Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Розділ 3. Стародавня доба в історії краю






· Найдавніші поселення людей

· Населення краю епохи неоліту і енеоліту

· Особливості трипільської культури на території краю

· Скіфо-сарматський період в історії краю

 

Найдавніші поселення людей. Заселення території сучасної Черкаської області первісною людиною відбулося ще в епоху палеоліту – початкового і найбільш тривалого в часі періоду історії людства. Саме в цей час відбулося виділення людини з тваринного світу, були виготовлені перші знаряддя праці, почалося використання вогню й одягу, споруджені перші житла.

Проживання на території нашого краю людей в найдавніші часи підтверджується археологічними знахідками. В 2004 році поблизу сіл Лип’янка і Нечаєве (Шполянський район) за участю черкаського археолога М.П. Сиволапа виявлено кілька стоянок середнього палеоліту, які датуються 150 – 35 тис. років тому. Приблизно до цього ж часу відносяться й археологічні знахідки на околиці Сміли.

Натомість з’ясовано, що знайдені у 1954 році неподалік села Велика Бурімка (Чорнобаївський район) нібито оброблені людиною понад 40 тис. років тому камені і кістки тварин, мають природне походження [ ].

Вік не менше 40 тис. років мають крем’яні вироби (гостроконечники, скребла, відщепи), виявлені у 1969 – 1971 рр. при будівництві Канівської ГЕС [3, 13 – 15]. Ці знаряддя були виготовлені неандертальцями – попередниками людини сучасного типу.

Опираючись на досвід, нагромаджений у боротьбі з силами природи та несприятливими перепадами тодішнього клімату, населення регіону вдосконалювало знаряддя праці і форми господарювання. В пізньомупалеоліт і (40 – 10 тис. років тому) у господарській діяльності поступово знижується роль збирання їстивних плодів і коріння, а натомість першорядного значення набуває така галузь як загінне полювання, перш за все на мамонта. Це, в свою чергу, зумовлює розвиток відповідних знарядь, удосконалення технічних прийомів їх виготовлення. Близько 35 тис. років тому відбувається остаточне становлення людини сучасного типу – “Homo sapiens” (людина розумна).

Про характер полювання і його місце у господарській діяльності пізньопалеолітичного населення регіону можна судити з наслідків археологічних досліджень. В 1953 та 1967 рр. на околиці села Добранічівка, що на межі Драбівського і Яготинського району Київської області, досліджено пізньопалеолітичну стоянку (приблизно 35 тис. років тому), основним заняттям мешканців якої було полювання на мамонтів [2, 27].

Полювання на мамонтів було поширене і на правобережній частині регіону. Житла виявленого у 1965 р. в селі Межиріч Канівського району поселення (датується 20 – 15 тис. років до н.е.) будувалися із кісток забитих мамонтів [3, 27–28]. На будівництво трьох жител та обладнання багаття в цьому поселенні було використано 1753 кістки мамонта. Підраховано, що для спорудження цих жител потрібно було забити 110 мамонтів [9, 6]. Освітлювалися житла не лише за допомогою вогнища, а й переносними “світильниками”, виготовленими із кісток мамонта. У житлах влаштовувалися невеликі схованки для зберігання цінних речей [10, 90]. Поселення мисливців, датоване, як і межиріцьке, 20 – 15 тис. років до н.е., виявлені і на прилягаючій до сучасної Черкащини території Кіровоградської області – поблизу села Володимирівка Новоархангельського району [4, 284]. Підтверджують поширення полювання на мамонтів, а також бізонів, дослідження відкритого в 1980 р. черкаським археологом М.О.Суховим пізньопалеолітичного поселення неподалік села Гордашівки Тальнівського району [5, 16 – 20].

В пізньому палеоліті сфера впливу мисливсько-господарської діяльності мешканців поселень мала досить широкі територіальні межі. Наприклад, в уже згадуваній Добранічівській стоянці поряд із кременем використовувалися також гірський кришталь, найближчі родовища якого залягали на протилежному правому березі Дніпра під Смілою – за 150 км від місця цієї стоянки. А прикраси (намисто) та жіночу статуетку мешканці цієї стоянки виготовляли з бурштину, що походить з місцевості поблизу сучасного Києва. Наявність тут кришталю та бурштину вказує на їх зв’язки з порівняно віддаленими територіями, до яких вони потрапляли, напевне, під час своїх мисливських переходів [1, 50; 2, 10; 7. 52].

