Журналістика й політичні процеси

Суспільство не може стати кращим, людянішим і гуманнішим без демократії, яка має звеличити особу. Воно змінилося, воно вже не може й не буде жити за старими схемами та настановами, воно стало іншим, як іншою стала й державність. Отож державність і є тим лакмусовим папірцем, за яким перевіряється " якість" преси та моральна якість окремого журналіста. Підкреслюємо це з єдиною метою: нагадати, що сьогодні, як і завжди, боротьба йде не за " свободу" преси, а за її завоювання - хто володіє засобами масової інформації, той володіє реальною владою. Отже: " політика - преса - влада" це той самий ланцюжок, який повинен підтримувати державність, а не тягнути її у безодню анархії та розбрату.

Політика – (з грец. - буквально: мистецтво управління державою, тобто сфера діяльності, ядром якої є завоювання, утримання та використовування державної влади. Якщо обійтися без деталізації (внутрішня, зовнішня політика), а також конкретизації щодо її сприйняття у вузькому розумінні (економічна, технічна тощо), можна сказати, що вона охоплює взаємостосунки держави, політичних партій, громадських рухів і об'єднань - у цьому суттєвий зміст як особи в суспільстві, так і проблеми демократії.

Оскільки відносини між ЗМІ та державою все ще залишаються крихкими, то нашу свободу висловлювання думок, можливо, варто модифікувати в процесі повсякденних державно-політичних дій, відповідно до наявних можливостей. Функції політичної влади стосовно преси (друкованої та електронної) мають полягати в тому, щоб захищати свободу і плюралізм суспільства, республіки, захищати право на самозбереження від намагання обмежити його шляхом підкорення вузьким і тимчасовим інтересам чи амбіціям.

Політика - явище історичне, вона неможлива без інформаційного процесу в суспільстві. Засоби масової інформації проявлять себе як матеріально-духовний компонент інформаційного процесу і, власне, стають засобом передачі, збереження, виробництва і розповсюдження політичних орієнтирів, культурних цінностей у суспільстві. Процес обміну актуальною інформацією між людьми існував на всіх етапах історії цивілізації і культури. У відповідності з цим існували і способи його реалізації, змінюючись, проте, кількісно та якісно в ході суспільного розвитку.

Освоєння цінностей минулого, здійснення закону спадковості в розвитку політики в різні часи відбувалось по-різному. Але завжди в цьому процесі зі своєю появою так чи інакше брали участь засоби масової інформації. Розвиток науково-технічного прогресу та одночасне зростання людських потреб в інформації сприяють появі нових і модернізації наявних технічних засобів комунікації. Із засобу передачі, збереження, виробництва і розповсюдження інформації преса, радіо і телебачення поступово перетворились на засіб цілеспрямованої інтерпретації політичної, соціокультурної інформації, а на сучасному етапі цей процес стає ще відчутнішим. Технічний тип засобів масової комунікації, поряд із природним (мова, міміка, жести тощо), має два види: традиційний (писемність, друк) і сучасний (радіо, телебачення, кінематограф).

Із прискоренням розвитку суспільного життя, демократизацією і гласністю в поле зору людини потрапляє дедалі більше фактів та ідей, подій і обставин, її свідомість постійно підпадає під вплив нових ситуацій, знань, уявлень і вражень. Людські установки сприйняття та відношення до явищ дійсності формуються в умовах, коли значна частина соціальної реальності сприймається не тільки безпосередньо, а й за допомогою інформації. Доречно у зв'язку з цим навести зауваження І.Сєченова про те, що " характер психічного змісту на 999/1000 дається вихованням у широкому розумінні цього слова і тільки 1/1000 залежить від індивідуальності". Тому винятково важливим є питання про те, як висвітлюються події, явища, факти, яка саме інформація подається масовій аудиторії, які форми і методи впливу на свідомість мас застосовуються. За Марксовим висловом, прогресивна преса " живе в народі та чесно поділяє з ним його надії та тривоги, його любов і ненависть, його радощі і прикрощі"; він називає її мовними узами, котрі з'єднують окрему особу з державою та цілим світом.

Коли звернути увагу на фактори політичної еволюції сучасних вітчизняних засобів масової інформації, то наріжним є справді народний характер політики держави, котра виражається в дієвому прагненні миру, загальнолюдської згоди. До числа факторів, які впливають на політичний рівень діяльності ЗМІ, слід віднести глибоку зацікавленість держави у розвитку національної системи засобів масової інформації, підготовці журналістських кадрів як політичних діячів.

Створюючи і розвиваючи систему ЗМІ як один із головних чин­ників демократизації, суспільство тим самим гарантує свободи для людей, захищаючи їх права та норми поведінки. " Дискредитація" цього процесу, поспішність, " погейкування" на журналістів (згадаймо горезвісне " підручні партії"), застосування до них ідеологічного насильства на шляху до гуманного демократичного суспільства, суспільства цивілізованого.

Реформа політичної системи в країні дозволяє критично оцінити загальноприйняте, не зрідка помилкове розуміння сутності засобів масової інформації, осмислити закони і принципи їхньої діяльності за нових умов.

У політичній структурі суспільства засоби масової інформації самостійний автономний політичний інститут. Як самостійний елемент політичної системи суспільства, вони виконують бінарну функцію: репродуктивну і продуктивну, тобто і реалізують, і творять політику. За своїм політичним значенням життєдіяльності суспільства вони виходять за межі рядового елементу, внутріпартійного життя. Для кожної держави питання про засоби масової інформації - це питання насамперед політичне, тому зберігає силу і ленінський вислів, що " преса є центр і основа політичної організації".

