Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Конституційно-правовий статус ЗМІ в суспільстві






Із проголошенням незалежності України в 1991 році розпочалась нова сторінка нашої історії, розбудова нової, демократичної держави. Розбудовуючи нове, правове суспільство, Україна конституційно за­безпечує своїм громадянам свободу слова, друку та інформації, діє послідовно й цивілізовано, узгоджуючи власну політику в цій сфері з європейськими та світовими стандартами (зокрема, запозичена французька модель законодавства про інформацію). За роки незалежності в Україні прийнято близько десятка законів, що регламентують діяльність об'єктів інформаційних відносин. Друковані засоби масової інформації (ЗМІ) законодавчо оголошені вільними, а створення та фінансування державних органів чи посад для цензури масової інформації - заборонені. Держава гарантує економічну самостійність і забезпечує економічну підтримку діяльності засобів масової інформації, запобігає зловживанню монопольним становищем на ринку з боку видавців та розповсюджувачів друкованої продукції.

Нове законодавство дало змогу лібералізувати офіційну процедуру заснування періодичних видань, завдяки чому швидко зросла їхня кількість, різноманітнішою стала структура вітчизняної преси. Окрім газет та журналів, засновниками яких виступають державні інституції, почали виходити видання комерційних структур, приватних осіб. Чимало журналістських колективів відмовилося від владних опікунів і випускають незалежні часописи. А в електронному ефірі дістали " прописку" нові телерадіокомпанії, студії та редакції, що мають недержавний статус. Можна сказати, що інформаційна свобода стала прикметною ознакою нашого духовного життя. Поряд з цим, напевно, було б помилкою стверджувати, що з прийняттям численних законів у сфері інформації ми повністю позбулися всіх проблем у цій галузі. І одною з таких, фактично невирішених проблем є, безумовно, проблема свободи слова.

Сучасний еволюційний процес друкованих (електронних) ЗМІ в Україні в нових політико-економічних умовах ще далеко не завершений, але ми маємо всі підстави вважати, що сьогодні для засобів масової інформації відкрилися нові перспективи і напрями розвитку. Лише після розпаду СРСР преса почала звільнятися від офіційної регламентації чи диктату, опановувати форми й методи вільного поширення масової інформації, котрі здавна використовують мас-медіа країн із сталими демократичними традиціями та розвинутими комунікативними системами, адже відомо, що весь світ зараз переходить від моделі індустріального до моделі інформаційного суспільства. Відбувається кардинальна зміна засобів виробництва, світогляду людей, міждержавних відносин. І рівень розвитку інформаційного простору суспільства невідворотно впливає на економіку, обороноздатність, керівництво державою та політику. Є велика різниця між владою індустріального та владою інформаційного суспільства. Влада індустріального суспільства - влада через примус, через узаконене насильство. Влада інформаційного суспільства - це влада впливу на свідомість і підсвідомість людей, головним чином через засоби масової інформації. Ось чому вільна, незалежна преса є одним з невід'ємних факторів демократичного суспільства, до якого ми прагнемо.

У порівнянні з минулими десятиліттями, коли діяльність ЗМІ за­лежала здебільшого від партійних рішень, за останні роки відбувся справжній законотворчий вибух. Сьогодні правові норми в цій сфері регулюються шістьма законами, які безпосередньо стосуються ЗМІ та журналістів. Це Закони " Про інформацію" (1992 р.), " Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" (1992 р), " Про телебачення і радіомовлення" (1993 р.), " Про інформаційні агентства" (1995 р.), " Про рекламу" (1996 р.), " Про авторське право і суміжні права" (1993 р.). Вони закріпили право громадянина інформацію, визначили основні принципи інформаційних відно­син, основні види інформаційної діяльності, галузі, види, джерела інформації та режим доступу до неї, учасників інформаційних відносин, їхні права і свободи. До засобів масової інформації мають відношення й такі закони, як Закон " Про державну таємницю" (1994 р.), опубліковані проекти законів " Про розвиток і захист національного інформаційного простору України та державну підтримку засобів масової інформації та книжково-журнальних видавництв" (1996 р.), " Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" (1998 р.), " Про порядок висвітлення діяльності державних органів в Україні засобами масової інформації" (1998 р.) та інші, які обговорюються громадськістю. Ці закони не лише гарантують усім громадянам безперешкодне гласне виявлення своїх поглядів і переконань, а й право вільно одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати і поширювати будь-які відомості (за винятком тих, які становлять державну таємницю або торкаються особистого життя людини) в газетах, журналах, теле- і радіопередачах, а й передбачають певну економічну підтримку ЗМІ з боку держави. Окремі правові норми щодо ЗМІ містять Цивільний та Кримінальний кодекси.