В мезоліті (9 – 6 тис. років тому) на території краю сформувалися близькі до сучасних післяльодовикові природньо-кліматичні умови. Вимирання великих і повільних в рухах та поширення нестадних швидких і полохливих звірів спонукало людей до пошуку нових форм організації полювання і удосконалення мисливського спорядження. Загінне полювання змінюється облавним з використанням винайдених лука і стріл і прирученої собаки.

Стоянки епохи мезоліту розташовувалися здебільшого на берегах річок і озер. Одну з небагатьох таких стоянок, затоплених водами Кременчуцького водосховища, виявлено в 1993 році на північній околиці Черкас [8, 24 – 25].

Зазнавало змін і ускладнювалося духовне життя пізньопалеолітичного населення регірну. Мистецтво цього періоду представлене прикрасами одягу та тіла, різноманітними декоративними виробами та декорованими знаряддями праці і зброї. Схематичні статуетки жінок, вирізані із бивня мамонта (Добранічівка, Межиріч), бурштину (Добранічівка) були своєрідною рисою мистецтва цієї місцевості [10, 94].

Мистецтво Межиріча демонструє також розвиненість геометричного орнаменту (використання кутів, трикутників) і його зв’язок з відповідними типами виробів, насамперед з жіночими статуетками [11, 213]. Як і в інших поселеннях Подніпров’я, на території краю було поширене виготовлення прикрас з бурштину і зубів тварин. Про розвиток бурштинового виробництва свідчать матеріали Межиріча, де знайдено 338 шматочків бурштину. Тут знайдено також прикраси із зубів ведмедя і бізона [10, 96 – 98].

Населення краю епохи неоліту та енеоліту. Завершальна стадія кам’яного віку – епоха неоліту та енеоліту тривала з VІ по ІІІ тис. до н.е. і характеризувалася великими змінами в економіці. Одночасно з розвитком традиційного мисливства, рибальства і збиральництва зароджується і поширюється скотарство і землеробство. Присвоюючі форми господарювання вичерпували себе і, змінюючи їх, утверджувалися відтворюючі форми, грунтовані на свідомому виробництві продуктів харчування. Цей якісно новий етап в історії людства дістав назву “неолітичної революції”.

Уявлення про господарство і побут зрослого кількісно населення неолітудають дослідження численних поселень (стоянок), виявлених в різних частинах сучасної Черкащини, землі якої тоді, незважаючи на розділеність таким природним рубежем як Дніпро, були своєрідною контактною зоною, де зустрічалися і взаємодіяли різні за походженням, господарством та культурою групи первісного населення України (дніпро-донецької, середньостогівської, трипільської та інших культур) [2, 28].

На цей час істотно ускладнилися знаряддя праці місцевого населення. Сокири із кременю, кам’яний полірований молот, кістяні наконечники стріл та інші вироби виявлені у датованому 5 – 3 тис. років до н.е. правобережному поселенні Юр’єва гора поблизу Сміли [12, 380]. Високу техніку обробки каменю, в тому числі й кременю, засвідчують і знаряддя, знайдені в поселенні Молюхів Бугор (4 тис. років до н.е.) розташованому в заплаві річки Тясмин неподалік села Новоселиці Чигиринського району. Серед них – скребки, ретушери, ножі, долото, пилка, різчик, інші значно досконаліші порівняно з попередніми періодами знаряддя [13, 34].

В неоліті на території краю поширюється гончарство. Спосіб виготовлення та оздоблення кераміки правобережного поселення Молюхів Бугор вказують на переважання в басейні Тясмину елементів дніпро-донецької культури із впливом сусідніх лісових та землеробських племен, в тому числі й трипільських [13, 35-37]. Зразки кераміки дослідженого в 1989 р. неолітичного поселення в урочищі Пруське поблизу лівобережного села Коробівка Золотоніського району за своїми ознаками засвідчують етнокультурні контакти між населенням дніпро-донецької культури, що було тут основним, з носіями трипільської культури Правобережжя і лісовими мисливцями ямково-гребінцевої культури Лівобережжя, найближчі поселення відомі на Пслі, у верхів’ях Ворскли, на Орелі [14, 27-31].

