ІІІ. Основний зміст уроку

Епіграф уроку

Той класицизмом очі коле,

А той рибальством допіка,

Той тінь Плеханова - о доле! –

З могили марно виклика,

І всі знайшли, а я шукаю. –

1 як їм знати, скільки мук

Таїть у радості й одчаї

Із серця вихоплений звук.

М. Т. Рильський

1. Вступне слово вчителя

Поет-інтелектуал, учений, перекладач, чудовий знавець слов'янсь­ких літератур, М. Рильський був людиною щирого серця, чистих по­мислів і надзвичайної доброти. В одній із своїх поезій поет писав: «На все дивлюся власними очима», і справді, завжди мав власну точку зору і намагався дотримуватися її в житті.

Проблемне запитання:

Хто ж він — поет Максим Рильський? Де і коли сформувався як творча особистість і як людина?

3. Життєвий шлях Максима Рильського

(Матеріал для вчителя і учнів)

Повідомлення№ 1. Дитинство

Максим Тадейович Рильський народився 19 (7 - за старим стилем) березня 1895 року в місті Києві, де на той час проживала родина сина поміщика Тадея Розеславовича Рильського. Та хрестити наймолодшого нащадка вирішили в рідному селі Романівка Сквирського повіту на Київщині (нині - Топільнянського району Житомирської області). Батько скликав на бенкет не тільки своїх кращих друзів-інтелігентів, а й кілька днів пригощав усе село, оскільки завжди приятелював з селянами. Мати дуже хотіла назвати ново­народженого Володимиром, але Тадей наполіг на імені Максим на честь Залізняка. Коли ж немовляті виповнилося всього кілька місяців, родина переїхала з столиці в маєток у Романівці. Та повернемося до батька май­бутнього письменника. Взагалі, Тадей Рильський - постать далеко не ординарна. Близький друг батька Лесі Українки та історика Володимира Антоновича, він з студентських літ поклявся служити Україні та її нації, чим накликав гнів своїх родичів-поляків. Нащадки російських князів Трубецьких за лінією бабусі та польських шляхтичів за лінією дідуся ополчилися проти " зрадника", який, будучи дворянином (!) і католиком (!), повдовівши, вдруге одружився з православною простолюдинкою, селянкою Меланією Федорівною Чуприною, яка й грамоти не знала, але була " людиною безперечного природного розуму", бо пізніше пристрасно й багато читала й особливо любила " Анну Кареніну" Л.Толстого. За відступ­ництво найближчі родичі батька Максима Рильського, насамперед амбі­тний і самовпевнений дід, який простити не міг, що два його сини Тадей та Юзеф почали служити Україні, поклявся знищити морально більш активного з нащадків, який ще під час навчання у Київському універси­теті святого Володимира вголос серед студентів і в колі батькової сім'ї не боявся заявляти: " Я - українець! " - і ходив з іншими студентами по селах, читав Шевченкові твори й у розмовах з селянами нагадував їм про епоху козацтва. Деякі дослідники твердять, що батько написав декілька доносів, через що Тадей мав немало неприємностей, але при допомозі друзів уник кримінального процесу й заслання, хоч його й звинувачува­ли у хлопоманстві, у надмірному піклуванні про народну освіту, зокрема про недільні школи з українською мовою навчання, у сепаратизмі й інших страшних на той час гріхах. Науковці подають легенди, за якими батько навіть прокляв сина, і це прокляття ксьондз зняв з Тадея аж після смерті старого. Інші ж свідчать, що Розеслав не боронив синам навіть допома­гати селянам на сінокосі, а не те що переслідував за співчуття до народу, серед якого жив сам. Втім, сімейні стосунки не вплинули на Тадея Розеславовича негативно. Незважаючи на те, що відповідні органи нагля­ду зацікавилися ним, Тадей Рильський не полишав громадської праці. Разом з Володимиром Антоновичем та іншими передовими людьми він органі­зував Київську Громаду, багато зробив як український етнограф, фолькло­рист і бібліограф. Сам Максим Тадейович пізніше підкреслював, що за­хоплення батька відбилися й на його уподобаннях: " З любов'ю до народ­ної творчості я, здається, і вродився". З юних літ Максим слухав розповіді про своїх славних предків.

