Тема 1. Поняття та види господарської діяльності

1. Поняття, предмет та методи господарського права.

2. Господарські правовідносини та їх види.

3. Поняття, ознаки та принципи господарської діяльності.

4. Види господарської діяльності.

1. Господарське право – є системою норм, які регулюють господарські відносини, в які вступають організації, підприємці у процесі своєї діяльності.

Своєрідність господарських відносин, що становлять предмет правового регулювання, та методів їх регулювання створюють господарське право як особливу галузь права.

Господарське право (як галузь права) – це система правових норм, що регулюють відносини з приводу безпосереднього здійснення господарської діяльності та/або керівництва нею (такою діяльністю) із застосуванням різних методів правового регулювання.

Господарське законодавство – це сукупність нормативно-правових актів, які регулюють відносини щодо безпосереднього здійснення господарської діяльності та щодо керівництва (в тому числі організації) такою діяльністю.

Норми господарського права як загальні правила поведінки суб'єктів господарських відносин функціонують завдяки своїй нормативній формі – формі нормативних актів. Саме у формі нормативних актів норми господарського права приймаються, вивчаються і застосовуються, тобто функціонують як загальнообов'язкові правила господарювання. Господарське законодавствоможна визначити як систему нормативних актів, які згідно із законом є інституційними джерелами господарського права. Джерелами господарського права є саме закони та інші нормативні акти. Такі форми права, як звичай, судовий прецедент, у цій сфері застосовуються рідко. Основним джерелом господарського права є Господарський кодекс. Він встановлює відповід­но до Конституції України правові основи господарської діяльності (господарювання), яка базується на різноманітності суб'єктів господарювання різних форм власності.

Предметом господарського законодавства, як і господарського права в цілому, є господарські відносини у спеціальному розумінні, тобто відносини між організаціями щодо виробництва і реалізації продукції.

Господарське законодавство являє собою самостійну галузь – систему нормативних актів, правила яких регулюють господарські відносини щодо організації та здійснення господарської діяльності в галузі суспільного виробництва і обігу.

Господарські відносини у сфері економіки України становлять предмет господарського права. Отже, предметом регулювання господарського права є господарська діяльність, що зв’язана з виробництвом і реалізацією продукції, виконанням робіт і наданням послуг, а також із забезпеченням їхніх виробників необхідними ресурсами.

Завдання господарського права – системне правове забезпечення господарської діяльності, що здійснюється на професійній основі. Вона є однією з невід'ємних умов ефективного функціону­вання народного господарства країни, комерційного і некомерційного господарського обороту.

Загальними принципами господарювання є: забезпечення економічної багатоманітності та рівний за­хист державою усіх суб'єктів господарювання; свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом; вільний рух капіталів, товарів і послуг на території Ук­раїни; обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції в підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави; захист національного товаровиробника; заборона незаконного втручання органів державної влади й органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у госпо­дарські відносини.

Методи господарського права – це сукупність способів регулюючого впливу норм господарського права на поведінку суб'єктів господарських правовідносин. Концептуально методи господарського права будуються на двох принципах: загальнодозвільному («дозволено все, що не заборонено законом»), за яким діють підприємства і підприємці, та зобов'язуючому («суб'єкти господарського права зобов'язані і мають вчиняти те, що на них покладено законом»). Цей принцип в основному стосується органів державного управління економікою.

Господарські відносини є комплексними відносинами. Вони поєднують у собі організаційні і майнові (вартісні) елементи.

У господарському праві діють три основні методи правового регулювання.
Передусім це метод автономних рішень суб'єктів господарських відносин. Він грунтується на тому, що підприємства, підприємці мають право з власної ініціативи приймати будь-які рішення, які не суперечать законодавству України. Це означає, що суб'єкти господарських відносин самостійно: планують свою господарську діяльність; в межах законодавства вільно обирають предмети господарських договорів і визначають зобов'язання в них, всі необхідні умови господарських взаємовідносин.

Існує ще метод владних приписів (вимог законів і вказівок компетентних органів, обов'язкових для суб'єктів господарських відносин). Згідно з ним діяльність суб'єктів підпорядковується обов'язковим моделям правовідносин, визначеним законодавством. Це – обов'язковість додержання заборон закону щодо здійснення господарської діяльності: ліцензії, квоти, спеціальні режими.
У господарському праві діє також метод рекомендацій. Держава регулює поведінку суб'єктів господарських відносин шляхом рекомендованих моделей відповідних правовідносин. Наприклад, зразкові форми договорів щодо окремих видів відносин, методичні рекомендації стосовно окремих видів діяльності у сфеpi господарювання – це приклади застосування державою зазначеного методу.

2. Сфера господарювання є надзвичайно складною з огляду на різноманітність відносин, що виникають між її суб'єктами та іншими учасниками господарського життя. Відносини, що складаються при цьому, є господарськими, оскільки їм притаманні спільні специфічні ознаки:

– сфера – економіка (господарювання) різного рівня – державного, територіального, локального;

– зміст – безпосереднє здійснення господарської діяльності – виготовлення продукції, виконання робіт, надання послуг та організація і керівництво такою діяльністю;

– особливий суб'єктний склад – обов'язковим учасником цих відносин є суб'єкт господарювання – індивідуальний підприємець або господарська організація; крім того, участь у цих відносинах також беруть споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а також громадяни, громадські та інші організації;

– поєднання майнових та організаційних елементів: створення господарської організації вимагає: 1) сукупності організаційних дій засновників у формі укладення засновницького договору, проведення установчих зборів, здійснення державної реєстрації новостворюваної організації, отримання необхідних ліцензій та інших дозволів; 2) наділення новостворюваної організації необхідною для господарської діяльності майновою базою з визначенням правового титулу майна (право власності, право господарського відання чи право оперативного управління);

– значний ступінь правового регулювання на рівні актів законодавства в поєднанні з локальним регулюванням.

На підставі узагальнення вказаних ознак можна дати таке визначення:

Господарські правовідносини – це врегульовані нормами права суспільні відносини, котрі виникають у сфері господарювання щодо безпосереднього здійснення господарської діяльності і організації та керівництва такою діяльністю, характеризуються особливим суб'єктним складом, а також поєднанням організаційних та майнових елементів.

