Лекція. Ідея освіти та її феномен

Ідея освіти та її витоки; поняття «освіта» та його різні значення; опосередкована та цілеспрямована освіта; філософське вчення про людину та його методологічне значення для розвитку освіти; людинотворча місія освіти; освіта як ідея людини; філософська концепція самопізнання; освіта і духовне народження людини; освіта як суб’єкт-суб'єктна взаємодія; феномен освіти; освіта і культура.

2.1. Ідея освіти та її витоки. Ідея освіти є найбільш давньою та продуктивною ідеєю людини, як зазначав І.Кант «...ідея виховання, яке розвиває всі природні показники людини, у будь-якому випадку істинна». Істинність цієї ідеї полягає в тому, що вона невіддільна від людської сутності, оскільки людина за Аристотелем – це жива істота, яка має logos. Грецькому слову «logos» властива полісемія*, що передбачає широкі смислові значення та різноманітні способи вживання. Його переклад різними мовами розкриває глибинний контент цього слова, що може перекладатися як розмова, мовлення, мова, слово, раціональність, розум, розумність, підґрунтя, принцип, мотив, розрахунок, відношення, розповідь, теза, умовивід, аргумент, пояснення, висловлювання, твердження, фраза, визначення, рахування. Наділеність людини логосом означає її здатність до різних видів розумової діяльності, найважливішою серед яких є вміння вчитися і здобувати освіту, що забезпечує її відтворення у якості соціалізованої та цивілізованої особистості.

Людина за своєю сутністю є розумною істотою, яка потенційно наділена здібностями до мовлення та здатністю пізнавати світ, але ця здатність виявляється лише за умови життя у суспільстві, належного навчання і виховання, оскільки, як зазначав Ціцерон: «…люди – лише ті, чий розум удосконалений знаннями, властивими освіченій людині». У свою чергу М.Мамардашвілі наголошував: «…природа не народжує людей. Те, що народжується, є лише потенційний людський матеріал, в якому людям ще потрібно народитися.» Далі він зауважував: «… є якийсь тигель, в якому плавиться і виплавляється людська істота…», адже «… людина – штучна істота, яка сама себе народжує процесом, що називається історією і культурою…». (Вільнюські лекції). Відтак людина як духовно-суспільна істота відтворюється механізмами міжлюдської взаємодії. Немовля людини є найменш захищеним, воно не може самостійно жити без піклування старших. Людина потребує піклування і освіти, вона єдине творіння, яке підлягає вихованню (І. Кант). Саме цією природною особливістю спричинено появу виховної (спочатку плекальної) функції сім'ї. Плекаючи своїх новонароджених членів та залучаючи їх до різних форм життєдіяльності, первісна сім'я стала творцем таких компонентів освіти як виховання і навчання. Філософи, педагоги та історики практично одностайні в тому, що першою ланкою освіти завжди була сім’я, оскільки, як зазначав І. Кант: «Людський рід повинен своїми зусиллями поступово, із самого себе, виробляти всі риси, властиві людській природі. Одне покоління виховує інше».

Найдавніші батьки, вводячи дітей у контекст життя, прагнули передати їм свій досвід, зрештою вони хотіли, щоб діти успадковували їх спосіб життя та діяльності, вірувань і традицій. Відтак вони навчали дітей усьому, що вміли і знали самі. На цьому етапі у зародковій формі виникла педагогічна діяльність, виділилися навчання і виховання, адже, як зауважував І. Кант, «людина може стати людиною тільки шляхом виховання. Вона – те, що робить з неї виховання». Власне сім’я сформувала ідею освіти як процесу навчання і виховання і стала прообразом школи.Недарма у багатьох країнах й донині першу освітню інституцію називають материнською школою.

