Бог є самобуття». Існування речей відокремлювалось від їх сутності, таким самим розщепленим виявлялось і буття людини. Сутність та існування збігались лише у бутті бога.

У Новий час категорія буття розглядалась переважно через приз­му наукового знання, в гносеологічному аспекті. З одного боку, як оди­ничне буття конкретних речей, фактичне існування, «.буття науково пізнаних фактів» (Бекон, Гоббс, Локк). З другого боку, як всезагальне буття універсальних понять, абсолютне буття позамежних фізичному світові існувань: духовних сутностей, модусі, протоматеріальної субстанції (Декарт, Спіноза, Лейбніц).

Структурно буття представлене його видами, рівнями і формами- Буття можна представити і за його родом — як фізичне і надфізичне буття, метафізичне або надпочуттєве буття. Фізичне буття виникає на основі атомно-молекулярного руху: сильних, слабких, електро­магнітних і гравітаційних взаємодій і поширюється на область стаціонарного Всесвіту, що охоплює 20 млрд. світлових років (який доступний для спостереження людини). Межі фізичного світу — це його світові (фізичні) константи: абсолютний нуль, швидкість світла, розміри електрона, кванти часу і простору та ін. Стосовно нефізичного і надфізичного світів, то їх існування має для нас трансценденталь­ний характер, тобто позамежні для наших почуттів параметри існування. Про їхнє існування можна робити висновок лише посеред­ньо або за аналогами, наприклад, за гіпотезою існування «тонкофізичного» «нейтринного світу» на основі слабких взаємодій. За при­пущенням маса нейтрино становить половину всієї маси фізичного Космосу. Для «нейтринного світу» земнореальність абсолютно проник­на, а він для нас — абсолютно «невидимий світ», і ми можемо існувати один в другому, навіть не будучи відокремленими додатковим виміром.

За рівнями можна розрізняти буття актуальне і потенційне. Ак­туальне буття — це дійсне наявне буття в даному просторово-часо­вому інтервалі, який існує в даний момент у модусі теперішнього жи-тя. Воно охоплює все існуюче в даний момент природне буття, людське і космічне буття. Для людини найцінніше саме актуальне буття як без­посередній плин його життя, переживань, подій. Саме його людина старається зробити максимально наповненим на думки і почуття, які й дають їй реальність її індивідуального буття.

Потенційне буття — це можливе буття, реальне і абстрактне, яке може настати, виходячи з передумов актуального буття. Друга природа, як створена культура людського життя на базі першої при­роди, тривалий час існувала лише в потенціалі, зрештою, як і поява та генезис самої людини. Наше майбутнє — це можлива дійсність, яка може настати і не настати. Чим багатші наявні можливості, тим змістовніше актуальне буття може здійснитися із потенціалів, що ре­алізуються.

За видами розрізняють буття об'єктивне і буття суб'єктивне.

Об’єктивне буття — це об'єктивно існуюча реальність у почуттєво-предметних формах. Вона безпосередньо реальна для всіх, існуючи од­ночасно для всіх як об'єктивне буття речей, явищ і процесів об'єктивного світу, включаючи об'єктивне існування всіх людей у формах соціального руху. До об'єктивного буття відноситься і те, що безпосередньо не сприймається людськими почуттями, але має фізичну форму існування. Наприклад, мікросвіт, включаючи мікрокосм самої людини, котрий, як це не парадоксально, не у всіх своїх проявах об'єктивно доступний самій людині (психологічні, мен­тальні, духовні процеси).

Суб'єктивне буття — це буття людської суб'єктивності, буття внутрішнього світу людини, її свідомість, мислення духу. Саме здатність людини суб'єктувати, тобто рефлексувати, психотворити свій внутрішній світ волі, почуттів, психічних феноменів дозволяє у-ворювати, сформувати внутрішній «світ свідомості», «світ думки» (менталосфери), духовний світ, здійснити самопізнання і пізнання зовнішнього сніту. Суб'єктивне І об'єктивне буття органічно взаємопов'язані. Цей зв'язок складніший, ніж ми його звичайно уяв­ляємо — як просте відображення суб'єктивним світом світу об'єктивного. Він опосередковується не лише людською діяльністю, але, видимо, за певних умов може носити безпосередній характер, без­посереднього впливу психічного на фізичне через «тонкофізичні» про­цеси слабких взаємодій. Експериментальне доведено, що такі безпосе­редні контакти взаємопроникнення об'єктивного і суб'єктивного буття носять енерго-інформаційний характер і виходять за рамки другої сигнальної системи людини (мова, мислення). У такому апперцептивному стані людина починає інтуїтивно (безпосередньо), а не дискурсивне (опосередкованно логічно) сприймати оточуючу дійсність, знімаючи параметри про неї як уже дані у свідомості. «Почуття інформації» пізнаючим суб'єктом, безпосереднє «підключення» до неї роблять ре­альною наявність у людини третьої сигнальної системи, за допомо­гою якої вона може виходити і на космопроцеси буття, підключатися до ноосферних утворень землі і космосу.