Ось деякі перекази роду.

" Найцікавішою нам видається доля Ромуальда Рильського (в Уманському базиліанському колегіумі йому дали прізвисько Шестопалек), прадіда братів Тадея та Юзефа Рильських, якому Тадей Розеславович присвятив статтю " Рассказ современника о приключениях с ним во время Колиевщины". Ромуальд Рильський, тоді ще 14-літній хло­пець, учень колегіуму, випадково натрапив на загін гайдамаків і мав бути страчений, але в останню мить, ніби натхненний якимись вищими таєм­ничими силами, почав співати відомий у народі чудовий псалом " Пречис­тая Діво, Мати руського краю". Отаман, зворушений псалмом, заплакав і відпустив хлопчика, сказавши: " Шкода його губити, візьміть собі його за дячка, нехай вам у церкві співає". Разом з ним гайдамаки випустили на волю й інших шляхтичів, засуджених до страти (" Нехай йому подякують, що своєю піснею врятував їх од смерті")... Оповідь про неї (дійсну по­дію - О.С.) записав його син, Теодор Рильський, а опублікував правнук Тадей. Про цю подію в родині, очевидно, не забували ніколи".

Коли старші брати Максима стали гімназистами, родина знову пере­їхала в Київ і була однією з тих небагатьох сімей інтелігентів (можемо назвати ще родини Лисенка, Старицького й Косачів) у Києві, де розмовляли українською мовою, не переходячи на російську навіть при гостях, а це вже була громадянська позиція. Про наукову працю батька майбутнього поета дуже тепло відгукувався Михайло Коцюбинський.

Діти росли у високоінтелігентній, духовній атмосфері серед великої бібліотеки й розмов про історичне минуле рідного народу та його неза­видне сьогоднішнє. Батько особисто навчив Максима читати й писати ук­раїнською мовою, що було тоді нетиповим явищем, адже у школах панува­ла виключно російська. Першою книгою, яку прочитав хлопчик, став " Робінзон Крузо" Даніеля Дефо у перекладі Бориса Грінченка. У той же час дитина з ранніх літ причащалася класичною літературою, зокрема куль­турними набутками древньої Еллади, звідки й беруть початки захоплення античним світом, пізніше сповідування платформи " неокласиків" та часті звернення у самій, уже зрілій, творчості до античних образів.

У 1902 році помер батько. Зиму після його похорону сім'я прожила у Києві, а тоді мати-селянка вирішила повернутися в село, забравши з со­бою наймолодшого, і у 1902 - 1903 та 1907 - 1908 роках Максим жив у Романівці, дружив із сільськими дітьми, грався з ними, купався та ловив рибу в незабутній ріці дитинства Унаві. Пізніше дитячі враження стали золотими спогадами й вилилися в чудові поетичні рядки:

Там марив я у млі ночей стооких,

Що все життя я в пісню оберну

І зло втоплю в ясних її потоках!

Там грався я у коней, у війну

(І навіть був славетним генералом),

Там я вдихав цілющу тишину!

Там чарівницьким тонким покривалом

Мене вкривав зелений шум дібров...

А час ішов своїм невпинним чвалом.

Тут зовсім юний Рильський закохався у синьооку Ганю, з якою навіть поцілувався. А першою любов'ю майбутнього поета були дві дочки су­сіда Ольшевського з Романівки. Та не забуваймо: їх любив навіть не підліток, а дошкільня!

Повідомлення№ 2. Освіта поета. Перші публікації

У Києві семирічний Максим написав досить вправний віршик " Прошак":

Ішов прошак обідраний

Од всіх людей обижений.

Шкода мені прошака,

Що у нього гірка доля така.