Демократизація значно збільшила діапазон дії ЗМІ, сферу їхнього впливу. Вона дає простір пошукам нового змісту, нових форм і методів діяльності, творчій атмосфері. Закономірності сучасного стану та подальшого розвитку засобів масової інформації такі:

- досягнення і розвиток засобів масової інформації перебувають у прямій залежності від рівня розвитку суспільних відносин у країні;

- засоби масової інформації не можуть бути дієвими, якщо не дають оперативної, повної і правдивої відповіді на соціально-політичні проблеми сьогодення, якщо не вказують конкретних шляхів розв'язання порушених проблем;

- засоби масової інформації розвиваються та удосконалюються, змінюючи свої зв'язки з життям трудящих, спираючись на допомогу і підтримку держави, видавців;

- розвиток засобів масової інформації немислимий без зміцнен­ня їх матеріально-технічної бази;

- робота в засобах масової інформації немислима без політичної діяльності журналістів (тут варто вести мову і про політичну кар'єру журналістів), їхнього чесного служіння в ім'я створення нового суспільства.

Сьогодні питання кореляції політики, засобів масової інформації та влади привертають увагу всіх, у тому числі політиків, державних діячів, журналістів, і дозволяють по-новому оцінити їхню роль у сучасному суспільстві. Такий погляд тим доречніший, коли зважити, що ЗМІ як центральна ланка цієї тріади, по-різному використовуються різними політичними силами. За відносної правової стабільності ЗМІ в суспільстві все ще маємо приклади небезконфліктної ситуації з владними структурами: законодавча влада приймає закони та правові нормативні акти діяльності ЗМІ, виконавча нерідко стримує їхню дію (згадаймо репліку колишнього президента СРСР М. Горбачова про потребу припинити на якийсь час дію Закону про пресу!), судова дедалі більше займається позовами до ЗМІ, а її рішення нерідко суперечать законності.

Подекуди діяльність засобів масової інформації зводять до про­тистояння станів: " правих" і " лівих", " партійних" і " незалежних". Цей конфлікт окремих загонів преси почався в другій половині 80-х років як наслідок широкої демократизації суспільства, встановлення гарантій гласності, свободи слова, політичного плюралізму. " Громадянська стурбованість", " обов'язок перед народом", " біль за країну", " визнання провини", " правда історії", " вибір шляху" - ці терміни активно використовуються і журналістами і політиками як правого, так і лівого крила.

В цій ситуації в центр журналістської діяльності стали проблеми обов'язку перед суспільством і захисту наданих ним цінностей: як поєднати світ планети, країни і світ людини, яка її політична відповідальність, які цінності вона прагне надбати?

Засоби масової інформації як чинник соціального управління та елемент державності здатні ефективно впливати на стан і розвиток соціально-політичних процесів, адже в природі ЗМІ закладені значні потенційні можливості участі кожного громадянина в політичних і державних справах шляхом висловлювання особистої думки, колективного обговорювання соціально-політичних проблем на сторінках газетно-журнальної періодики, в телерадіопередачах та соціального контролю за виконанням суспільно значимих рішень.

Ці функції засобів масової інформації у повному обсязі і послідо­вності не " працювали" за умов адміністративно-бюрократичної моделі соціалізму. До недавнього часу функції ЗМІ (і сама їхня діяльність) розглядалися принаймні як " додаток" до адміністративно-командної системи управління, як спосіб однобічного ідеологічного впливу, як канал трансляції ідеологічних вказівок згори.

Як уже зазначалося, нині ЗМІ набули тих функцій і властивостей, котрі створюють умови для вільного висловлювання думок, відстою­вання різноманітних інтересів у рамках політичних структур суспільства. Специфіка їхньої діяльності проявляється перед усім у створенні інформаційно-політичного, психологічного клімату в суспільстві, в умовах якого колективно вироблене рішення може бути силою громадської думки, піддане " гуманітарній експертизі",

соціальному контролю.

Помилковою є думка, начебто засоби масової інформації виконують лише інформативну функцію. Таке твердження спростовується тим, що як " четверта" влада, вони формують громадську думку і в кінцевому результаті - громадську свідомість та поведінку людей.

Протягом усієї історії духовна культура засобів масової інформації зазнавала всіляких змін " метаідей" та базових установок. У 20-ті роки журналістика утверджувала історичну необхідність революційної боротьби за створення соціалістичного суспільства, вільного від експлуатації. Згодом, у 30-50-ті роки, на місце цієї домінуючої установки висувається інша: утвердження нового суспільного ладу і нової людини. Перемога у Великій Вітчизняній війні дала журналістиці новий стимул для утвердження соціалістичної ідеї. 60-80-ті роки, як третя фаза журналістського процесу, - роки зміцнення соціалістичних ідеалів і ціннісних орієнтацій. " Друге дихання" цієї фази ми пов'язуємо з квітнем 1985 року, а саме - з курсом на демократизацію і гласність, на загальнолюдські цінності.

У державній практиці країни склалися певні жорсткі стереотипи взаємовідносин ЗМІ і влади (невизнання інформаційної, " четвертої" влади), ЗМІ і держави (відсутність належного конституційно-правового статусу преси, радіомовлення, телебачення). Унікальне й парадоксальне становище ЗМІ, на яке звернув увагу Дін Раск, полягає ось у чому: законодавча влада контролюється через вибори, виконавча - призначенням або відповідальністю перед парламентом, судова - одним із двох цих механізмів. Діяльність ЗМІ до недавнього часу в нас ніяк не регламентувалася. Спорадичний характер взаємозв'язків між владою (законодавчою, виконавчою, судовою) та ЗМІ (інформаційною) змінюється порівняно стійкою кореляцією. Тому створення стабільного конституційно-правового статусу діяльності ЗМІ - проблема все ще актуальна і суттєва. На зміну компартійній сваволі (одноосібне право КПРС на ЗМІ як власність і право безконтрольного керівництва ними) прийшов реальний механізм здійснення реальної свободи засобів масової інформації. Правом створювати органи ЗМІ наділені всі політичні партії, громадські організації та об'єднання, ради, трудові колективи, об'єднання громадян і окремі громадяни.

Преса - парламент - президент. Означена тріада традиційна для політичного процесу в демократичному суспільстві, і преса в ньому стає визначальним інституціальним чинником, який, по суті, є спектром суспільно-політичного виміру людської спільноти, нації, народу. За її допомогою в суспільстві забезпечуються права прозорості політичних процесів (а на цьому підґрунті - вільний вибір правлячої еліти, точніше, " влади гідних"), організацій суспільно-політичних інституцій і контролю над ними, можливість вільного отримання інформації про суспільне життя та його проблеми.

