Педагогічні надбання Київської Русі

Педагогічна думка Київської Русі складалася з офіційних концепцій і народних педагогічних поглядів. У центрі педаго­гіки нашої стародавньої держави стояли питання розумового розвитку, формування трудових навичок, умінь і моральних якостей. Для педагогіки XI—XIII ст. є характерним виховання окремої особистості, пошуки таких методів і форм виховання, які б відповідали новим суспільним відносинам.

У цей період з'являється багато літературних творів, в яких стравиться питання виховання й освіти. Найдавніший твір «Слово про закон і благодать» Іларіона написаний між 1037 і 1050 рр. Виховним ідеалом Іларіон вважав підготовку моло­дого покоління до захисту рідної землі. Він не підтримав ві­зантійську ідею виховання в дусі аскетизму, а захищав прин­цип активної діяльності у формуванні особистості. Саме він обгрунтував шкідливість для потомства шлюбів між близьки­ми родичами, необхідність пильного догляду за немовлятами та ін. Іларіона вважають засновником вітчизняної дошкільної педагогіки.

У праці Іоанна Грішного «Ізборнік» 1076 р. сформульовано державну концепцію виховання у феодальному суспільстві. В основу покладено принципи державної моралі. Передмова «Із­борника» — це пам'ятка давньоруської дидактики, в якій вперше розроблена методика читання.

Помітний вплив на розвиток педагогічної думки мав літо­писець Нестор. Він був прихильником концепції монастирсь­кого виховання, яку виклав у праці «Житіє Феодосія Печорсь­кого». Нестор був першим істориком руської школи, його пра­ця «Повесть временныїх лет» заклала основу вітчизняної істо­ричної науки, а повість «Сказання про Бориса і Гліба» віді­грала значну роль у патріотичному вихованні молоді не тіль­киРусі, а й сусідніх слов'янських країн.

Найвищим досягненням педагогічної думки Київської Ру­сі є «Повчання» дітям Володимира Мономаха. Він обгрунту­вав необхідність зв'язку освіти з потребами життя особистості та її діяльністю. Володимир Мономах акцентував увагу на розвиток у дітей ініціативи і працелюбності і вказував на те, Що праця є основним засобом запобігання лінощів у дітей. Основним механізмом виховання старших дітей є особистий приклад вихователя.

“ Повчання ” Мономаха є визначною пам’яткою педагогічної думки ХІІ століття. Він вперше серед мислителів Європи обгрунтував необхідність переходу від релігійно-аскетичного виховання до практичних знань повсякденного життя та висловив думки про гуманні стосунки між людьми.

На основі досвіду роботи братських шкіл в Україні створювались вищі учбові заклади. Це були Острозька і Києво-Могилянська академії.

У другій половині XVI століття український народ опинився у тяжкому становищі. Люблінською унією було відкрито широку дорогу католицтву в Україну. Повсюди будувались і відкривались єзуїтські школи.

Усе це бачив князь Костянтин Острозький, і рано переконався, що й Україна-Русь сильно потребує того самого. А саме – організованих шкіл, бо їх в Україні того часу ще не було, і православне духовенство одержувало малу “домову” освіту. І князь постановив закласти добру школу в місті Острозі, тобто в своєму столичному місті на Волині. Поспішав це зробити, щоб підняти освіту православних, а тим самим дати їм можливість реально боротися з войовничим католицизмом, що вперто наступало на Україну.

В 1577 році в місті Острозі була закладена друкарня, що тісно була пов’язана з виникненням академії. Щоб поставити викладання в школі на належний рівень, потрібні книги, а для їх видання – друкарня.

Закладати школу князь Костянтин Острозький почав в 1576 році, для чого побудував окремий будинок у місті Острозі, у своєму замку. Це була слов’яно-греко-латинська колегія – перша українська школа вищого рівня.

Князь К.Острозький заснував школу так званих “вільних наук”.

Навчання починалося з букваря і молитов. А далі вивчали сім вільних мистецтв, на вивчення кожного з яких відводилось один чи два роки. В Острозі стали навчали співу, звідки й пішла плеяда славних хорів по Україні.

В Острозькій школі викладали три мови: слов’янську, грецьку та латинську, тому й називали її “ триязичним колегіумом ”.

Слов’янська – це мова церкви і тодішня літературна русько-українська мова. Виникла потреба впорядкувати цю мову і вже у 1586 році вийшла перша її граматика, автором якої був Лаврентій Зизаній.

Пізніше вийшла наукова Граматика церковно-слов’янської мови учня, а згодом і вчителя Острозької школи Мелетія Смотрицького.

Головною і основною мовою вивчення в академії була грецька.

Викладалась і латинська, бо це була державна мова на той час, коли Україна була під владою Польщі.

Першим ректором академії був Герасим Смотрицький.

У школі викладали й інші відомі люди: Іов Княгиницький, Дем’ян Наливайко, білоруський поет Андрій Римша, грек Кирило Лукаріс.

Перед викладачами були поставлені ряд основних завдань:

1) підготовка перекладу Біблії до друку;

2) книгодрукування;

3) навчання української молоді;

4) полеміка проти наступу католицизму;

5) переклад творів Святих отців на церковно-слов’янську мову;

6) друкування богослужбових книг.

Острозька академія проіснувала до 1640 року. Її передала у розпорядження єзуїтів онучка Острозького, яра католичка, Анна-Елоїза. Але із стін академії вийшло багато знаної інтеліґенції, духовенства: гетьман П.Конашевич-Сагайдачний, Максим Острозький, Іов Княгиницький, ієромонах Купріян.

Острозька академія відіграла велику роль в розвитку вітчизняної науки і культури, в поширенні освіти в Україні.

Не меншого значення у культурному надбанні українців займала, і займає Києво - Могилянська академія. Вона виникла з волі самого народу, усвідомлення її необхідності.

Була створена академія в 1632 році на базі братської школи шляхом поєднання з нею школи Печерського монастиря. Коли почалися переговори про створення Київської колегії, Запорізьке Військо, як куратор братської школи підтримало ідею створення цього вищого учбового закладу, гарантуючи йому своє піклування і підтримку. Це свідчить про активну громадянську позицію та високий рівень духовності козацтва.

Серед вихованців академії були сотні визначних в майбутньому політичних, наукових, культурних, церковних діячів України і всієї Східної Європи, а саме: І.Мазепа, І.Полуботок, Ю.Хмельницький. ці особистості несли духовність, знання, мораль по всій Україні.

Свого найбільшого розвитку Києво-Могилянська академія досягла за часів діяльності Петра Могили (з 1637 по 1647 роки).

В цей час академія ставила за мету піднести в народі національну свідомість, релігійність і моральність, виховувати глибоку шану до української історії і культури, до православної віри.