В енеоліті на землях черкаського регіону утверджується відтворююче господарство, зародження якого розпочалося зі скотарства. Серед свійських тварин найчастіше зустрічаються кінь, бик, свиня. Їх утримували, зокрема, жителі поселення, розміщеного над заплавою річки Ірклійка поблизу села Бузьки Чорнобаївського району (нині затопленого) [7, 228]. Наявність початкових форм землеробства підтверджується значною кількістю орних знарядь – рогових мотик та уламків зернотерок, виявлених в поселенні Молюхів Бугор, а знайдені прясельця засвідчують появу прядіння [13, 34-35].

Особливості трипільської культури на території Черкащини. Серед неолітичного населення провідна роль бузумовно належала племенам трипільської культури, які вже на ранньому етапі свого існування досягли високого рівня розвитку.

На території Черкащини трипільці з’явилися наприкінці раннього етапу розвитку культури. Прийшли вони сюди по річках Південний Буг, Синюха, Гірський і Гнилий Тікич. Їхні перші поселення відомі біля сіл Майданецьке (урочище Гребенюків Яр), Павлівка Перша, Вишнопіль Тальнівського району. Згодом, на середньому етапі, вониосвоюють північні частини сучасних Монастирищенського, Уманського і Тальнівського районів, а також території Маньківського, Лисянського районів та Поросся і виходять у Середнє Подніпров’я між Ржевом і Трипіллям [19, 19 – 20].

Характерні особливості господарства і побуту трипільців, які населяли переважно західну частину сучасної Черкащини, прослідковуються на прикладі відкритого в 1975 р. і датованого початком IV тисячоліття до н.е. поселення Веселий Кут Тальнівського району, яке разом з іншими (Пеніжкове-Пугачівка, Копіювата, Вільхівець-І, Харківка, Дешки та ін.) складає групу пам’яток типу Веселий Кут [15, 48; 16, 396-397].

Основною галуззю господарства жителів поселення Веселий Кут було землеробство. Сіяли пшеницю трьох видів, ячмінь, бобові. Знаряддя праці, пов’язані із землеробством (мотики, серпи, зернотерки тощо), виявлені у всіх будівлях поселення. Поряд із землеробством було розвинуте твариництво, основу якого складала велика рогата худоба [15, 45].

Досить високим рівнем відзначалася веселокутська кераміка, виробництво якої зосереджувалося у гончарних майстернях з гончарними печами і двохярусними горнами. Їх будівництво і постійна експлуатація були під силу тільки общині або групі людей, що дозволяє розглядати керамічне виробництво тут як общинне ремесло [17, 225]. Значну роль відігравали також ткацьке ремесло та обробка шкіри.

На прикладі Веселого Кута прослідковується процес виділення сімей і окремих майстрів, які займалися виготовленням конкретної продукції, що підтверджується дослідженням гончарних, шкірообробних та каменотесних майстерень. Майстер-фахівець, який працював у майстерні, обслуговував общину, а вона, в свою чергу, забезпечувала його продуктами землеробства [18, 191].

Ще одним видом господарської діяльності трипільців Веселого Кута була будівельна справа, про досить високий рівень якої свідчать різноманітні і складні за плануванням та конструкцією будівлі. Житлові приміщення являли собою переважно двокамерні наземні споруди, площа яких коливалася від 50 до 125 квадратних метрів [15, 44]. Поселення регіону типу Веселого Кута стали тією основою, на якій після проникнення сюди із заходу нового населення та нових ідей, з’явилися такі унікальні пізньотрипільські центри Черкащини як Доброводи, Тальянки, Майданецьке та інші [15, 49], які виділяються великими для того часу масштабами та високим рівнем домобудування і умовно називаються “протомістами”.