Більше того: рухаючись вектором до " відкритого суспільства" /Б.Рассел, К.Поппер, Дж.Сорос/, ми будуємо таку соціальну систему, яка базується на самозбереженні та безпеці нації, на визнанні самоцінності й суверенності особистості, людських спільнот. Отже, у відкритому суспільстві й журналістика має бути відкрита, тобто саме преса і належить забезпечувати прозорість державних, політичних, економічних перетворень зводиться до громадянського суспільства. В цьому її унікально виняткова роль.

У суспільно-політичному вимірі роль преси не зводиться до посередницької місії виконання репродуктивної функції, - вона стає організуючим елементом політичного життя (тобто виконує функцію власне продуктивну). По суті, це " соціальне замовлення" суспільства мас-медіа, що підтверджують дані соціологічних досліджень.

За коротку історію сучасного українського парламентаризму ми пересвідчились у всезростаючій ролі мас-медіа в ході парламентсько-президентських виборів: від природних контактів з пресою до загравань із нею, від співробітництва з наявними ЗМІ до створення " власних /спонсорських". І сьогодні саме ця мішанина в системі українських ЗМІ визначає обличчя досить безладного політичного процесу.

Зрозуміло, що сьогоднішній хаос у соціально-політичному, економічному та культурному житті країни набув би іншого характеру/обличчя, якби " аксіоми влади" /І.Ільїн/ не лише декларувалися, а й були стандартами демократичного устрою суспільства:

- влада не може належати нікому, крім правового повноваження (" верховенство закону");

- влада в межах кожного політичного союзу повинна бути єдина;

- влада має здійснюватися найкращими людьми, які задовольняють етичний і політичний ценз;

- політична програма влади може охоплювати лише такі заходи, котрі ставлять за мету загальний інтерес;

- програма влади може включати лише ті заходи й реформи, які можна здійснити;

- влада принципово пов'язана з розподільною справедливістю, вона має право та обов'язок відступити від неї тоді й лише тоді, коли цього вимагає підтримка національно-духовного державного буття народу. Отже, реалізація цих " аксіом влади" є джерелом державної сили та політичного здоров'я України.

Приєднуємось до думки тих, хто вважає, що в основі самої ідеї держпідтримки ЗМІ лежать два взаємопов'язаних аспекти однієї функції:

- висвітлення діяльності органів влади;

- висвітлення виборів.

У цій інформаційно-представницькій функції все ж головною, на нашу думку, є " іміджева" домінанта зі своїми двома векторами:

квазіоптимістичним - " ви не помилилися у своєму виборі! " та засте­режливим - " не помеліться у виборі! ". Отже, влада тут є власником, котрий: а) безумовно " влазить" у політику свого ЗМІ; б) розглядає це ЗМІ як спосіб " влізти" у політику держави та впливати на неї. У передвиборчому марафоні влада визначає програмну політику кампанії та " політичність" власного ЗМІ. Не соромиться вона і заангажування під свої програмні цілі й так звані " інші ЗМІ". Не поодинокі і факти альянсів влади з корпоративною пресою тощо.

У журналістському середовищі циркулює теза: " Влада дарує журналістам свободу в обмін на їхнє слово". На підтвердження наводиться " мартиролог" видань (" Всеукраинские ведомости", " Правда України", " Політика"). Гірка правда... А номінальні опозиційні мас-медіа часто відображають лише боротьбу певних кланів за вплив у президентській адміністрації і швидко втрачають свою опозиційність залежить від неформального наближення їхніх " спонсорів" до керма української політики та до бюджетно-фінансової " годівнички". Інші номінально незалежні ЗМІ (часом дуже критичні до певних осіб в уряді) насправді підтримуються впливовими постатями у президентській адміністрації задля зменшення впливу своїх конкурентів у тих самих владних коридорах.

Привертає увагу й стильове віяло інформації в пресі за своїм характером: від об'єктивно-нейтральної до суб'єктивно-оцінювальної (остання здебільшого має таку модифікацію, як провокаційно-іронічна). Завдяки конкурентній боротьбі (між владними фінансово-політичними кланами та самими мас-медіа) суспільство все ж таки отримує правдиву інформацію про стан держави та її політику, подається не зрідка і кваліфікований аналіз цієї інформації. Проте наукові дослідження засвідчують, що кількість такої інформації має тенденцію до скорочення - прямо пропорційно часові наближення президентських виборів. Особливо ж наочна тенденція до скорочення притаманна високоякісній аналітиці (політичній, економічній, культурологічній), призначеній інтелектуальній еліті суспільства. З цього погляду підґрунтям для роздумів слугують номінації за 1998 рік в журналістській сфері - газета " Факт и комментарии", телеканал " Інтер", журналіст (шоумен М.Вересень?!). Така ситуація не сприяє утвердженню і розповсюдженню елітарних ЗМІ. А незалежна позиція еліти (еліта - це не можновладці, а творча потуга соціуму) може істотно завадити владним примхам нинішніх можновладців, котрих політологи часто визначають як " квазіеліту", або " постномен-клатуру".

На цій хвилі інтенсивно розвивається масова (бульварна) преса, яка подає типовий " спонсорський" погляд на світ (С.Грабовський). З її допомогою формуються такі підсвідомі соціально-психологічні стереотипи як тотальна деморалізація суспільства і створення у людей хибного, надзвичайно заниженого уявлення про цінності людського буття та зовнішній світ, нав'язування думки про безперспективність змінити себе і суспільство. Хоча в сучасному політично-сакральному лексиконі чи не найуживанішими нині є поняття " національна ідея", " українське відродження", " національна культура". Не будемо перебільшувати: " спонсорські" ЗМІ не визначають інформаційного обличчя України, але вагомо впливають на ефективність інформаційної політики держави, а точніше, на сам політичний процес у країні. Зрозуміло, що в час парламентсько-президентських виборів їхній ККД різко зростає. Якщо вірити інформації власне вітчизняних мас-медіа та українських журналістів (а вони знають, що кажуть), то " спонсорська" карта вітчизняних ЗМІ на кінець 90-х рр. персоніфікована таким чином:

- ПРЕСА - " Фактьі и аргументьі" (Сергій Осика, Віктор Пінчук), " День" (Євген Марчук), " Столичньїе новости" (Вадим Рабінович), " Вечерние вести" (Юлія Тимошенко), " Сегодня" (Ігор Бакай), " Голос України" (Павло Лазаренко), " Зеркало недели" (Юрій Орликов, Олександр Разумков, Павло Лазаренко) " Україна і світ сьогодні" (Анатолій Матвієнко), " Бізнес" (Євген Марчук, Сергій Мельничук), " Киевские ведомости" (Олександр Дубілат, Михайло Бродський), " Товариш" (Олександр Мороз), " Хрещатик" (Олександр Омельченко);

- ТБ і РМ - " 1 + 1" (Олександр Волков, Борис Фуксман), " ІSTV» (Ігор Бакай, Володимир Гусинський), " Ера" (Вадим Рабінович, Сергій Осика, Андрій Деркач), " СТБ" (Володимир Сивкович), " Інтер" (Володимир Горбулін, Ігор Плужников, Олександр Зінченко), " Гравіс" (Олександр Волков, Віктор Лешик), " Ютар" (Павло Лазаренко), " Супер-нова" (Вадим Рабінович, Омер Арфуш), " Столиця" (Олександр Омельченко), " Радіо ЮТАР" (Михайло Бродський, Павло Лазаренко), " Радіо Довіра" (Олександр Дубілат, Павло Лазаренко).

Слід уточнити: ці спостереження не претендують на абсолютну точність і узагальнені на початок лютого 1999 року, а коли це видання побачить світ картина, безумовно, буде інша. Хтось закриється, у когось зміниться " спонсор", хтось новий кинеться у бій, бо почнуться президентські вибори. І в цьому дивного нічого немає: політика, а надто виборчий процес, не робиться без опори на голос і вплив мас-медіа на суспільну свідомість народу, електорату.

Зрозуміло, що в такі часи модернізуються інформаційні технології впливу на суспільну свідомість. Політичний інфантилізм, який мінив політизацію свідомості мас, ознака нинішнього " животіння" народу. Цей політичний інфантилізм мають " розбити" саме мас-медіа. І вони, разом з політично-бізнесовими кланами, вдаватимуться до інформаційних війн, технологія яких відома: від інформаційно-о авантюризму до політичного екстремізму (на нижчому рівні це лає такий вигляд: плітка - пошук компромату). Але щоб таке асоціативно-упаралелене міркування з прозорим натяком на можливі майбутню президентську постать: " Третій, або оптимальний" Президент України має бути м'якшим, ніж генерал де Голль, гнучкішим, ніж генерал Ярузельський, таким же хитрим, як генерал Алієв, і таким же симпатичним, як генерал Шеварднадзе (В.Войтенко). Вгадали, про кого мова? Щоправда, " географію" імен генералів можна буде надалі і розширити: Ейзенхауер, Чан Кайші, Піночет і т.д.

Геніальне та пророче Франкове " Нам пора для України жить! " маєстати кредом журналістської діяльності, політичних і державних /стремлінь наших можновладців, які найбільше цінували б модальність політики і влади. Преса, Парламент, Президент як поняття та інституції мають багато спільного. І не тільки тому, що починаються з однієї літери - три " П". Усі вони виступають за Реформи.

Останнім часом у працях професійних політологів поняття 'політичний ландшафт" розглядається як категорія політичного аналізу. Як правило, під цим терміном розуміють сукупність параметрів політичного процесу, характерних для певної території. В окремих випадках автори уникають територіальної прив'язки і роблять таке поняття синонімічному термінові " політична культура". Проте, коли зіставити домінантні параметри цих термінів, то очевидною стане їхня відмінність, оскільки політична культура являє собою 'ціннісно обумовлений, транслюючий позитивні для суб'єкта традиції владування і втілений в найтиповіших для нього формах здійснення владних ролей і функцій стиль політичної поведінки" (О.Соловйов).

Зрозуміло, що будь-який політичний процес має просторовий вимір, а базовою категорією його аналізу є політичний простір. Методологічною основою досліджень політичного простору, на думку вчених, має бути хорологічний /від грецького - місце/ аналіз політичного процесу. Цей метод базується на територіальній диференціації явищ, несхожості місць, закономірностях територіальних відмінностей, зв'язок явищ із місцем, територією. Переконливою ілюстрацією цього може слугувати поляризація політичних уподобань на заході і сході, центрі і півдні нашої країни.

У зарубіжній літературі оперують поняттям " культурний ландшафт" (Карл Зауер), в окремому випадку слугує ще поняття " ландшафт політичної культури", під яким розуміють культурний (політичний ландшафт як колективна автобіографія, яка відображає смаки, цінності, прагнення і страхи певної культури) політичної групи (П.В. де ла Блаш).

Політичний ландшафт відображає політику центрального чи регіонального уряду. Звідси і беруть початок поняття " національний політичний ландшафт" чи " регіональний політичний ландшафт", і, як його синонімічні уявлення, - " національна політична культура" та " регіональна політична культура". Зауважимо, що, як правило, центральна влада прагне зробити зміни в ландшафті. Ідеологізація політичного ландшафту, з одного боку, є відображенням політичної культури, а з іншого покликана впливати на масову свідомість. Не випадково радикальний розрив з минулим у країнах Балтії, Закавказзя, в Західній Україні символізувався зняттям пам'ятників Леніну, перейменуванням площ і вулиць, заміни пам'ятників (в Узбекистані пам'ятник К.Марксу на пам'ятник еміру Тамерлану), символів дер­жав тощо. Водночас візуальний політичний ландшафт Сходу, півдня країни, автономної республіки Крим відповідно до політичних уподобань та амбіцій лівих партій відрізняється збереженням символіки радянських часів.