У Господарському кодексі України знаходимо більш лаконічне визначення, оскільки йдеться про предмет правового регулювання цього кодексу. Згідно із ГК України - господарськими визнаються відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Різноманітність господарських відносин зумовлює необхідність їх класифікації, тобто поділу на види за різними критеріями, з різних міркувань:

– нормотворчості – врахування в процесі правового регулювання специфіки певних видів господарських відносин;

– навчальною метою – вивчення характерних ознак певних видів господарських відносин та пов'язаних з цим особливостей їх правового регулювання;

– для наукових цілей – дослідження певних видів господарських відносин, знаходження найбільш оптимальних шляхів їх правового регулювання та подання відповідних рекомендацій законодавцеві та практичним працівникам.

Розрізняють доктринальну та легальну класифікації, що здійснюються за різними ознаками. Господарські відносини можуть бути господарсько-виробничими, організаційно-господарськими та внутрішньо-господарськими.

Поділ господарських відносин на господарсько-виробничі та організаційно-виробничі здійснюється за критерієм характеру правовідносин. При цьому господарсько-виробничі відносини визначаються як майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами господарювання в процесі здійснення господарської діяльності (виробництво та реалізація товарів, робіт, послуг), а організаційно-господарськими є відносини, що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю, в т. ч. щодо державної реєстрації суб'єктів господарювання, ліцензування їхньої діяльності, контролю за дотриманням такими суб'єктами правил у сфері господарювання та ін.

Виділення в окрему категорію внутрішньогосподарських відносин здійснюється за критерієм сфери їх виникнення та дії – всередині господарської організації (між її структурними підрозділами, органами, між організацією в особі органів управління та їх посадових осіб та її учасниками, між організацією та її структурними підрозділами).

Наука господарського права за цією ознакою розрізняє ще один вид господарських відносин – міжгосподарські або зовнішньо-господарські (виникають між юридично самостійними суб'єктами господарювання).

За взаємним становищем сторін розрізняють такі види господарських відносин: горизонтальні (коли усі учасники господарських правовідносин рівноправні); вертикальні (коли одним із учасників господарських правовідносин виступає орган господарського керівництва, в т. ч. власник майна іншого учасника).

За галузями економіки і сферами управління, в яких вони виникають, виділяють господарські відносини в промисловості, в агропромисловому комплексі, в галузі транспорту, в капітальному будівництві, у сфері економічної конкуренції та антимонопольного регулювання тощо.

3. Ключовим поняттям господарського права є поняття господарської діяльності, яке ми знаходимо в різних нормативно-правових актах, зокрема:

– у Законі України від 16 квітня 1991 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність», дане таке визначення: «Господарська діяльність – будь-яка діяльність, у тому числі підприємницька, пов'язана з виробництвом і обміном матеріальних та нематеріальних благ, що виступають у формі товару»;

– у Законі України від 28 грудня 1994 р. (діє в редакції Закону України від 22 травня 1997 р.) «Про оподаткування прибутку підприємств», дається дещо інше визначення: «Господарська діяльність – будь-яка діяльність особи, направлена на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі якщо безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою. Під безпосередньою участю слід розуміти зазначену діяльність особи через свої постійні представництва, філіали, відділення, інші відокремлені підрозділи, а також через довірену особу, агента або будь-яку іншу особу, яка діє від імені і на користь першої особи».

Проте в ч. 1 ст. З Господарського кодексу України, з врахуванням положень зазначених та інших законів, закріплюється уніфіковане поняття господарської діяльності: «Під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність».

У цьому визначенні можна виділити кілька ознак господарської діяльності. Насамперед, саме слово «діяльність» означає систематичні дії членів суспільства, їх об'єднань, спрямовані на досягнення певного результату.

Змістом цих дій є виготовлення та реалізація продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, а метою – задоволення суспільних потреб у відповідних благах, які повинні мати цінову визначеність, тобто функціонувати як товар.

Особливістю господарської діяльності є також її суб'єкти – не будь-які особи, а лише ті з них, що відповідно до вимог Господарського кодексу визнаються суб'єктами господарювання. Діяльність таких осіб здійснюється не тільки в їх власних інтересах, а й в інтересах суспільства.

Отже, ознаками господарської діяльності є такі:

– сфера здійснення – суспільне виробництво (господарська сфера);

– зміст – виробництво та реалізація продукції, виконання робіт, надання послуг відбувається не для власних потреб виробника, а для задоволення потреб інших осіб – споживачів;

– передача зазначених благ іншим особам на платній основі, тобто їх функціонування у формі товару;

– професійні засади господарської діяльності;

– спеціальний суб'єкт, який повинен мати статус суб'єкта господарювання;

– поєднання приватних інтересів виробника та публічних інтересів, в отриманні певних благ: по-перше, держави – в отриманні прибутків та інших платежів від суб'єктів господарювання; по-друге, територіальної громади – в забезпеченні зайнятості членів громади шляхом їх залучення до господарської діяльності, у задоволенні потреб громади в продукції, роботах, послугах, у сплаті місцевих податків та зборів тощо.

Отже, з врахуванням зазначених ознак можна дати таке визначення господарської діяльності: господарська діяльність – це така суспільно корисна діяльність суб'єктів господарювання щодо виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг з метою їх реалізації за плату (як товару), що грунтується на поєднанні приватних і публічних інтересів і здійснюється професійно.

Будь-яка господарська діяльність здійснюється на певних засадах, що передбачає дотримання суб'єктами господарювання різноманітних вимог щодо:

– якості продукції, робіт, послуг, їх безпечності для життя і здоров'я споживачів;

– екологічної безпеки виробництва;

– добросовісної поведінки у сфері економічної конкуренції;

– цивілізованого використання найманої праці, тобто з дотриманням вимог трудового законодавства та ін.

Загальні принципи господарювання: забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб'єктів господарювання; свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом; вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України; обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави; захист національного товаровиробника; заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.

4. Господарська діяльність надзвичайно різноманітна, що спричиняє потребу її класифікації з метою забезпечення оптимального правового регулювання господарської діяльності як такої та певних її видів, враховуючи специфіку останніх.

Господарську діяльність можна класифікувати за різними ознаками. За критерієм мети здійснення господарська діяльність може бути комерційною (підприємницькою) та некомерційною: комерційна діяльність (підприємництво) має місце, якщо її суб'єкт (підприємець) діє з метою отримання прибутку; некомерційна господарська діяльність здійснюється для досягнення певних економічних та соціальних результатів, проте мета отримання прибутку при цьому відсутня.

