Культура творчої самореалізації людини

Питання

1. «Реалізаційна парадигма» буття людини.

2. Культурологічні основи творчої самореалізації людини.

3. Духовне самоздійснення людини.

Суть «реалізаційної парадигми» буття людини — самоподолання своєї егоїстичної самості на користь самореалізації духовної сутності. Це самоподолання людинидуховною суттю своєї природи. Подібна зміна історичної парадигми етики людини здійснюється не без впливу вітчизняних філософів. Так, добре відома розроблена Н.Ф.Федоровим «Філософія Спільної Справи» всіх існуючих і неіснуючих людей. Раціональне зерно федоровської філософії — це ідея самоспасіння людства шляхом розвитку і реалізації творчих потенціалів, що закла­дені в духовній природі людей. Філософсько-онтологічні і гносеологічні основи людини, за Федоровим, такі:

людина є самоціль для себе, головна мета її буття — духовне воскресіння, яке є не задачею бога, а практичною справою самої лю­дини;

самореалізація людьмиідеї «космічного братерства» на землі пе­ред тим, як вони знайдуть «надсвідомість» і «наджиття» в космічному бутті;

духовні сили людей — це «животворні сили справи людства» (а не однієї людини), і, якщо вони не здобудуть перемогу в Спільній Справі, то людей попереду чекає Ніщо, і вони позбавляються всякого майбутнього;

^людина самореалізує себе через індивідуальне пізнання, іншим шляхом вона не досягає результату, а тільки на основі індивідуального досвіду мислення і самопізнання;

смисл життя у самому житті, в життєвій самореалізаци; той, хто шукає смисл життя, позбавляє життя смислу.

Задача філософії, за Федоровим, — відповідати на запитання, які перед нею поставлені самою історією, сформувались історично. філософія не розгадує загадок, а має їх. Вирішуючи Історичні питання, що постали перед людиною, філософія тим самим самореалізує себе для людини, підказуючи шляхи самоспасіння людства. Для Федорова великий російський письменник Лев Толстой був «поганим філософом» тому, що він створював філософію для себе, «секстанську філософію», а не загальнолюдську культуру духу.

Самореалізація людини в нормативному визначенні — це опред-мечування духовного багатства людини, її внутрішнього світу в створюваних нею духовно-предметних цінностях. У самореалізації спостерігається своєрідна пульсація-взаємоперехід внутрішнього у зовнішнє і зовнішнього у внутрішнє, що звичайно описують ме­ханізмом «обернення-перетворення». Це є об'єктна самореалізація лю­дини по об'єктивній мірі її духовної сутності. Така самореалізація дозволяє людині досягти життєрозуміння, напрацювати життєвий досвід, а потім вибудувати адекватний своїй духовній сутності життєвий шлях.

На такому життєвому шляху людина здійснює свій екзи­стенціальний вибір між своєю самістю і духовною сутністю. Це е ціннісне самовизначення. У процесі ціннісного самовизначення люди­на здійснює вибір між свободою самості і свободою індивідуальності, тобто вибір між особистісним і духовним. Вибір свободи самості по­збавляє її індивідуальності, тому що самість підпорядковує людину соціальним вимогам, перетворює на механічного носія соціальних оа-нак, на репертуарно-рольову особистість. Це особистість людини-пристосуванця, що адаптується і постійно змінюється. Свобода самості від-чужує людину від її духовного начала, а не на-ближає до нього. Набуваючи соціальне право відходити від несвободи самості, робити її штучно свобідною, людина не набуває справжньої свободи, а саме — духовної свободи. Тому що вона одразу ж бере зобов'язання підпорюватись і дотримуватись соціальних стандартів, соціальних пра­вил поведінки. Це описує теорія «соціальної дії» американського соціолога Р.Рарсонса. За непідкорення правилам соціальної поведінки суспільство відразу ж. накладає на самість-особистість соціальні санк­ції. Тут діє цілком визначений суспільний закон: особистість свобідна тією мірою, в якій її поведінка відповідає соціальним очікуванням суспільства. Ось чому свобода особистості є відчужена свобода від її людської духовної сутності. Це добре показав Г.Гегель у своїй «Фено­менології духу». Правий також 1 Ф.Енгельс: свобода є усвідомлена не­обхідність, коли йдеться про соціальну свободу. З цієї причини всі ве­ликі філософи вели мову про моральну поведінку, моральну свободу свого «Я» (Фіхте), про моральний категоричний імператив (Кант). Там же, де етичні принципи свобідної індивідуальності порушувались («що розумне, то дійсне; а Що дійсне, то розумне» — Гегель), там треба було виправдовувати абсурдні державні порядки як гаранти свободи.

