Політична опозиція і Кучми.

Можна сміливо сказати, що кадрову політику Кучма здійснює аж ніяк не за принципом трьох " П" (порядність, професіоналізм, патріотизм), запропонованим мною ще в 1992 році, а за принципом особистої відданості, кумівства, підлабузництва і ще дечого. Л. Кучма і його антиукраїнське, антинародне оточення, підібране ним же, діють в інтересах і за завданням мафіозних кланів з розгалуженими транснаціональними зв'язками. Отже, насамперед Президент та його найближче оточення відповідальні за розповсюдження епідемії корупції і організованої злочинності, криміналізацію влади і руйнування України.

Леонід Кучма демонстрував уміння боротися за владу, застосовуючи надзвичайні засоби. Кабмін під керівництвом Л.Кучми (1992-1993 рр.) мав не лише виконавчі, але й законодавчі (“декретотворчі”) функції. Та навіть у цій надзвичайності проглядалися половинчасті ходи. Кабмін Л.Кучми зустрівся із колапсом системи виконання рішень і сам продемонстрував чимало “школярських” (за висловом доктора економічних наук Володимира Черняка) кроків. Стара схема ЦК КПУ, за якою посада голови Ради Міністрів УССР була звичайною адміністративною, а не політичною посадою, все ще працювала у перші роки української незалежности. Ця схема сиділа у свідомості директора “Південмашу” Леоніда Кучми, якому доручили очолити Кабмін після Вітольда Фокіна. “По суті, – як коментує Л.Кучма, – в УССР взагалі не було державної машини: вона тут просто була ні до чого. Її заміняв управлінський апарат. Стара управлінська машина УССР мала принципово інший, у порівнянні з державною, масштаб мислення: вона була розрахована на управління реґіоном, а не державою, і засоби мала відповідні”. Тож уряд Л.Кучми просто-напросто розгубився, коли час вимагав від нього ідеологічного випрацювання моделі реформ. “Скажіть, що ми повинні будувати, капіталізм чи соціалізм. І я це збудую”, – ця фраза Л.Кучми якраз відтворює ситуацію, заручником якої опинився прем’єр. Отож, довший час відтворення моделі соціально-економічного розвитку здійснював партапарат, а згодом – адміністрація Президента України. Лише наприкінці 1999 р. Президент Л.Кучма зрозумів згубність такого шляху. “Я вважаю ненормальною ситуацію, – заявив він у пресі, – коли центр практичної роботи по реформуванню економіки вимушено концентрується не у Кабінеті міністрів, а в адміністрації Президента. Президент і його адміністрація не повинні постійно підштовхувати уряд до якихось конкретних реформаторських кроків”.

Виборча боротьба в Україні 1994 та 1999 рр. суттєво відрізняється за політичними засобами, які застосовувала опозиція та державний апарат. Так, у 1994 р. у Новгород-Сіверському виборчому окрузі Л.Кучма здобув депутатський мандат, маючи команду з п’яти чоловік, в розпорядженні якої був один міський телефон і 386-й комп’ютер. Леонід Кучма може увійти у політологічні анали як політик, який не тягнувся до президентства, а якого тягло оточення. У 1994 р. він із великим подивом (як сам свідчить у книзі “ Про найголовніше ”) сприйняв пропозицію низки директорів найбільших підприємств Дніпропетровська, Харкова, Донецька позмагатися із Леонідом Кравчуком. У 1995 р. на запитання журналу “ Шпіґель ”: “А все ж інколи Вам, мабуть, дуже хочеться піти у відставку? ” відповів: “Інколи? Та кожний день! ”. Упродовж 1997 р. він заявляв, що не балотуватиметься на другий президентський термін, якщо не зміниться на краще соціально-економічна ситуація. Однак поганий той Президент, який не мріє про другий термін. У 1999 р. на одній зі своїх передвиборчих прес-конференцій Леонід Кучма під журналістським тиском змушений риторично зауважити: “Так, я рвусь до влади”, мотивуючи тим, що не може кинути країну на половині шляху здійснення початих перетворень.

Аналітики можуть підтвердити, що упродовж свого шестирічного перебування на посту Президента Леонід Кучма еволюціонував у поглядах щодо того, чим є насправді Україна з точки зору державного управління. Великий завод, велетенська область чи складний державний організм?

Свого часу, як відомо, гостро стояла проблема “Президент і нація”. Леонід Кучма продемонстрував виняткову еволюцію у цьому питанні. У 1994 р. він став Президентом завдяки південно-східній Україні та відсутності достатнього спротиву з боку адміністрації Леоніда Кравчука. У 1999 р. ситуація повторилася із точністю до навпаки. Президент Л.Кучма підтвердив свою легітимність за рахунок центрально-західної України та могутньої адміністративної й PR-машини, що перемелювала на своєму шляху не лише опір опозиційних кандидатів, але й свідомість неорганізованого виборця. У 1999 р. Л.Кучма легітимізувався як Президент за рахунок делегітимізації, тобто докорінної відмови від свого виборчого аксесуару 1994 р.