За предметом господарської діяльності розрізняють виробничу, торговельну, банківську, страхову, інноваційну, концесійну діяльність, спільне інвестування та ін.

Залежно від ринку (внутрішній чи зовнішній), національної приналежності суб'єктів господарювання (вітчизняні товаровиробники-резиденти чи іноземні інвестори та нерезиденти) розрізняють господарську діяльність за участю вітчизняних товаровиробників (резидентів) та зовнішньоекономічну діяльність (за участю резидентів та нерезидентів), у т. ч. іноземне інвестування.

Підприємництво здійснюється на власний ризик та під власну відповідальність підприємця, який навіть може бути визнаний банкрутом у разі негативних фінансових результатів господарської діяльності – стійкої та значної неплатоспроможності. Для підприємницької діяльності властива ініціативність, що забезпечує пошук нових напрямів такої діяльності, запровадження новітніх технологій, виробництво принципово нових товарів або товарів з принципово новими властивостями. Для цього суб'єкт підприємницької діяльності повинен мати значний рівень самостійності.

Узагальнене поняття підприємницької діяльності дається в ст. 42 Господарського кодексу: «Підприємництво – це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку».

Некомерційна господарська діяльність здійснюється суб'єктами господарювання державного або комунального секторів економіки у галузях, в яких забороняється підприємництво, на основі рішення відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування. Некомерційна господарська діяльність може здійснюватися також іншими суб'єктами господарювання, насамперед, у тих випадках, коли здійснення певного виду господарської діяльності у формі підприємництва забороняється законом, наприклад, біржова діяльність).

Однією з ознак некомерційної діяльності є самостійність її здійснення. Проте така діяльність – у зв'язку з відсутністю у її суб'єкта мети отримання прибутку – не може здійснюватися без відповідного фінансування, яке зазвичай надається власником майна (уповноваженим органом) та засновником суб'єкта такої діяльності.

Некомерційна господарська діяльність притаманна казенним підприємствам та некомерційним комунальним підприємствам. Фінансування їх діяльності у разі збитковості здійснюється за рахунок відповідного бюджету. Отже, здійснення некомерційної господарської діяльності зумовлює залежність її суб'єкта від засновника і власника майна, який забезпечує відповідне фінансування, а також застосування щодо майна суб'єкта некомерційної господарської діяльності спеціального правового титулу – права оперативного управління, що передбачає: цільове використання майна, можливість розпорядження за цільовим призначенням, у визначених власником майна межах, грошовими коштами, виробленими товарами, сировиною; контроль з боку власника за цільовим використанням майна та дотриманням встановлених меж використання.

Тема 2. Суб’єкти господарської діяльності.

1. Поняття суб’єкта господарювання, його ознаки та види.

2. Основи правового статусу суб'єктів господарювання.

3. Індивідуальні підприємці – як суб’єкти господарської діяльності.

4. Підприємства – поняття та види.

5. Господарські товариства – поняття та види.

1. Згідно із ст. 2 Господарського кодексу України, учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності. Проте не всі перелічені категорії осіб є суб'єктами господарських правовідносин (господарського права). Такими суб'єктами є лише ті учасники відносин у сфері господарювання, яким притаманна сукупність необхідних для цього ознак, а саме: безпосереднє здійснення господарської діяльності (виробництво продукції, виконання робіт, надання послуг), що є предметом діяльності індивідуальних підприємців, підприємств різних організаційно-правових форм; створення (набуття статусу суб'єкта господарських відносин) у встановленому законом порядку; наявність майна, необхідного для здійснення обраної суб'єктом господарської діяльності; наявність господарської правосуб'єктності, тобто визнаної державою за певним суб'єктом господарювання можливості бути суб'єктом прав (мати і здійснювати господарські права та обов'язки, відповідати за їх належне виконання і мати юридичну можливість захищати свої права та законні інтереси від можливих порушень).

Суб'єкти господарського права (господарських правовідносин) – це учасники господарських відносин, що безпосередньо здійснюють господарську діяльність або управляють такою діяльністю, створені у встановленому законом порядку, мають необхідне для здійснення такої діяльності майно і володіють господарською правосуб'єктністю.

Суб'єкти господарського права надзвичайно різноманітні і тому їх класифікують, тобто поділяють на групи, за певними критеріями (ознаками).

За критерієм характеру здійснюваної діяльності розрізняють: суб'єкти господарювання, тобто суб'єкти господарського права, які безпосередньо здійснюють господарську діяльність (до них належать індивідуальні підприємці, підприємства, виробничі кооперативи, більшість господарських товариств, комерційні банки); суб'єкти господарського права, які здійснюють керівництво господарською діяльністю, в т. ч. організацію такої діяльності (до них належать господарські міністерства та відомства, органи місцевого самоврядування та їх виконкоми, господарські об'єднання, промислово-фінансові групи, власники майна підприємств, фондові біржі, Національний депозитарій України).

Залежно від форм власності, на базі якої вони функціонують, розрізняють державні, комунальні, колективні, приватні та змішані (функціонують на базі двох і більше форм власності) суб'єкти господарського права.

До перших (державних) належать державні та казенні підприємства, державні господарські об'єднання, господарські міністерства та відомства.

До других (комунальних) належать комунальні підприємства, органи місцевого самоврядування та їх виконавчі органи.

До третіх (колективних) – господарські товариства, виробничі кооперативи, добровільні господарські об'єднання, унітарні підприємства, створені кооперативами, господарськими товариствами, громадськими та релігійними організаціями.

До четвертих (приватних) – індивідуальні підприємці, приватні підприємства.

До п'ятих (змішаних) – орендні підприємства, спільні підприємства, а також промислово-фінансові групи, до складу яких можуть входити господарські організації різних форм власності.

2. Відповідно до ч. 1 ст. 55 Господарського кодексу України суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Ч. 2 ст. 55 ГК розрізняє такі категорії суб'єктів:

1) господарські організації – юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до Господарського кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці;

3) філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності.

Стаття 56 Господарського кодексу України визначає загальні засади створення суб'єкта господарювання, в т. ч. правові підстави, форми створення, необхідність додержання вимог чинного законодавства.

Правовою підставою створення суб'єкта господарювання є рішення власника майна або уповноваженого ним органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також рішення інших органів, організацій і громадян.