З кількох визначень " політичного ландшафту" нам імпонує визначення Туровського, котрий розглядає його як просторово ор­ганізовану систему, яка включає в себе феномени політичного життя, природні умови і володіє територіальністю (протяжність, площина). Таким чином, можна виділити основні складові цього поняття:

- кожний конкретний політичний ландшафт займає конкретну територію;

- політичний ландшафт зв'язаний з іншим його компонентом - природними умовами;

- політичний ландшафт зв'язаний з політичним процесом, із системою політичних змін.

За цих умов закономірним постає питання про політичну екологію, яка вивчає як вплив природних умов на політичну культуру, так і вплив політичних сил на довколишнє середовище (згадайте Велику Китайську стіну, Берлінську стіну, Біломорканал, каскад штучних морів на Дніпрі, атомні електростанції в найзаповітніших місцях України, палаци, " споруди віку", греблі тощо). Власне кажучи, уявлення про Батьківщину - це і є політизація природних ландшафтів. З точки зору ландшафтної карти ідеальна держава повинна мати гори вздовж своїх кордонів і рівнину посередині (близьким до описуваного розподілу форм рельєфу володіє Франція). Наявність внутрішніх бар'єрів може стати каталізатором сепаратизму та регіоналізму (зона Криму, Карпат, Закарпаття). Навіть у наш час проблема національної безпеки легше розв'язується в державах з елемента­ми природного захисту /Сан-Маріно/. З іншого боку, держави, що не мають " опори на природу", традиційно відчували напади ззовні і втрачали незалежність (Польща, Україна).

Під впливом природи формується національна політична культура, ціннісні орієнтації. Для національної політичної культури природа є " поетичним простором", апеляція до якого характерна для націоналізму, котрий може базуватися на понятті " топофілія", тобто " любов до місця", в даному контексті - до місця, насиченого політичним смислом.

Творча діяльність людського розуму, що не виражена в ландшафтній морфології, як чинник ноосфери теж присутня в системі елементів політичного ландшафту. Серед цих елементів важливу роль відіграють політичні ідеології. Особливе місце в політичному ландшафті займають також життя і творчість видатних людей пасіонаріїв. Украй важливими елементами політичного ландшафту є політична продукція: засоби масової інформації (в нашому розумінні - преса) з їхніми технологічними проблемами концентрації, координації та кооперації (в пікові години політичної ситуації, приміром, виборчі кампанії, наша теорія трьох " К", думається, є найдоцільнішою і ефективнішою), література, живопис, музика, кіно, архітектура, скульптура, наукова й філософська творчість, процеси відтворення політичних ідей. Приміром, прикладом підвищення наукової та філософської творчості в передвиборчому марафоні може слугувати оголошений всеукраїнським об'єднанням " Громада" конкурс " Громада -Україні XXI століття" на здобуття премій 1998 року за вагомий інтелектуальний додаток до подолання соціально-економічної кризи та розвиток громадянського суспільства в Україні.

З точки зору висунутої нами в розрізі політичного ландшафту те­орії трьох " К" /концентрація, координація, кооперація найвиразнішою наприкінці 90-х була преса Західної України, в якій кількість зареєстрованих періодичних видань складало понад 20% від загальної кількості газет і журналів України. Це видно з аналітичного звіту " Українського медіа-бюлетеня".

На політичній арені України (на кінець першого десятиліття незалежності) зареєстровано понад півсотні політичних партій. Стратегію і тактику парламентських /президентських/ виборів оцінювати завжди корисно і цікаво, зважаючи при цьому окремі спостереження щодо використання преси як головного чинника виборів /з урахуван­ням досвіду попередніх кампаній/.

Ясна річ, у ході передвиборчої кампанії розв'язання пропагандистських проблем за допомогою преси є, зрозуміло, найактуальнішим. Адже йдеться про те, щоб за невеликий проміжок часу надати виборцю максимум інформації про свій виборчий блок, партію чи кандидата. На наш погляд, це немислимо без вирішення проблем щодо стилю актуалізації іміджу. Під цим терміном ми розуміємо створення агітаційних матеріалів для кампанії в єдиному стилі.

Наші спостереження показують, що найефективнішою основою концепції (механізму актуалізації іміджу за допомогою друкованого видання (газети, буклету, листівки) є його особлива структура, а також специфічний поділ випусків/номерів відповідно до їхнього функціонального призначення.

Періодичні видання за функціональним призначенням можна умовно класифікувати на презентаційні, агітаційні та сигнально-інформативні. Перші репрезентують кандидата /блок, партію/, відповідаючи на запитання: хто кандидат? чому він потрібен виборцям? Агітаційні видання, як правило, складаються з трьох нерівних частин: опис небезпеки, яка загрожує соціуму; опис шляхів боротьби з цією небезпекою; стислий виклад програми зі " слоганами", гаслами, закликами, що мобілізують соціум на боротьбу з небезпекою. Один з " ударних" номерів присвячується повному викладу програми з відповідними соціально-політичними, економічними, культурними розділами. Сигнально-інформативні видання інформують виборця про те, що певна політична сила, і закликають голосувати за неї. Як правило, цю інформацію складають 5-10 ударних " слоганів" (тез) політичної сили. Такий в цілому механізм дії заангажованої політичними силами/лідерами преси у передвиборчому марафоні.

За іншими моделями діють власне партійні видання, газети й листівки окремих кандидатів, проте і для них властива вказана концепція і архітектоніка пропаганди та агітації, яка базується на кон'юнктурному практицизмі.

Отож, розв'язання в ході передвиборчої кампанії кратологічних проблем неможливе без засобів масової комунікації, що формують громадську думку, впливають на суспільну свідомість і поведінку. Преса в такому разі виступає в ролі регулятора соціальних відносин, а журналістика в цілому - як політико-комунікативний чинник у соціальній сфері, котрий гарантує певною мірою ефективність впливу на маси. По суті справи, преса діє у заданому алгоритмі: для неї влада - це в першу чергу " влада для", а вже потім " влада над". Питання ж " хто править? " модифікується таким чином у питання " як влада править і як треба правити? " По суті, преса як головний транслятор гуманітарних підвалин влади творить і має творити національно-політичну стратегію консолідації суспільства. Влада має пам'ятати давньокитайське правило: " Краща влада та, про існування котрої підлеглі й гадки не мають".