Перший термін президентства Леоніда Кучми може викликати жаль. Ще будучи прем’єром, він, як відомо, блукав у пошуках оптимальної моделі управління державою. У будь-якій західноевропейській демократії вистачило б півкроку таких блукань і словесного роздвоєння щодо мети та ідеології держави, аби політик зійшов з політичної арени. Лише зомбований тоталітарним минулим народ міг не зважати на те, що управлінська еліта не в змозі скерувати країну на стійкий шлях реформування економіки. Перший Президент України Леонід Кравчук зауважив, що “Леоніду Кучмі знадобилося не менше трьох років, щоб зрозуміти, що таке виконувати обов’язки Президента. Щоправда, – додав у лютому 1999 р. Леонід Макарович, – іноді й зараз не розуміє”.

Опозиція ніколи не намагалася суттєво моделювати поведінку Президента. Зате президентське оточення (зокрема глави адміністрацій Дмитро Табачник, частково, в силу службових обов’язків, Євген Кушнарьов та Володимир Литвин) принаймні намагалося прораховувати рух опозиційного тіла і при можливості його розчленовувати. Так, опозиційним за своєю суттю перестав бути Народний Рух України, низка партій національно-демократичного спрямування. У свідомості електорату штучно підтримувався монопольно опозиційний імідж лише лівого спектру. Така методика, виправдана майже на всьому просторі СНД, змогла вирішити проблему з правою альтернативою чинному Президентові на виборах 1999 р.

Засоби впливу опозиції на Президента були розтрачені нею у проміжку 1997-1999 рр. У перехідному суспільстві, природно, неможливий цивілізований баланс між президентською та парламентською гілками влади. В умовах могутнього тоталітарного синдрому у масовій свідомості президентсько-парламентська республіка є радше абсурдом. У випадку із СНД, це може бути або парламентська республіка (за молдовським сценарієм, що малоймовірно), або ж модерна авторитарна президентська республіка (сценаріїв кілька, й немає потреби на них зупинятися). Станом на 2000 рік поразка представницької влади ставала дедалі доконанішим фактом. Відтермінувати цю поразку вдалося лише завдяки “справі Георгія Ґонґадзе”.

Неприязнь Президента до опозиції, і навпаки, є вже радше генетичною. Слід, однак, розрізняти опозицію награну, традиційно-аксесуарну, що її демонструє лідер комуністів Петро Симоненко, і опозицію, побудовану на психологічному неприйнятті всього, що йде з вуст Президента. Таку, наприклад, неодноразово упродовж 1999 р. демонстрував голова Української народної партії “ Собор ” Анатолій Матвієнко. З початком авдіо-відеокасетного скандалу в Україні її найбільш промовисто уособлюють лідер партії “ Батьківщина ” колишня віце-прем’єр-міністр в Уряді Ющенка Юлія Тимошенко та лідер Соціалістичної партії Олександр Мороз.

І це не лише два різних опозиційних стилі. Опозиція П.Симоненка – протегована режимом, це “дар богів Олімпу”, усвідомлений та прийнятий лідером комуністів. Опозиція Ю.Тимошенко, О.Мороза, А.Матвієнка, Т.Стецьківа й інших є наслідком деформації політичної системи, що вибудовується довкола Президента. Нічого дивуватися, система може давати кадрові збої.

Леонід Кучма якось висловився, що людина, яка не задається питанням, як розвивається Україна, завжди шукатиме негатив у конструктивних починаннях керівництва. “Саме цим і займається опозиція. Та й не тільки вона, але й, здавалося б, справжні прихильники незалежности України”. За цим невибагливим висловлюванням можна простежити певну президентську логіку щодо опозиції. Леонід Кучма не ставить знаку рівности між прихильником незалежности України та опозицією. Відтак опозиція апріорі розглядається ним як все ще позасистемне явище.

Суттєві корективи у діяльність політичної опозиції в Україні внесли президентські вибори 1999 р. До цього часу перші особи у державі не раз відмовлялися розрізняти політичну опозицію серед намулу депутатського корпусу. Екс-прем’єр Валерій Пустовойтенко навіть заявляв, що “в Україні немає опозиційних сил. Принаймні про таких я не чув”. Після виборів сама опозиція інколи заявляла, що перестає такою бути. Апологети спротиву часом нагадували апостола Петра, завчасно зрікалися права на опір у час спокуси владою та зі страху перед нею.