Так, новонароджене немовля людини найменш пристосоване до виживання у природі й майже не мало б шансів вижити, якби не турбота про нього з боку батьків та інших членів суспільства. В цьому сенсі турбота про дітей як свідомий догляд за ними та виховання – це спосіб і самозбереження, і самовідтворення людства. Навчання дитини елементарним речам, правилам безпечного поводження в оточуючому її світу – суть неформальний процес науки жити. Без освіти, без опанування науки жити людина не відбудеться як така. Починаючи з первісного суспільства, де навчання і в иховання ще тільки набували характеру специфічної діяльності, обмежувалися простим засвоєнням життєво-практичного досвіду старших поколінь молодшими головним чином в процесі трудової діяльності, а також при проведенні різних обрядів та ігор, освіта вже тоді була спрямована на фізичний розвиток підростаючих поколінь, на озброєння їх трудовими вміннями і навичками. З малих років діти брали участь у добуванні засобів прожитку – збирали їстівні рослини, плоди; з віком ступінь їх участі у спільній праці з дорослими збільшувалася. Разом зі старшими і під їх керівництвом діти та підлітки набували необхідних вмінь і навичок в полюванні і рибній ловлі, боротьбі, стрільбі з лука, верховій їзді, приготуванні їжі, виготовленні одягу, взуття, посуду та іншого хатнього начиння. Дітей привчали доглядати за тваринами, займатися землеробством; із розвитком ремесел навчали і цим видам діяльності.

Важливо, що діти були неодмінними учасниками общинних свят, що включали в себе обрядові ігри, танці, спів, жертвопринесення. Родова громада доручала старшим людям знайомити молоде покоління з обрядами, традиціями та історією роду, з релігійними віруваннями, виховувати у молодших шанування старших і померлих. Досвід виховання узагальнювався тоді в вигляді життєвих правил та умінь, які передавалися з покоління в покоління. Особливо важливою для відтворення людини стала розумова діяльність, звернення й залучення у різні форми життєдіяльності різних символів та мистецтва, що посилило відтвореня саме людини, як істоти цивілізованої, а не просто живої істоти. Людина оволоділа вмінням гри на музичних інструментах, мистецтвом малювання, різьби та ліплення, вона створила релігію і почала розмірковувати про сенс життя, що посилило прагнення й можливості до відтворення культурної людини. Як зазначав, вже згадуваний М. Мамардашвілі: «У нас є не тільки середовище, яке складається з дерев, але і середовище, що складається з думок, духовних явищ; ними також необхідно вміти розпоряджатися». Відтак, саме в результаті такого творчого процесу відбувається творення людини як суб’єкту світу.

Вище вже говорилося, що за своєю сутністю людина є розумною істотою, яка потенційно наділена здібностями до мислення, мовлення, пізнання світу, вияву духовності і, що ці здібності виявляються лише за умов, що сприяють розкриттю генетично закладеного потенціалу. Але разом з тим, необхідно ще раз підкреслити: визначальною умовою цього процесу є життя в суспільстві, оскільки людина як істота суспільна, відтворюється у процесі міжлюдської взаємодії. Така взаємодія відбувається в різних формах, а її наслідком завжди є фізичний, психічний, інтелектуальний та духовний розвиток особистості, що в сукупності називаємо освітою, маючи на увазі освіту як процес і результат. Власне ідея освіти виходить з потреби цивілізаційного самовідтворення людини, адже проблема природнього відтворення вирішена на рівні світу тварин.

Ідея освіти виходить з потреби цивілізаційного самовідтворення людської істоти як носія культури, здатного до її засвоєння і розвитку та передачі наступним поколінням, без чого розвиток людського суспільства є немислимим. «… Люди винайшли музику, ритуали, і багато тінших культурних предметів, які є якимись тиглями, якимись носіями відтворення всього цього у часі наперекір хаосу» - зазначав Мамардашвілі.