ФОРМИ БУТТЯ. Серед них — природне, людське, соціальне і духовне буття. «Формність буття» роблять його видимим для нас, таким, що наочно сприймається і розрізняється.

Природне буття постає в таких основних морфоутвореннях: а) буття природи як цілого, як єдиної природної земнокультури; б) ло­кальне буття природних фрагментів, диференціальне буття окремих речей, явищ і процесів; в) буття «другої природи», створеної людиною, і вписаної у «перщу природу» — це буття людської культури як при­родної за своїм генезисом, тобто такої, що виросла з природного буття, а не з іншого джерела.

Людське буття також може набувати різні морфоутворення:

а) буття людини в світі речей як її зовнішнє буття; б) специфічно люд­ське життя як активнодіючих суб'єктів природи, що пристосовують її для своїх потреб і перебудовують за ідеальним проектом людського ро­зуму.

Соціальне буття, яке представлене в формах: а) індивідуального буття окремих людей; б) етносоціальниго буття різних людських групоутворень; в) буття всього суспільства як єдиного соціуму. Соціальне буття «вириває» людину із самоізоляції як окремого індивіда, із залишеності самому собі і робить його усвідомленим співучасником історичного буття людей як їх єдиноїісторичної спільності. Психо­логічно момент причетності людини до певної соціальної спільності ду­же важливий, тому що людина — «істота колективна». Лише при­четність, приналежнить людини певній соціальній спільності надас їй почуття самоповаги, дозволяє зробити самооцінку і розглянути себе як самоцінність природи і суспільства. Соціальне буття створює для лю­дини основу для «комунікативного буття» у колі її соціального спілкування. В ньому людина найяскравіше розвивається як людина, отримуючи необхідну інформацію і співвідносячи свою значущість і здібність з іншими людьми, встановлюючи адекватну міру свого осо­бистого буття.

Визначення його форм досить утруднене ідеальним характером духовного буття, коли воно постає в неопред-мсченій якості: Проте і в опредмеченій якості про духовне буття можна робити висновок лише побічно по його культурних втіленнях. Але за критерієм «морфоактивності» духовного буття можна назвати такі його головні форми: духовно-творче буття людської індивідуальності — інтелектуальну діяльність, самопізнання, духовне самовдоскона­лення, когнітивну творчість, психічний розвиток; б) буття в світі культури, культурне буття людини як діяльність опредмечування-розпредмечування, створення речокультурного буття або засвоєння вже створеного у формах духовно-практичної діяльності; в) духовно-космічне буття людини, культурної групи, суспільства у формах різних світоглядних систем, включаючи уявлення про існування єдиної космічної менталосфери, космонооса; г) буття суспільної свідомості у формах правосвідомості, політичної свідомості, філософії, етики, естетики, релігійної свідомості; ці форми набирає і особиста свідомість людини, але тією мірою, в якій вона соціалізована і духовно сприйняла функціонуючі в суспільстві соціальні і культурні цінності.

Проблема буття для сучасної людини стає особливо актуальною. За теперішньго часу радикально змінюється бачення людиною оточу­ючого світу, переосмислюються її власні потенції, своє значення для природи (з урахуванням екологічної кризи), можливостей більш до­сконалої суспільної організації. По-різному бачаться самі долі людства в історичній перспективі наступного існування. Переживають рево­люцію самілюдські якості, які відкривають ноаі можливості буття для людини. Серед них екстрасенсорні і супраментальні здатності лю­дини, снергоінформаційні і креативні потенціали, «досвід поза тілом», який виводить людину за межі земнобуття і уводить у «реальне інобуття» (психічні феномени «клінічної смерті», вивчені А.Ландсбер-гом, Ч.файсом, Р.Моуді та ін.). Проблема буття набуває тим самим для людини особливого, принципового значення.

