Порядок визначення середньої та маржинальної собівартості продукції та їх значення для прийняття управлінських рішень.

Для визначення собівартості одиниці продукції розрізняють се­редні та маржинальні (граничні) витрати. При цьому середні — це витрати на виготовлення усередненої одиниці продукції, які роз­раховуються діленням загальної суми витрат на кількість виготов­леної продукції. Маржинальні витрати — це додаткові витрати, що виникають при виготовленні додаткової одиниці продукції і розраховуються як різниця між собівартістю наступної одиниці продукції та її попередньої одиниці.

Відповідно, якщо середні витрати на одиницю продукції визна­чаються діленням сукупних операційних витрат за певний період на обсяг виробництва продукції в натуральному вимірі, то маржи­нальні — як частка від ділення приросту сукупних витрат на при­ріст обсягу виробництва на гранично малу величину.

Найчастіше маржинальні витрати прямо залежать від змін­них витрат, адже саме останні змінюються під впливом розши­рення або зменшення обсягу діяльності. Однак не слід ототож­нювати маржинальні й змінні витрати, бо за певних обставин до маржинальної собівартості можуть включатися і постійні витрати.

Концепція маржинальних витрат відповідає концепції приріст-них витрат, тобто витрат на додаткову партію продукції. Ця кате­горія витрат є більш вагомою, з точки зору прийняття управлін­ських рішень, адже менеджера цікавить передусім інформація про ефективність його дій стосовно зміни обсягу виробництва в цілому, а не конкретної одиниці продукції.

Основна різниця між маржинальними та прирістними витра­тами полягає в тому, що перші відображають додаткові витрати на виробництво однієї додаткової одиниці продукції, а другі — витрати на виробництво партії додаткових одиниць продукції.

Маржинальна собівартість нижча за середню. Загальна маржинальна собівартість визначається різницею між двома ве­личинами повної собівартості, які відповідають двом різним рів­ням виробництва, і повинна складатися лише зі змінних витрат, оскільки економія є на постійних витратах.

22. Порядок визначення операційного прибутку в системах калькулювання за повними та змінними витратами.

21. Сутність калькулювання за змінними витратами.

Якщо традиційний підхід до методів обліку витрат, який роз-
глядався у темі 3, був спрямований на удосконалення калькулювання та контроль витрат за окремими видами готової продукції, то ринковий підхід до методів обліку основну увагу зосереджує на забезпеченні у кожному звітному періоді контролю за розміром витрат, обсягом готової продукції та результатом від її реалізації, тобто здійснюється ланцюгова залежність:

Калькулювання собівартості продукції за цими методами відбувається на рівні прямих (змінних) витрат, а постійні витрати розглядаються як єдине ціле і не відносяться на конкретний вид продукції, а включаються до фінансового результату в період їх виникнення. Відповідно залишки незавершеного виробництва оцінюються лише за змінними витратами. Порівняльна характеристика калькулювання собівартості продукції за повними і змін­ними витратами наведена на рис. 4.1.
Основними перевагами ринкових методів обліку є їх гнучкість та простота практичного застосування для короткострокового прогнозування.

Необхідно ознайомитися з особливостями та перевагами основного представника «ринкових» методів обліку витрат — методу директ-кост (директ-костинг).
Директ-костинг — це система управлінського обліку, яка базується на класифікації витрат на змінні та постійні і включає в себе облік витрат за їх видами, місцями виникнення й носіями, облік результатів виробничої діяльності, а також аналіз витрат і результатів для прийняття управлінських рішень.
Основні ідеї директ-костингу були розроблені у 1936 р. у США, а його фактичне впровадження відбулося у 1953 р. У Великобританії цей метод дістав назву «marginal costing» — облік маржинальних витрат, а у Франції — «la comptabilite»— маржинальний облік. У США під час характеристики цього методу часто зустрічається термін «veriable costing» — облік змінних витрат.
Усі ці терміни характеризують сутність директ-костингу, що полягає у поділі витрат на змінні та постійні, і, відповідно, у визначенні собівартості продукції через калькулювання лише змінних витрат.
Що ж стосується поняття директ-костинг як обліку прямих витрат, то воно виникло не випадково. На ранніх стадіях практич­ного застосування цього методу у собівартість продукції включалися лише прямі виробничі витрати, а всі види непрямих витрат списувалися безпосередньо на фінансовий результат. Як наслідок, загальна сума змінних витрат збігалася із сумою прямих витрат, що й знайшло відображення у назві методу.
Оскільки на пізніших стадіях розвитку директ-костинг почав передбачати облік собівартості не тільки в частині прямих змінних витрат, то спостерігається деяка умовність цієї назви.

23.Порядок узгодження різниці в сумах операційного прибутку, визначеного в системах калькулювання за повними та змінними витратами.

Калькулювання собівартості продукції за цими методами відбувається на рівні прямих (змінних) витрат, а постійні витрати розглядаються як єдине ціле і не відносяться на конкретний вид продукції, а включаються до фінансового результату в період їх виникнення. Відповідно залишки незавершеного виробництва оцінюються лише за змінними витратами. Порівняльна характеристика калькулювання собівартості продукції за повними і змін­ними витратами наведена на рис. 4.1.

24. Характеристика зарубіжних методів обліку витрат і калькулювання: позамовного і попроцесного.