Одне з таких поселень-гігантів – Майданецьке в Тальнівському районі займало площу майже 300 га, ка якій розміщувалося близько 1600 будівель і проживало до 8 тис. жителів [19, 35]. Житлові будівлі розміщувалися еліпсоподібними колами. За останнім – сьомим колом – височіла оборонна стіна. Будинки, окремі з яких мали по два і навіть три поверхи, групувалися у квартали по 4 – 5 садиб. В поселенні було 15 – 20 тисяч жителів, які займалися гончарним, чинбарним, ткацьким та іншими ремеслами [20, 23 – 31; 21, 70].

Таким хе великим за розмірами було поселення поблизу сусіднього села Тальянки – 400 га. Воно, як і інші, складалося із великої кількості жител, розташованих кількома рядами вздовж схилів плато у вигляді овалу. Взагалі ж щільність залюднення території, заселеної трипільським населенням у західній частині краю була дуже високою і на початку ІІІ тисячоліття до н.е. за підрахунками дослідників перевищувала 200 чоловік на 1 квадратний кілометр, тобто майже дорівнювала сучасній [22, 26 – 31].

Складними були вірування трипільців, основу яких складало обожнення сил природи, від яких повністю залежали ранні землероби. Найпоширенішим був культ плодючості, який асоціювався з образом праматері, що знайшло відображення передусім у пластиці. На жіночих статуетках підкреслювалися ознаки, пов’язані з материнством і плодючістю – груди, стегна тощо. Ці, виявлені в трипільських поселеннях регіону, статуетки використовувалися у різних ритуалах, спрямованих на підвищення родючості землі, викликання дощу, збирання врожаю. До глини, з якої вони виготовлялися, часто домішували зерно та борошно. Відправлення культів відбувалися, очевидно, в домашніх святилищах зі спеціально збудованими вівтарями та жертовниками. Були, мабуть, і окремі будівлі – святилища для відправлення культів усіма жителями поселень [19, 11 – 12].

На всіх етапах трипільської культури був поширений орнаментований посуд, характерними рисами якого були антропоморфізм і зооморфізм. Зразки такого посуду виявлені в поселеннях поблизу сіл Глибочок, Гордашівка, Криві Коліна, Майданецьке та інших населених пунктів західної частини Черкащини [19, 28-46].

Скіфо-сарматський період в історії краю. В І тисячолітті до н.е. на землях сучасної Черкащини спостерігаються помітні зміни. В той час як на початку раннього залізного віку (з кінця ІІ тисячоліття до н.е.) в степах України панували кіммерійці, в регіоні поширюється землеробська чорноліська культура. Населення цієї культури мешкало у невеликих городищах, побудованих на берегових мисах, із складними фортифікаційними спорудами, як правило, з трьох ліній валів та ровів. Найбільша концентрація городищ простежується у басейні Тясмину і Гірського Тікичу, найвідоміше з яких – Суботівське (Чигиринський район). Воно виникло на місці поселення попередньої білогрудівської культури і булозначним центром бронзово-ливарної металургії. Скарб бронзових речей та прикрас знайдено на городищі в селі Залевках Смілянського району.

Вирізняються поховання військової аристократії, зокрема поблизу сіл Квітки (Корсунь-Шевченківський район), Носачів (Смілянський район). В останньому виявлені бронзові прикраси для кінської збруї, подібні до тих, що були поширені в Ассірії у VIII ст. до н.е. [23, 444; 24, 12].

В VII ст. до н.е. кіммерійців витісняють інші кочові племена – скіфи, основним ареалом розселення яких було Північне Причорномор’я. Скіфи намагалися поширити свій вплив і на лісостепові місцевості, включаючи подніпровські землі сучасної Черкащини, які стали своєрідною контактною зоною між автохтонними землеробськими племенами і кочівниками.

Про далеко не мирний характер взаємовідносин войовничих скіфів з місцевими землеробськими племенами (відомими в античних джерелах як скіфи-орачі) свідчить спорудження останніми величезних на той час городищ для захисту від степовиків. Важливий вузол таких укріплених городищ сформувався в басейні Тясмину – Пастирське, Шарпівське, Буда-Макіївське, Мотронинське [10, 288; 9, 13; 25, 4], а також на Лівобережжі – біля сіл Васютинці та Крутьки (Чорнобаївський район) [27, 63].