Відтак, одним з найважливіших законів буття людини є закон відтворення суспільства згідно з яким – суспільство відтворюється тільки тоді, коли кожне наступне покоління приймає цінності, засвоює і розвиває практичний досвід і культурну спадщину попередніх поколінь. Цей закон є основним законом який забезпечує існування, відтворення та розвиток соціуму, дія його розповсюджується винятково на суспільство і обмежена часовими рамками існування суспільства. Усі інші суспільні закони мають сенс лише у контексті закону відтворення суспільства.

Поява перших людських спільнот стала можливою завдяки дії закону відтворення суспільства, тобто здатності засвоювати та примножувати досвід попередніх поколінь. У суспільстві первісних людей існувало тісне переплетіння способу життя, традицій і процесу їх наслідування та примноження новими поколіннями. Зважаючи на ускладнення форм життя і функціонального розподілу праці, суспільство все більше відчувало потребу в узгодженні дій, самозахисті від природної стихії, зазіхань і свавілля з боку інших членів племені, вияву агресії сусідів, що й зумовлювало необхідність узгодження дій окремих індивідів та появі колективних форм діяльності. Виникнення різних суспільних норм, а також потреби їх сприйняття кожним новим членом суспільства та наступними поколіннями спонукало до появи освіти (начання, виховання, розвиток). Основним завданням освіти стало відтворення суспільства через продукування такого виду знань, який був необхідний для забезпечення життєдіяльності суспільства у всій його різноманітності. Створюючи умови для фізичного виживання дітей та залучаючи до вироблених соціальних норм нові покоління, суспільство забезпечувало їх соціальну адаптацію та своє самовідновлення.

Відтак, закон відтворення суспільства виразно проявляється крізь призму соціалізації особистості та розвитку суспільства, як процесу засвоєння, акумулювання, критичного переосмислення та ретрансляції людського капіталу попередніх поколінь, їх зразків поведінки, соціальних норм і цінностей, необхідних для подальшого прогресу людської спільноти. Соціалізація охоплює всі процеси навчання і виховання, за допомогою яких людина набуває соціальної значущості і здатності брати участь у суспільному житті.

З розвитком суспільства процеси соціалізації диференціюються: соціальна адаптація, як перша форма освіти, ускладнювалася, що привело до її поділу на розвиток, навчання і виховання. Змістом навчання стала передача певного досвіду дії з матеріальними предметами за відповідним зразком, що сприяло забезпеченню членів суспільства першочерговими потребами в їжі, одязі, житлі та доступних засобах виробництва. Розширення видів діяльності людини, таких як збиральництво, полювання, риболовля, вирощування рослин і плодів, розведення тварин і, що найголовніше – виготовлення знарядь праці, сприяли розвитку абстрактного мислення, появі певних символів для його відтворення. Як наслідок, діяльність людини зазнала поділу на практичну діяльність, що була спрямована на досягнення конкретного результату, а також на діяльність, метою якої ставало досягнення певного уявного результату – символу. Відтак виокремилася розумова діяльність, а до навчання почали долучатися дії з передачі символів, нематеріальних смислових об'єктів – знань, знакових систем, образів та інших видів креативної індивідуальної та колективної діяльності.

У ранньому (родовому) суспільстві освіта сприяла не тільки навченості індивіда забезпечувати себе елементарними засобами існування, а також його ідентифікації як члена певної людської спільноти, яка вирізнялася від будь-якої іншої групи тварин, божеств, стихій тощо. Набуття людиною досвіду і навичок виживання в певному природному середовищі, акумулювання культурних зразків діяльності, норм, цінностей, звичаїв і традицій сприяли нагромадженню знань, що мали передаватися наступним поколінням.

Доволі часто освіту трактують як передавання знань, забуваючи при цьому, що будь-яке навчання є розвиваючим і виховуючим, а виховання навчаючим і розвиваючим. Відтак, проблема полягає в тому, щоб узгодити соціалізуючі зусилля освіти із формуванням поведінки соціально успішної людини у конкретному середовищі й у конкретну історичну епоху.

