Старовинна п’єса

Коли настала тиша після першого успіху нападників, поки одна сторона зміцнювалася

на завойованих позиціях, а інша готувалася до оборони, тамплієр і Моріс де Брасі

зійшлися у великій залі замку.

— Де Фрон де Беф? — запитав де Брасі, який керував обороною замку з протилежного

боку.— Чи правду кажуть, ніби його вбили?

— Ні, він живий, — відповів тамплієр холоднокровно, — поки що живий; та хоч би на

його плечах була така ж бичача голова, яка намальована у нього на щиті, закута хоч

у десять шарів заліза, йому б усе одно не вдалося встояти проти тої фатальної сокири. Ще

декілька годин, і Фрон де Беф вирушить до праотців. Могутнього соратника втратить

у його особі принц Джон.

— Зате сатані великий прибуток, — зауважив де Брасі.— Ось що значить блюзнити над

янголами і святими спасенниками й наказувати валити їхні зображення і статуї на голови

цим мерзотникам йоменам!..

— Гаразд, годі балачок. Подбаймо краще про те, як нам відстояти замок. Ми свою вежу

втратили.

— Це серйозна втрата! — сказав де Брасі.— Під прикриттям цієї башти негідники

можуть підступитися до замку набагато ближче. Нас так мало, що немає змоги обороняти

кожен пункт. Люди й без того скаржаться, що ледь-ледь вистромишся з-за стіни, тут-таки

на тебе летить шквал стріл. Як ви вважаєте, сер Бріан, чи не домовитися нам із-цими

мерзотниками, видавши їм полонених?

— Що? — вигукнув тамплієр.— Видати наших полонених і виставити себе на загальне

посміховисько? Які доблесні вояки: зуміли поночі напасти на беззахисних проїжджих

й узяти їх у полон, а серед білого дня не зуміли захистити міцний замок від жменьки

якихось волоцюг і злодіїв, очолених блазнями та свинарями! Посоромся давати такі

поради, Морісе де Брасі. Нехай цей замок обвалиться на мене й поховає моє тіло і мою

ганьбу, перш ніж я погоджуся на таку ницу й безславну угоду.

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 299

— Що ж, тоді ходімо захищати мури, — мовив де Брасі безтурботно.— Ще не

народився той чоловік, хоч турок, хоч тамплієр, який би менше за мене цінував життя.

Але, сподіваюся, немає нічого ганебного в тому, що мені хотілося б мати тепер під рукою

бійців із сорок із моєї хороброї дружини. Тоді ми миттю впоралися б із цими негідними

бунтівниками!

— Мріяти можеш про що завгодно, — сказав тамплієр, — але подумай, як краще

забезпечити оборону з тими воїнами, яких ми маємо. Це переважно челядь барона Фрон

де Бефа, що заслужила ненависть місцевого населення безліччю зухвалих вчинків.

— Тим краще, — відтяв де Брасі, — тож ці раби захищатимуться до останньої краплі

крові, аби уникнути помсти селян. Йдемо на бій, Бріане де Буагільбер. Чи залишуся

я живий, чи помру — побачиш, що сьогодні поведінка Моріса де Брасі буде гідною

родовитого і шляхетного дворянина.

— По місцях! — вигукнув тамплієр.

І обидва пішли на мури, щоб зробити все можливе для оборони фортеці.

Втрата передової вежі погіршила становище осаджених ще й тому, що хоча стіни замку

були набагато вищі за цю вежу, обложені не могли, як раніше, визначити рух ворога.

Розкидані на луці дерева й чагарники так близько підступали до бічної брами вежі, що

нападники мали можливість непомітно для супротивника провести туди скільки

заманеться людей. Тому де Брасі та тамплієр не могли передбачити, де саме розгорнеться

головний наступ, і їхні воїни, незважаючи на відвагу, весь час перебували в гнітючій

тривожній невідомості.