Особливе місце займало правобережне Трахтемирівське городище (Канівський район), яке існувало в VII – VI ст. до н.е. Городище розміщувалося на високих, порізаних глибокими ярами і балками пагорбах. З напільного боку мало укріплений вал висотою 2-3 метрів з внутрішнього і 3-6 метрів – із зовнішнього боку. Його оточував рів глибиною до 3, 5 метрів [26, 15]. Приблизно до цього ж періоду відноситься і городище в центральній частині регіону – поблизу села Журжинці Лисянського району, яке датується VІ – V ст. до н.е. Воно займало площу близько 700 га на схід від села Хиженці в напрямку до села Журжинці. В центрі городища проходить укріплення овальної форми площею понад 47 га [26, 20].

Для захисту від кочівників споруджувалися земляні укріплення, так звані Змієві вали, висотою до 10 м, які ланцюгом йшли на право- і лівобережжі Дніпра вздовж його приток Сули і Росі. Рештки такого валу довжиною 700 м виявлені за 4 км на захід від села Ліпляве Канівського району. Час спорудження Змієвих валів точно не визначено і відноситься приблизно до І тис. до н.е. – І тис. н.е. Назва походить від народної легенди про давньоруських богатирів (найчастіше це ковалі Кузьма й Дем’ян), які перемогли велетенського змія, впрянгли його у плуг і примусили проорати гігантські борозни [29, 128; 30, 165 – 166].

Войовничий характер власне скіфської присутності на території регіону підтверджується наявністю в досліджених похованнях різноманітних предметів озброєння і верхових коней. У 1996 році у Великому Рижанівському кургані (Звенигородський район) археологи виявили непограбоване поховання вождя одного із скіфських племен з численними золотими прикрасами і зброєю [25, 5]. Предмети озброєння (панцирні пластини, мечі, наконечники стріл) раніше виявлені і у лівобережних скіфських похованнях поблизу сіл Гладківщина (Золотоніський район) і Придніпровське (Чорнобаївський район) [27, 63-64].

Скіфи-орачі, займаючись землеробством мали досить інтенсивні торговельні зв’язки з грецькими містами-колоніями Північного Причорномор’я, головним чином з Ольвією, продаючи їм вирощений хліб і купуючи посуд, прикраси, зброю та предмети так званого престижного значення. Свідченням цього є знахідки речей грецького виробництва. У 1960 – 1961 рр. поблизу села Піщане (Золотоніський район), у долині лівої притоки Дніпра – річки Супій було знайдено 15 античних позолочених бронзових ваз з Греції [28, 3].

В ІІ ст. до н.е. в прилягаючій до степу лісостеповій частині краю з’являються нові іраномовні кочівники – сармати. Кургани з їх похованнями досліджено поблизу Райгорода (Кам’янський район), Колодистого (Тальнівський район), Сміли, а в селі Залевки (Смілянський район) знайдено скарб сарматських золотих речей [24, 12].

 

* * *

 

Таким чином, вже у кам’яному віці край становив своєрідну природно-соціально-економічну частину території сучасної України. Характерними рисами еволюції суспільно-господарської організації життя його населення були неухильне удосконалення знарядь праці і утвердження більш прогресивних форм господарської діяльності – від привласнюючого господарства збиральників, мисливців та рибалок до відтворюючого землеробсько-скотарського господарства, що сприяло переходу до осілого способу життя. В цейчас сформувалося стадо свійських тварин, вирощувалося кілька видів зернових культур. Виникли і набули поширення гончарство, чинбарство, прядіння, завершилося формування техніки обробки каменю, освоєнням виплавки металу і розвитку ремісничої справи. Підтримувалися тісні господарсько-культурні зв’язки з населенням сусідніх територій, а в подальшому – з осередками античної цивілізації Північного Причорномор’я та інших регіонів.

Одночасно з розвитком господарства еволюціонувала суспільна організація давнього населення краю – первісна палеолітична та родова общини, племінна структура, соціально диференційоване суспільство. Зазнавало змін і ускладнювалося духовне життя населення, первісні форми вірувань якого поступово транформувалися у розвинуту систему релігійно-міфологічних уявлень.

 

 






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.