При цьому можуть застосовуватися різні форми – заснування нового чи реорганізації (злиття, виділення, поділу, перетворення) діючого суб'єкта господарювання. Суб'єкт господарювання може бути утворений шляхом примусового поділу (виділення) діючого суб'єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурентного законодавства України (частини 3-5 ст. 40 ГК; ст. 53 Закону України «Про захист економічної конкуренції»).

Створення суб'єкта господарювання має здійснюватися з обов'язковим додержанням вимог господарського законодавства.

Суб'єкт господарювання створюється і діє на підставі установчих документів, які мають відповідати встановленим вимогам. Загальні вимоги до установчих документів визначаються ст. 57 Господарського кодексу України, а спеціальні – в законах, які визначають особливості правового статусу суб'єктів господарювання з виключними видами діяльності: «Про банки і банківську діяльність» (статті 17-18, 22)); «Про цінні папери і фондову біржу» (ст. 34); «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» (пункти 13-14 ч. 2 ст. 7); «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» (статті 9, 23-24), «Про страхування» (статті 2, 30, 31) та ін.

Загальні вимоги щодо установчих документів стосуються:

– видів установчих документів: рішення про утворення суб'єкта господарювання, засновницький договір, статут, положення;

– змісту установчих документів (в них мають бути зазначені найменування та місцезнаходження суб'єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено законом);

– спеціальні вимоги до засновницького договору, статуту, положення.

У засновницькому договорі засновники зобов'язуються утворити суб'єкт господарювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб'єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності суб'єкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону; статут суб'єкта господарювання повинен містити відомості про його найменування і місцезнаходження, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання, передбачені законодавством); положенням визначається господарська компетенція органів державної влади, органів місцевого самоврядування, відокремлених підрозділів господарської організації зі статусом юридичної особи.

Загальні засади державної реєстрації суб'єктів господарювання закріплюються в Господарського кодексу України. Положення про державну реєстрацію також містяться: в Цивільному кодексі, в Законі України від 15.03.2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців». Зазначений Закон досить ґрунтовно регулює більшість питань, пов'язаних з державною реєстрацією вказаних осіб (місце проведення; документи, які подаються для державної реєстрації; відомості, що заносяться до Єдиного державного реєстру; порядок їх отримання та обов'язкова публікація; строк державної реєстрації; підстави відмови в державній реєстрації.

Обсяг правосуб'єктності (прав та обов'язків) і суб'єктів господарювання залежить від низки чинників, у т. ч. від правового титулу майна (право власності, право господарського відання, право оперативного управління, право оперативно-господарського використання), від основного виду діяльності та відповідно - можливості чи неможливості здійснювати інші види господарської діяльності (спеціальна правосуб'єктність і відповідно - можливість здійснювати лише окремі види діяльності характерна, наприклад, для інститутів спільного інвестування, комерційних банків, страхових компаній, фондових бірж).

Права та обов'язки суб'єктів господарювання можна поділити на дві категорії – загальні права та обов'язки, які притаманні всім суб'єктам господарювання, і спеціальні – які характерні лише для певних видів суб'єктів господарювання.

Обсяг загальних прав залежить від правового титулу майна суб'єкта господарювання. Право власності забезпечує суб'єктові господарювання максимальний обсяг прав, серед яких: право вибору видів господарської діяльності; право вибору контрагентів та укладення з ними господарських договорів; право розпорядження отриманим прибутком та іншим майном, що належить суб'єктові господарювання на праві власності; право на визначення внутрішньої структури господарської організації та створення філій, представництв, інших відокремлених підрозділів та ін. Суб'єкти господарювання, за якими майно закріплено на праві господарського відання або оперативного управління, мають право використовувати таке майно та отриманий прибуток в межах, встановлених власником. Так само власник встановлює для таких суб'єктів межі договірної свободи, організаційно-управлінські повноваження. Проте будь-який суб'єкт господарювання повинен мати широкий спектр прав при здійсненні оперативно-господарської діяльності (щодо забезпечення виробництва необхідними матеріальними та трудовими ресурсами, щодо реалізації продукції, робіт, послуг відповідно до укладених договорів, щодо захисту своїх прав та законних інтересів у разі їх порушення іншими особами).

Спеціальні права необхідні суб'єктам господарювання з виключними видами діяльності (банківські операції, страхування, спільне інвестування, біржові операції) і передбачаються у відповідних законах.

Загальні обов'язкисуб'єктів господарювання досить численні, а саме: отримати дозволи ліцензії для здійснення тих видів господарської діяльності, щодо яких закон передбачає необхідність отримання спеціальних дозволів (ліцензій).

Для отримання ліцензії суб'єкт підприємницької діяльності подає органу, що визначається Кабінетом Міністрів України заяву про видачу ліцензії, в якій зазначаються: відомості про суб'єкта господарювання – заявника; найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, ідентифікаційний код – для юридичної особи; прізвище, ім'я, по батькові, паспортні дані (серія, номер паспорта, ким і коли виданий, місце проживання), ідентифікаційний номер фізичної особи – платника податків та інших обов'язкових платежів – для фізичної особи; вид господарської діяльності, на провадження якого заявник має намір одержати ліцензію. До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності або копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчена нотаріально або органом, який видав оригінал документа.

Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі у разі виявлення недостовірних даних у поданих заявником документах.

Спеціальні обов'язкипритаманні для суб'єктів господарських правовідносин із спеціальним (виключним) предметом діяльності. Так, комерційні банки, страхові компанії, інститути спільного інвестування зобов'язані дотримуватися вимог відповідних законів щодо розміру та складу майна, видів діяльності (операцій), контролю за використанням активів та ін.

Основні засади припинення діяльності суб'єктів господарювання визначаються Господарським кодексом України, а спеціальні - законами, що визначають особливості правового статусу суб'єктів господарювання зі спеціальним (виключним) видом діяльності.

Основні засади, закріплені в ГК України, передбачають:

– форми припинення – реорганізація, злиття, приєднання, поділу, перетворення чи ліквідація тощо;

– підстави припинення діяльності, відповідно до яких розрізняють:

– добровільне припинення;

– примусове припинення;

– принцип публічності прийняття рішення про припинення діяльності суб'єкта господарювання - оголошення про реорганізацію чи ліквідацію господарської організації або припинення діяльності індивідуального підприємця підлягає опублікуванню у спеціальному додатку до газети «Урядовий кур'єр» або в офіційному друкованому виданні органу державної влади або органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням суб'єкта господарювання протягом десяти днів з дня припинення діяльності суб'єкта господарювання;

– форми захисту інтересів кредиторів – щодо реорганізації – визначення правонаступників суб'єкта господарювання, який припиняє свою діяльність в результаті реорганізації; щодо ліквідації – встановлення порядку ліквідації та задоволення вимог кредиторів, задоволення претензій кредиторів з майна суб'єкта господарювання, що ліквідується; повернення майна, що залишилося після задоволення претензій кредиторів, його власникові.