Але я проти Бога не йду,

А за старця

Молюсь і ввечері, і вранці.

У родині Тадея Рильського усім трьом синам шлях до університету сте­лився через приватну гімназію В.Науменка, відомого педагога, людини про­гресивних поглядів, вченого, філолога, який навіть якийсь час редагував журнал " Киевская старина". Максима в цей заклад прийняли відразу до тре­тього класу, бо початкову освіту він здобув вдома за допомогою приватних учителів Миколи Голобородька та Вадима Тутківського. Долею сироти Мак­сима заопікувалися колишні друзі батька. Його опікуном став земський лікар Йосип Юркевич. Дочка цього відомого спеціаліста в медицині залишила спогади про те, як писав маленький Максим свої перші твори: " Невеличкий на зріст хлопчина, зодягнений у сірий костюм із штанцями, заправленими у чобітки. Нам, дівчаткам, доручено розважати малого гостя. Але це - нелегка справа. Максима, виявляється, не цікавить ані гра в крокет, ані в городки. Він ніяковіє в товаристві і воліє посидіти в самоті. Просить олівця, клаптик паперу: хоче щось писати. Ми виконуємо Максимове прохання і залишаємо його одного на веранді. А коли повертаємося через деякий час і питаємо, що ж він писав, - Максим подає нам вірша".

Під час перших років навчання у гімназії М.Рильський жив на квартирі у відомого композитора Миколи Лисенка. Тут юнак теж ба­гато чого здобув уже як пошановувавач музики. Він почав система­тично відвідувати симфонічні й камерні концерти. До М.Лисенка у Максима було завжди благоговійне ставлення. Зрілим митцем він на­звав композитора " сонцем української музики" й присвятив йому кілька віршів. Гімназист відвідував український театр, цікавився ук­раїнською та зарубіжною літературою. Взірцями для Рильського-початківця та й на усе зріле життя були Шевченко, Міцкевич і Пушкін. Захоплювався він також французькими символістами, " парнасцями".

Свої вірші Рильський почав друкувати, навчаючись у четвертому класі гімназії. Тоді у газеті " Рада" появилася його поезія " Сон", а в 1910 у кількох номерах журналу " Українська хата" нові добірки. Восени того ж року поба­чила світ його перша збірка " На білих островах", в яку входило 57 поезій. " З цього часу я почав відчувати себе справжнім літератором", - згадував поет. Серед перших читачів збірки п'ятнадцятирічного поета була й Леся Україн­ка, яка й мовила про його доробок добре слово. Взагалі, критика прихильно відгукнулася про прихід Рильського у літературу. Особливо хвалили моло­дого поета за чудове володіння мовою і виразний ліричний струмінь, який поглибився, коли дев'ятнадцятирічний юнак щиро закохався у Ліду з міста Корсуня на березі річки Рось. їй він присвятив одну з перших у творчому доробку любовних поезій " Лист до загубленої адресатки".

Повідомлення№ 3. На учительській ниві.

1 травня 1915 року Максим закінчив повний восьмикласний курс гімназії. Як свідчить атестат, за випускні екзамени оцінки отримав різні. У цьому ж році юнак стає студентом медичного факультету Київського університу, але через два роки розчаровується у обраному фахові й переводиться на історико-філологічний факультет. Та революція й громадянська війна змусили пере­рвати освіту й почати працювати. Спочатку Рильський жив на Київщині, у Сквирі, де обіймав посаду помічника секретаря в продовольчій управі, потім почав учителювати у сільській початковій школі у селі Вчорашньому на Жи­томирщині та у рідній Романівці, де завідував школою, а з 1923 до 1929 ви­кладав українську мову та літературу. Залишилися свідчення колишніх учнів Рильського, що діти його любили й з великою радістю йшли на цікаві уроки.