Онтологічні проблеми буття:

1) «проблема по визначенню» як перехід від гносеологічних про­блем буття (які до останнього часу були домінантними) до власне он • тологічних проблем буття;

2) пошук нової парадигми буття: нового буттєвого принципу, си­стеми буття, нової картини буття;

3) проблема ієрархії буття, його наскрізної організації, включа­ючи нефізичні і метафізичні (надфізичні) світи;

4) проблема формного і неформного буття, втіленого і невтіленого існування;

5) проблема сутності та існування: сутності і несутності існування, сутності існування і неіснування;

6) проблема багатомірності існування і багатомірної трансгресії;

7) проблема самоорганізації буття в синергетичних системах;

8) проблема планів буття і можливості існування в ній людини;

9) проблема реальності ідеального буття як негентропійного існування;

10) можливості мутагенезу людини при зміні космічних і земних умов буття, межі виживання при космічних або екологічних катаст­рофах.

Людині реально доступне лише фізичне каузальне (причинно-наслідкове) буття. Але вже у мікросвіті змінюється система причин­них зв'язків і взаємної детермінації мікрооб'єктів: час набуває бага-тоспрямованості, простір стає анізотропним і може скорочуватись-роз­ширюватись. Є підстави вважати нестаціонарність Всесвіту в його мегамасштабі, наявності в ньому сингулярних точок і «чорних дірок», дискретних областей і диссипативних структур. Це ставить питання про існування некаузального буття. Воно може носити суб­станціональний (дофізичний) або метафізичний (післяфізичний) ха­рактер.

З відкриттям віртуальних частинок в мікросвіті стало цілком можливим віртуальне буття, одночасне буття всіх реалізованих мож­ливостей, яке лежить за межами не лише фізичного світу, а й світу форм. Креативність людського мислення може набути онтологічного статусу «менталореальностей» у віртуальному існуванні. Людина дійсно є тоді реальним мікрокосмом і може трансформувати свою творчу сутність у креативні світи, звичайно, не у фізичній площині буття. Але що тоді людина?

Гносеологічні проблеми буття. Головна з них — чи може реально існувати знання, чи можливе реальне буття знання, існування «гносе­ологічних Космосів», «реалогнозисів»? Існування ноосфери Землі не виключає, а скоріше передбачає існування Космонооса як об'єктивного реалогнозиса. І тоді ментальне «підключення» до нього відкриває перед людиною (або іншим розумом) все світове знання і істина «безпосередньо споглядається».

Світоглядні проблеми буття. Головна з них має праксеологічний аспект: якою мірою людина може втручатися в процесуальність буття, здійснювати його перетворення під свої специфічні потреби? Людина, поставивши себе у співвідношення зі світом («світ і людина») і вису­нувши антропний принцип будь-якого існування, бере на себе особли­ву відповідальність (природну, космічну) і ставить завдання, які невідомо, чи зможе вирішити. Створена нею «друга природао далеко не оптимальна і призвела «першу природу» до екологічної кризи, яка загрожує загибеллю самій людині як природному видові. Людський ан­тропоцентризм часто схожий на геоцентризм, коли за недостатністю знання Землю, а тепер людину, вміщують у центр Космосу. Увійшов­ши у фізичний космос, людина робить таку ж саму систематичну по­милку — починає засмічувати ближчу космосферу, порушуючи еко-баланс у ще більш фундаментальних основах. Адже не виключено (і такі гіпотези висунуті), що в прилеглих до Землі сферах можливі інші, не антропоморфні види живого і розумного існування. Людська агре­сивність і експансіонізм, як видно, атрибут людської натури.

Нова світоглядна парадигма буття — це існування в гармонії з усім оточуючим, «буття в системі», в якій можуть бути і інші «ево­люційні лідери». Людина має бути готовою виступити не стільки «пе­ретворювачем природи», скільки перетворювачем самої себе. Вона по­винна виробити в собі могутню здатність до саморозвитку і самовдо­сконалення, імпульсувавши в себе свою вищу космічну сутність, насамперед в модусі духовної сутності і духовних сил. Це передбачає нетехногенні шляхи розвитку людства, створення екологізованого ви­робництва, вписанного в природні процеси (наприклад, на основі біотехнологій). Ця «нішова стратегія»космічного буття людини, згідно з якою вона займає свою «космічну нішу» і не претендує на інші. Це екологічний світогляд з новою світоглядною парадигмою — «людина, що духовно вдосконалюється в світі», яка активно пізнає «космічний логос» і точно його дотримується.