Тим часом до господаря обложеного замку прийшла смертна година: він тихо лежав,

зазнаючи тілесних і душевних мук. Він не мав можливості спокутувати свої гріхи

щедрими пожертвуваннями на церкву, притупивши у такий спосіб свій страх. Серед усіх

вад Фрон де Бефа, чоловіка грубого й жадібного, користолюбство було найдужчою: він

уважав за краще нехтувати церквою та її служителями, ніж купувати собі відпущення

гріхів ціною золота й земельних угідь. І ось настала та хвилина, коли всі земні скарби

почали втрачати свою принаду, і серце жорстокого барона, що було не м’якіше

млинарського жорна, сповнилося страху перед чорною безоднею майбутнього.

Гарячковий стан його тіла ще більше посилював болісну тривогу душі; його передсмертні

години минали в боротьбі жаху, який враз прокинувся, зі звичною для нього заповзятістю

непохитної вдачі.

— Куди поділися ці попи, — бурмотів барон, — ці ченці, що такою дорогою ціною

влаштовують свої духовні вистави! Де тепер усі босі кармеліти, для яких старий Фрон де

Беф заснував монастир святої Анни, пограбувавши на їхню користь свого спадкоємця,

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 300

відібравши у нього стільки добрих угідь, родючих нив і вигонів? Мабуть, десь попивають

ель або показують свої фокуси біля ліжка якого-небудь ницого мужлана!.. А мене,

спадкоємця їхнього добродійника, мене, за кого вони зобов’язані молитися за велінням

дарчої грамоти, ці невдячні негідники залишають вмирати без сповіді та причастя, як

бездомного пса. Покличте мені тамплієра: адже він теж духовна особа і може щось

зробити. Але ні: я краще бісові сповідаюся, ніж Бріану де Буагільберу, якому ні до раю, ні

до пекла немає діла. Чув я, що старі люди самі за себе моляться, таким не треба ні

просити, ні підкуповувати лицемірних попів. Проте я не насмілююся.

— Он як, Фрон де Беф сам зізнається, що не насмілюється? — пролунав біля його ліжка

чийсь уривчастий, пронизливий голос.

Фрон де Беф був настільки приголомшений, і сумління його було таке нечисте, що коли

почув це запитання, йому здалося, ніби він чує голос одного з тих бісів, які, за

марновірними уявленнями того часу, обступають вмираючу людину, прагнучи розсіяти її

увагу й відвернути від благочестивих роздумів про вічне блаженство.

Він здригнувся, але негайно закликавши на допомогу свою звичну рішучість, вигукнув:

— Хто там?

— Я твій злий дух, Реджинальде Фрон де Беф, — відповів голос.

— То покажись мені у своєму тілесному образі, коли ти справжній біс, — вигукнув

умираючий лицар.— Нехай ні небеса, ні пекло не зможуть сказати, що я злякався.

— Думай про свої гріхи, Реджинальде Фрон де Беф, — мовив дивний, майже

нелюдський голос, — думай про своє бунтарство, про користолюбство, про вбивства! Хто

підбурював розпусного Джона проти сивого батька, проти великодушного брата?

— Хто б ти не був, бісе, — ти брешеш! — вигукнув Фрон де Беф.— Не я підбурював

Джона до повстання, не я один. Нас було близько п’ятдесятьох лицарів і баронів, квіт усіх

графств Середньої Англії. Кращих за нас бійців не було в державі. Чому ж я один маю

відповідати за гріх, скоєний півсотнею таких людей?

— Ні, я не дам тобі вмерти спокійно, — повторив той-таки голос.— Вмираючи, ти

згадуватимеш про свої лиходійства, про стогони, що лунали в цих стінах, про кров, якою

просякла підлога твого замку. Подумай про свого батька, пригадай його смерть, пригадай

бенкетну залу, де підлога була заллята його кров’ю, яка пролилася від руки власного сина.

— Ага, — вимовив барон після досить тривалого мовчання, — ти знаєш це! Справді ти

дух зла, всезнаючий, як кажуть ченці. Я вважав цю таємницю похованою в моїх грудях

і в грудях тієї, яка була спокусницею й учасницею мого злочину. Забирайся, бісе, залиш

мене! Відшукай саксонську чаклунку Ульріку. Лише вона могла повідати тобі про це, бо

тоді ми з нею були єдиними свідками події.