У липні 1926 року Максим Тадейович одружився. У його дружини Катерини Миколаївни вже був син Георгій, якого Рильський всиновив. У 1930 році в подружжя народилася спільна дитина - син Богдан. Мусимо зауважити, що друзі недаром називали Рильського Максимом Золоте Сер­це. Він став опікуном над дітьми свого старшого брата Івана, що залишилися сиротами, й завжди мав Павла та Любу за своїх рідних. Катерина й Максим жили в злагоді й взаємопідтримці. Своїй дружині Рильський присвягив чимало поезій. Вона особливо любила написані чоловіком 6 і 8 люого 1957 року в Москві. Через рік, у січні, її не стало.

Повідомлення№ 4. 1923—1925 Неокласики

У двадцятих роках Рильський жив у Києві, викладав у другій залізничній школі, читав лекції у вузах. Його добре пам'ятали студенти робо­чого факультету Київського університету та Українського інституту лінгвістичної освіти. У цей час він належав до " неокласиків", був наймолодшим у " гроні п'ятірному". Неокласики напружено шукали нових шляхів модерного мистецтва. Сьогодні вже можемо сказати, що саме вони зорали на європейський кшталт те поле, на якому значно пізніше виросли В.Стус,.Ліна Костенко, І.Драч, Д.Павличко чи І.Калинець. Поєднання українського і античного духу автора збірки " На білих островах" було не випадковим. Ю.Лавріненко з цього приводу писав:

" Від цих друзів, від братів і батька дістав Максим посвячення в розкішний світ гоголівської України. Молодий Рильський не знав гніту злиднів, і українське село правило йому за своєрідну Елладу".

А один із сучасників Рильського-неокласика підкреслював:

" Зміст поезії Рильського вкладається в два слова: солодкий світ. Його тягне до днів Еллтади, коли людина вперше придбала смак до цієї солодкості, а ще більше - до річки".

Побратим з когорти неокласиків Юрій Клен у 1947 році у " Спо­гадах про неокласиків" наводив цитату з поезії М.Рильського:

Коли доба нас дожене,

То й ми підемо в такт з добою.

Доба не доганяла. Вона поставила шлагбаум і заставила митців чека­ти, поки сама доплентається, а тоді ще й змусила йти в одній шерензі.

Після дикого з точки зору здорового глузду процесу над неіснуючою в природі Спілкою Визволення України у 1929 році та першими масовими арештами й розстрілами радянська влада взялася за літературні угрупован­ня, при цьому не щадячи ні " правих", ні " лівих", ні вірнопідданих, ні тих, що стали в опозицію. Вражає витримка й небияка відвага Максима Рильсь­кого, який у ті непевні часи не тільки не каявся, а й навіть пробував захища­тися, зберігати свою точку зору на мистецтво.

Відстоюючи право " неокла­сиків" на оригінальне бачення світу, він писав: " Я можу одгукуватись лірич­ним віршем тільки на минуле, на те, що осталось у душі і може мати прозору форму, питому моїй манері. Інакше писати не можу".

Пізніше Рильського боляче ранили не тільки звинувачення некомпетентних радянських горе-критиків, але й закиди Маланюка, який вимагав від поета не пейзажних віршів, а виразної громадянської позиції та відвертого протистояння ра­дянській владі. У той же час від Рильського чекали, погрожуючи розстрілом у випадку відмови, дифірамбів на адресу партії та вождя.

Прочитаймо епі­граф до нашого уроку, щоб збагнути, в яких ножицях опинився поет і як йому було нестерпно важко маневрувати, щоб і не загинути фізично, і не заплямити свій талант, який обов'язково помститься за зневагу.

Ю.Лаврі­ненко писав: " Подвійний парадокс Максима Рильського. Здекларований найбільший незалежник поезії став одописцем спричинника геноциду України. Але вийшов чистим і цільним і з цієї пригоди... Одначе плата за ці перемоги була все ж трагічна. Світова поезія втратила унікального поетичного пере­кладача. А Україна втратила нагоду дати свій варіант великої європейської поеми, ліро-епічної поеми масштабу " Пана Тадеуша", " Розбійників", " Євге­нія Онєгіна", " Чальд-Гарольда". Бо тільки як лірик Рильський устиг дати основне до судної години антиукраїнського геноциду, що почався 1929 ро­ком...