Французька модель визначення чистого результату:

Американська модель визначення чистого результату:

25.Сутність, зміст та завдання обліку витрат і калькулювання.

Під обліком витрат, який часто називають калькуляцією ви­трат, розуміють процес, в якому витрати виробництва аналізу­ються і подаються у вигляді, придатному для прийняття рішень або контролю. Основною метою калькуляції витрат є вимірюван­ня й облік витрат на виробництво і порівняння цих витрат із за­здалегідь визначеними показниками, встановленими керівницт­вом. У цьому значенні калькуляція (облік) витрат — надто важ­ливий інструмент контролю. Зокрема, виробничі підприємства ведуть облік витрат не тільки для вимірювання прибутку і скла­дання зовнішніх фінансових звітів, але й для того, щоб надати корисну інформацію, необхідну менеджерам для прийняття рі­шень. При цьому, щоб задовольнити вимоги фінансового обліку, не завжди слід точно відстежувати, як витрати розподіляються між окремими видами продукції. Тут важливо визначити, яка час­тина витрат має бути віднесена на реалізовану продукцію, а яка — на запаси. Точність же розподілу по видах продукції тут не така важлива. Тобто розподіл можна здійснити з певною мірою наб­лиженості.

29.Об’єкти витрат і об’єкти калькулювання, визначення та приклади.

Відправним пунктом обліку витрат і калькулювання є виявлення цілей та об’єктів витрат.

Об'єкт витрат - продукція, роботи, послуги або вид діяльності підприємства, які потребують визначення пов'язаних з їх виробництвом (виконанням) витрат.

Об’єкт калькулювання – одиниця продукції чи послуги, яку виробляє організація і яка потребує визначення її собівартості.

26.Порівняльна характеристика вітчизняних і зарубіжних методів обліку і калькулювання повної собівартості продукції.

У вітчизняній практиці, яка традиційно налаштована на облік повних витрат, застосовуються позамовний, попередільний і попроцесний (простий) методи.

Сутність позамовного методу полягає в тому, що всі прямі основні витрати обліковують у розрізі встановлених статей за окремими виробничими замовленнями, які видають на заздалегідь визначену кількість даного виду продукції. Решту витрат обліковують за місцями їх виникнення і включають до собівартості окремих замовлень відповідно до встановленої бази їх розподілу.

Попередільний метод застосовується на підприємствах з однорідною за вихідною сировиною і характером технології масовою продукцією, яка виготовляється в результаті послідовних процесів, кожний з яких (або група яких) складає окремий самостійний переділ (фазу, стадію) виробництва. Це підприємства таких галузей промисловості, як нафтопереробна, металургійна, хімічна, скляна, фарфоро-фаянсова, виробництво будівельних ма­теріалів, текстильна, шкіряна, хутрова

Нормативн метод попереднє визначення нормативної собівартості одиниці продукції на початок звітного періоду, яка береться за основу обчислення фактичної собівартості; Облік відхилень від норм організовують так, щоб можна було своєчасно визнати їх причини і осіб, від яких вони залежали, місце виявлення відхилень та їх вплив на собівартість продукції.Така організація обліку дає можливість суттєво підвищити конт­рольну функцію обліку порівняно з позамовним чи попередільним методом.

Наведена характеристика вітчизняних методів обліку витрат і калькулювання собівартості продукції дозволяє зробити висновок про певну тотожність позамовного і попередільного методу зарубіжним аналогом попроцесного і позамовного калькулювання, а нормативного – методу стандарт костинг.

Метод стандарт-косту полягає в тому, що для прийняття рішень краще мати інформацію про нормативні витрати, ніж про фактичні, оскільки перші являють собою майбутні, цільові витрати, а другі — минулі витрати, на які вже не можна вплинути.

Калькулювання за замовленнями застосовується в ситуаціях коли продукція виробляється за конкретним замовленням покупця. Ключовою особливістю калькулювання собівартості продукції продукції за замовленнями є те, що витрати на одне замовлення відрізняються від витрат на інше.Собівартість одиниці – прямі мат і оплата праці і накладні.

Попроцесна калькуляція де в масовій кількості випускаються однакові види продукції. Собівартість – з усіх нагромаджених витрат.

28.Класифікація методів обліку витрат і калькулювання собівартості продукції.

Сутність попередільного методу полягає в тому, що всі або деякі прямі витрати відображають в поточному обліку не за видами продукції, що виготовляється, а за переділами виробництва (навіть якщо з одного переділу можна отримати кілька видів продукції).

На підприємствах де облік витрат організовують безпосередньо за переділами, але без калькулювання собівартості напівфабрикатів кожного продукту, тобто собівартість товарної продукції та її витрат кожного переділу в розмірі, який припадає на фактичний випуск готової продукції такий визначають як попроцесний, або однопередільний.

Сутність позамовного методу полягає в тому, що всі прямі основні витрати обліковують у розрізі встановлених статей за окремими виробничими замовленнями, які видають на заздалегідь визначену кількість даного виду продукції. Решту витрат обліковують за місцями їх виникнення і включають до собівартості окремих замовлень відповідно до встановленої бази їх розподілу.

Повна собівартість – повні+змінні, неповна – тільки змінні.

Фактична собівартість- фактично витрачено, Нормативна – собівартість за скільки заплановано