Можна по-різному оцінювати кожен із названих вище законів чи окремі їхні статті, вони далеко не бездоганні, але вже сама їхні поява свідчить про спробу демократичного підходу до вирішення цих проблем. Нормативні акти є одним із факторів, від якого залежить рівень свободи і незалежності ЗМІ. Важливим здобутком є й те, що вищезгаданими законами гарантується свобода діяльності друкованих засобів масової інформації, забороняється будь-яке втручання в діяльність преси, а також право на заснування засобів масової інформації, захист від монополізації та порушень свободи слова. Зокрема, в Законі " Про інформацію" зафіксовано положення, що " Засоби масової інформації є вільні. Цензура засобів масової інформації забороняється", а в Конституції України чітко вказано, що " цензуру заборонено". Це велике завоювання, яке випливає з попередньої статті 89 про те, що " В Україні гарантується свобода інформації.

Законом забезпечуються рівні права і можливості доступу до інформації". Природно, що ці положення мають пряме відношення до журналістів, оскільки вони часто реалізуються на практиці за їхньою участю. Чинне законодавство теж визначає право власності на інформацію та його захист, без чого неможлива свобода слова, вільний розвиток засобів масової інформації та інформаційних відносин.

У статті 8 Закону " Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", зокрема, йдеться про право на заснування друкованого засобу масової інформації. Принципово важливим є те, що Закон встановлює реєстраційний метод, а не метод дозволу створення засобів масової інформації, а за своєю важливістю, поряд із Законом про власність, цей, очевидно, можна назвати одним із найважливіших законів.

Процес удосконалення законів триває. Побіжно варто звернути увагу на те, що в Законі " Про інформацію" чи не вперше у законодавчому документі подано визначення самої інформації: " Під інформацією, - йдеться в статті 1, - цей закон розуміє документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються в суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі". Щодо журналістики, то вона, маючи свої особливості (творчий характер, засоби розповсюдження тощо), усією діяльністю несе інформацію в найширшому розумінні цього поняття. Звертаємо на це увагу, оскільки є ще й такі терміни, як " інформація", " наукова інформація", які нічого спільного з журналістикою не мають. Не слід плутати також із такими поняттями, як інформатика (галузь наукових знань, що вивчає структуру та загальні властивості інформації), теорія інформації (розділ кібернетики, що вивчає закономірності збирання, оформлення і перетворення інформації). Так, " Закон про інформацію" дає перелік видів інформації, серед яких: статистична інформація, масова інформація, інформація про діяльність державних органів влади та органів місцевого самоврядування, правова інформація, інформація про особу, інформація довідково-енциклопедичного характеру.

Журналіст як творчий працівник телерадіоорганізації чи редакції друкованого органу масової інформації, зазначається в Законі, матеріалів. з другого боку, має право збирати і отримувати без перешкод необхідну інформацію, а з іншого боку - зобов'язаний подавати її достовірно та об'єктивно. Це стосується і відповідності заголовків викладеному тексту і адекватності використання ілюстративних матеріалів. А від джерела, повноти та правдивості інформації залежить якість підготовленого до оприлюднення матеріалу, настання чи уникнення в цьому зв'язку правових наслідків.

Оскільки всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на оперативне одержання через засоби масової інформації публічно поширюваної інформації про діяльність державних органів і організацій та їхніх посадових осіб, журналістам надане законом право відвідувати державні органи влади, органи місцевого самоврядування, а також підприємства, установи і організації та бути прийнятими посадовими особами і відкрито здійснювати записи, в тому числі із застосуванням будь-яких технічних засобів, за винятком випадків, передбачених законом.

Однак належить зробити ще дуже багато, аби законодавчо забезпечити свободу діяльності преси. Свобода слова - це надзвичайно делікатне соціально-політичне явище, воно має бути законодавчо не лише окреслене, а й нормоване, щоб не було зловживань, щоб розвивалися кращі традиції демократизму, а не свавілля. Є й інші аспекти проблеми свободи слова, які державі належить регулювати. Ну чого, скажімо, варта свобода слова, якщо держава в часи економічної кризи відвернулася від преси, кинула її на самовиживання? Пресі України завдано великої шкоди. Надто місцевій пресі, яка втратила тиражі, кадри, матеріально-технічну базу. Хоча всі знають, що саме її роль в утвердженні української державності, в духовному та економічному відродженні має бути найвищою, бо ж вона стоїть найближче до людини, до її матеріальних, духовних і світоглядних проблем.