Нові технології взаємозв'язків та взаємовідносин політики, ЗМІ і влади потребують нині розв'язання цілого набору проблем у цей мутаційний період розвитку суспільства і викликані до життя рядом суттєвих обставин часу:

- різким зростанням впливу засобів масової інформації та зіткненням ЗМІ, надто преси, з комплексом економічних труднощів (дефіцит паперу, підвищення розцінок на поліграфічні та транспортні послуги, і, як наслідок, - різкий стрибок передплатних цін), що ніяк не сприяє розширенню гласності в умовах політичного плюралізму та становлення багатопартійної системи в країні;

- необхідністю національного регулювання преси, радіо, телебачення в Україні, вдосконалення всієї системи ЗМІ та врахування динаміки змін у ній;

- помітною конкурентністю ЗМІ, приватизацією їх, проникненням приватного капіталу в систему ЗМІ при збереженні за державою адміністративного й технічного контролю за її інфраструктурою, тоб­то володіння інформацією тими чи тими політичними силами або партіями;

- необхідністю партійно-політичного ангажування каналів масо­вої інформації, тобто володіння інформацією тими чи тими політичними силами, партіями, які склалися і законно діють у суспільстві.

Підкреслимо, що питання володіння інформацією - це, по суті справи, питання про владу, про політику. ЗМІ якраз і є тим необхідним і цементуючим ланцюжком між ними.

Усі політичні розбіжності мають базуватись на певній суспільній ідеології, з якою погодилися всі громадяни. Ця суспільна філософія стверджує унікальний характер людської особи та її стосунків з співгромадянами. Тільки в цьому разі можна плідно розвивати громадянське суспільство, яке дотримується спільних поглядів на гуманізм, загальнолюдські цінності, що в кінцевому підсумку значно важливіше, ніж усілякі політичні розмежування. Зараз ця загальна політична, суспільна філософія суттєво важлива для того, аби громадяни відчули довіру до влади, до держави як такої. Чи ж можу я вірити своєму урядові як представнику державної влади, якщо я не переконаний, що він справді турбується про мій добробут і добробут усіх громадян, а не лише тих, хто поділяє його політичні установки?

Засоби масової інформації - частина системи отримань і противаг, котрі на доповнення до класичної тріади гілок у державі (законодавчої, виконавчої, судової) забезпечують стабільність громадянського суспільства.

Уже традиційною стала формула становища преси, згідно з яким її називають " четвертою" владою, не залежною від перших трьох. Усе так, але, на нашу думку - думку окремих спеціалістів, тут є важливий акцент. А саме: преса - не четверта влада після перших трьох, вона стоїть окремо, хоч і пов'язана з ними. Справа в тому, що на трьох гілках дерева державної влади пресі, за загальним правилом, немає місця. Вона повинна бути " поза", тобто рости на дереві влади суспільства та бути його оком - друкованим чи електронним, але стежити за тим, щоб дерево державної влади не загнило і всі гілки його росли б у достатній злагоді та співробітництві між собою на користь суспільства і кожного члена, кожної людини.

Інформаційна діяльність - один із основних способів життєвості політики (партій, громадських організацій та рухів) і існуванням влади. Ефективність політики і влади прямопропорційна ефективності діяльності ЗМІ, детермінованої їхнім конституційно-правовим статусом у суспільстві, тими орієнтирами, що утвердилися в умовах гласності та демократизації. А ступінь ефективності роботи ЗМІ безпосередньо зв'язана зі ступенем об'єктивності, достовірності журналістської інформації, котра має бути значущою, необхідною, практично вживаною.

Форми, методи політичної діяльності держави, партій, громадсь­ких організацій, рухів та їхніх ЗМІ залежать від рівня та потенціалу інформування як діяльності, що ми її звично розуміємо як будь-яку практичну діяльність людини, суб'єкту. Інформування як діяльність має специфічні характеристики:

- це - інтелектуальна активність, що втілює в собі здатність політичних сил відображати об'єктивну реальність і змінювати її відповідної поставленої мети;

- це - організаційно-регулююча активність, покликана упорядку­вати практичну роботу засобів масової інформації;

- це - прогностична активність, котра об'єктивується у відповідних рішеннях і діях.

Інформування базується і вбирає в себе політичні, соціальні, економічні та духовно-ідеологічні технології діяльності ЗМІ. Характер цих технологій полягає в тому, що вони мають цивілізовану спрямованість, обґрунтованість позицій та принципів політичних та державних інституцій, і, нарешті, їхнім спільним об'єктом є люди, їхня праця, суспільні відносини, свідомість і поведінка громадян, а не управління виробничими процесами.

Інформування як засіб управління приводить до різноманітних ефектів: знання, переконання, дії. При цьому в його характері використовується в основному принцип " аргументації до публіки" (Аристотель), хоча не виключені й інші - аргументація до престижу, аргументація до " загальної платформи" тощо.

Засоби масової інформації водночас являють собою підсистему соціальної системи, їх незрідка визначають як інструмент демократії, соціального управління, що цілком, справедливо, але недостатньо для розуміння сутності цих засобів. Якщо це інструмент, то хто ним володіє?

У літературі це питання залишається дискусійним. Зарубіжні дослідники майже одностайно дотримуються думки, що господарем засобів масової інформації є самі журналісти. Своєрідною концептуальною калькою з зарубіжних теорій та доктрин стає наша вітчизняна концепція, коли ототожнює діяльність засобів масової інформації з журналістикою. Офіційна доктрина стверджує, що засоби масової інформації перебуває у віданні політичної, державної і соціальної структур суспільства.

У зв'язку з цим уявляються плідними ідеї про духовне вироб­ництво суспільства. Засоби масової інформації - суттєва частина ду­ховного виробництва суспільства (котре, як і всяке інше виробництво, складається із знарядь і засобів виробництва та людей). Як знаряддя виступають друкарні, телецентри, радіостанції, видавництва, редакції тощо; як люди - це професійно зайняті на даному виробництві фахівці - журналісти, оператори, режисери, поліграфісти тощо; та й весь народ, усі члени суспільства, оскільки вони беруть участь у духовному виробництві і споживанні прес- теле- і радіоінформаційно-духовної продукції.

