Технократичні концепції соціалізації особистості.

Духовним батьком сучасних технократичних концепцій соціалізації особистості можна вважати американця Джона Уотсона, празасновника психологічної течії біхевіоризму. Лейтмотивом його вчення стала ідея про можливість довільної зовнішньої детермінації поведінки людини. Це вчення було розвинуто й удосконалено в роботах видатного американського психолога Едуарда Торндайка і його послідовників. Вони стверджували, що, хоча розумовий потенціал індивіда має природжений характер і є лімітованим фактором спадковості, зовнішнє середовище виступає могутнім “проявником”, стимулятором розвитку цього потенціалу. Тому завданням вихователя є, передусім, організація впливу зовнішнього середовища згідно з класичною біхевіористською схемою: “Стимул - реакція - підкріплення”.

Таким чином, соціалізація особистості з біхевіористських позицій виступає як пристосування індивіда до умов середовища, яке здійснюється шляхом засвоєння ним тенденцій реагувати певним чином на певні ситуації, як модифікація поведінки індивіда з метою його найкращої адаптації до стандартів та норм сучасного суспільства, підготовка “функціональної” людини.

Е.Торндайк розглядав таку адаптацію як формування поведінкових навичок, що означало “вдруковування” зв’язків між стимулами та реакціями. У практичній діяльності таке “вдруковування” передбачало виробку правильних реакцій і усунення неправильних, тобто випробування різних підходів, поки не буде віднайдений правильний варіант реакції, а потім її тренування доти, доки вона остаточно не буде закріплена.

Біхевіористське розуміння сутності соціалізації визначає основний зміст сучасних технократичних, або, як їх ще називають, сцієнтистських (від англійського science - наука) педагогічних теорій. Їх сутність визначається, перш за все, висуненням на перший план питань регулювання зовнішньої поведінки людини шляхом виробки у неї соціально схвалюваних реакцій на основі ретельно розробленої педагогічної техніки.

Провідну роль у сучасній технократичній філософії виховання відіграє доктрина соціальної інженерії Бурруса Ф. Скіннера та його послідовників. В основу цієї доктрини, сформульованої, перш за все, у роботах Скіннера “Другий Уолден” (1948) та “По той бік свободи та гідності” (1971) покладено положення про можливість маніпулювання поведінкою індивіда відповідно до визначених цілей навчально-виховного процесу [60].

При розробці своєї педагогічної технології Скіннер глибоко проаналізував сутність домінуючої протягом тривалого етапу розвитку людства авторитарної педагогічної практики. На його думку, для авторитаризму характерним є, перш за все, застосування методів аверсивного контролю (насилля, покарань, як фізичних, так і вербальних, здійснюваних у формі висміювання, сарказму тощо) як засобів реагування на неправильну поведінку індивіда.

У своїх міркуваннях засновники доктрини соціальної інженерії справедливо зауважували, що насильницькі методи контролю за особистістю перетворюють навчання у неприємну справу, породжують емоційну і навіть фізичну протидію з боку учня, негативно впливають на особистісні та професійні якості вчителів (вони стають дратівливими, агресивними, нездатними до продуктивного творчого спілкування з учнями). Така практика має і може бути докорінним чином змінена шляхом переходу від аверсивних форм контролю до протилежних - підкріплюючих впливів на особистість.

Отже, на думку Скіннера, треба докорінно реформувати практику виховного контролю. В основу її необхідно покласти професійно розроблену систему підкріплень, причому переважно позитивних (заохочення бажаних поведінкових реакцій). Разом з тим повинні застосовуватись і негативі підкріплення (такі, що позбавлять від неприємних ситуацій), які, на думку засновника доктрини, не мають нічого спільного з аверсивним контролем, оскільки дають дитині можливість змінити аверсивну міру впливу на неї, висловивши готовність поводитися необхідним чином. Різницю між аверсивним контролем і негативним підкріпленням можна зрозуміти з наведеного далі уривку з роботи послідовника Скіннера МакДаніела: “Стояння в кутку до кінця уроку є покаранням, а остракізм доти, доки учень не буде готовим поводитися в класі згідно встановлених правил, є негативним підкріпленням. Різниця, можливо, і невелика, але вона має важливе значення".

Така стратегія формування особистості базується на принципах оперантного обумовлення, розроблених Скіннером. Їх сутність розкривається у наступних положеннях:

· якщо поведінка веде за собою явно позитивні наслідки (тобто супроводжується позитивним підкріпленням), то вона, ймовірно, буде повторюватись;

· якщо поведінка не викликає явних наслідків, або ці наслідки є нейтральними (реакція непідкріплення), то вона буде мати тенденцію до зникнення;

· нарешті, якщо поведінка супроводжується негативними наслідками, інакше кажучи, покаранням (негативним підкріпленням), то індивід буде прагнути змінити її таким чином, щоб уникнути цих наслідків.

Оперантна поведінка є, за Скіннером, добровільним поведінковим актом, який здійснюється у бажаному для вихователя напрямі. Під поведінкою ж психологи біхевіористського напрямку розуміють всі види реакцій, притаманних людині (Р.Тайлер). Тобто, всі види життєвих проявів людини розглядаються біхевіористами крізь призму “відкритої поведінки” - поведінкових актів, що піддаються об’єктивному виміру.

Критики технократичної концепції соціалізації особистості справедливо підкреслюють, що її автори нехтують всією повнотою внутрішнього світу дитини, її морально-ціннісною сферою, оскільки ця сфера не піддається об’єктивному виміру.