Як сфера відтворення суспільства і масової соціалізації освіта має ряд специфічних особливостей:

· цілеспрямованість характеру впливу з послідовним визначенням педагогічних цілей;

· зорієнтованість на певний ідеал, наприклад, всебічно і гармонійно розвинена особистість;

· наявність операційних критеріїв оцінки освітньої діяльності, які є показниками відповідності отриманих результатів встановленому, або уявному зразку;

· професійність соціалізаторів (педагоги, психологи), які діють у відповідності з програмами соціалізації.

У контексті відтворення суспільства і масової соціалізації перед освітою стоять наступні цілі й завдання:

1) забезпечення засвоєння людиною ціннісних уявлень і моделей ідентифікації;

2) долучення нових поколінь до усталених у культурі принципів поводження з матеріальними і символічними об'єктами;

3) ціложиттєве навчання людини рольовим моделям поведінки, які притаманні багатомірній людині;

4) створеня умов для процесу засвоєння людиною знань і розвитку її компетенцій.

Без перебільшення, саме у процесі освіти визначається модель теперішнього і майбутнього облаштування світу, адже ще І.Кант стверджував, що діти мають виховуватися не для дійсного, а для майбутнього, можливо кращого, стану роду людського, тобто для ідеї людства. Відтак освіта є сферою майбутнього часу. У цьому контексті вона відіграє вирішальну роль у прищепленні бажаних суспільних цінностей. Метою освіти є формування особистості з високою громадянською культурою, що усвідомлює взаємозв’язок між індивідуальною свободою, правами окремої людини та її громадянською відповідальністю, готовністю до компетентної участі у життєдіяльності суспільства.

Для будь-якої країни, утвердження цінностей демократії, або формування правової культури не було й не є швидкоплинним процесом. Як історичний досвід, так і повсякденне життя свідчать, що неможливо раз і назавжди вирішити проблеми, пов’язані зі складним механізмом прищеплення правової культури різним соціальним, етнічним, релігійним, політичним чи економічним групам суспільства. До того ж, багато країн у силу свого історичного шляху не успадкували бодай два-три покоління людей, які мають практичний досвід життя в умовах поваги з боку держави та співгромадян до прав людини. Традиційна для усталених демократій схема: «Дідусі навчають демократії онуків» для післятоталітарних держав не підходить. Швидше навпаки – покоління українців, які народилися й здобули освіту вже в незалежній Україні, продукує демократичні цінності й прищеплює їх старшим поколінням. На загал мова йде про більш широкі поняття: сутність громадянського суспільства, громадянський мир і співробітництво, наступність та відповідальність поколінь, адаптованість української правової системи до загальноєвропейських правових інститутів. Освіта сприяє розвитку демократії, оскільки вона послаблює забобони щодо груп меншин, проявів іншості тощо. Завдяки навчанню виховуються добре обізнані громадяни, якими нелегко маніпулювати за допомогою пропаганди.

У той час як жителі давніх Афін надавали головного значення вивченню витончених мистецтв, у давньому Римі головна мета освіти полягала у підготовці воєначальників і державних діячів, у Середньовічній Європі – у засвоєнні християнського вчення, в епоху Відродження – у вивченні літератури й опануванні мистецтвам, у нові часи – освоєння науки та індустрії, сучасна цивілізація покладає на освіту місію розвивати людський капітал. Завдяки освіті культурні надбання зберігаються і передаються від одного покоління до наступного. Виховання молодих людей в дусі визнання культурних цінностей та ідеалів, що склалися у суспільстві, не лише сприяє соціальній стабільності, а також сприяє соціальним змінам, що відбуваються у зв'язку з упровадженням нових технологічних методів і переоцінкою існуючих знань.