Повідомлення № 5. Фатальна смуга поетичної смерті Рильського

Між 1929 і 1932 роками проходить фатальна смуга поетичної смерті Рильського (арешт 1931 року, майже рік у тюрмі). Як поет Максим Рильсь­кий немов загинув із своїми товаришами-неокласиками, слід по яких про­пав на Соловках і Колимі ще тридцять років до смерті Рильського". Як ба­чимо, літературознавець надто категоричний, хоча багато в чому близький до істини. Дійсно, Рильський мав шанс стати унікальним перекладачем творів світової літератури українською мовою. Передчасно осипалося і його " пер­ше цвітіння" - надзвичайно цікавий висхідний етап у творчості у той час, коли поет належав до " неокласиків". Але митець зумів не зламатися і за­цвісти своїм талантом ще й вдруге, і навіть втретє.

Та повернемося до трагічного 1931 року. Рильського заарештували вдо­ма, на тихій Бульйонській вулиці, 14 якраз у його день народження. Це була належно продумана психологічна атака: замість святкового столу - нари, замість друзів із щирими вітаннями - допит. Заґратована камера Лук'яні-вської в'язниці ламала ще й не таких, а тому нічого дивного нема в тому, що Рильському прийшлося й каятися, й оправдовуватися, й писати зізнання та пояснення. Все це робилося, як наголошує І.Ільєнко, в очікуванні " суворої покари, а то й під подихом смерті". Поета заставили написати вірш, який став " Піснею про Сталіна" й змусили прийняти установку " бути активним будівником і співцем безкласового соціалістичного суспільства". Звільнен­ня з-під арешту ще не означало прощення й реабіалітації, хоча у справі № 272 й вказувалося на відсутність " достатніх даних для направлення слідчої справи у судові органи".

Митець дуже бідував. Його поетичні книги відхи­ляли. Дмитро Нитченко, який працював у видавництві " Література і мис­тецтво" згадував, що Рильському навіть не виплатили належного гонора­ру й від поета прийшла сповнена відчаю телеграма: " Голодую, надішліть гроші". Якщо ж врахувати, що разом з митцем голодувала й уся сім'я, діти, то можна уявити становище поета. До речі, в голодний 1933 рік Рильсько­го та його родину від видимої смерті врятував селянин з Романівки. У роки громадянської війни взимку він віз підводою Рильського з багатьма валізами в місто. Наївному селянинові здалося, що панський син тікає з грішми. Він вирішив їх присвоїти, вдарив Рильського по голові, викинув, як йому тоді здалося, мертвого у замети, а сам з трофеями повернувся додому. Яке ж розчарування чекало селянина, коли у валізах виявилися книги! Муки совісті не давали йому спокою дуже довгий час, і в голодний рік він вирішив викупити свою вину харчами.є

У 1932 році вийшла збірка М.Рильського " Знак терезів". Нею пись­менник засвідчив свою лояльність. Після цієї книги виходять " Київ" (1935), " Літо" (1936), " Україна" (1938). Та високохудожності від них годі було чекати, адже митець не мав права ні на власну думку, ні на творчість без цензури і своєї особистої внутрішньої, так і зовнішньої, ідеологічної. Візьмемо для прикладу популярний у радянські часи вірш цього періоду " Моя Батьківщина». У рукописі твір мав ще одну строфу, в якій ясно йшлося про спадкоємність українцями минулої слави відомих у всьому світі козаків:

Моя Батьківщина - це предків ряди

Розвішані гордо по стінах,

Це голос козацький, це поклик орди

З пісень старовинних.

Закономірно, що такі рядки були викреслені й до читачів не дійшли.Ще

б пак! У тридцятих роках не дозволялося почепити на стіну навіть портрет Шевченка, не те що котрогось із гетьманів...

