містечках і селах. В Черкасах 26 лютого панахида по Шевченкові правилася в Свято-Миколаївському соборі, а після отправи промову виголосив священник Кудрицький. В Керелівці на панахиді були присутні родичі поета – Трохим, Андрій, Іван і Петро Шевченки, що приходилися племінниками Тарасові. Співали панахиду учні місцевої школи. Коли заспівали “Вічну пам’ять”, то усі присутні стали на коліна [58, 9].

З поширенням творів і волелюбних ідей Шевченка вшанування його пам’яті набувало все гострішого суспільно-політичного характеру. Особливо це проявилося напередодні і в час відзначення 100 – річчя від дня народження Т.Г. Шевченка у 1914 році. Царські власті, боячись революціонуючого впливу творчості Кобзаря та антиурядових виступів, робили все, щоб не допустити масового відзначення ювілею.

У 1913 році полтавський губернатор заборонив золотоніському товариству вишуканих мистецтв проводити у Золотоноші публічну лекцію про Шевченка [59, 87]. А наступного року в Черкасах міський голова Куліш навіть на поставив на обговорення думи заяву жителів міста про вшанування пам’яті Шевченка. Не була прийнята постанова про відзначення шевченківського ювілею й уманською міською думою, внаслідок чого було припинено підготовку до ювілею, що велася місцевим літературно-художнім гуртком [60, 100 – 102]. У дні столітнього ювілею царська влада заборонила заходи на Чернечій горі в Каневі. Поліція, підсилена сотнею козаків, оточила гору. Навіть на його могилі лежали жандарми з гвинтівками напоготові [8, 328].

* * *

Таким чином, початок ХХ ст. на Черкащині, як і в інших аграрних регіонах України, характеризувався подальшим розвитком переробної промисловості, передусім цукрової, яка набуває загальноросійського значення. Помітне місце посідає тютюнова, спиртово-горілчана та борошномельна галузі. Продовжується будівництво залізниць. В аграрному секторі зберігають свої позиції поміщицькі господарства, посилюється майнова диференціація селянства, загострюється проблема аграрного перенаселення.

В умовах посилення експлуатації народних мас та національних утисків загострюються соціальні протиріччя та активізується національний рух. Ці проблеми посилені поразкою в російсько-японській війні 1904 – 1905 рр. призвели до стихійного вибуху народного невдоволення. По Черкащині прокотилися масштабні народні виступи, в тому числі й збройні. В роки революції 1905 – 1907 рр. організаційно згуртовуються осередки політичних партій – загальноросійських та національних, які ведуть боротьбу за вплив на маси.

Певні позитивні зміни відбулися у галузі освіти – збільшилася кількість навчальних закладів та розширилася їх профільна спеціалізація. Однак питома вага неписьменного населення, особливо в сільській місцевості, залишалася високою. Відчутною в освітній сфері була русифікація.

Пожвавлюється просвітницька та культурно-масова робота. Започатковуються місцеві газети, з’являються поодинокі бібліотеки, театральні та хорові осередки.

Розділ 12. ПОДІЇ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917 – 1920 РР. НА ЧЕРКАЩИНІ