ІІ. Сприйняття і засвоєння начального матеріалу.

На дошці - портрет письменника та епіграф уроку

Яновський у прозі був поетом.

Ю.Смолич

Юрій Яновський

(1902—1954)

1. Творча біографія Ю.Яновського.

Робота в групах. (Учні мали прочитати біографію письменника і розповісти однокласникам про найвизначніші чинники формування та ознаки творчої біографії митця.)

2. Вільний мікрофон. На дошці записані три запитання, на які кожен бажаючий має дати відповідь одним реченням.

Ø Які події особливо вплинули на формування світобачення Ю.Яновського?

Ø У чому полягає трагедія Ю.Яновського як творчої особистості?

3. Слово вчителя. Ю. Яновський розвинув і утвердив в українській прозі цілком самобутній, художньо продуктивний романтичний напрям. Романтичне письмо часом завдавало письменникові більше болю, ніж приносило радощів. Войовничий міф про реалізм (та ще й соціалістичний!) як єдино «правильну» мистецьку форму підминав під себе будь-які спроби творити інакше, а Ю. Яновський карався й мучився, і часом ламав­ся, але завжди лишався вірним переконанню. Про це він висловився у листі до О.Довженка: «Якби мене доля позба­вила не половини шлунка, а руки, я й тоді писав би, як пишу — співав би». Саме романтичним співом уявлялася цьому талановитому майстрові слова художня творчість, і такою вона й була.

4. Прослуховування учнівського реферату на тему «Ю.Яновський. Творчий доробок 20-х − 30-х рр.»

Світобачення письменника формували безмежні україн­ські степи, працьовита селянська родина, яка в пошуках кращого життя переїхала до Єлисаветграда, коли малому Юркові ледве виповнилося шість років. Розлука із степовою домівкою, а згодом надто раціоналістичне для мрійливого хлопця навчання в народному та земському реальному училищах, студентські будні в Київському полі­технічному інституті (1922—1924) зміцнювали в майбутньо­го письменника почуття туги за чимось втраченим, виробля­ли потяг до незвичайного й настроювали його на пісенно-бентежний лад. Цьому сприяли й розбурхані роки громадянської війни.

Форму художнього вираження своїх романтичних уявлень про світ письменник шукав наполегливо. У студентські роки пише вірші й читає їх на зібраннях інститутської літстудії, сходиться з колективом театру-студії імені Г. Михайличенка й допомагає (як зна­вець фольклору) в постановці деяких п'єс (у створенні однієї з них—-«Камергер» — бере навіть участь як її співавтор); виступає із замальовками й рецензіями в газеті «Більшо­вик», сходиться із київськими панфутуристами на чолі з М. Семенком, а в 1922 р. публікує перший свій вірш (ро­сійською мовою) «Море». У 1924 р. майже одночасно з'яв­ляються в газеті «Більшовик» його вірш «Дзвін»» і новела «А потім німці тікали», написані вже українською мовою.

До віршування Ю. Яновський повертатиметься протягом усього життя, але опублікував він лише одну поетичну збірку «Прекрасна Ут» (1928) Зібрані в ній вірші виказували в поетові неабиякий хист «фіксувати» романтично-сконден­совані миті життя, бачити сучасні предмети і явища з висоти історичних легенд та космічних просторів, відривати погляд читача від буденщини, спрямовувати його у світ мрій.

Хоча Ю. Яновський і називав себе поетом, який інколи пише прозу, літературне ім'я його увійшло до літератури завдяки прозі. Була вона по-справжньому поетичною, як і притаманно прозі романтиків.

Новели перших збірок Ю. Яновського («Мамутові бив­ні», 1925; «Кров землі», 1927) сприймалися швидше як пошуки свого голосу, ніж його віднайдення. Автор зізнавав­ся в одній з новел, що його перо ще «ворогує з думкою», але це важко помітити, що і думка, і перо в письменника були неординарні, від новели до новели він прагнув подавати глибші картини свого часу та поривався, як і всі романтики, до часу істинного, ідеального.

Значним кроком стала романна проза письменника, з якою він виступив у кінці 20-х. На цей час Ю. Яновський уже повніс­тю зайнявся літературною працею. Щоправда, поєднував він її з роботою в пресі, участю в дискусіях навколо питань, які відстоювала ВАПЛІТЕ (членом її він став із часу її за­снування), а протягом 1926—1927 рр. йому довелося також працювати редактором на Одеській кінофабриці. Тут щаслива доля звела письменника з молодим тоді кінорежи­сером О.Довженком, тут же він спробував свої сили в кіносценарній справі, але найбільшим набутком став роман «Майстер корабля». По­чав він писати його в Одесі, а завершив і видав у Харкові (1928).