Одним із видів суб'єктів господарського права є індивідуальні підприємці.

Індивідуальні підприємці – це фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни чи особи без громадянства) з повною цивільною дієздатністю, не обмежені законом в правоздатності, зареєстровані у встановленому законом порядку як суб'єкти підприємницької діяльності, які безпосередньо здійснюють таку діяльність (виробляють продукцію, виконують роботи, надають послуги) і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями усім майном, що належить їм на праві власності.

Правове становище індивідуальних підприємців визначається: ГК, ЦК, законами: «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців», «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» та ін.

Закон встановлює обмеження для певних категорій осіб щодо можливості здійснення ними підприємницької діяльності. Так, не допускається заняття підприємницькою діяльністю таких категорій громадян: військовослужбовців, посадових та службових осіб органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, органів державної влади та управління, покликаних здійснювати контроль за діяльністю підприємств, а також інших осіб, уповноважених здійснювати функції держави. Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здійснення відповідного виду діяльності до закінчення терміну, встановленого вироком суду.

Реєстрація індивідуальних підприємців здійснюється в загальному для суб'єктів підприємницької діяльності порядку, тобто відповідно до вимог Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців».

Індивідуальний підприємець вправі здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, щодо якої законом не встановлено заборони для даної категорії суб'єктів.

Так, індивідуальні підприємці не вправі здійснювати такі види діяльності:

– що становлять монополію держави: діяльність, пов'язана з обігом наркотичних речовин, прекурсорів, психотропних речовин, виготовлення та реалізація військової зброї та боєприпасів до неї, вибухових речовин, видобування бурштину, охорона особливо важливих об'єктів права державної власності, перелік яких визначається у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку, а також діяльність, пов'язана із розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, діяльність, пов'язана з технічним обслуговуванням та експлуатацією первинних мереж (крім місцевих мереж) та супутникових систем телефонного зв'язку в мережах зв'язку загального користування;

– провадження яких передбачається законом у певній організаційній формі: ломбардні операції (державні підприємства чи повні товариства), страхова діяльність (господарські товариства, крім товариства з обмеженою відповідальністю), банківська діяльність (комерційні банки, що створюються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю чи кооперативного банку) та ін.

Крім того, індивідуальні підприємці повинні дотримуватися вимог закону щодо: ліцензування певних видів господарської діяльності; патентування окремих видів підприємницької діяльності (роздрібна та оптова торгівля за грошові кошти, за винятком сільськогосподарських товаровиробників-платників фіксованого сільськогосподарського податку, гральний бізнес, валютні операції, надання побутових послуг за готівку); подання податковим органам декларацій про доходи, інших відомостей для нарахування податків та інших обов'язкових платежів; сплати податків та інших обов'язкових платежів; ведення обліку результатів своєї підприємницької діяльності відповідно до вимог законодавства; додержання прав і законних інтересів споживачів; добросовісної поведінки у сфері економічної конкуренції; забезпечення найманим працівникам (у разі застосування найманої праці) умов, передбачених трудовим законодавством; своєчасного повідомлення реєстратора (органу державної реєстрації) про зміну своєї адреси, зазначеної в реєстраційних документах, предмета діяльності, інших суттєвих умов своєї підприємницької діяльності, що мають відображатися в реєстраційних документах; дотримання екологічних, санітарно-епідеміологічних, протипожежних та інших вимог.

Індивідуальні підприємці можуть здійснювати підприємницьку діяльність самостійно (без залучення партнерів-підприємців та найманих працівників), спільно з іншими підприємцями (на договірних засадах), без створення юридичної особи чи створюючи юридичну особу.

Хоча індивідуальні підприємці є важливим і досить численним видом суб'єктів господарського права, однак основними учасниками господарських правовідносин, яким належить найбільша питома вага у процесі господарювання, є господарські організації.

4. Відповідно до Цивільного кодексу України «підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності», і як така є сукупністю нерухомих і рухомих речей, майнових та інших прав, а також може бути в цілому чи в частині об'єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів. На відміну від Цивільного кодексу, Господарський кодекс визначає підприємство самостійним суб'єктом господарювання, якому притаманні такі риси: належність до основної ланки економіки; безпосереднє здійснення виробничої, науково-дослідницької і комерційної діяльності та іншої господарської діяльності; можливість функціонування на будь-якій формі власності: державній (державні та казенні підприємства), комунальній (комунальні підприємства), колективній (підприємства у формі виробничих кооперативів, господарських товариств, колективних підприємств), приватній (приватні підприємства); установчий документ – зазвичай статут, якщо інше не встановлено законом (так, для командитного товариства, установчим документом буде засновницький договір); функціонування на базі відокремленого майна, що знаходить вираз у наявності самостійного балансу та рахунку в банку, це майно може бути закріплено за підприємством на праві власності, праві господарського відання, праві оперативного управління, праві користування; наявність господарської правосуб'єктності; індивідуалізація підприємства як самостійного суб'єкта господарювання забезпечується наявністю у нього власного найменування (фірмової назви), що відображається в його вихідних документах, печатці, ідентифікаційного коду; порядок управління підприємством залежить від типу підприємства – унітарного (управління здійснюється одноособовим керівником, що призначається власником майна підприємства) чи корпоративного типу (управління здійснюється за допомогою створених учасниками органів – зборів учасників, виконавчого та контрольного органів); ступінь самостійності підприємства (обсяг його прав та обов'язків) залежить від правового режиму майна підприємства.

Підприємства можуть бути різних видів та організаційно-правових форм. Вони класифікуються за різними ознаками.

1. Залежно від форм власності в Україні можуть діяти підприємства таких видів: приватне підприємство, що діє на основі приватної форми власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи); підприємство, що діє на основі колективної форми власності (підприємство колективної форми власності); комунальне підприємство, що діє на основі комунальної форми власності територіальної громади; державне підприємство, що діє на основі державної власності; підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).