В історії розвитку Києво-Могилянської академії можна виділити шість періодів:

1. З часу об’єднання братської і Лаврської шкіл (1632) до приєднання України до Росії – це період утвердження гуманістичних і демократичних засад у навчально-виховному процесі;

2. Від 1654 року до кінця століття – період розширення змісту і методів навчання;

3. До 80-х років XVIII століття – період найбільш плідної діяльності академії, пов’язаний з творчістю таких видатних діячів, як С.Яворський, М.Казачинський, І.Максимович, Г.Кониський і ін.;

4. З 1805-1819 роки – поступова втрата ролі культурно-освітнього центру у зв’язку із зміщенням акценту на розвиток вищої освіти в Росії і з заснуванням у противагу академії російськомовного Харківського університету;

5. З 1819 року – діяльність як духовної академії;

6. І з 1991 року відновлення Національної Академії.

Академія мала таку структуру управління: керував ректор як монастирськими так і училищними доходами, творив суд і розправу, і, одночасно, був професором богослов’я. Його помічником вважався префект, один з ієромонахів, який займав посаду, подібну до інспектора класів. Ректор розподіляв учителів по класах, визначав предмети навчання, двічі на тиждень відвідував уроки, аналізував якість знань, затверджував навчальний план, звіти викладачів, санкціонував переведення студентів до старших класів.

У свій час ректорами академії були: Інокентій Гізель, Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Феофан Прокопович.

Префект зараховував учнів до навчального закладу, стежив за успіхами і поведінкою, відвідуванням уроків, турбувався про порядок і чистоту в школі, розв’язував конфлікти між студентами і викладачами.

Крім двох цих керівних осіб, обирався на певний строк суперінтендант, який безпосередньо наглядав за поведінкою учнів. Під його керівництвом була внутрішня поліція: деякі більш благочестиві учні були зобов’язані наглядати за своїми товаришами.

Частина вихованців жила на утриманні колегії в її будинку, який звався “бурса” і утримувався за рахунок коштів П.Могили.

Тілесні покарання в колегії вважались необхідними і були записані в статуті, хоча й застосовувались рідко.

У навчальному відношенні, як вже наголошувалось вище у характеристиці братських шкіл, академія поділялась на дві конгрегації: вищу й нижчу.

Викладання всіх наук велося латинською мовою. Учнів зобов’язували постійно розмовляти цією мовою навіть поза колегією. Вивчення “мертвої” мови стало наслідком популярного на той час схоластичного навчання.

В основу навчального процесу академії було покладено групову систему навчання, що існувала в братських школах. Навчальний рік починався 1 вересня і тривав до початку липня. Строк навчання складав 12 років, хоча класів було вісім. У чотирьох молодших класах (фара, інфіма, граматика, синтаксима) навчання тривало по одному року. Середніх класах (піїтика і риторика) та вищих (філософія, богослів’я) – по 2 роки.

Кращі учні називалися аудиторами. Вони перевіряли домашні завдання, ставили оцінки.

У вільний від занять час молодші учні влаштовували ігри, старші – співали у хорі, малювали, писали творчі роботи.

На початку вісімнадцятого століття розширюється коло дисциплін, запроваджуються іноземні мови (німецька, французька). Вивчаються окремо клас чистої математики – алгебра, геометрія; клас змішаної математики – архітектура, гідравліка, оптика, астрономія. Академія мала фізичний кабінет, був створений клас сільської та домашньої економіки, медичний клас.

При інтерпретації матеріалу переважав дедуктивний метод над індуктивним. Метою навчання було досягнення витонченості мислення.

При вивченні філософії і богослов’я використовувались такі форми навчання, як колоквіум і диспут. До підготовки диспуту залучалось до 4-х студентів. Один із них був основним доповідачем, а інші – його опонентами. Диспути були тижневими, місячними і підсумковими.

Тричі на рік проводили екзамени. У кінці навчального року вчителі писали звіт про успішність учнів, характеризуючи самого учня і його рівень здібностей.

Академія була центром і музичного, і художнього, і театрального мистецтв.

Значення цього закладу в розвитку української культури і освіти – величезне. Вона зберегла і поєднала традиції українських братських шкіл з традиціями вищих європейських вищих шкіл. За структурою, обсягом і змістом навчальних програм вона відповідала вимогам європейських університетів.

Панував у ній принцип демократизму. І, мабуть, тому у сім випускникам академії притаманні патріотизм, демократизм, націоналізм.

Братські школи вписали яскраву сторінку в історію вітчизняної педагогічної думки. Назва їх походить від організацій – братств, які виникли в Україні в другій половині XVI століття.

В боротьбі проти католицької експансії, братства не тільки укріплювали православну церкву, але й створювали школи, типографії, видавали навчальну літературу, готували вчителів, надавали матеріальну допомогу дітям бідняків, які проявляли інтерес і здібності до навчання.

Силами вчителів і вихователів братських шкіл утворювались бібліотеки навчальної, політичної і філософської літератури. На базі окремих братських шкіл створювались середні і вищі навчальні заклади.

На чолі всіх братств виділяється Львівське. Воно розвинуло широку діяльність, побудувало нову церкву, боролося з Львівським архибіскупом (католицьким архієпископом) – і виграло справу, заснувало друкарню і вищу школу для науки дітям християнським усякого стану.

Львівська братська школа була відкрита в 1585-1586 роках. При Львівському Успенському міському православному соборі “з програмою вільних наук”. Одночасно була відкрита і типографія. Першим ректором Львівської школи був грек Арсеній Еласонський. Працювали тут такі видатні діячі просвіти, як Зизаній Тустановський, Кирило Ставровецький, Іов Борецький. До школи ходили діти всіх станів, та займали місце відповідно до успіхів в науці. Характер школи був демократичний. Вчили грецької мови, граматики, діалектики, риторики, філософії, історії. Від 1592 року одним з головних предметів стала латинська мова.

На уроках риторики учні складали “орації” – святкові привітання, вчилися писати листи-звернення до високих осіб. Вивчення риторики було тісно пов’язане з вивченням піїтики. Мистецтво складати вірші, на думку тогочасних діячів, було значно легше ніж складати проповіді. Призначення діалектики, як навчального предмету, полягало в тому, щоб навчити вчасно полемічних виступів або диспутів, швидко знайти логічні пробіли опонента, розрізнити істинне і неправдиве в його мові.

У 1609 році Львівське братство видало педагогічний твір “О воспитаніи чад”. Ця книга написана на основі творів Іоанна Золотоустого, вказує на найголовніший обов’язок батьків – старанно виховувати дітей – і надає педагогічні поради.

Львівське братство вимагало від своїх вчителів однакового ставлення до своїх учнів. Вчитель повинен бути “набожним, мудрим, скромним, стриманим, а не пиякою, гулякою, хабарником”. Це зазначалося в статуті школи “Порядок шкільний”.

Учні поділялися на 3 групи:

- в першій дітей вчили розпізнавати літери і складати їх;

- у другій – тренували їх у читанні й заучуванні напам’ять;

- у третій – навчали розуміти і пояснювати прочитане.

Для закріплення нового матеріалу широко використовувалось повторення. Крім того, в братських школах виникав передовий досвід групової форми організації навчання (урок).

До основних завдань, що поставали перед братством відносили:

1) охорона благочестя і порядку в братстві;

2) благоустрій братства, будівництво церков, монастирів, шкіл, лікарень, друкарень;

3) боротьба за національну самостійність та охорону православ’я.