Дамоклів меч постійно висів над Рильським і як над " сином поміщика", і як над " неокласиком", і як над взагалі талановитою людиною, отже, потенційним " ворогом народу". У 1938 році знову заскрипіли сталінські жорна, готові розчавити поета, як пшеничне зерно. Від розправи його тоді врятував П.Тичина. Довідавшись, що один із впливових радянських украї-нських вождиків нарком внутрішніх справ республіки " шиє справу" Рильсь­кому, Павло Григорович звернувся до Хрущова за допомогою. Хрущов у розмові зі Сталіним слушно згадав про інцидент:

" - Товаришу Сталін, як можна арештувати поета, котрий написав " Пісню про Сталіна", що її співає вся Україна?

Сталін замислився і небавом прорік:

- Передайте тому дурневі Успенському, щоб він не сунувся не в свою справу".

Представники радянської влади та каральних організацій не раз пробували вбити клин між Тичиною і Рильським, викликаючи їх на взає­мну суперечку, хто талановитіший. Поміркований Рильський ніколи не встрявав у безглузді дебати, а ось Тичині болісно хотілося бути пер­шим і тільки першим, на чому й грали високопоставлені особи, до реш­ти приручаючи колишнього генія. Рильський справді ревно пильнував, щоб балансуючи на межі, не втра­тити таланту, як Тичина. Самонавіюванням можна вважати такі його осо­бисто вистраждані слова:

Поете! Будь собі суддею,

І в ночі тьми і самоти

Спинись над власною душею

І певний суд вчини над нею,

І осуди, і не прости.

Повідомлення № 6. Наукова і громадська діяльність

Митець вирішує змінити поле діяльності. Він починає присвячувати себе науці і громадській діяльності, стає членом Академії наук УРСР, яка під час війни знаходилася в Уфі, потім переїжджає у Москву, бере участь у керівництві Спілкою письменників України, налагоджує стосунки з баш­кирськими, російськими, білоруськими письменниками та культурними діячами, а з 1958 стає членом Академії Наук СРСР, потім очолює Спілку письмеників України, займає посаду віце-президента всеслов'янського комітету, стає одним із керівників комітету польсько-української дружби.

У такій іпостасі для радянської влади поет був значно безпечніший, ніж митець, а тому вона не ставила особливих перепон.

Повідомлення№ 7. " Друге цвітіння" творчості поета

Друга світова війна для Максима Рильського виявилася не тільки націо­

нальною трагедією. Яким великим не було горе поета, чия рідна земля вияви­лася в окупації, у його творчості починається так зване " друге цвітіння ". Поезії, створені в роки Другої світової війни, знову явили нації Рильського патріо­том, а не придворним поетом. До речі, митець мав надзвичайно сильно розви­нене почуття гідності. Коли Сталін громив О.Довженка за " Україну в огні" й на зібрання для дотримання видимості, що участь в обговоренні брали митці, компетентні в питаннях творчості професіонали, викликали вірного О.Кор­нійчука, а також для кількості - М.Бажана та М.Рильського, тільки Максим Тадейович посмів дати винятково доброзичливу характеристику Довженку як геніальному кіносценаристу. Цього Рильському не забули, як не забули й високого патріотизму його воєнних поезій, адже самі назви воєнних книг говорили про любов і співчуття до рідного краю: " За рідну землю" (1941), " Слово про рідну матір" (1942), " Світла зброя" (1943), " Велика година" (1943), поеми " Жага" (1943) та " Неопалима купина" (1944). Але після війни й за ці високохудожні книги й окремі твори авторові добряче перепало. На­самперед взялися за " Неопалиму купину": що це - посилання на Біблію, релігійний дурман? А до того ж як посмів Рильський князя Володимира асоціювати з Україною і говорити про її державність? Та ж треба говорити про Русь, Росію! А крамольна згадка про Сагайдачного, який у 1618 погро­мив московське військо, - взагалі нахабність й націоналізм! При такім підході влади до його творів М.Рильський міг поплатитися життям.