Романом «Майстер корабля» завершувався перший, по­шуковий етап творчості Ю. Яновського. Оцінка його крити­кою 20-х і початку 30-х років була неоднозначною: прикметною залишається типова хвороба вульгарної критики 20-х років, коли виміром прина­лежності твору до якогось напряму залишалась тематика і типаж. Не діє в «Майстрові корабля» пролетаріат —- отже, твір не пролетарський і т. ін. Дику силу такої вульгаризації Ю. Яновський боляче відчував після опублікування роману «Чотири шаблі» (1930).

5. Слово вчителя. «Чотири шаблі» — одна з найдраматичніших сторінок в історії української пореволюційної літератури. Півстоліття після опублікування твору він залишався предметом найбезглуздішої критики, був, по суті, вилучений з літера­турного процесу. Навіть після смерті письменника ще довго критики писали, що він у своєму творі, «показуючи грома­дянську війну на Україні, подав читачеві вигаданий ним хаос, нерозбериху, відсутність спрямовуючого центра в особі партії більшовиків». До того ж, за Ю. Яновським тягнув­ся шлейф звинувачень, ніби його роман творився на хвилі «націоналістичної романтики».

Отже, поговоримо про цей роман, але пам’ятайте, що значення кожного твору полягає не в політичній зорієнтованості його ідей, а в художній правдивості й глибині розкритих автором таєм­ниць людського буття.

6. Виступ учня (попередньо підготовленого).

...Україна перетворилася на один із найзапекліших плац­дармів громадянської війни. По всіх усюдах (і організовано, й стихійно) виникали бойові загони, щоб захистити револю­цію. Такі ж загони, навіть цілу армію, взялися створити й четверо друзів — героїв роману «Чотири шаблі»: Шахай, Остюк, Галат і Марченко. Але перед цим вони гуляють на весіллі в Шахая. Під час вінчання молодих у церкві, яка розписана козацькими сюжетами, друзі причащаються ду­хом вітчизняної історії, і це надихає їх не просто на «війсь­кову романтику», а на історичну битву за свою землю і волю. Неодномірно-парадною була ця битва; над нею то спалаху­вала «червоного прапора красна зоря», то розгорталося чорне полотнище анархізму; вона підминає під себе то полки білої гвардії, то полчища Антанти, а в фіналі битви — армію Шахая і його побратимів поглинає вир життя, як бригантину розбурхане море.

«Довго ще після того, як бригантина пішла під воду, біліли на поверхні моря одірвані паруси її. Регулярні армії повстали серед хаосу і руїни. Стихія, виступивши з берегів, знову увійшла в них», — таким романтичним акордом завер­шено основну дію роману, а його ідею виведено на обшири вселюдського простору. Який же зміст несла вона в собі?

Структура «Чотирьох шабель» — пісенна. Таку форму письменник обрав тому, що пісня — один із найлаконічніших художніх жанрів. У коментарях до твору Ю. Яновський наголошував: «Конденсована розповідь, екстракт багатьох вимахів шаблі — пісня. Синтез багатьох смертей — одна смерть у пісні. Зміст багатьох доль — одна доля в пісні». Усе те, що було «поза піснями», тобто являло собою «будні революції» («довгі ночі дебатів, божевільні дні підготовок, штабних розробок...») у романі свідомо опущено, завдяки чому досягнуто стислості й поетичності в художньому осмис­ленні теми («...книгу можна було б уполовину збільшити: так греки домішували до вина воду...»). Це протягом п'ятьох десятиліть спричиняло нарікання критиків, які обурювалися, що у творі не показано дебатів, розробок, боротьби з куркульством, націоналістичними арміями тощо. Тим часом у романтичному полотні суттєвим є не ілюстративний показ чогось, а крайні, часом контрастно зіставлені вияви ідеї. Ю. Яновському (і його романові теж) достатньо того, що Галат веде своїх партизанів у бій «за бідних людей і за правду», що Остюк домагається залізної дисципліни в армії, що Марченка за самосуди й мародерство віддано під суд трибуналу, що Шахая надихає в житті лиш одна ідея — «бо­ротися до краю, до перемоги, за гідність, яку розбудила в нас велика революція». У цих словах чи не найточніше розкрито зміст роману: боротися за людську гідність навіть тоді, коли вороги обступили тебе з усіх чотирьох кінців світу.