Розвиток засобів масової інформації (а звідси і органічне зрос­тання ефективності їхній діяльності та впливу на політичні процеси, ситуації, орієнтири) включає в себе, щонайменше, три взаємпов'язаних процеси:

- оновлення матеріально-технічної бази ЗМІ, використання новітніх досягнень науки та техніки в галузі інформатики;

- безупинне вдосконалення професіоналізму фахівців - журналістів, видавців, операторів, режисерів, поліграфістів тощо;

- дедалі широке, різнобічне і постійно зростаюче залучення громадян до діяльності ЗМІ з тим, щоб вони точно, повно, в реальному масштабі часу виражали громадську думку.

Одне з найчастіше вживаних звинувачень на адресу ЗМІ з боку бюрократичного апарату полягає в тому, що вони, мовляв, перетворились на вотчину журналістів (так можна дорікати хірургові, що він перетворив чуже серце на об'єкт свого впливу). Журналісти, режисери, поліграфісти та інші, зайняті в інформаційно-духовному виробництві спеціалісти, звичайно, володіють функціями влади і в певних умовах можуть зловживати ними. Але більше це справедливо щодо будь-якого політичного чи державного працівника, котрий вважає дану територію, де він " править", повністю " своєю", тобто справді вотчиною, і це, до речі, не хвилює апарат, а всебічно підтримується ним. Тут можна рефлексувати і на широковживане авангардне поняття " незалежна преса": чи ж незалежна вона, наприклад, від позиції редакційного колективу або засновника.

Зважаючи на вище сказане, наголосимо на головному надбанні щодо цієї проблеми: на зміну авторитарному парткерівництву (видавець завжди правий, на те він і видавець?!) прийшла паритетність відносин на основі дотримання конституційно-правових принципів за умов політичного плюралізму.

Практика перебудови висвітила справжню роль засобів масової інформації в житті суспільства. Ніколи раніше вони не користувалися таким авторитетом у народу і, хоч як це парадоксально, ніколи раніше на них не сипалося стільки критики та різних звинувачень. ЗМІ на ділі стають і механізмом, і гарантом модернізації - як усього суспільства в цілому, так і його політичної та державної структури. В громадській свідомості складні й неоднозначні процеси переосмислення та оновлення світоглядних, політичних, моральних, інших духовних цінностей, які становлять сутність демократичного суспільства, відбуваються за активної участі ЗМІ. Ця обставина накладає на їхньої діяльність особливу, підвищену відповідальність.

Керуючись ідеями та цілями цивілізованого суспільства, преса, радіо, телебачення згуртовують народ, виражаючи його інтереси, використовують для цього багаті можливості журналістики. Відповідно до потреб аудиторії росте й урізноманітнюється арсенал форм і методів їхньої діяльності, тобто зростає культура журналістської праці.

Об'єктивно пресі доводиться здебільшого діяти в просторі між протидіючими силами. Одні газети і телерадіостанції працюють так, як вважають за потрібне. Іншим доводиться озиратися на Сціллу і Харібду. Але всім нелегко, простого життя для журналістів немає.

Отримавши в останні роки чимало політичної свободи, преса опинилася під пресом економічної, фінансової та іншої залежності. Рідко яке видання може вижити самостійно, абсолютна більшість газет, журналів, телерадіостудій змушені жити на дотації з боку, в тому числі й рекламодавців. Звідси виникає множинність питань про те, який насправді стан справ сьогодні у сфері ЗМІ і яка доля чекає їх завтра?

Світло гласності, плюралізму думок, можливість не озираючись та не вагаючись говорити і писати правду - гостру, болючу, що стала довгоочікуваними гіркими ліками для знесиленого, хворого соціального організму, зняття білих плям з історії життя та виживання українського народу, історії далекої чи зовсім недавньої, але однаково близької, рідної і цілющої для духовності нації та духовності кожного із нас, - усе це зробило і робить свою неповторну й неоціненну справу в економічному, політичному, духовно-культурному та морально-патріотичному відродженні України. Ідея національного відродження базується на прагненні побудувати цивілізовану, демократично-правову державу світу.

Демократія - це експеримент свободи, чистота якого залежить від узгодженості чесних і благородних устремлінь із діями всього суспільства. Демократія повинна вміти захищатися від екстремізму. Тому сьогодні таке актуальне завдання протидії так званій п'ятій владі (мафії всіх різновидів). Певної дискредитації ролі ЗМІ в суспільстві припускаються ряд видань і програм (утримання за рахунок комерційних структур, прихована реклама, публікації та передачі на замовлення). Позбутися цих вад преса зможе лише через самоочищення, актуальну внутрішню гласність, професійну нетерпимість до подібного.

Людська цивілізація постійно продукує, опрацьовує та передає величезну масу різноманітних повідомлень. Суспільство як системний організм не може існувати без безперервної циркуляції в ньому різнобічної інформації. Нинішній етап суспільного розвитку пов'язаний з інтенсивним інформаційно-технологічним прогресом. Однією з галузей останнього є мас-медіа. Електронний вік примушує нас по-новому подивитися на роль соціальної інформації, зокрема, на силу публічного слова, втіленого в друкованій продукції чи в радіо- і телепередачах. Дія сила - у прямому впливі на масову свідомість, на суспільну психологію, на моральний стан і емоційний тонус населення.

Журналістика завжди була каталізатором потужних соціальних процесів. Не буде перебільшенням твердження, що силою смислової інформації можна привести в рух всю планету людей. А там, де багатомільйонні маси, - там головна політика, а разом з нею і відповідальність перед обличчям історії.

У процесі перебудови, трансформації нашого суспільства журналістський корпус став ініціатором, організатором тенденцій та ідей демократизму. В результаті стало очевидним - соціальна роль ЗМІ неабияк зросла, так само як і зросла в цілому їх соціально-політична відповідальність.