У Львівській братській школі, як згодом і у інших, значне місце у навчально-виховній системі займало музичне виховання. Заняття із співів проводились у суботу, з учнів складався церковний хор. Співаки таким чином діставали собі кошти на прожиття, харчі, одяг. Багато вихованців Львівської братської школи стали відомими композиторами: Чернушин, Шаваровський, Мазурин. Перші ноти в Україні були надруковані Йосипом Городецьким у Львові у 1700 році.

Навчання в школі розпочиналося о 9 годині ранку влітку, а взимку дещо пізніше. Спочатку читали молитви, а потім відповідали вчорашній урок. Далі йшло вивчення нового матеріалу. Існував тісний зв’язок між школою і сім’єю. Вихованням учнів, що мешкали у бурсі, займалися спеціальні вихователі. При школах існували також і “братства младенческиє”, які займались моральним вихованням учнів.

Ще однією славетною сторінкою історії української педагогічної думки можна назвати створення Київської братської школи.

В 1615 році була заснована Київським Богоявленським братством Київська братська школа, що згодом перетворилася у Києво-Братську колегію, а потім Києво-Могилянську колегію і в академію. У Київській братській школі процвітав багатоголосий спів на чотири, шість, вісім голосів.

Поштовх до культурно-просвітницького руху в Києві зробив Єлисей Плетенецький. В 1615 р. заснував друкарню й розпочав видання книжок на великі розміри. Для потреб друкарні заложив також фабрику паперу в Радомишлі. Гурток вчених, що зібрався навколо Плетенецького, розпочав плідну роботу.

До цього гуртка входили: Захарій Копистенський, Тарас Земка. Так Печерський монастир знову набуває ваги культурного осередку.

В історії цієї братської школи велике місце посідає ім’я Гальшки Гуличівни, поборниці українського просвітництва. Вона в 1615 році подарувала свою садибу із землями для створення культурно-освітнього осередку (комплексу).

На Поділлі з’явилося братство до якого вписалося багато священників, шляхтичів, міщан, цілий літературний гурток. Поступив до братства і гетьман П.Сагайдачний з усім військом. При братстві постала школа, яка стала міцною основою православ’я. Першим ректором цієї школи був відомий діяч культури і письменник Іов Борецький. Ректорами академії були: Інокентій Гізель, Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Феофан Прокопович

Майже одночасно, Петро Могила відкрив латинську школу при Києво-Печерській Лаврі. Ставши Київським Митрополитом у 1632 році, він почав вести переговори з Київським братством про об’єднання братської і лаврської шкіл. Так, у 1632 році на Поділлі почала працювати Києво-братська колегія, яка мала 8 класів.

Кількість спудеїв (студентів-учнів) іноді перевищувала 1000 чоловік. Члени Київського братства зверталися з проханням до польських королів надати “колегії” статусу “академії”. У 1701 році за наказом Петра І, Київська колегія набула офіційного статусу Києво-Могилянської Академії. Тут, в свій час, здобували освіту: Г.С.Сковорода, Т.Земка, І.Гізель.

Після відкриття Харківського університету значення Київської академії в культурному розвитку країни зменшилось, а в 1819 році вона була перетворена в духовну академію.

Але на той час не лише Львів та Київ були центром освітньої справи. У 1617 році на Волині у місті Луцьк була відкрита, а король Сигизмунд ІІІ у 1619 році своєю грамотою затвердив братську школу. Благословив цю справу митрополит Київський Іов і в 1624 році було складено і затверджено її Статут.

Вивчали: граматику, піїтику, риторику, діалектику, арифметику. Із духовних наук - церковний статут, церковне читання і спів, пасхалія, Святе Письмо і Передання.

Дітей навчали слов’янської, грецької та української мов. Перший слов’янський друкований буквар був складений Лаврентієм Зизанієм та виданий у Вільні в 1596 році. Називався він “Наука по читанню і розуменню письма словенського”.

Навчальний рік починався 1 вересня, були введені літні канікули, учнів поділяли на 4-5 і 8 класів.

Статут Луцького братства складається з двох частин: перша – “артикули прав школи Греко-латинської Луцької”, друга – “порядок шкільний”.

В першій частині статуту йде мова про обов’язки кожного учня, про те, як мусить ставитись до навчання, що має поважати старших.

В другій частині говорилось про обов’язки вчителя, про шкільний розпорядок, дисципліну; вчитель мусить слідкувати за відвідуванням занять; працювати з батьками.

З Луцьким братством пов’язане теж ім’я Гальшки Гуличівни, яка останні свої роки життя провела в Луцьку і брала участь в діяльності Луцького братства.

Братські школи – це середні навчальні заклади, які забезпечували досить високу на той час загальну гуманітарну освіту і не поступалися в цьому кращим школам Західної Європи, високо піднісши грамотність українського народу, братські школи відіграли важливу роль у боротьбі проти колонізації та окатоличення.

На основі досвіду роботи братських шкіл згодом в Україні створювались вищі учбові заклади. Це були Острозька і Києво-Могилянська академії.

Значення цих закладів в розвитку української культури і освіти – величезне. Вони зберегли і поєднали традиції українських братських шкіл з традиціями вищих європейських вищих шкіл. За структурою, обсягом і змістом навчальних програм вони відповідала вимогам європейських університетів.

Панував у них принцип демократизму. І, мабуть, тому усім випускникам академії притаманні патріотизм, демократизм, націоналізм.

Мелетій Смотрицький (бл. 1572—1633 pp.) — український письменник, філолог, церковний і освітній діяч, доктор медицини. Викладав у Віденський школі. У 1619—1620 pp. ректор Київської братської школи. Автор відомого підручника старослов'янської мови " Граматика Словенська" (1619).

Симеон Полоцький (1629-1680 pp.) - прийняв чернецтво в полоцькому Богоявленському монастирі і став дидаскалом міського братського училища. Він був автором проекту організації Слов'яно-греко-латинської академії, яка була відкрита після його смерті в 1686 році. С. Полоцький — автор ряду праць, в яких виклав свої погляди на освіту й виховання молоді. Серед них: педагогічна праця " Книжица вопросов и ответов...", збірник проповідей " Обед душевний", " Вечеря душевная", дві збірки віршів, п'єси на зразок " Шкільних драм". С. Полоцький вважав, що " и зло, и благо нисходит на чад от родителей не по " естеству", а от учения". Саме тому батьки мають бути дітям за приклад у всьому та виховувати їх добрими людьми. Вищою чеснотою він вважав любов, робив наголос на необхідності виховання таких чеснот, як милосердя та смиренність.

Шкільний рух братств грунтувався на глибинно-духовній праці, відданості справі відродження - і в цьому була його сила. Братства згуртували українське громадянство, а братські школи стали справжніми осередками знань і національного духу.