2. За критерієм наявності в статутному фонді підприємства іноземної інвестиції та розміру останньої ч. 2 ст. 63 ГК України розрізняє: підприємства з іноземними інвестиціями (в статутному фонді такого підприємства іноземна інвестиція має становити не менш як 10 відсотків); іноземні підприємства (в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить 100 відсотків).

3. Залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік підприємства, відповідно до ч. 7 ст. 63 ГК України, можуть бути віднесені до малих, середніх або великих підприємств:

– малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звіт ний (фінансовий) рік не перевищує 50 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної 500 тис. євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні;

– великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну 5 млн. євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні;

– усі інші підприємства вважаються середніми (середньооблікова чисельність працюючих за звітний рік від 50 до 1000 осіб; обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік у межах гривневого еквівалента суми від 500 тис. євро до 5 млн. євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.

4. Залежно від способу утворення (заснування), формування статутного фонду та порядку управління підприємством розрізняють унітарні підприємства та корпоративні підприємства (частини 3-5 ст. 63 ГК України):

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства.

Унітарними є державні та комунальні підприємства, а також підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.

Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням чи договором, діє на основі об'єднання майна та підприємницької чи трудової діяльності засновників, їх спільного управління справами, участі засновників у розподілі доходів та ризиків підприємства.

Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

5. За критерієм залежності від іншого суб'єкта господарювання або можливості впливу на інше підприємство розрізняють асоційовані підприємства двох видів: залежне підприємство (контрольним пакетом акцій або відповідною часткою в майні чи голосів на загальних зборах якого володіє інший суб'єкт господарювання); контролююче підприємство(підприємство, яке здійснює вирішальний вплив на інше підприємство через володіння контрольним пакетом акцій чи відповідною часткою в майні залежного підприємства, або на підставі володіння більшістю голосів на загальних зборах чи в інших органах управління залежного підприємства).

У разі виникнення вирішальної залежності між двома суб'єктами господарювання зі статусом юридичної особи, залежне підприємство вважається дочірнім у відношенні до контролюючого підприємства. З метою захисту прав та законних інтересів дочірніх та інших залежних підприємств ст. 126 ГК встановлює випадки субсидіарної відповідальності контролюючого (материнського) підприємства за зобов'язаннями дочірнього підприємства (якщо шкода заподіяна дочірньому підприємству в результаті реалізації рішень, прийнятих під впливом контролюючого підприємства).

Водночас слід зазначити, що в ГК не згадуються деякі види підприємств, зокрема:

– підприємство художніх промислів, особливості правового становища якого визначаються Законом України від 21.06.2001 р. «Про народні художні промисли». Згідно із ст. 9 цього Закону, підприємство народних художніх промислів – це підприємство, у випуску товарів і послуг яких вироби народних художніх промислів становлять не менш як 60% загальної вартості товарів і послуг за відповідний звітний період;

– інноваційне підприємство, особливості правового статусу якого визначаються Законом України від 04.07.2002 р. «Про інноваційну діяльність»; таке підприємство, попри різні назви (інноваційний центр, технопарк, технополіс, інноваційний бізнес-інкубатор тощо), має визначальну ознаку – грошовий вимір частки інноваційного продукту (результат науково-дослідної та дослідно-конструкторської розробки, що відповідає вимогам цього Закону) і інноваційної продукції (нові конкурентоздатні товари чи послуги, що відповідають вимогам закону) має перевищувати 70% грошового виміру загального обсягу продукції (послуг) підприємства.

5. Господарські товариства - це господарські організації, які створюються фізичними або юридичними особами на договірних засадах шляхом об'єднання майна та підприємницької діяльності з метою отримання прибутку.

Правове становище господарських товариств регулюється Господарським кодексом України, Цивільним кодексом України, Законом України від 19.09.1991 р. «Про господарські товариства».

Характерні риси для господарського товариства: господарські організації корпоративного типу (як правило, наявність двох і більше засновників – фізичних та юридичних осіб, а також подільність майна на частки та корпоративна форма управління справами); універсальність цієї організаційно-правової форми: можливість її застосування для підприємств, інших господарських організацій низової ланки економіки, що мають на меті отримання прибутку (банків, страхових компаній, інвестиційних фондів, неприбуткових господарських організацій (фондові біржі тощо), господарських об'єднань (холдингові компанії з мережею дочірніх підприємств); наявність статусу юридичної особи; основний правовий титул майна товариства - право власності, джерелами формування якого є: а) вклади засновників та учасників товариства; б) вироблена продукція; в) отримані доходи; д) майно, набуте на підставі договорів та інших правочинів, не заборонених законом; корпоративний характер управління учасниками товариства (в персональних товариствах) або системою органів (об'єднання капіталів); подільність майна товариства на частки, розмір яких визначається установчими документами товариства; можливість для засновників вибору форми товариства, що передбачені законом: акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відповідальністю, повне товариство, командитне товариство; наявність в учасників ГТ корпоративних прав: право участі в розподілі прибутку товариства, право участі в його управлінні, право участі в розподілі майна товариства у разі його ліквідації.

Господарські товариства можуть бути різних видів та форм. Поділ господарських товариств на види здійснюється за певними ознаками, а на форми – за сукупністю ознак. Класифікація господарських товариств має практичне значення: законодавство передбачає застосування різних принципів правового регулювання щодо певних видів господарських товариств, насамперед, щодо товариств, які належать до об'єднань капіталів та персональних товариств. Подібний поділ господарських товариств здійснюється за ознакою домінування в них майнових чи персональних елементів.

Персональними товариствами або об'єднаннями осіб є такі господарські товариства, в яких домінують особисті елементи. Для таких товариств (а до них належать повне товариство і командитне товариство) притаманні специфічні риси: наявність одного установчого документа – засновницького договору; обов'язковість не лише майнової, а й персональної участі в товаристві для всіх (повне товариство) або для частини його учасників (командитне товариство); створення товариства з метою спільного здійснення його учасниками підприємницької діяльності, у зв'язку з чим традиційною вимогою до учасників повного товариства та повних учасників командитного товариства є наявність у них статусу зареєстрованого суб'єкта підприємництва; наявність у всіх (повне товариство) або у частини учасників (командитне товариство) повної субсидіарної відповідальності за зобов'язаннями товариства; відсутність законодавчих вимог до мінімального розміру статутного фонду товариства та порядку його формування, що визначається засновницьким договором; управління справами здійснюється безпосередньо самими учасниками товариства, що несуть повну субсидіарну відповідальність за його зобов'язаннями; порядок управління справами товариства визначають самі учасники, закріплюючи його в засновницькому договорі; заборона для таких учасників конкурувати з товариством; складність виходу з товариства (заборона або обмеження можливості відступлення учасником своєї частки третім особам, необхідність повідомлення про вихід за певний термін і в передбачених випадках).