В процесі історичного розвитку людства головною метою і призначенням освіти стало формування індивіда як члена певного співтовариства, який акумулює його досвід в освоєнні дійсності, зокрема, форми взаємодії з різними членами суспільства, із самим собою, взаємодію зі світом природи, взаємодію у процесі користування матеріальними об'єктами, взаємодію у сфері сакрального. Відтак, освіта долучала нові покоління до освоєння життєвих цінностей, звичаїв та усього того, з чого складалося цілісне явище культури. Вона сприяла збереженню і виживанню кожного, і як члена людського співтовариства, і самого суспільства як свого другого, колективного Я. У результаті, відповідальність за збереження співтовариства в цілому покладалося на особу і на її взаємодію з іншими особами та групами осіб суспільства.

Членороздільна мова як універсальний засіб комунікування, а також органи зору, слуху, дотику, смаку, нюху, що у взаємодії з розумом та пам'яттю дають можливість людині створювати цілісну картину світу, відокремлювати часткове від загального та набувати загальних понять, що стало важливою функцією освіти. Роль мови в освіті є настільки значимою, що без мови інституція освіти була б не можливою.

Своєрідність завдань, що постали перед освітою, визначала потребу в спеціальній діяльності, що була спрямована на освоєння новими членами суспільства свого потенціалу, а також виділення сталої компоненти, що склала основу змісту освіти, та вироблення відповідних технологій соціалізації. Цією діяльністю була сукупність виховних та навчально-розвивальних функцій, що інтегрувалися в цілісну педагогічну діяльність. Зазначене сприяло появі людей, що зробили цю діяльність основною – педагогів. На педагогів також було покладено контроль за дотриманням, консервацією властивих для відповідного співтовариства цінностей, що визначають його унікальність та культурну самобутність. Якщо соціалізаторами для нових членів суспільства були усі члени співтовариства, то на рівні навчання і виховання – найбільш дорослі та мудрі. Посвячення у вищий сенс буття та форми взаємодії людини із сакральним світом було покладено на ще більш вузьке коло членів суспільства – жерців, шаманів і старійшин роду.

Трансляція норм колективної взаємодії з різними суб'єктами і членами племені, взаємодія з різноманітними елементами культури та сакрального світу складали основний зміст наступного рівня освіти, який поєднував у собі елементи виховання і навчання. Цей процес могли забезпечувати не тільки близькі родичі, а й інші, наділені відповідними обов'язками члени спільноти.

Звісно, що освіта у її первинних інваріантах не виділялася в окрему сферу життєдіяльності так само, як і не було професійних педагогів. Але при цьому суспільство реалізувало освітні функції та, у відповідних формах, здійснювало педагогічну діяльність. Освіта була гармонійною складовою життя первісного суспільства й ця обставина мала непересічне значення для його відтворення і розвитку. Практичне зародження ідеї освіти, посилення її впливу на розвиток людини та відповідних суспільних інституцій спонукало до необхідності теоретичного осягнення ідеї освіти.

Осмислення ідеї освіти розпочалося мислителями стародавнього світу, починаючи з архаїчних культур Індії, Китаю, Єгипту та Вавилону. Як правило древні мудреці поєднували свою діяльність у якості любителів мудрості та її донесення до своїх учнів. Таке поєднання сприяло теоретичному осягненню ідеї освіти, що розпочалося в різноманітних філософіях-даршанах стародавньої Індії, китайській та давньогрецькій філософіях.

Давньоіндійські мудреці великого значення надавали пізнанню як способу осягнення світу та освоєнню засобів отримання знання, оскільки вважалося, що незнання породжує страждання. Кожен мудрець мав своє бачення світу та засобів його пізнання. Одні мудреці намагалися збагнути існуючий світ, інші – неіснуючий, що міг відкритися, як вважали вони, лише філософу. Пізнання, згідно з їхнім баченням, поділялося на достовірне та недостовірне. У визначенні достовірного та недостовірного пізнання значна роль відводиться здібностям людини – пам'яті, сумніву, помилці, гіпотетичному аргументу, порівнянню істинного і хибного знання. На загал, давні індійські філософії не тільки започаткували практику філософ-учитель, а й на глибокому теоретичному рівні обґрунтовували ідею освіти, насамперед, через призму особистісних ставлень та розвиток здібностей. Давньоіндійським філософським школам ми зобов'язані осягненню ідеї освіти, як ідеї звільнення людини від тієї чи іншої залежності.