Невідчужувана лише духовна свобода. Вона не підвладна соціальним санкціям і не ліквідується за наказом. У соціальній сало-реалізації можна знайти свободу, якщо вона здійснюється по мірі духовної сутності людини — адже вона вища від людських законів 1 підкоряється тільки законам вселенського буття. Суб'єктна саморе-алізлція людини настає тоді, коли вона є для-себе-самоціль-ов'єкт са­мовдосконалення, тобто коли в ній відбувається самоздійснення духов­ного начала через «індивідуум» людського «суб'єктума».

Яку такому разі виглядає природно-фізична і соціальна саморе-алізація людини по мірі її духовної сутності? Вона, звичайно, суттєво відрізняється від звичайних уявлень і практичних способів самовдо­сконалення. З одного боку, вона виходить за межі грубо-фізичної виз­наченості людини як «речовини існування» і робить її «істотою існування». А з другого боку, входить у сфери ментальності як певної психофізичної предметності, в індивідуальну ноосферу людини (мента-лосферу).

Можна розрізнити такі основні види природно-фізичної саморе-алізації людини по мірі ЇЇ духовної сутності:

1. Універсально-природна самореалізація. Це всезагально-при-родна, природно-космічна самореалізація, яка відбувається на енерго-інформаційному рівні позанішових природних взаємодій, на якому природно-космічний світ об'єднується в єдину систему буття-діяльності людини. Це відбувається через механізми «.інформаційного поля», яке зв'язує всі відомі види природного руху (фізичний, хімічний, біологічний, соціальний, духовний) на основі слабких енер-говзаємодій. Інформаційне поле, як гадають, ^Г об'єднувальним у відношенні до чотирьох базових взаємодій нашого фізичного світу (сильна, слабка, електромагнітна, гравітаційна), єдиною взаємодією на сутнісному рівні природно-космічного буття. Воно глибоко про­низуюче, бо здатне проникати всередину природних форм («ін-форм», ін-формація) і здійснювати взаємодію на субстанціональному рівні універсально-природних процесів.

Для людини сутнісно-індивідуальна самореалізація є виявлення у своїй сутності духовної індивідуальності як «своєрідної сутності» і процесе розрізнення.духовної сутності і самості, здійснення духов­ного вибору на користь розвитку у собі найвищого начала, свого сутнісного самоздійснення. Це є духовно-сутнісне самовизначення людини. За ним вона вже шукає форми не стільки об'єктної саморе-алізації і самовдосконалення, скільки суб'єктної самореалізації, са-мовтілення не в речовині природи, а в сутності людини як природної екстракції. Це є початок духовно-індивідуального самопізнання люди­ ни: самоузнавання, спогадання, самоподолання, самовідкриття в новій якості. Головні способи — рефлексія і аутокомунікація. Свої одкровен­ня вона присвячує не собі, алюдям. Іншими словами, це «філософствуюча людина»як архетип, або «моральні люди». У цьому відношенні вельми йаочна типологія «моральних людей» за їх альтер­нативними парами:

люди віри: схильні до породження утопічних ідеологій;

індивідуум фіксують в собі як ^релігійний дух»;

люди фактів: це суб'єкти практичної свідомості і тому продуку­ють практичні ідеї і реальну ідеологію, схильні до наукової діяльності й індивідуум фіксують в собі як науковий дух»;

люди честі: романтичний тип людей, схильних породжувати ро­мантичні ідеали, схильні до ідеалізації дійсності, фіксують в собі індивідуум як «благородний дух»;