Наведені звинувачення можна порівняти, образно кажучи, не з неве­личким стихійним лихом, а хіба що зі справжніми цунамі. Наближався кульмінаційний момент. Повелитель України Лазар Каганович у 1947 році викликає групу письменників, серед яких і Рильський, накидається на них з лайкою, тримає біля дверей свого кабінету, не запрошуючи навіть при­сісти, наче це жебраки. Рильському дісталося чи не найбільше. " Аналізу­ючи" вірш " Я син Країни Рад", Каганович грізно допитував автора, чи не про Центральну Раду йдеться у цій поезії. Мав неприємності Рильський і за поему " Мандрівка в молодість". Його звинуватили за ідеалізацію мину­лого в тому, що ніяк не може позбутися ворожих ідеологічних " впливів давно розгромлених і зліквідованих літературних організацій". Рильсько­му дорікали " отруйними обіймами хвильовізму", картали, що добрим сло­вом згадав Михайла Драгоманова. Дійшло до крайньої межі: в школах учи­телі отримали вказівку заставити школярів заклеїти ті сторінки підруч­ників, на яких була надрукована біографія і твори М.Рильського. Григорій Колісник, згадуючи своє дитинство, пише: " Портрет Сталіна зірко стежив за кожним класом. Якогось дня приходить наказ: " Заклеїти портрети Мак­сима Рильського! " Було шкода: такий носатий дядечко...

- Немає клею, - несміливо відповіли ми.

- Надеріть на вишнях. Поїли? Тоді просіть маму, хай заколотить лож­ку борошна.

Заклеїли.

Але за вервечкою днів надходить новий наказ: " Розклеїти Рильського! " Пооддирали. Як вдалося...".

Наслідки таких то заборон, то дозволів не забарилися. Майбутні читачі вже не мали змоги причаститися найкращими віршами поета, його перекладами, які не просто хтось заліпив у шкільному підручнику (це ще було не найтрагічнішим!), а помістив у " спецхрани", звідки твори не звільняли й за амністією. Г.Колісник на цьому й наголошує: " Уже молодим літератором я читав переклади " Трістана та Ізольди". Раптом у спогадах Марини Цвєтаєвої натрапляю на... " Щось я такого не пригадую! " Перечитав видання " Академии". Немає цього! Вчасно приходить думка про те, що перекладачі морочать. І тут я згадав: " Заклеїли портрет! " Знайшов переклад, здійснений Максимом Рильським. Ось титульна сторінка: " Жозеф Бедьє. Роман про Трістана та Ізольду. Переклад з французької Максима Рильського" Єсть! Все є... Все саме так. Рильський подбав про те, щоб і, не знаючи французької, міг знати справжній текст Жозефа Бедьє. Щоб наша мова перетримувала у собі найвищі осягання всесвіту".

На розширеному пленумі правління Спілки письменників (15-20 кресня 1947 року) радянський мільйонер, власник яхти, улюбленець Сталіна О.Корнійчук виступив з убивчою промовою, спрямованою проти поега: " Ніхто не згадував Рильському на протязі багатьох років про те, що був час, коли він перебував у націоналістичному таборі неокласиків. Ми вірили, що тов. Рильський буде високо нести прапор нашої більшовицької літератури. Але виявилося, що у тов. Рильського в ряді творів, написаних у час Великої Вітчизняної війни і після неї, ми бачимо великі зриви і по­милки буржуазно-націоналістичного характеру". А далі, підтверджуючи свою вірнопідданість Сталіну й комуністичній партії, таврували Рильського і недруги, і друзі. Кожен боявся сам за себе, рятував свою шкуру. Та й не дивно, тому що розправа над Рильським збіглася у часі з виключенням з Спілки письменників України львів'ян: поета Петра Карманського та професора університету Михайла Рудницького, яких раніше підтримував Рильський. Автоматично заборонили збірки Максима Тадейовича " Вірність" (1946), " Чаша дружби" (1946).