Найбільш знаковими з-поміж давніх китайських філософів освіти були Лао-цзи та Конфуцій. Лао-цзи критикував і заперечував сучасний йому інститут освіти; істинна освіта для нього – це розвиток людини, яка слідує своєму природному шляху - дао. Основний сенс вчення Лао-цзи – орієнтація людини і людства в цілому на входження, проникнення в природні ритми і закони космосу, пізнання їх, злиття з ними, підкорення їм.

Інший відомий із стародавніх китайських філософів Конфуцій, друге ім'я якого – Учитель, ідеалом людини вважав людину освічену. Саме тому Конфуцій закликав своїх учнів мовчки пізнавати, жадібно вчитися і вчити інших без втоми, вчитися так, наче боїшся не осягнути знання та втратити їх. Він вважав, що освіченою людиною можна назвати того, хто не зважаючи на свій розум, любить вчитися. Учитель як моральний авторитет і взірець не мислимий без постійного удосконалення. Морально-етичне вчення Конфуція – конфуціанство – вже третє тисячоліття є основою виховання молоді у Китаї, оскільки не втрачають значення із плином часу його настанови щодо спрямування волі на досягнення правильного шляху, дотримання добродійності і віри в людяність. Повторюване Конфуцієм золоте правило моралі: «Я не хочу робити іншим те, що я не хочу, щоб робили мені» стало моральним імперативом.

Найбільш яскравими прикладами давньогрецької філософії освіти є погляди семи мудреців, представників піфагорійської школи, софістів, Сократа, Платона та Аристотеля. Філософське осягнення ідеї освіти давньогрецькими мислителями, значна частина з яких були учителями мудрості – софістами, стало основою для розвитку освіти на європейському просторі. Фалес, який належав до когорти семи мудреців, на запитання: «Що є найбільш складним?» відповідав: «Знати себе». Вустами Фалеса давньогрецька філософія постміфологічного періоду проголосила пріоритет людини.

Продовжуючи фалесівську традицію звернення до людини та її внутрішнього світу, Сократ обрав своїм філософським кредо: «Пізнай себе» (Gnoth Seauton), що стало провідною філософською доктриною та освітньою парадигмою, яка і в наші дні зберігає свою актуальність. Сократівські методи діалогової освіти та мистецтва співвідносяться із сучасними концепціями суб’єкт-суб'єктної педагогічної взаємодії. Ще далі в осягненні освіти пішов найвідоміший учень Сократа – Платон. Він, зокрема, успіхи людини, в тому числі й державного діяча, правителя, та її здатність не припускатися помилок безпосередньо пов'язував з рівнем освіченості. Платон уперше із середовища філософів порушив проблему якості освіти, що стала провідною ідеєю філософії освіти лише наприкінці ХХ – на початку XXI ст.

Антична плеяда філософів-учителів та їх учнів не тільки змогла осягнути ідею освіти, а й запропонувати шляхи її реалізації. І в цьому, без перебільшення, її постійно зростаюче значення для поступу освіти. Один з найталановитіших учнів Платона – Аристотель уперше освітню функцію відніс до повноважень держави, відстоював необхідність загальноприйнятих підходів до виховання підростаючого покоління, сформував основні засади освітньої політики держави та шляхи її реалізації. Ним було також започатковано ідею законодавчого регулювання освітньої діяльності. Аристотель обґрунтував, що навчання і виховання мають містити в собі мету. При цьому було запропоновано розділяти мету теоретичного і практичного навчання, визначати співвідношення між загальноосвітніми і дозвіллєвими заняттями, гімнастикою і естетичним вихованням (музика і малювання), інтелектуальними і фізичними навантаженнями, у тому числі з урахуванням рівня статевої зрілості, що засвідчує глибину методологічного розроблення проблем освіти.