Розвитку вітчизняної пе­дагогічної думки сприяла плід­на діяльність видатного україн­ського вченого, історика, філо­софа і політолога, державного діяча, письменника, оратора Феофана Прокоповича. Наро­дився він у м.Києві у сім'ї ку­пця. Після закінчення Києво-Могилянської колегії навчався в Польщі, де й прийняв уніатс­тво. Продовжував освіту в гре­цькій колегії, створеній на ко­шти Папи Римського для підго­товки уніатів, де вчився філо­софії і богослов'ю. Там він і виховувався на найкращих зразках класицизму. Але не закінчив­ши навчання, повертається в Україну; в 1704 р. знову приймає православ'я. З 1705 р. читає в Києво-Могилянській академії курс лекцій з філософії, логіки, етики, піїтики, риторики, математики та ін. Там Ф.Прокопович почав впроваджувати принципи гумані­зму на Україні.

У своїх лекціях Ф.Прокопович завжди згадував про старокласичну давнину, проводив думки кращих людей гуманізму, як-от, Еразма Ротердамського. З 1712 р. був ректором колегії, до від'їзду (1715) до Петербурга. У Росії він був активним прихиль­ником реформ Петра І, ідеологом самодержав'я, активно сприяв перетворенню церкви в ідеологічний додаток до монархічної держави. Обіймав високі посади в церковній ієрархії: єпископ (1718), архієпископ (1724), віце-президент(1721) створеного ним Синоду, який замінив у Росії існуючу систему патріаршого прав­ління церквою.

Ф.Прокопович був видатним богословом, зачинателем в Україні та Росії філологічного та історичного, замість колишньо­го схоластичного напрямку у вивченні Біблії та інших основопо­ложних праць християнства. Вражав сучасників ученістю, розу­мом і живою уявою. Писав ліричні та патріотичні вірші, створив оду " Епінікіон", де оспівував Полтавську перемогу.

Творча спадщина Феофана Прокоповича досить значна. Вона відображає складний і нелегкий шлях еволюції поглядів автора, суперечності, хитання, обережність та обачливість, пастирську терпимість або непереборний гнів. Тут відбилися і особистісні риси характеру вченого, і суперечності та антагонізм епохи, в якій він жив. Так, визнаючи Бога, Ф.Прокопович може іронізува­ти з приводу християнських догм; виступаючи за розвиток нау­кового знання, він може висловити жаль, що " ремеслу та науці сьогодні набагато краще живеться, ніж теології", бо на " божест­венне вчення безсоромно нападають зухвалі невігласи нашого віку". Ідеалізуючи Петра І, активного душителя України, підтри­муючи його реформи, Ф.Прокопович з теплотою пише про " нашу Батьківщину" -Україну, проголошує похвалу Дніпрові: " Славен будь, отче великий, завжди повноводний, глибокий... Хто б на­втішатись досить спромігся любими серцю просторами цих бере­гів неозорих... О, славо і гордосте наша одвіку", присвячує вірші Києву (" Опис Києва"). Суперечливість відчутна і в його наукових творах.

Глибокий знавець античної та сучасної йому європейської культури, Ф.Прокопович був енциклопедично обізнаним ученим і залишив глибокий слід в історії розвитку педагогічної думки в Україні та Росії.

У " Духовному регламенті" (1721) для Синоду Ф.Прокопович ставив питання про відкриття духовних шкіл, шкіл для простого люду. За цим регламентом Прокопович пропонував три типи на­вчальних закладів: архірейські школи, семінарії та академії. На жаль, за його життя регламент так і не був зреалізований у межах Російської імперії. Слід зазначити також, що його буквар " Перше учіння отрокам" витримав 12 видань за перші 5 років.

Педагогічні ідеї українських педагогів – просвітителів: Г.С.Сковороди, Т.Г.Шевченка, О.В.Духновича, С.Ф.Русової, Х.Д.Алчевської. Національний ідеал упедагогічній спадщині Г.Г.Ващенка.

ХІХ-початок ХХ століть відзначалось в Україні посиленням просвітницьких рухів, що виступали за доступність, науковість освіти, навчання рідною мовою. Даний час відзначається цілою плеядою відомих українців, борців за народну освіту, людей, що глибоко переживали проблеми освіти навіть не займаючись безпосередньо педагогічною діяльністю. Серед таких відомих просвітителів і педагогів можемо назвати декілька імен: Пантелеймон Куліш, Михайло Драгоманов, Микола Пирогов, Костянтин Ушинський. Розглянемо дещо конкретніше їх педагогічні ідеї.

Відродження української національної педагогічної думки в " другій половині ХІХ початку XX століття немислиме, без таких славетних імен, як Т.Г Шевченко, М С.Грушевський. М П.Драгоманов, С.Русова, Х.Д.Алчевська, Г.Ващенко, К.Д.Ушинський, І.Огієнко, І.Франко, Л.Українка і багато інших, хіба всіх перерахуєш? Іх зараз немає з нами їх постаті загубились у сивині часу, але залишилась народна пам'ять про них, їх погляди і діла. Ми сьогодні неодноразово повертаємось до їх спадщини і відшукуємо там для себе найцінніші перлини педагогічної діяльності. Багато із названих осіб були письменниками і поетами, політичними діячами і педагогами. В даному випадку ми звернемо увагу на їх педагогічну діяльність і разом з тим перегорнемо сторінки історії педагогічної думки в Україні в даний період.

Григорій Сковорода (1722-1794)

Видатний український філософ, письменник і просвітитель-гуманіст Григорій Савич Сковорода (1722-1794) народився в сім'ї козака в селі Чорнухи на Полтавщині. Після закінчення сільської школи навчався в Київській академії (1738-1742 і 1744—1750 pp.).

Після перебування за кордоном почав педагогічну діяльність у Переяславському колегіумі (1753), де викладав поетику і написав посібник " Рассуждение о поэзии и руководство к искусству оной". За новаторство та наукову самостійність його було звільнено. Шість років (1754—1759 pp.) Г. Сковорода працював приватним учителем і викладав у Переяславському колегіумі, а з 1759 року, з деякими перервами, викладав у Харківському колегіумі поетику, синтаксис, грецьку мову і " благонравність". У 1769 році його звільнили за " вільнодумство". До кінця свого життя (понад 25 років) Г.Сковорода був мандрівним учителем, жив у різних містах України й Росії. Помер і похований у селі Іванівці (тепер Сковородинівці) на Харківщині.

Свої педагогічні погляди просвітитель-гуманіст виклав у діалогах, віршах, притчах, листах (" Вихідні двері до християнської добро­чинності", " Дружня розмова про душевний світ" та інших). Проблемам виховання присвячені його притчі " Вдячний Еродій", " Убогий Жайворонок", " Байки Харківські". Вихідними і визначальними в системі педагогічних поглядів Г. Сковороди є ідеї демократизму, гуманізму, народності та патріотизму. Церковно-схоластичному і дворянсько-аристократичному вихованню він протиставив " иной род воспитания". Одним із перших в історії педагогічної думки України Г. Сковорода висунув ідею всебічно розвиненої особистості. Тому в його творах чимало слушних міркувань з приводу морального, трудового, фізичного, естетичного, розумового виховання.