До об'єднань капіталівналежать господарські товариства, в яких домінуючими є майнові елементи (акціонерне товариство, товариство з обмеженою і товариство з додатковою відповідальністю).

За сукупністю ознак (порядком створення; розміром, порядком формування та складом майнової бази; порядком управління справами; особливістю правового статусу учасників товариства та ін.) розрізняють такі форми (види) господарських товариств: повне товариство (ПТ); командитне товариство (КТ); акціонерне товариство (AT); товариство з обмеженою відповідальністю (ТОВ); товариство з додатковою відповідальністю (ТДВ).

Повне товариство – це таке господарське товариство, всі учасники якого від імені товариства спільно здійснюють підприємницьку діяльність і несуть додаткову відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.

Основні риси: різновид господарського товариства; спеціальне регулювання: ГК України (частини 6 і 8 ст. 80), ЦК України (статті 119-132), Закон «Про господарські товариства» (статті 66-74); установчий документ – засновницький договір; відсутність законодавчих вимог щодо розміру та порядку формування майна, що регулюється засновницьким договором; відсутність органів товариства, оскільки управління справами товариства здійснюється самими учасниками в порядку, визначеному засновницьким договором товариства; можливість використання таких схем управління: а) управління здійснюється спільно всіма учасниками; б) управління доручається або одному, або частині учасників, які діють на підставі підписаного рештою учасників доручення; повна відповідальність товариства за власними зобов'язаннями (тобто усім майном, що належить йому на праві власності); субсидіарна солідарна відповідальність учасників товариства за зобов'язаннями товариства усім своїм майном, на яке може бути звернене стягнення; обмежений рух учасників – зміна складу учасників, правонаступництва, виходу учасника з товариства, реорганізації та ліквідації учасника, визнання учасника недієздатним, обмежено дієздатним чи банкрутом, звернення стягнення на частку учасника в майні товариства; имога до учасників товариства – наявність статусу зареєстрованого суб'єкта господарювання; аконодавчо встановлена заборона для учасників конкурувати з повним товариством.

Командитне товариство – це таке господарське товариство, в якому один або більше учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть щодо боргів додаткову відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном, на яке за законом може бути звернене стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми внесками (вкладники).

Основні риси: різновид господарського товариства; спеціальне регулювання: ГК України (частини 7 і 8 ст. 80), ЦК України (статті 133-139), Закон «Про господарські товариства» (статті 75-83); наявність двох категорій учасників, як мінімум, по одному учаснику кожної категорії: а) повних учасників і б) вкладників; установчим документом є засновницький договір, а у разі наявності в товаристві лише одного повного учасника – установчим документом є підписаний такою особою меморандум; відсутність законодавчих вимог до розміру майна і порядку його формування (ці питання регулюються засновницьким договором); обмеження сукупної частки вкладників 50% майна товариства; відсутність органів товариства, оскільки управління справами здійснюється повними учасниками; порядок управління справами товариства (зокрема, у тих випадках, коли в товаристві двоє і більше повних учасників) визначається засновницьким договором; правове становище повних учасників аналогічне правовому становищу учасників повного товариства, включаючи й вимогу ч. 8 ст. 80 ГК України щодо наявності статусу зареєстрованого суб'єкта господарювання; можливість реорганізації у повне товариство, якщо вибувають усі вкладники.

Повні учасники (учасники, які несуть повну відповідальність) командитного товариства: зобов'язані брати майнову і персональну участь у командитному товаристві; управляють справами товариства; несуть субсидіарну солідарну (якщо їх двоє і більше) майнову відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном, на яке може бути звернене стягнення; мають права і обов'язки, аналогічні правам і обов'язкам учасників повного товариства: заборона конкурувати з товариством; вимога про попередження виходу з товариства за 3 місяці, а якщо товариство створене на визначений строк і за наявності поважних причин; якщо повних учасників двоє і більше, то вони можуть здійснювати управління справами спільно або доручати це одному чи декільком повним учасникам, - які діють на підставі доручення, підписаного рештою учасників.

Вкладники командитного товариства: зобов'язані брати лише майнову участь у товаристві (сплачувати як основний, так і додаткові внески); на момент державної реєстрації товариства зобов'язані внести не менше 25% свого внеску; мають право брати участь у розподілі прибутку товариства відповідно до розміру своїх часток; вправі вимагати першочергового повернення вкладу (перед повними учасниками) у разі ліквідації товариства; не беруть участі в управлінні справами товариства, але у разі необхідності на підставі і відповідно до виданих доручень можуть діяти від імені товариства; зобов'язані не перешкоджати здійсненню повними учасниками управління справами товариства; не несуть субсидіарної відповідальності за зобов'язаннями товариства, якщо повністю сплатили свої частки і не укладали угод від імені та в інтересах товариства без відповідного доручення; самостійно відповідають усім своїм майном, на яке може бути звернене стягнення, якщо без відповідних повноважень уклали угоду від імені та в інтересах товариства і останнє не схвалило цю угоду; набувають статусу повних учасників і відповідно несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном, якщо їх імена включені до найменування КТ.

Акціонерне товариство (AT) – це таке господарське товариство, статутний фонд якого поділений на визначену кількість часток рівної номінальної вартості, виражених в акціях, і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями усім своїм майном; акціонери несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, у межах вартості належних їм акцій.