Без урахування інтересів і національної безпеки відбувається комерціалізація сфери інформаційних послуг, куди без належного державного контролю вкладаються кошти як закордонних, так і вітчизняних політичних і ділових кіл. Ганебним залишається той факт, яка інформаційна система, що утворюється українськими мас-медіа, має обмежений вплив навіть на території України, особливо у східних і південних регіонах, не кажучи вже про інформаційне поле близького чи далекого зарубіжжя. Основними причинами такого становища є технічна та інтелектуальна неконкурентоспроможність українських ЗМІ.

Аби порятувати вітчизняну пресу від загибелі, а інформаційний простір від кримінального та іноземного капіталу, Комісія з питань законодавчого забезпечення свободи слова підготувала законопроект " Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів". Цей Закон важкий для розробників тим, що він входить у податкове, митне та бюджетне правове поле, а це викликало цілком зрозумілий активний опір відповідних державних структур. Важливо зазначити, що у Законі значно ширше визначене поняття терміну " журналіст", уперше сформульовано і викладено специфіка журналістської діяльності, які значною мірою випливають із сукупності прав та обов'язків журналіста, завдань та призначення преси.

Професійно специфічними рисами та умовами журналістської діяльності є:

- творчий характер, інтенсивність інтелектуальної праці, її нерегульована тривалість за умов жорсткої регламентації редакційного та технологічного циклу підготовки та випуску видань і програм;

- суспільно впливове, за наслідками, значення роботи, висока соціальна відповідальність за свою працю та її результати;

- постійне значне морально-психологічне навантаження і напруженість, виконання службових обов'язків і реалізація творчих планів у стресових ситуаціях;

- систематичне перебування у відрядженнях та роз'їздах, у тому числі й перебування на місці надзвичайних подій;

- наявність об'єктивних і суб'єктивних труднощів та перешкод у добуванні інформації;

- прояви морально-психологічного тиску, погрози та загрозливі дії проти журналіста у зв'язку з виконанням ним службових обов'язків.

У світлі викладеного правові гарантії свободи слова і свободи творчості для журналістів набувають виняткового значення.

До Комісії Верховної Ради України з питань законодавчого забез­печення свободи слова і ЗМІ дедалі частіше звертаються редакційні колективи з проханням захистити їх від судів. І тут справді для журналістів виникла несприятлива правова ситуація, коли будь-яка критична публікація може бути розцінена як приниження чиєїсь честі та гідності, ображений може подати позов у суд, визначити астрономічну суму компенсації. Як не дивно, суди, не маючи відповідних правових критеріїв в оцінці цих компенсацій, здебільшого підтримують ці позови. В такий спосіб затискується критика, шантажуються працівники преси, підриваються економічні засади видань. Свобода слова за цих умов набуває суто символічного значення. Цей процес теж необхідно відрегулювати законодавчо.

Сьогодні журналіст вимагає захисту і підтримки як у загальному, так і в практичному плані. Як показало дослідження " Свобода слова і влада в Україні", проведене під керівництвом Олександра Разумкова, опитані журналісти найбільше бояться " п'ятої влади". Отже, перше, що мусимо зробити, - записати не тільки в законі про соціальний захист журналіста, а й у Кримінальному кодексі спеціальні статті про значно жорсткіші міри покарання за спроби замаху на здоров'я і життя журналіста. Так, при обговоренні проекту закону пропонувалося поділити його на два: про державну підтримку ЗМІ та про соціальний захист журналіста.

Актуальним залишається право журналіста на отримання інформації. Факти свідчать про постійне, часто грубе порушення цього права, без якого неможлива повноцінна діяльність працівника ЗМІ. Суперечності в тексті самої Конституції існують, зокрема, між ст. 2 і 34. Заборона " збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційності інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, еко­номічного добробуту та прав людини". Ще більше ускладнив діяльність журналістів коментар, який дав до Закону " Про інформацію" Конституційний Суд України. Він ухвалив таке рішення: "... забороняється не тільки збір, а й зберігання, використання і поширення конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди, крім випадків, передбачених законом, причому лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав та свобод людини". До конфіденційної інформації, зокрема, належать відомості про освіту, сімейний стан, стан здоров'я, дату і місце народження, віросповідання, матеріальний стан особи тощо. Зрозуміло, що таке тлумачення Конституційного Суду суттєво обмежує права журналістів, бо тепер можна притягати журналістів до суду ще й за опублікування конфіденційної інформації без попередньої згоди особи. Отже, в кожному випадку, коли виникає сумнів щодо законності збору інформації та ступеня її конфіденційності, журналіст повинен консультуватися з юристом.