Г.С. Сковорода розглядав людину як частину природи, нею народжену, як " мікрокосм", що несе в собі закони " макрокосму", тобто життя світу в цілому. За Г. Сковородою, " природа есть перво­начальная всему причина и самодвижущаяся пружина". У вихованні, вважав Г. Сковорода, треба зважати не на соціальне становище дітей, а на їх природу, нахили, інтереси, обдарування, бо " воспитание... истекает от природы! ", яка є найкращим учителем. Навчання дітей на основі принципу природовідповідності було новим словом у педагогіці того часу. З погляду Г. Сковороди, кожна людина має займати певне місце в суспільстві не за багатством чи знатністю, а за " сродністю", тобто відповідно до своїх природних задатків, що виявляються і розвиваються в процесі діяльності.

Прихильник принципу народності у вихованні, Г. Сковорода вва­жав, що воно повинно відповідати інтересам народу, живитися з народ­них джерел і зберігатися в житті кожного народу. Він висміював дворянсько-аристократичне виховання, плазування передусім іноземним. У притчі " Вдячний Еродій" просвітитель пише: "...главизна воспитанія єсть: 1) благо родить; 2) сохранить птенцеви младое здравіє; 3) научить благодарности".

Метою виховання, на його думку, має бути підготовка " истинной", вільної людини, різнобічне розвиненої, щасливої, корисної для суспільства, людини, яка була б здатна жити й боротися.

Особливого значення Г. Сковорода надавав розумовій освіті, що допомагає людині відшукати себе, зрозуміти навколишній світ і пізнати сутність щастя. Проте одного тільки розуму, одного тільки збагачення знаннями не досить, вважав Г.С. Сковорода, бо самі по собі знання ще не є доброчесністю. Засвоєння знань треба поєднувати з форму­ванням високих моральних якостей. Він відстоював рідну мову у школах, водночас шанував російську, радив вивчати граматику, літературу, математику, фізику, механіку, музику, філософію, меди­цину, юриспруденцію, географію, іноземні мови, хімію, логіку, астро­номію, землеробство, мораль. Г. Сковорода підкреслював, що людину характеризують наявність таких моральних якостей: любов до Вітчизни й праці, людяність, дружба, правдивість, чесність, скромність, сила волі, почуття людської гідності та ін.

Г. Сковорода стверджував, що усвідомлювати істину найкраще самостійно, за допомогою особистої активності. " Як нерозумно, — писав він, — випрошувати те, чого маєш сам досягнути". Він наполегливо повторював: " ищите и обречуете", " дерзай и возмагай", закликав розвивати свідому ініціативу, творче мислення, любов до знань, старанність і ретельність, прагнення " самовільно і доброхотно" вчитись. У процесі навчання треба, на його думку, враховувати нахили й здібності дітей, вікові й індивідуальні їх особливості, бо " обучатися к чему не рожден... есть нещастія путь".

Новою у педагогічній спадщині ГС. Сковороди була ідея " срод-ності" виховання, якій він надавав соціально-педагогічного змісту. Створення ідеального суспільства, де люди будуть працювати по " сродності", де не буде ворожнечі і чвар, було його найдорожчою мрією. У цьому суспільстві кожна людина знайде щастя у " сродній" праці, що сприятиме розвитку її духовних сил, творчих можливостей та здібностей. Таке суспільство, на його думку, можна було створити шляхом освіти, всебічного виховання і самопізнання людей, їх морального самовдосконалення через самовиховання.

Г.С. Сковорода розвивав мислення учнів, читаючи курс добронравія в додаткових класах Харківського колегіуму, підносив примат розумного, доброго, вічного як визначальну основу духовного життя і єднання українського та інших народів планети. Вчений — педагог радив правильно дозувати навчальний матеріал, викладати його доступно, ясно, точно, застосовувати наочність, пов'язувати теорію з практикою, навчання з життям. Г. Сковорода високо цінував такі методи навчання, як лекцію, розповідь, а особливо розмову і бесіду. Дуже важливо, писав він, щоб учні полюбили вчителя, бо " как пища, так и наука не действительна от нелюбимого".

Запорукою успішного виховання дітей, на думку Сковороди, має бути любов до них, правильні настанови, викорінення поганих звичок. Він рекомендував такі методи виховання, як бесіди, роз'яснення, поради, приклади. Виховувати дітей слід не тільки словом, а й ділом, на прикладах, треба знати правила і норми поведінки людей. Виховуючи дітей, зазначив він, необхідно вдаватися до переконувань, привчати їх критично аналізувати свої вчинки, дотримуватись твердого режиму, уникати надмірностей в одязі, їжі та житті.

Значної уваги Г. Сковорода надавав фізичному вихованню дітей, вважав, що вони мають бути " телесно здоровыми". На його думку, фізичному вихованню дітей сприяють праця, вправи, режим і відпочинок, загартування організму, розваги. Він також дбав про естетичне виховання, яке має облагороджувати людей, допомагати їм у житті та праці. Засобами естетичного виховання повинні бути поезія, музика, народні пісні, краса природи.

Високо цінував Г. Сковорода працю вчителя, був до нього вимогливий. Він зазначав, що сила педагога в його знаннях, благородстві, любові до дітей, до своєї справи. Він казав, що вчитель є прикладом для інших, його шлях тернистий, але його " труд сладостен, если ты к сему рожден". На його думку, учитель повинен володіти голосом, уміти викладати " прилично, тихо и без крику".

Г. Сковорода стверджував, що головне в житті людини — серце; воно є " корінь, сонце, глава й цар чоловіку". Потяги й спонукання серця він порівнював з іскрою, із зерном, в якому сховане " древо" життя. Людина без серця — все одно, що горіх без зерна. Тому " воспитание сердца", тобто моральне виховання, повинно бути в центрі уваги вихователя.

Одне з основних завдань морального виховання, за Г. Сковородою, — навчити " благодарности", вдячності. " Благодарностьже єсть, — писав він, — твердь й здравие сердца", в ній криється "...всякеє благо, как огнь й світ утаился во кремешкії". Батько Еродія (в притчі " Вдячний Еродій") радив своєму сину вчитися насамперед вдячності. " Сыне (часто вопіет на мене), сын мой! Ей, учися единия благодарности. Учися, сидяй в дому, летя й путем, й засыпая, й просыпаясь. Ты рожден еси благо, й сія наука єсть дщерь природы твоея... Знай, что всь протчія науки суть рабыни сея царицы". Людина невдячна не може бути доброчесною, світосяйною, моральною. Виходячи з цього, мислитель закликав виховувати молоде покоління щасливим, радісним, здатним поєднувати свої особисті прагнення й бажання з інтересами інших доброчесних людей. З погляду Г. Сковороди, моральною, ро­зумною і вдячною є така поведінка, яка спрямована на досягнення

щастя. А щастя — у спорідненій, природовідповідній праці. Як бачимо, і в основі завдання " научить благодарности" лежить ідея " сродности": вдячність — дочка людської природи.