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 301

— Вона й так уже скуштувала цих мук, — сказала Ульріка, наближаючись до ліжка

барона Фрон де Бефа.— Вона давно п’є з цього гіркого келиха, але гіркота пом’якшала,

коли вона побачила, що й тобі доведеться пити з нього.

— Підла, люта відьмо! — заволав Фрон де Беф.— Зловісна сова! То це ти прийшла

знущатися з чоловіка, якого сама й занапастила?

— Так, Реджинальде Фрон де Беф, — відповіла вона, — це я, Ульріка, дочка

закатованого Торкіля Вольфгангера, сестра його зарізаних синів. Це я прийшла вимагати

звіту в тебе й у всього твого роду: що сталося з моїм батьком і родиною, з моїм ім’ям, із

честю — зі всім, що відібрав у мене проклятий рід Фрон де Бефів?

— Мерзотна фуріє, — вигукнув Фрон де Беф, — ти не будеш свідком мого кінця! Гей,

Жилю, Клемане, Юстесе, Сен Море, Стівене! Схопіть цю прокляту відьму і скиньте її

з висоти мурів!

— Ну ж бо, поклич їх іще, доблесний бароне, — мовила стара зі злостивою

посмішкою, — скликай своїх васалів, погрожуй їм за зволікання батогом і в’язницею. Але

знай, могутній ватажку, що відтепер не буде тобі ані відповіді, ані допомоги, ані покори.

Чуєш ці страшні звуки? — вела далі вона, раптом змінюючи тон: у кімнату знову долинув

страшний шум шаленої битви.— Ці крики сповіщають про падіння твого дому.

— Боги й біси! — закричав поранений лицар.— О, якби хоч на хвилину повернулася

моя колишня сила, щоб доповзти до місця бою й померти, як годиться лицареві!

— І не думай про це, хоробрий воїне! — заперечила вона.— Ти помреш не як чесний

воїн, а як лисиця у своїй норі, коли селяни підпалюють хмиз довкола її лігва.

— Брешеш, ненависна стара! — вигукнув Фрон де Беф.— Мої слуги — відважні вояки,

мої стіни міцні й високі! Мої ратні товариші не побояться будь-якої навали саксів, хоч би

їх ватажками були самі Генгіст і Горса1!

— Хочеш — вір у це, — відповіла Ульріка, — поки не переконаєшся у протилежному.

Та ні, — обірвала вона саму себе, — можеш і зараз дізнатися свою долю. Чи відчуваєш ти

ядучий дим, що чорними клубами ходить по кімнаті? Ти, можливо, вважаєш, що у тебе

в очах темніє і починається передсмертна задуха? Ні, Реджинальде, причина того інша. Ти

пам’ятаєш про хмиз і дрова, складені внизу, під цими кімнатами?

— Жінко! — вигукнув Фрон де Беф у нестямі від люті.— Невже ти підпалила нас? Так

і є — замок оповитий полум’ям!

— Так, пожежа розгоряється швидко, — сказала Ульріка зі страхітливим спокоєм.—

Невдовзі я подам сигнал тим, хто осаджує замок, щоб вони сміливіше наступали.

Прощавай, Фрон де Беф! Нехай божества древніх саксів, або біси, як називають їх нинішні

1 Горса — брат Генгіста.

Усі художні твори зі світової літератури (хрестоматія). 7 клас 302

ченці, посядуть місце втішальників у твою смертну годину — Ульріка ж полишає тебе.

Але знай, якщо це може тебе втіши ти, знай, що Ульріка піде з тобою однією дорогою

і розділить твою кару, як ділила твої злочини. Прощавай, батьковбивце, прощавай

назавжди! І нехай кожен камінь цих склепінь оживе і повторює: «Батьковбивця!»

У безумному нападі відчаю й туги нещасний то віддавав якісь бойові накази, то

невиразно бурмотів, проклинаючи себе самого, і рід людський, і самі небеса, аж поки дим

не заслав покій так, що далі вже нічого не було видно.