Економічний розвиток Західної України

На початку XX ст. західноукраїнські землі у складі Австро-Угорщини залишались відсталим перенаселеним краєм. Перебудову західноукраїнської промисловості стримувала австрійська влада, яка намагалась зберегти українські землі як сільськогосподарський район, що мав постачати промисловим центрам імперії дешевий хліб, ліс, худобу і був би ринком збуту її товарів. Розвивалась тільки нафтовидобувна промисловість та деревообробна, які майже повністю знаходились в руках іноземних монополій («Галицько-Карпатське товариство», «Галичина»). Місцеві робітники отримували мізерну заробітну платню. У сільському господарстві, де капіталістичні відносини розвивалися повільно і дуже боляче для селян, панували великі дворяни-землевласники. Через це селяни нестерпно потерпали від малоземелля і безземелля. Життя примушувало їх орендувати землю на кабальних умовах у поміщиків.

Земельна нестача спричинила масову еміграцію селян за океан. Тільки 1900- 1910 рр. з Галичини і Буковини виїхало понад 300 тис. селян. Закарпаття 1905 - 1914 рр. залишило понад 40 тис. осіб

Соціальні рухи в Україні на початку XX ст.

Малоземелля і безземелля в селі, низька заробітна плата і сваволя підприємців щодо робітників у містах революціонізували селянське і робітниче середовище. 1902 р. на Харківщині і Полтавщині відбулися масштабні селянські виступи, для придушення яких царський уряд використав війська. 1900 р. в Харкові відбулася перша в Російській імперії першотравнева демонстрація, а 1903 р. велика кількість робітників України взяла участь у загальному страйку Півдня Росії, коли упродовж кількох днів зупинили роботу підприємства Одеси, Миколаєва, Катеринослава, Києва, був припинений рух на залізницях і міського транспорту. Одночасно відбувалися виступи студентів. 1901 р. у зв'язку з відданням у солдати 183 студентів Київського університету - найбільш активних учасників масового студентського руху - сталися масові студентські заворушення по всій імперії, в яких взяли участь й студенти Києва, Харкова, Одеси.

Керівництво робітничим рухом намагалися очолити російські соціал-демократи, які після II з'їзду РСДРП (1903) розкололися на дві фракції - більшовиків на чолі з Володимиром Ульяновим (Леніним) та меншовиків, очолених Юлієм Мартовим. Перші віддавали перевагу насильницьким формам боротьби і соціальних перетворень, нелегальній антиурядовій діяльності «професійних революціонерів». Меншовики виявляли готовність брати участь у реформуванні суспільства мирним шляхом, вимагаючи встановлення демократичного ладу в усій Росії. Але, й ті й інші нехтували «українським питанням».

На керівництво селянським рухом претендувала створена 1902 р. загальноросійська партія соціалістів-революціонерів (есерів), що вважала себе правонаступницею народників і відстоювала ідею «общинного соціалізму», тобто облаштування суспільства на основі федерації незалежних селянських общин. Есери були прибічниками тактики індивідуального терору проти царських чиновників, вимагали «соціалізації землі» шляхом передачі її в повне розпорядження селянських общин, які мусили розподіляти її згідно з «порівняльно-трудовим принципом» (тобто з врахуванням того, скільки кожна сім'я може обробити).

Селянські і робітничі виступи на початку XX ст. відбувались і в Західній Україні. 1901-1902 рр. на українських землях Галичини відбулися 24 робітничих страйки.