Отже, просвітитель не відокремлював особистого щастя від щастя народу і від виконання кожною людиною свого громадського обов'язку. На противагу проповідуваній релігією ідеї особистого спасіння в потойбічному світі, Г. Сковорода висунув ідеал загального земного щастя на основі самопізнання, спорідненої праці й поєднання " частной должности с общею". При цьому необхідно підкреслити, що поняття " частная должность" і " общая должность" означали, за Г. Сковородою, не вірність царському трону, не працю на панів, а служіння поне­воленим масам, які мають прийти в майбутньому до утвердження справедливого, вільного від " вражды й раздора", розумного, трудового суспільства. І якраз служіння народові вимагає, щоб совість людини була, за словами просвітителя, " як чистий кришталь".

Г. Сковорода неодноразово підкреслював, що людина має бути вільною, а ще освіченою, моральною, фізично загартованою, сильною, сміливою, вольовою. Для такої вільної, " духовної" людини відкрите, як він зазначав, усе безмежжя світу, для неї немає ніких перешкод, вона знає минуле, передбачає майбутнє, проникає в потаємне.

На могилі філософа в с. Сковородинівка Золочівського району Харківської області покладена мармурова плита, на якій викарбувані слова великого просвітянина: " Мир меня ловил, но не поймал". Але Г.С.Сковорода належить світові. Він збагатив і продовжив кращі традиції вітчизняної педагогіки, відіграв велику роль у розвитку освіти і педагогічної думки.

Олександр Духнович (1803-1865)

Значний внесок у розвиток педагогічної думки в Україні в середині XIX ст. зробив відомий педагог і культурний діяч Олександр Васильович Духнович, який народився в селі Тополя Гуменського округу Східної Словаччини в сім'ї священика. Після закінчення Ужгородської гімназії (1821) і богословської семінарії (1827) він деякий час працював домашнім учителем, а потім нотаріусом Ужгородської консисторії. У багатій єпископській бібліотеці Ужгорода він займався самоосвітою, ознайомився з творами Ф.Прокоповича, М.Ломоносова, А.Кантемира, Д.Фонвізіна, М.Карамзіна та інших, що мали на нього значний вплив. У 1844—1865 pp. О. Духнович працював каноніком Пряшівської єпархії, де заснував товариство " Литературное заведение", видавав альманахи і календарі, організовував школи і викладав у них, написав шкільні підручники з граматики і географії, буквар " Книжицу читальную для начинающих", кілька художніх творів, склав і видав перший в Україні підручник з педагогіки " Народная педагогия в пользу училищ й учителей сельских" (1857).

За своїми філософськими поглядами О. Духнович був ідеалістом, але в окремих питаннях пропагував матеріалістичні положення (про вічність матерії і нескінченні форми її змін, пізнаваність світу, про розвиток природи за певними внутрішніми законами). У суспільних поглядах він стояв на позиціях просвітительства. Освіту вважав найважливішим засобом перетворення суспільства, відкидав револю­ційну перебудову суспільного ладу. За словами І.Я. Франка, він " заплутався в мовних і політичних доктринах", писав свої твори двомовно-закарпатським українським діалектом для " простого народу" і " язичієм" для освічених кіл. Проте О. Духнович вірив у творчі можливості народу, боровся за його визволення з-під іноземного гніту, за возз'єднання Закарпаття з українськими землями у складі Росії. Незважаючи на переслідування з боку влади, в поетичній формі заявляв: " Я русин был, есть и буду, я родился русином, честный мой род не забуду, останусь его сыном".

З позицій вірності своему народові О. Духнович розвивав у своїх творах ідею народності виховання. В умовах, коли частина закарпатської інтелігенції потрапила під чужий, угорський вплив і цуралася свого українського походження, він рішуче вимагав, щоб кожний учитель " у детях народолюбне возбудил и в сердце их закрепил любовь к своей народности". Важливою ознакою народності О. Духнович вважав мову, виступав за те, щоб викладання в школах Закарпаття проводилося рідною мовою, щоб там було створено систему виховання відповідно до історичних і національних традицій народу. На його думку, впливовим засобом у вихованні в дусі народності має бути також народна пісня, що пробуджує й розвиває любов до рідного краю.

Вимоги О. Духновича щодо виховання в дусі народності не мають нічого спільного з шовінізмом, видатний просвітитель з повагою ставився до інших народів.

У творах О. Духновича обґрунтована вимога виховання люди­ни — громадянина і патріота, міститься заклик " сили людські, тілесні і духовні, від природи дані, з молодості... зберегти і вдоско­налювати.... Для цього наставники хай наслідують природу". Тобто учений і педагог наголошує на природовідповідності навчання і виховання. У розвитку і формуванні людської особистості Духнович розрізняв такі фактори: " природа (натура), наука і звичай..". Усі ці фактори перебувають у тісній взаємозалежності і визначають суспільне й індивідуальне обличчя людини. Принцип природовідповідності в інтерпретації О. Духновича включає такі ідеї: ідею саморозвитку; ідею вдосконалення людини; визнання того, що в усіх людей — і в кожну людину зокрема — закладено природні задатки; впевненість, що розвиток дитини відбувається за певними законами; вимогу вивчати вікові й індивідуальні особливості дитини.

Важливим елементом педагогіки О. Духновича є вимога гар­монійного розвитку особистості засобами розумового, морального і фізичного виховання.

На думку видатного педагога, у процесі розумового виховання учнів треба озброювати певним колом знань, розвивати їх пізнавальні здібності. Ці знання мають стати в пригоді в майбутній практичній діяльності, бо освіта не самоціль і " лише тоді є корисною, коли вона служить нам засобом для добробуту". У початковій школі, на його думку, треба вивчати географію, ботаніку і зоологію, сучасні інозем­ні мови, землеробство, садівництво й бджільництво. Таке надто широ­ке для початкової школи коло знань пояснювалося прагненням О.В. Духновича забезпечити в єдиному доступному для українського населення типі школи на Закарпатті ґрунтовну підготовку учнів.

Духнович вважав, що розумове виховання слід тісно пов'язувати з моральним, у процесі якого діти вчаться розрізняти в житті чесне й нечесне, наслідують у всьому високоморальних людей. Важливими завданнями морального виховання є також формування в учнів почуття патріотизму, таких якостей, як людяність, правдивість, дисцип­лінованість. О. Духнович особливо наголошував на вихованні у молодого покоління працьовитості. Людина, вихована поза працею, на його думку, є тягарем для суспільства, тому до праці треба підходити як до важливого засобу фізичного й інтелектуального розвитку, який " сили зміцнює" і " розум розвиває". У зв'язку з цим Олександр Васильович розробив систему трудового навчання й вихованця, приділивши велику увагу праці дітей і молоді в сільському господарстві.

Важливе місце в роботі школи повинно зайняти фізичне виховання як необхідна умова загартування й підготовки до трудової діяльності. На його думку, цьому має сприяти чітка система фізичних вправ: " природні" вправи (біг, лазання, стрибки, купання в річці тощо); ігри, під час яких розвиваються не тільки тіло, а й розумові здібності дітей, а також спеціальні фізичні вправи.