Конституцію України, ще коли вона була офіційним проектом, називали " вилизаною до коми", досконалою, зразковою, створеною на рівні міжнародних стандартів. Але не слід переносити високі оцінки справді демократичної Конституції на розкриття в ній гарантій свободи слова, інформаційного суверенітету, захисту національного інформаційного простору, інтелектуальної інформаційної творчості та власності.

Наша Конституція (так, як і в багатьох країнах) не бере на себе регулювання інформаційних відносин. Усе це перекладається на спеціальні закони. Міг би бути, правда, цілий підрозділ " Свобода інформації" за проектом Конституції України від 26 жовтня 1993 ро­ку. Згодом уже нові розробники від поділу Основного закону на підрозділи відмовились. Так випали деякі підрозділи - не тільки 14-й: " Свобода інформації". Добре це чи погано, залежить від системи законодавства в державі, від фактичних конституційних гарантій -прямих або через конституційний рівень спеціальних законів. Можливо, доцільніше було б зберегти окремі підрозділи про гарантію прав і свобод, освіту, науку, культуру, громадські об'єднання... і свободу інформації.

Вирішили по-іншому, схваливши саме цей, без відповідних положень, текст Конституції. Але якщо вже виявився непотрібним підрозділ про свободу інформації та інші подібні підрозділи, чи слушно було, відкидаючи їх, нехтувати кожним їхнім положенням? Наприклад, норма " Примусове припинення діяльності або ліквідація засобів масової інформації здійснюється у судовому порядку" - мала б у Конституції залишитись і за відсутності спеціального підрозділу. Адже, незважаючи на те, що в чинному законодавстві є відповідна норма, за наших теперішніх законів і нашої дійсності було б набагато краще, доцільніше, надійніше ввести цю норму саме в Конституцію. На це є декілька причин. По-перше, наше чинне законодавство про свободу слова та інформаційну діяльність ще далеко не дос­конале, далеко не повне. Приміром, механізмів і гарантій розв'язання правових проблем, колізій, конфліктів у інформаційній сфері ми ще не маємо. Шукаємо лише рішення... А тим часом отримуємо повідомлення, що в разі таких колізій і конфліктів найнезахищенішими виявляються засоби масової інформації, їхні творчі працівники, навіть при вмотивованості позицій, принаймні професійних і моральних, та відповідних дій. По-друге, маємо таку законодавчу систему і практику, що закріплена Конституцією гарантія не робить її чинною через обов'язкове закріплення в спеціальних галузевих законах. Сьогодні в тих законах належної норми немає, а завтра вона може з'явитись. І навпаки, діюча норма вже завтра може бути скасована. Бо ж Конституція ні першого, ні другого з описаних підходів не забороняє. А ще ж, по-третє, внести доцільні зміни до Конституції практично неможливо: так запрограмовано її ж відповідними статтями, що особливо чітко вирізняється на тлі тієї легкості, з якою в нас вносяться зміни та доповнення до рядових, галузевих законів. І, нарешті, подібна конституційна норма дезавуювала б явні недоречності, які, на жаль, увійшли до тексту нової Конституції (наприклад, норма статті 34 про можливість обмеження в інтересах держави не тільки свободи слова, а й свободи думки). Отже, нова Конституція України має вади в питанні забезпечення свободи слова, гарантій вільної інформаційної діяльності. Все в цьому плані могло бути виписане чіткіше, повніше, краще. І, може, все-таки деякі недостатньо чіткі та недостаньо повні норми пощастить згодом поліпшити - чи то через окремі закони, чи то й через складне, та геть не заборонене внесення змін і доповнень до самої Конституції.

Для України на нинішньому етапі, коли її засоби масової інформації вперше мають змогу звільнитися від ідеологічного тиску та державної цензури, коли ще тільки формуються національний інформаційний простір, взаємини держави і преси, номінально-формального (хай навіть конституційного!) проголошення свободи слова замало. Потрібні ще й демократично конституційне спрямування її зміцнення і розвитку, прямі конституційні гарантії від хаосу і сваволі інформаційних відносин, взаємин держави, громадських об'єднань та засобів масової інформації.