У трьох останніх піснях твору герої зображені за мирних умов. Логіка життя підказува­ла, що такі героїчні натури, як Шахай, Галат, Остюк і Марченко, в пореволюційний час неминуче почувалися б (як пізніше герої Хемінгуея чи Ремарка) «втраченим поко­лінням» — на тлі непевних і тривожних культівських буднів їм маряться виблиски шабель, а Остюк, щоправда, уві сні влітає із своєю кіннотою навіть... у Париж; а з іншого боку, автор прагнув показати, що за людську гідність (головна ідея твору) можна боротися й у мирний час. Знайти найкра­щу форму для втілення такого задуму й поєднати його з художньою логікою перших чотирьох пісень роману Ю. Яновському, на жаль, не зовсім пощастило. Це був суто художній прорахунок автора, який непокоїв його і в період створення наступного роману — «Вершники». Тут герої громадянської війни теж «пристосовуватимуться» до життє­вих умов.

7. Міні-тест.

1. Укажіть, який персонаж у романі «Чотири шаблі» Ю. Яновського
став дипкур'єром у Парижі:

а) Шахай;

б) Остюк;

в) Палат;

г) Марченко.

2. Уривок «Ранок, чудовий ранок Шахаєвого весілля кінчався. Галат біг попере­ду — довгоногий, тонкий і чубатий. Остюк забирав усю землю під себе, сту­паючи кривими ногами кіннотника... На Марченкові була матроська сороч­ка і капелюх, тільки славетний кльош було запхано в чоботи...»

із твору Ю. Яновського:

а) «Чотири шаблі»;

б) «Вершники»;

в) «Майстер корабля»;

г) «Байгород».

3. У романі Ю. Яновського «Чотири шаблі» повстанці називали
«Колумбом»:

а) Марченка;

б) Палата;

в) Остюка;

г) Шахая.

4. Твором «Чотири шаблі» Ю. Яновський започаткував новий різно­вид роману в українській літературі:

а) роман-спогад;

б) роман у новелах;

в) роман-утопія;

г) роман-епопея.

5. Словами з народної пісні, що виконують роль епіграфа, почина­ється твір:

а) «Диво» П. Загребельного;

б) «Вершники» Ю. Яновського;

в) «Чотири шаблі» Ю. Яновського;

г) «Мальви» Р. Іваничука.

6. Роман Ю. Яновського «Чотири шаблі» вперше видано

а) у 1925 році;

б) у 1928 році;

в) у 1930 році;

г) у 1933 році.

8. Слово вчителя. Перші «наскоки» критиків на «Чотири шаблі» не минули­ся для письменника безболісно. Протягом кількох років (1930—1932) він не може зорієнтуватися і вдається до малохудожньої драматургії («За­войовники», 1932). Лише наступні три роки промайнули для письменника під знаком натхненного творення «Вершників».

Основними мотивами «Вершники» по-своєму продовжували, а почасти й «тлумачили» роман «Чотири шаблі». У «Вершниках» кожний герой дістав точну політичну харак­теристику (петлюрівець, денікінець, махновець, більшовик та ін.). Уже в першій новелі «Вершників» (дія відбувається в степу під Компаніївкою) зійшлися у герці армійські загони різних політичних поглядів і по черзі на землю летять голови братів Половців (денікінця Андрія, петлюрівця Оверка, мах­новця Опанаса), що їх стинають один одному самі ж брати. Непереможним залишається тільки більшовик Іван Поло­вець, що цілком «узгоджувалося» з розвитком пореволюційної історії, але водночас повівало на читача неприхова­ною регламентованістю й нелюдською жорстокістю. Суть тієї жорстокості «пояснив» Іванові комісар Герт: мовляв, бра­товбивча вакханалія зчинилася тому, що брати були хоч і одного роду, та не одного класу. Діяли, отже, закони класової боротьби, апофеоз яких із залізним пієтетом і холодним ригоризмом висловив той же комісар Герт: «...рід розпадається, а клас стоїть».

Мотив розпаду людського роду, що почався з револю­цією, це лише один мотив «Вершників». Складається роман з восьми новел. Не пов'язані єдиним сюжетом, вони, проте, поєднані головною авторською настановою: показати через внутрішній світ героїв історичну необхідність перетворення земної світобудови. Символічним є кожен з героїв. Символічний Іван Половець у новелі «Подвійне коло»; символічне світло випромінюють його батьки в «Ша­ланді в морі» і безіменний листоноша з «Листа у вічність»; символічні також образи комісара Данила Чабана («Ди­тинство»), командира полку Чубенка («Чубенко — коман­дир полку»); ватажка загону «двох босих сотень» Шведа («Батальйон Шведа») та ін. Вони тіредставлені автором у поетичному ключі, в ключі глибокого психологічного дра­матизму відтворені ситуації, в яких вони діють, це справжні поеми не лише про розпад, а й про творення роду і добра на землі (батьки братів Половців), про красу українського степу і неба («Дитинство»), про людську витривалість і жадання свободи («Лист у вічність», «Чубенко— командир полку»): Втілюють вони в собі людське й національне праг­нення героїв збудувати кращий світ на землі...