О.В. Духнович обґрунтував важливі дидактичні положення, викладені, головним чином, у його праці " Народная педагогия в пользу училищ й учителей сельских". Великого значення він надавав наочності в навчанні, радив використовувати різні натуральні речі, картини, малюнки, карти та ін. Використання наочності в процесі навчання сприяє свідомому й успішному засвоєнню матеріалу, чого не мо)кна досягти, якщо учні не розуміють предметів і явищ, які вони вивчають, Дбаючи про ефективність навчання, вчителі повинні порівнювати ті чи інші предмети або явища, вказувати на їх спільні й відмінні ознаки, аналізувати наведені приклади. Він вважав, що заучування незрозумілого матеріалу завдає великої шкоди духовному розвиткові дітей.

Великого значення надавав О. Духнович доступності знань для учнів, радив враховувати їх вікові і психологічні особливості при визначенні змісту навчання, застосовувати для міцності засвоєння різні види повторення. Він обґрунував принцип активності й визначив навчання як двосторонній процес активної діяльності вчителя та учнів.

О.В. Духнович дав багато порад, як організувати навчальний процес, рекомендував, зокрема, практикувати на уроці групову роботу учнів, поділивши клас на три групи (учні середніх здібностей, найбільш здібні, найслабкіші). На вчителя покладалося завдання працювати з цими групами не тільки фронтально, а й диференційовано, щоб забезпечити належний інтелектуальний розвиток кожного учня.

Видатний учений і педагог вважав, що успіх у навчальній роботі великою мірою залежить від учителя, до якого слід ставитися з особливою повагою. " Кто дал тебе воспитание, он больше тебе дал, чем тот, кто дал тебе жизнь", - так оцінював він благородне покликання вчителя, який повинен бути кращим, ніж художник, оскільки він будує не якусь " ломкую вещь, но человека". О.В. Дух­нович писав, що до вчителя треба ставити великі вимоги: він повинен мати справжнє покликання до педагогічної професії, добре знати предмет, якого навчає дітей, бути високоморальною людиною, вміти вибирати найкращі методи навчання, підтримувати дисципліну серед учнів. На думку вченого, хто не має цих якостей, той не може й думати про успіхи у своїй роботі. Разом з тим педагог не повинен замикатися в межах своєї професії, а має поширювати знання в масах.

У своєму педагогічному творі " Народная педагогика" О.В. Духнович обґрунтував ідею єдності сімейного та шкільного виховання дітей, цілком справедливо вказуючи на те, що ефективність праці вчителя значною мірою залежить і від того, як виховуються діти в сім'ї. Батьків О. Духнович називав першими наставниками своїх дітей, на них лежать великі обов'язки: підготувати дітей до майбутньої трудової і громадської діяльності, виховати з них справжніх громадян і патріотів. Саме тому завдання батьків полягає в тому, щоб дбати про фізичний розвиток дітей, прищеплювати їм необхідні гігієнічні навички, виховувати у них любов до праці. Батьки повинні подавати своїм дітям добрий особистий приклад, готувати їх до навчання в школі.

Помер Духнович 30 березня 1865 року у Пряшеві.

За багатогранністю просвітницької і педагогічної діяльності та глибиною наукового обгрунтування педагогічних ідей О. В. Духнович є одним з перших професійних учених-педагогів на Західній Україні. Його спадщина і сьогодні являє значну історико-педагогічну й науково-пізнавальну цінність, а видатний учений посідає гідне місце у вітчизняній історії педагогіки.

Тарас Григорович Шев­ченко (1814-1861) - українсь­кий поет, художник, мислитель. Народився у с. Моринцях у має-тностях пана Енгельгардта, з яким у 1831 році переїхав у Пе­тербург. У 1838 році К.Брюллов та В.Жуковський викупили його з кріпацтва. У 1845 році закін­чив академію мистецтв. Через рік вступив до таємної політич­ної організації Кирило-Мефодіївського товариства. У 1847 році був заарештований і висланий у оренбурзькі степи солдатом. Помер у Петербурзі.

Ja заповітом похований у Каневі. Т.Г.Шевченко ніколи не був вчителем і не писав педагогічних творів, крім " Букваря Южнору-ського", однак у багатьох його віршах, повістях і драмах, у щоден­нику і листуванні з близькими є багато цінних думок про освіту і виховання, які не втратили актуальності і сьогодні. Шевченко зав­жди з великою любов'ю ставився до дітей.

Піддаючи різкій критиці тогочасну систему виховання, Шевче­нко водночас пристрасно мріяв про справжню народну школу, яка давала б учням міцні, глибокі знання і виховувала в дусі любові до рідної мови. Виходець з народу, Т.Г.Шевченко відстоював масову народну освіту, керуючись своїм знаменитим: " І чужому навчай­тесь, і свого не цурайтесь".

Ведучи наполегливу боротьбу за народну освіту, Т.Г.Шевченко не міг обминути вчителя, впливу виховання на формування його особистості. Показовою в цьому плані можна вважати повість " Близнюки", в якій багато теплих слів сказано про педагогів.

Винятково важливу роль у правильному вихованні людини Та­рас Григорович відводив сім'ї, побожно ставився до жінки-матері: " Слово мати - велике, найкраще слово! ". Глибокою повагою до матері-трудівниці пройнято багато його творів (" Катерина", " Найми­чка", " Сова" та ін.).Разом з цим, на сторінках творів Тараса Григоровича зображені і сім'ї, у яких виховувались нероби, егоїсти. У гостро сатиричному плані показані батьки, представники середніх верств суспільства, які будь-якими засобами намагалися ввести своїх дітей у " вищий" світ. Так у п'єсі " Назар Стодоля" він висміює сотника, котрий на­магається віддати свою дочку Галю за старого, але багатого полко­вника.

Гнівно писав Шевченко і про тих матерів-аристократок, які безвідповідально ставились до виховання своїх дітей.

Надзвичайно велику увагу Т.Г.Шевченко надавав трудовому вихованню. Тільки в праці людина може знайти справжнє задово­лення, і тому вона повинна займати домінуюче місце в житті кож­ного. Однак він розрізняв працю, яка задовольняє потреби трудя­щих, і працю, що виснажує і від якої стогнуть мільйони знедоле­них.

Т.Г.Шевченко в своїх віршах, повістях, драмах, епістолярній спадщині висловив багато цікавих думок про освіту виховання, про роль сім'ї в становленні молодої людини.

Під кінець свого життя поет з великим ентузіазмом зустрів зві­стку про появу недільних шкіл, бо й справді, то був важливий крок у боротьбі за поширення освіти серед трудящих. Покладаючи ве­ликі надії на недільні школи, Шевченко намагався надати їм всіля­ку підтримку. Так у 1860 році в Петербурзі він разом з іншими письменниками виступив на літературному вечорі на користь неді­льних шкіл. Шевченко регулярно передавав їм частину своїх кош­тів після реалізації видань " Кобзаря".

У листах до М.Костомарова та М.Чалого Шевченко підкрес­лював, що необхідно створити спеціальні підручники для цих шкіл. Сам він узявся за написання одного з них - " Букваря Южно-руського", роботу над яким закінчив в 1860 році, будучи вже тяжко хворим. " Буквар" був виданий у кількості 10 тис. примірників (ва­ртість - 3 копійки). Усього кільканадцять сторінок нараховує ця книжечка, але це " прощальна лебедина пісня нашого національно­го генія".