Повідомлення №8. Третє цвітіння М.Рильського

Третє цвітіння М.Рильського розпочалося після смерті Сталіна в період " хрущовської відлиги". Як відома людина, впливовий науковець, Рильський приклав чимало зусиль, щоб у світ вийшли книги раніше за­боронених письменників. Він буквально виривав з-під пресу заборон усе нові й нові твори. Саме Максим Тадейович домігся дозволу на переклад античних шедеврів та творів світової класики. Поетичні збірки його ос­таннього злету - " Троянди й виноград" (1957), " Далекі небосхили" (1959), Голосіївська осінь" - дають належне уявлення про те, що душа митця звільнялася із сатанинських обіймів кон'юктури й готова була служити нації живим словом. Сивий поет з радістю, без тіні заздрощів вітав " шістдесятників". Він почав часто приїжджати до Львова, який вважав осередком національної культури, виступав у Львівському університеті імені Івана Франка, здружився з сином Василя Стефаника Семеном. Рильський несподівано відмолод, кілька разів побував за кордоном у Польщі, Чехії, Болгарії, Австрії, автомобілем об'їхав усе Право­бережжя й Лівобережжя, насолоджуючись красою рідної землі.

За своє життя у неймовірно тяжких обставинах Рильський зумів зро­бити дуже багато. Він видав 35 книг, 31 збірку лірики, 4 книги ліро-епіч­них поем, десятки етнографічних досліджень, чимало наукових літерату­рознавчих та критичних праць. Був Рильський одним з найкращих україн­ських перекладачів. Саме йому належать перекладені нашою мовою " Євгеній Онєгін" О.Пушкіна, " Пан Тадеуш" А.Міцкевича, " Орлеанська діва" Вольтера. Науковці підрахували, що з тринадцяти мов світу Риль­ський переклав чверть мільйона віршованих рядків. У той же час він ніко­ли не цурався фізичної праці: садив дерева, квіти, вирощував виноград.

Працював М.Рильський до останнього свого дня, незважаючи на неви­ліковну хворобу, яка завдавала йому страшних мук. Він добре знав, що його дні лічені, адже ще в червні в Московській клініці довідався, що у нього рак підшлункової залози. Поетові вже не могли допомогти найкращі світила в галузі медицини. Він помер 24 липня 1964 року в Києві, похований на Бай­ковому кладовищі. У некролозі " Над могилою Максима Рильського", який надрукувала закордонна преса, Є.Маланюк писав, що цей поет - один з найбільш справжніх, органічних поетів, і що аналогії можна шукати хіба що з Рільке, а в останні десятиліття Рильський - ще й виразно національний діяч, яких мало в Україні. Добрі спогади про старшого колегу залишив М.Стельмах, який називав цього поета " співцем правди, краси, добра".

Повідомлення №9. Вшанування пам’яті

У 1965 році Максимові Рильському відкрито меморіальну дошку на фасаді будинку письменників Роліт у Києві. Того ж року на честь поета названо вулицю, на якій він жив і працював у 1951—1964 рр. (кол. вул. Радянська, нинішня адреса — вул. М. Рильського, 7). У будинку з 1968 р. працює літературно-меморіальний музей поета. Перед будинком-музеєм встановлено бронзовий бюст М. Т. Рильського (скульптор — А. А. Ковальов). Поруч розташовано Голосіївський парк, у 1964 році також названий на честь М. Рильського. У 2003 році біля центрального входу до парку відкрито памятник поетові (автори — скульптор П. Остапенко та архітектор О. Стукалов). У 1972 році Постановою Ради Міністрів УРСР заснована щорічна премія ім. Рильського за кращий художній переклад

Пам'ятник М. Рильському біля головного входу до Голосіївського парку в Києві

Меморіальна дошка М. Рильському на будинку письменників Роліт у Києві

Надгробок М. Рильського на Байковому кладовищі в Києві