Подальший розвиток законодавчої бази у сфері свободи слова пов'язаний з прийняттям у грудні 1993 р. Закону " Про телебачення і радіомовлення" (із змінами та доповненнями, внесеними Верховною

Радою в червні 1995 року). Цим Законом регулюється діяльність телерадіоорганізацій на території України, визначаються правові, економічні, соціальні, організаційні умови їх функціонування, спрямовані на реалізацію свободи слова, прав громадян на отримання повної, достовірної та оперативної інформації, на відкрите і вільне обговорення суспільних питань.

У Законі встановлюються основні принципи діяльності телерадіоорганізацій, повноваження державних органів щодо телебачення і радіомовлення України.

Розділом II Закону передбачений порядок заснування телерадіоорганізацій та ліцензування їхньої діяльності. Заборонено створення телерадіоорганізацій з іноземними інвестиціями, частка яких у статутному фонді перевищує ЗО відсотків.

У Законі визначено основні принципи організації телерадіомовлення, рекламної діяльності, права та обов'язки телерадіоорганізацій та їхніх творчих працівників, права телеглядачів та радіослухачів, порядок спростування недостовірної інформації, організація фінансування та матеріально-технічної бази телерадіоорганізацій, встановлюється відповідальність за порушення законодавства про телебачення і радіомовлення. Щодо мовної політики, то в проекті Закону України " Про внесення змін і доповнень до Закону України " Про телебачення і радіомовлення" (від 23.06.97) у статті 8 (Захист інтересів національного телерадіовиробництва) було, зокрема, переглянуте відсоткове співвідношення виробництва державними і недержавними телерадіокомпаніями власного національного продукту. Якщо в попередньому варіанті Закону мовилося про 50-відсотковий бар'єр для всіх без винятку компаній, то у новому варіанті " не менше 75 відсотків від загального обсягу мовлення державних та суспільних телерадіоорганізацій, а недержавних не менше 50 відсотків".

Проведення необхідних змін у діяльності українських ЗМІ стосувалось і таких чинників, як приватизація теле- і радіоканалів, демонополізація національного телерадіопростору. Окрім того, монополія державних ЗМІ на засоби прийому і передачі сигналу, на канали мовлення неодноразово ставилася під сумнів і викликала дискусії в період демократизації суспільства та проведення ринкових реформ.

Важливо наголосити й на деяких складностях розробки інфор­маційного законодавства в Україні. Перша складність полягає в тому що в ході недовголітньої, але інтенсивної законотворчості в Україні вже склалася традиція розгалуженого законодавства, включаючи і внутрішньогалузеве. Якщо деяким країнам вистачає одного закону про пресу, аби комплексно унормувати все, то іншим потрібно кільканадцять законів для цієї галузі. Україна належить до другої групи означених держав. В інформаційному законодавстві маємо 4 закони внутрішньогалузевого призначення, ще 5 законів міжгалузевої та вищої, надгалузевої дії, два десятки законів суміжних, що теж важливі для інформаційної сфери. І ще є потреба в кількох нових за­конах (наприклад, Закон " Про державну підтримку ЗМІ та соціальний захист журналістів").

Ще одна, дуже істотна складність розробки інформаційного законодавства криється в тому, що воно об'єктивно, за необхідністю перетинається зі сферою регулювання та дії базових законів і законів іншого галузевого порядку - в тому числі економічних, фінансових, податкових, митних та інших вищих законодавчо-правових актів держави. Взагалі узгодження норм нового законопроекту з положеннями чинних законів - справа юридично виснажлива. А надто важко утверджувати нове на користь традиційно обділених державною увагою і державними коштами галузей, до яких належить сфера культури, в тому числі інформаційна творча діяльність.

Неповнота, недосконалість законодавчої бази свободи слова та інформаційної діяльності, а також реальне становище і позиції ЗМІ являють собою дві зустрічні векторні сили, які загострюють негативні процеси і наслідки якраз для утвердження свободи слова, конструктивності та достатньо високого ефекту інформаційної діяльності.

Підсумовуючи вищезазначене, можемо стверджувати, що Україні необхідне сучасне інформаційне законодавство - досить повне, досконале, зведене (кодифіковане), цілісне. Таке, що дозволить усім засобам масової інформації слугувати лише правді та справедливості, щоб не виникала загроза розтягування чи урізування правди і справедливості у відповідності до прокрустового ложа закону. Таке, щоб ЗМІ без найменшого примусу, добровільно, творчо, винахідливо спрямовували свободу слова на реалізацію демократичних суспільних прагнень, задоволення громадських запитів та інтересів.

 






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.