Інформаційне поле сьогодні вкрай ускладнилося (на 1999 рік зареєстровано більше 8000 видань, щоправда з них регулярно виходить лише близько 2000(?!)). Воно визначає багато особливостей політичного життя, ринку масової інформаційної продукції, стану культури в цілому. Якість цього поля залежить від цілеспрямованості зусиль зацікавлених структур і рівня професіоналізму працівників мас-медіа.

Проблема " мас-медіа як інструмент політичного бізнесу" - багатоаспектна. Серед головних політичних технологій виборчих кампаній вплив на мас-медіа - одна із наріжних (поряд з фінансовими ресурсами і центрами по розробці політичних технологій). Ми уже звертали увагу на те, що останніми роками ЗМІ структуровані за підтримкою різних політичних " акторів". Інтригою поточної політичної ситуації є надзвичайно жорстока конкуренція політичних команд всередині влади, у тому числі й президентської. Водночас рівень аналітичності преси знизився, зате дуже різко зріс рівень їхньої сим­волічності. Склалася якась мова знаків і символів, зрозумілих політичним акторам і абсолютно незрозумілих громадськості. Політичні групи, використовуючи цю мову знаків і символів, спілкуються ніби лише між собою.

Сьогодні, після кількох років сплеску політичної активності суспільства настала смуга нового відчуження людей від влади. Особливість цього " нового" відчуження у тому, що воно виникло у суспільстві, яке в своєму русі від тоталітаризму збагатилось деякими ознаками демократії, такими, як альтернативні вибори, політичний та ідеологічний плюралізм, відносна свобода слова і преси. Проте ці елементи демократії сьогодні стають засобами і інструментами недемократичного розподілу влади. Очевидна приватизація влади. Якщо в колишній, радянській системі політика домінувала над економікою, всупереч вихідному марксистському принципу, то в нинішніх умовах цей принцип мовби торжествує - політика стає похідною від економіки в найбільш примітивному варіанті: у кого гроші, у того й влада. Звідси бере початок така нині наболіла, пекуча тема як " Влада, політики, бізнесмени і журналісти".

Відомо, що інформаційна політика держави має базуватися і дотримуватися трьох принципів: об'єктивність, справедливість, поважання свободи особистості. Зміст їх в самому загальному вигляді можна розкрити як прагнення неупереджено, у відповідності з істиною, знаходити правильні відносини, ставлення до інформації згідно із гуманними вимогами служіння суспільним інтересам.

У цьому плані неабиякий інтерес викликає процес політичної комунікації в суспільстві - процес передачі інформації між основними суб'єктами політики: народом і інститутами влади. Природно, їдо будь-який можновладець прагне добитися від підлеглих згоди з його рішеннями, а кожний керований прагне виразити свої турботи і домогтися того, щоб про них дізнались. На цьому побудована комунікативна концепція політичної влади (Х.Аренд, Ю.Хабермас), котра розглядає владу як багаторазовий опосередкований та ієрархічний механізм спілкування між людьми, де загальний інтерес домінує над приватним.

Спостереження над процесом політичної комунікації у нашому суспільстві дозволяють зробити кілька умовиводів:

1. Політична комунікація за своєю природою іманентна, суперечлива, бо загальний інтерес і приватний інтерес знаходяться у постійному протистоянні. Проте мета цього протистояння цілком гуманна, бо вони в кінці кінців переслідують завдання згоди і задоволення інтересів обох сторін.

2. Політична комунікація, природно, розрізняється при різних політичних режимах. Якщо в демократичному суспільстві вона плюралістична, то в тоталітарному чи жорстко авторитарному вона монополізована. Якщо ще раз удатися до типології мас-медіа, то підкреслимо, що суверенна державна влада демонструє себе, свою силу, можливості, розв'язуючи спірні суспільні проблеми - їй необхідний зв'язок із масами, щоб бути почутою і зрозумілою для своєї аудиторії. Комерційна преса - це відображення вільної гри ринкових інтересів, нерідко вузько егоїстичних. Громадська - покликана служити суспільству, незалежно від рівня прибутків, світогляду та джерела фінансування і не повинна підкорятися ані деспотичній державі, ані ринковим силам. Партійна преса не приховує своїх політичних пристрастей і звертається до тієї частини суспільства, яке поділяє доктрину партії. Проте, на жаль, найвпливовіші мас-медіа належать сьогодні лобістським політико-комерційним угрупуванням. Іншими словами - спостерігається загрозлива тенденція до моно­полізації ринку преси великим банківським капіталом.

3. Політична комунікація в Україні оголошена, відповідно до Конституції України та законодавчого забезпечення свободи слова і преси, вільною.

Наостанок кілька міркувань про те, що заважає політичній комунікації на теренах української дійсності.

1. В умовах неефективного управління з боку політичної влади вона (влада)стає мало легітимною і навіть нелегітимною для якоїсь частини суспільства. Так само починає сприйматись і політична комунікація, яка йде зверху донизу. їй перестають довіряти - зворотна комунікація - знизу - стає агресивною. У відповідь влада застосовує насильство, часто не обумовлене рамками закону, тобто нелегальне (приклад - закриття " Правды Украины" і політико-кримінальне переслідування її редактора). І вона, і її комунікація стають тоді нелегітимними і нелегальними.

2. Достовірна інформація - основний дефіцит сучасного ук­раїнського суспільства. Принагідно підкреслимо, що Європейський інститут ЗМІ розробив такі характеристики та функціональні ознаки політичної комунікації: а) розширення горизонту (погляду на світ) читача, глядача, слухача; б) повага до людської гідності;

в)об'єктивність у подачі новин; відображення плюралістичного характеру суспільства.

Взагалі політична комунікація повинна за своєю природою сприяти суспільній рівновазі, соціальному партнерству, консенсусу та розвитку, втілюючи в собі єдність трьох засад: природного (біологічного, оскільки інформація є найважливішим ресурсом, без якого неможливе саме життя); соціального, яке народжує проблему організації спільної діяльності і спілкування; духовного, яке викликає необхідність знання і оцінки того, що відбувається.