Космологічні проблеми буття. Вони прямо примикають до світоглядних проблем. Фізичний вихід людини в космос різко змінив відношення до нього. З якоїсь неприступної прикраси людського буття (антична традиція) на рівні «віри ч космос», страху перед ним як пев­ного божественного атрибута, який карає (філософія середньовіччя і

християнська традиція) на рівні віри в «космічного бога», космос у наш час викликає до себе чисто практичне відношення; космічне виробниц­тво унікальних матеріалів (монокристалів, композицій та ін.), близька можливість освоєння планет Сонячної системи тощо. Адже вибух люд­ської феноменальності, що відбувається на наших очах, — прямий наслідок відчуття безпосереднього зв'язку з космосом.

Дійсно, у людини, схоже, відкрились зовсім нові «космічні якості». Можна взяти, для прикладу, лише одну площину цих космо-якостей: зміна світосприймання, нове світобачення як аспект фізич­ного світогляду. На місце оптичного, біфокального сприймання оточу­ючого світу звичайним зором приходить зовсім нове бачення: 1) ейде­тичне бачення космічних образів і майбутнього Землі, котре часто фіксується як «ясновидіння»; 2) голограмне бачення «тонкофізичних» реальностей, існуючих в одному і тому ж самому просторовому континумі з нашою реальністю; 3) імагінативне бачення мислимих у можливості світів, тобто спостереження віртуального буття; 4) психіч­не бачення як позамежне відображення людиною космічних реально­стей у стані «широкої свідомості» або «духовної свідомості» (най­частіше у вигляді неземних світлових реальностей); 5) менталобачення як безпосереднє сприйняття «джерела знання», «буття істин» до здатності зчитування космічної інформації (про що говорили Анаксагор, Сократ, Декарт, Шеллінг та інші філософи).

Висуваються наукові гіпотези про іншу космічну градацію світів, аніж до цього припускалось наукою, передусім за межами видимої ча­стини Космосу і стаціонарної зони його існування. Як пропонували у своїх геніальних здогадах стародавні мудреці, «буття-в-світі» вияв­ляється процесом неперервного сходження до найвищих світових сутностей, що мають онтологічний статус, тобто існуючих в тому чи ін­шому роді буття. Коли йти «вгору» від людського світу «втілених душ», то можна виявити: 1) світ «сутностей, що борються» або світ негармонізованих сутностей; в античності їх відносять до «світу титанів»-напівбогів; 2) світи гармонізованих сутностей — у давнину це світ «ни­жчих богів» (ближнього до Землі космосу), які безпосередньо управ­ляють земними справами і близьких до Землі планет і зірок; 3) світи універсальних або «вищих сутностей» — це «вищі боги»-деміурги, які управляють всесвітніми справами, підтримують в гармонії всю світобудову; 4) світ Абсолютного духу як першопричина світобудови. При рухові «вниз» від людського світу виявляються роди буття або у вигляді «бездушних світів», або у вигляді «світів загиблих душ». Серед них: 1) «тваринні світи» зі «злою волею», тваринна злоба яких від ду­ховної ненаділеності; 2) світи «ненароджених сутностей-душ» або «не-оживлені світи», що мають буття, але не мають існування; З)" «страж­даючі світи» пропащих душ — в давнину «світи пекла»; 4) «загиблі світи», що знаходяться в стані Абсолютного Хаосу, тобто на межі бут­тя-небуття, «існуючого небуття».

Як бачимо, проблема буття в філософії має для людини принци­пове значення, і зараз вона ставиться таким чином, що має безпосе­реднє відношення до людської екзистенції як такої — чи забезпечує людина індивідуально існування світу як буття, чи збільшує своїм осо­бистим життям рівень суттєвості нашого світу шляхом розкриття і вдосконалення духовної сутності? А вона дана кожній людині як най­вища цінність буття, то її реалізація виправдовує смисл людського життя і робить наше земне існування доцільним. Про це давно заду­мувались люди і в своїх філософських міркуваннях шукали найкращі шляхи індивідуального самоздійснення в світовому бутті. Співвідно­шення людини і світобудови, знаходження цієї відповідності на рівні духовних начал буття стало основним світоглядним питанням філо­софів стародавнього світу. Особливо чітко воно було поставлене і про­дуктивно вирішене в давньогрецькій класичній філософії.