Антична філософія проклала шлях для розуміння того, що освіта як суспільний феномен є самоцінністю, у підґрунті якої лежать інші цінності, які ми виділяємо з позиції сучасності:

· політико-правові – демократія, справедливість, закон і правопорядок;

· культурн і – свобода, творчість, любов, спілкування, діяльність;

· моральні – сенс життя, щастя, добро, обов’язок, відповідальність, совість, честь, гідність;

· національні – державність, традиції, мова*.

І.Кант, наголошуючи на ролі освіти (під нею він розумів насамперед виховання як процес впливів і формування) у контексті дії загального закону відтворення суспільства, зазначав, що «людина може стати людиною тільки завдяки вихованню. Вона – не більше того, що робить з неї виховання. … Кожне нове покоління робитиме крок вперед шляхом досконалості людства, бо у вихованні криється велика таємниця удосконалення людської природи.... Усвідомлення того, що, завдяки вихованню, людська природа буде прогресувати і що їй можна надати таку форму, яка відповідала б ідеалу, надихає і відкриває перед нами перспективу більш щасливого майбутнього людства». І далі: «Виховання є мистецтво, використання якого має удосконалюватися багатьма поколіннями. Кожне покоління, володіючи знаннями попереднього, може все більше і більше здійснювати таке виховання, яке пропорційно і доцільно розвиває всі природні задатки людини і таким шляхом веде весь рід людський до його призначення».

Нині ми можемо стверджувати: чим більше розвинене суспільство, тим більшою є потреба в освіті, тим більш тривалим є період обов'язкового навчання дітей і молоді.

Освіта як філософське поняття – це функція соціуму, що забезпечує відтворення і розвиток самого соціуму і систем його діяльності.

Поняття освіти може розглядатися відповідно до його багатої полісемії. Ми звернемося лише декількох аспектів: освіти як цінності, освіти як сфери; освіти як системи, освіти як процесу і освіти як результату.

Освіта як цінність. Коли йдеться про освіту, як цінність, вона може розглядатися як цінність особистісна, цінність суспільна, цінність державна тощо. Освіта як сфера духовного життя суспільства є об'єктивною суспільною цінністю, яка має у своєму розпорядженні можливості впливу на формування особистісті людини як суб'єкта моралі і культури. Віддзеркалюючи цілі громадянського суспільства, його моральний, інтелектуальний, науково-технічний, духовно-культурний та економічний потенціал, освіта бере активну та безпосередню участь у творенні системи загальнолюдських цінностей та створення передумав для опанування цими цінностями особистістю.

Освіта як сфера. В сучасних інтерпретаціях освіта розглядається як спеціальна сфера соціального життя; унікальний соціокультурний феномен; сутнісна характеристика етносу, суспільства, людської цивілізації, способів її самозбереження й розвитку; цілісна єдність навчання, виховання й розвитку, саморозвитку особистості; збереження культурних норм з орієнтацією на майбутній стан культури; соціокультурний інститут, що сприяє економічному, соціальному, культурному функціонуванню і вдосконаленню суспільства; результат, тобто рівень загальної культури й освіченості людей. Взаємодії із зовнішнім середовищем стають для сфери освіти фактором внутрішньої самоорганізації її підсистем і є умовою еволюції с самої сфери освіти.

Освіта як система. Систему освіти більшості країн складають: державні освітні стандарти та освітні програми; навчальні заклади різних типів і форм власності, що здійснюють освітню діяльність; інші юридичні особи, що займаються освітньою діяльністю; особи, які навчаються, та їх батьки й інші законні представники; особи, які навчають; органи управління освітою; юридичні та фізичні особи, які здійснюють інформаційне, науково-методичне, методичне, ресурсне, консультативне забезпечення освітньої діяльності та оцінювання якості освіти; громадські організації, що здійснюють свою діяльність у сфері освіти.