Щодо трактування мети та методів здійснення освітнього процесу, представники технократичної педагогіки дотримуються таких позицій. Метою навчання є оволодіння учнями певним “поведінковим репертуаром”, що включає чітко визначену систему знань, умінь та навичок, які можна реально продемонструвати та проконтролювати. Така постановка цілей вимагає, як пише послідовник Скіннера, американський педагог та психолог Т.Герман, високого ступеня чіткості і структурної визначеності навчального процесу, “коли вчителі та учні точно уявляють, якою є мета навчання і що, у відповідності до неї, необхідно засвоїти учням. Ясність такого роду не дозволяє вчителям приховати недоліки мислення завісою гарно озвучених, але, у кінцевому рахунку, цілком розпливчатих ідей”. Критики такого підходу вважають, що через таку “чіткість” та “визначеність” фактично знімається питання про творчий характер викладання, оскільки ідеалом стає точне слідування за приписаним шаблоном діяльності. Сама ж вона перетворюється у муштрування учнів у виконанні тестів.

Отже, у технократичній стратегії соціалізації особистості провідну роль відіграє ідея модифікації поведінки дитини у бажаному напрямі шляхом досконало розробленої системи заохочень та покарань.

Вже у 80-ті роки на Заході регулярно друкувались роботи, присвячені проблемам модифікації поведінки як в умовах шкільного навчання, так і в будь-яких інших організованих групах - від дитячого садка до виправних закладів та армії.

Важливим теоретичним джерелом для розробки програм модифікації поведінки слугує теорія соціального навчання А.Бандури, в якій йде мова про важливість для формування поведінкових навичок індивіда (або групи індивідів) наслідків поведінки “моделі”, яку вони спостерігають. В таких умовах учні навчаються шляхом спостереження за поведінкою “моделі” (в якості моделі слугує інший учень або група учнів), зосереджуючи увагу на винагородах, які вона отримує внаслідок бажаного для контролерів (вчителів, батьків) способу дій. В результаті, як передбачає автор концепції соціального навчання, учні будуть прагнути імітувати дії “моделі”, моделювати свою поведінку у напрямі, необхідному для контролерів, з метою отримання позитивного підкріплення (винагороди). Американські дослідники (М.Саундерс) особливо підкреслюють важливість “соціальних підкріплень”, оскільки соціальні контакти і схвалення з боку інших є фундаментальними потребами індивіда. У якості “моделі”, якій повинні наслідувати учні, виступає і сам учитель. Дія його як такої ”моделі” є ефективною, якщо учні відчувають емоційну прихильність до вчителя, а він, у свою чергу, з повагою ставиться до учнів.

Керуючись ідеєю позитивного підкріплення, Скіннер розробив концепцію педагогіки без покарань, згідно з якою вчитель повинен перейти від покарань до позитивного підкріплення шляхом переважного реагування не на невдачі, а на успіхи вихованця. Автор педагогіки без покарань справедливо зауважує, що протягом тривалого часу вчителі вважали своїм першочерговим обов’язком указувати на помилки учнів, між тим як акцентування на їх здобутках приносить величезні позитивні зміни у навчальний процес, підвищує його ефективність.

Подальшим розвитком скіннерівської моделі нерепресивної педагогіки є ідеї американського психолога Д.Примека. У західну педагогіку і психологію увійшов навіть термін “принцип Примека”.

У чому ж полягає його сутність? Справа в тому, що Примек, розглядаючи позитивні підкріплення як найважливіші детермінанти людської поведінки, не обмежується лише їх використанням як післядії поведінкових актів, але звертається до мотивації цих актів (мотивуючого попереднього настроювання особистості). Американський дослідник виходить з того положення, що вихованці готові виконати завдання, навіть не дуже приємне, якщо їх чекає зарані обіцяна винагорода у вигляді улюбленого виду діяльності. Тому необхідні спостереження за дітьми з метою виявлення їх уподобань. Таким шляхом, на думку Примека, можна отримати ключ до бажаного впливу на вихованців.

Ще одним варіантом методики модифікації поведінки особистості є програма “знакової економії”. Сутність цієї методики полягає у тому, що учні вступають з учителями в своєрідні договірні стосунки, які передбачають можливість для учнів, як пояснює американський дослідник Т.Герман, заробити знакові (тобто умовні) підкріплення за певні поведінкові акти. Потім зарані визначена кількість знакових підкріплень (ними можуть виступати бали, які записуються вчителями в індивідуальні картки учнів, жетони тощо) обмінюється учнями на реальні матеріальні винагороди (солодощі, канцелярські товари, спортивне знаряддя тощо), або на такі нематеріальні заохочення, як додатковий вільний час, екскурсії тощо. Отже, методика “знакової економії” базується на традиційному для біхевіористської психології механізмі асоціації певних вчинків індивіда, до яких його бажано привчити, з реальним заохоченням цих вчинків.

Ефективність застосування методик модифікації поведінки залежить значною мірою від того, наскільки вчитель, як “агент підкріплення”, володіє його технікою. У керівництвах американських педагогів до таких методик звертається увага на необхідність не обмежуватись лише словесними проявами підкріплення (“так”, “добре”, “молодець”, “правильно”), а використовувати їх широкий невербальний спектр: посмішки, жести, легкі дотики, кивки головою тощо. Отже, стиль спілкування з учнями має бути не просто доброзичливим, але ретельно продуманим в інструментальному плані.

На завершення підкреслимо, що при достатньо високій ефективності технократичних сцієнтистських концепцій соціалізації особистості дослідники відмічають той факт, що в них фактично знімається питання про формування внутрішньої духовної сфери особистості, тобто її переконань, ціннісних орієнтацій тощо.