Характерні риси: різновид господарського товариства; спеціальне регулювання: ГК України (ч. 2 ст. 80, ст. 81), ЦК України (ст. 152-162), Закон від 19.09.1991 р. «Про господарські товариства» (ст. 65), Закон від 18.06.1991 р. «Про цінні папери і фондову біржу» (статті 4-9 та ін.), Закон від 30.10.1996 р. «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні», Закон від 10.12.1997 р. «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні»); поділ статутного капіталу на частки рівної номінальної вартості, що іменуються акціями; відповідальність AT за своїми зобов'язаннями лише майном, що належить йому на праві власності; відсутність у акціонерів субсидіарної майнової відповідальності за зобов'язаннями товариства, якщо вони (акціонери) повністю сплатили свої частки; засновники – фізичні або юридичні особи; можливість створення AT однією особою і функціонування у складі однієї особи (акціонера); законодавчо встановлений мінімальний розмір статутного фонду (не менше суми, еквівалентної 1250 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, чинної на момент створення AT); придатність форми AT для підприємств, інших господарських організацій низової ланки економіки (банків, страхових організацій, інвестиційних фондів фондових бірж тощо), господарських об'єднань; органи управління і контролю AT: вищий орган – загальні збори AT (вирішують питання стратегічного характеру); виконавчий орган – правління, дирекція чи директор (забезпечує виконання рішень загальних зборів та здійснює керівництво поточною діяльністю товариства); можуть (а в певних випадках - повинні) створюватися спостережна рада (проміжний орган між загальними зборами і виконавчим органом) і ревізійна комісія (ревізор) як суто контрольний орган; чисельність складу акціонерів (понад 50 осіб) обумовлює необхідність наявності в системі органів управління спеціального органу – спостережної/наглядової ради, яка виконує складні функції: організаційну (організація діяльності правління), контрольну (за діяльністю правління), захисну (захист інтересів акціонерів у період між проведенням загальних зборів), а також вирішення деяких питань, віднесених до компетенції загальних зборів товариства (крім питань виключної компетенції таких зборів), за наявності відповідного делегування, що зазвичай фіксується в статуті AT; участь акціонерів в управлінні залежить від кількості акцій, що належать їм на праві власності; можливість у засновників (акціонерів) вибору виду AT – закрите або відкрите; можливість залучення крупних інвесторів на правах власників привілейованих акцій; визначення обсягу прав акціонерів залежно від типу акцій (прості чи привілейовані), що їм належать; вихід акціонера з AT здійснюється шляхом відчуження акцій.

Акціонерні товариства бувають двох видів: відкрите акціонерне товариство і закрите акціонерне товариство.

Відмінності між відкритим акціонерним товариством і закритим акціонерним товариством:

– порядком розміщення акцій (у ВАТ – шляхом підписки і вільної купівлі-продажу на фондовому ринку без спеціальних обмежень, з ЗАТ – розміщенням серед засновників або серед заздалегідь визначеного кола осіб, а також шляхом купівлі-продажу з виключенням системи торгів);

– порядком відчуження акцій: акції ВАТ продаються і купуються вільно; акції ЗАТ не можуть продаватися на фондовій біржі, а продаж їх акціонером товариства повинна здійснюватися з урахуванням переважного права інших акціонерів товариства на придбання таких акцій;

– видами підписки на акції, що застосовується при їх емісії: ВАТ – зазвичай відкрита підписка, ЗАТ – закрита (серед заздалегідь визначеного кола осіб);

– видами акцій, що випускаються цими товариствами (ВАТ може випускати як іменні акції, так і акції на пред'явника, а ЗАТ – лише іменні);

– порядком створення (у ВАТ він досить складний, що пов'язано з розміщенням акцій серед заздалегідь невизначеного кола осіб шляхом відкритої підписки, а, отже, і наявністю етапів, не притаманних ЗАТ: реєстрації інформації про акції, оголошення про підписку, процедури підписки, вирішення на установчих зборах питань, пов'язаних з результатами підписки);

– мінімальним розміром оплати акцій на момент скликання установчих зборів (він має бути не меншим: у ВАТ – ніж 30%, а в ЗАТ – 50% номінальної вартості акцій);

– переліком обов'язкових для розгляду на установчих зборах питань (у ВАТ він більш значний, що пов'язано з результатами підписки на акції ВАТ);

– обсягом обов'язків і відповідальністю засновників: у засновників ВАТ вони більш значні, що пов'язано з підпискою на акції;

– обсягом публічності діяльності (у ВАТ вона більш значна, що пов'язано з розміщенням акцій серед заздалегідь невизначеного кола осіб, і передбачає інформування усіх заінтересованих осіб через органи масової інформації про підписку на акції, про результати фінансово-господарської діяльності).

Товариство з обмеженою відповідальністю – це таке господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями усім своїм майном; учасники, які повністю сплатили свої внески, несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, у межах вартості своїх внесків.

Основні риси: різновид господарського товариства;

– спеціальне регулювання: ГК України (ч. З ст. 80), ЦК України (статті 140-150), Закон «Про господарські товариства» (статті 50-64);

– наявність статусу юридичної особи;

– мінімальний розмір статутного фонду – сума, еквівалентна 100 мінімальним заробітним платам за ставкою на момент створення товариства;

– поділ статутного фонду на частки, розмір яких визначається установчими документами і може бути будь-яким (рівним або різним);

– відповідальність товариства за власними зобов'язаннями усім своїм майном;

– відсутність у учасників товариства субсидіарної майнової відповідальності за борги товариства, якщо вони повністю сплатили свої частки;

– наявність у учасників, які не повністю сплатили свої вклади, додаткової відповідальності за борги товариства у межах вартості несплаченої частини вкладу, у випадках, передбачених статутом товариства;

– наявність органів товариства, за допомогою яких здійснюється управління справами товариства: вищий орган – збори учасників, виконавчий орган – дирекція або одноособовий директор, контрольний – ревізійна комісія (ревізор);

– незначні вимоги щодо персональної участі в діяльності товариства його учасників;

– обов'язковість для учасників майнової участі в товаристві: сплатити основний і додаткові внески;

– можливість відступлення учасником своєї частки іншому учасникові або третім особам;

– обмежений рух учасників, зміна складу учасників відбувається шляхом: виключення учасника з товариства; відступлення частки іншому учасникові або третій особі; спадкування частки учасника; г) виходу учасника з товариства;

– припинення участі в товаристві відбувається внаслідок:

а) смерті учасника – фізичної особи або реорганізації чи ліквідації учасника – юридичної особи;

б) відступлення частки іншому учаснику (учасникам) або третій особі;

в) виключення учасникові з товариства;

г) добровільного виходу учасника з товариства з викупом його частки самим товариством;

д) звернення стягнення на частку учасника, якщо для покриття його боргів не вистачає його власного майна.

Товариство з додатковою відповідальністю (ТДВ) – це таке господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки, розмір яких визначений статутом, і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями усім власним майном, а у разі його недо