Діяльність М.Максимовича в галузі етнографії.

М.Максимович був засновником української етнографії. Він зібрав багато відомостей про народні вірування та обряди, прикмети про погоду, записав велику кількість українських пісень, прислів’їв та приказок. Серед вчених України його було визнано «найвидатнішим автористом» у вивченні памяток матеріальної та духовної культури. Максимович вивчав багато архівних документів, зібрав рідкісні, що не втратили і до нашого часу наукової актуальності, відомості з історії українських міст та сіл. Разом з іншими істориками України він активно сприяв археологічним розкопкам та вивчав їхні результати і був ініціатором утворення Київського «Тимчасового комітету для розшуку старожитностей» для розшуку старожитностей Наукового товариства Нестора літописця.

Розробив методику записування народної словесності, започаткував наукове осмислення етнології. Він викликав інтерес до фольклору в Англії, Америці. Випустив монографію «Дні і місяці українського селянина».Член –кореспондент Петербурзької академії наук. Випустив «Археологічні записки про Київ та його околиці». Перший ректор Київського університету.

В 1827 році у статті “про малоросійські народні пісні” він писав, що витоки мудрості треба шукати у простому народі – творці пісень, казок, міфології, від яких залежить витонченість, міцність і сила мови і літератури. Тим часом народна творчість заперечувалась і принижувалась.
Словесність Максимович розглядав як історію писаного і усного слова. Сліди усного слова він вважав особливо важливими і шукав їх і у тогочасній, і у давньоруській літературі, а найбільше в українському фольклорі. Він збирав народні пісні, казки, приказки, вишукуючи в них дух народу

Максимович був одним з перших систематизаторів фольклору. Аналізуючи українську народну творчість, він ввів у фольклористику відповідні дефініції, розділив пісні за змістом і тематикою на думи (вперше ввів це визначення і відмітив, що вони – виняткова причетність українських бандуристів), пісні козацькі, жіночі, обрядові, побутові, військові, бурлацькі, гайдамацькі, плясові, святкові, жартівливі і на підставі цих категорій порівнював психічний характер українського і російського народів: як наслідок, виходило, що росіяни є повні глибокого смутку і пошуків забуття.

Р. підготував друге видання свого збірника, але вже під назвою “Українскі народні пісні”. У передмові він знову підкреслив значення пісень і дум як історичних джерел. Михайло Грушевський вважав цей збірник маніфестом українського народознавства.