Загалом у " Букварі" Т.Г.Шевченко успішно зреалізував прин­цип народності. Він включив до нього з цією метою народні говір­ки, приказки, короткі бувальщини, та ін. Також, крім читання ко-

ротких творів, " Буквар" передбачає знайомство дітей з числами та простими діями з ними у межах 20. Крім того, він мріяв написати популярну історію та географію для українських дітей.

Христина Алчевська (1841—1920) — педагог, діячка народної освіти, письменниця. Рано розпочавши культу­рно-освітню діяльність (на початку 60-х років XIX ст.), зосередила увагу, силу і знання на створенні недільних шкіл для дорослих. Довгі роки (понад 50) працювала в Харківській недільній школі для жінок, яка була куль­турно-освітнім і педагогічним центром поширення осві­ти серед дорослих не тільки в Україні, а і в Росії. Була членом багатьох просвітницьких товариств, віце-прези­дентом Міжнародної ліги освіти.

Обстоювала ідею всезагального народного навчання рід­ною мовою, розробила методику проведення літературних бесід з учнями, ефективність яких перевірялась за допо­могою письмових робіт. Під впливом педагогічної спад­щини К. Ушинського у своїх творах дотримувалася його принципів навчання і виховання: учнів недільних шкіл навчали грамоти звуковим (аналітико-синтетичним) ме­тодом, широко застосовувалась наочність у вивченні мо­ви, арифметики, географії, природознавства та історії, в школах були бібліотеки та каталоги книг для учнів і вчи­телів, на засіданнях учителів обговорювалися важливі пи­тання педагогічної й методичної тематики.

Свої педагогічні погляди і досвід викладання висвіт­лила в книгах: «Що читати народові?», «Книга дорослих», «Передумане і пережите», «Програма з усіх предметів для дорослих і малолітніх учнів», «Посібник для дорослих», «Півроку з життя недільної школи» тощо.

Софія Русова (1856—1940) — видатна діячка націона­льно-визвольного руху, педагог, автор підручників, пись­менниця, літературознавець, перекладачка, автор багатьох досліджень з педагогіки, історії, засновниця Академії на­ук в Україні, співробітниця численних журналів і перед­усім великий патріот України.

Русова (дівоче прізвище Ліндфорс) народилась у с. Олешні на Чернігівщині. Після закінчення Фундуклеївської гім­назії у Києві (1871) організувала перший дитячий садок. З 1872 р. увійшла в Українську громаду і присвятила себе культурно-освітній роботі. В різних містах України (Києві, Одесі, Єлисаветграді, Полтаві, Харкові тощо) організовува­ла дитячі садки, недільні школи, народні читальні, прово­дила просвітницьку роботу. Працюючи співредактором пе­дагогічного журналу «Світло» (1910—1914), видає статті:

«Дитячий сад на національному ґрунті» (1910), «До сучас­ного становища народного учителя» (1912) тощо, зосереджує основну увагу на проблемі створення національної системи виховання й навчання. Знайомить освітянську громадськість із здобутками світової педагогічної думки, інформує про по­дії в учительському житті. За запрошенням Фребелівського інституту читає слухачам курс дошкільного виховання, ви­даний 1918 р. під назвою «Дошкільне виховання».

Події 1917—1920 рр. стали наступним етапом осві­тянської діяльності Русової. Будучи членом Централь­ної Ради, увійшла до складу Міністерства освіти Укра­їнської республіки й очолила відділи позашкільної освіти та дошкільного виховання. В цей період нею перевида­но її «Український буквар», «Початкову географію», на­писано понад 15 праць, що узагальнюють її досвід: «На­ціоналізація школи» (1917), «Нова школа» (1917), «Ме­тодика початкової географії» (1918), «Початкова освіта, засоби її проведення» (1918) тощо. Наприкінці 1919 р. вийшла зі складу Міністерства освіти, зневірившися в тому, що заходи Наркомосу України сприятимуть від­родженню української системи виховання. Не змогла зректися своїх національно-патріотичних переконань і 1921 р. емігрувала за кордон. У Чехословаччині розгор­нула громадсько-просвітницьку й педагогічну діяльність, що відіграла значну роль у культурному розвитку укра­їнців-емігрантів. Видала підручники «Географія. Євро­па. Позаєвропейські країни» (1922), «Теорія і практика дошкільного виховання» (1924). З метою поширення пе­дагогічних знань заснувала у Празі Український педа­гогічний інститут. Видані окремими книжками («Єди­на діяльна (трудова) школа» (1923), «Нова школа соці­ального виховання» (1914), «Дидактика» (1925)) можна назвати першими українськими підручниками дошкіль­ного й шкільного виховання. До кінця життя Русова поєднувала педагогічну працю з громадською діяльніс­тю, пов'язаною з опікою над жіноцтвом і дітьми.

Педагогічні пошуки Русової пройняті ідеєю створення національної системи освіти. Ідея відповідності вихован­ня суспільним потребам і вимогам часу втілилась у прин­ципі націоналізації системи освіти — від дошкільних за­кладів до вузу. Вважала, що концепція національної осві­ти має вибудовуватися на засадах сучасних положень психології та педагогіки про закономірності та умови роз­витку дитини, про методи навчання й виховання, найдо­цільніші для певного віку. Важливе місце в системі наці­онального виховання відводила навчанню рідним словом, відсутність якого вважала однією з найбільших перепон для розумового розвитку дитини.

Наукові й практичні інтереси були пов'язані з вихо­ванням дітей дошкільного віку, залученню їх до різнома­нітних видів діяльності: художньо-естетичної, навчальної, трудової, ігрової. Значну увагу приділяла моральному, ро­зумовому, естетичному, трудовому вихованню.

Ідея виховання у колективі — одна з провідних у спад­щині педагога. Вона була впевнена, що тільки у дитячому товаристві формуються моральність, воля, мужність, ці­леспрямованість. Питання моральності розглядала в дусі християнського вчення про добро й зло, вважаючи релі­гію частиною виховання. Серед методів морального вихо­вання виділяла приклад батьків, учителів; бесіди, моральні вправи, ігри; наголошувала на вихованні позитивних звичок.

Приділяла увагу структурі початкової школи (навчан­ня в ній має тривати 4—5 років), значенню мистецтва, емо­цій у вихованні дитини. Особливе місце відводила дидак­тиці: визначенню сутності навчального процесу, його мети, функцій, змісту, принципів і методів навчання. Розробила класифікацію методів навчання: за характером мислення (індуктивні — аналіз, дедуктивні — синтез і генетичні); за джерелом знань (словесні, наочні й практичні); за характе­ром роботи (робота під контролем учителя, самостійна ро­бота). Намагалась визначити системоутворюючі навчальні дисципліни з метою встановлення міжпредметних зв'яз­ків. Пропагувала інтегративні курси в перших класах: зна­йомство з рідним краєм, рідною місцевістю. Ця навчальна дисципліна мала об'єднати вивчення рідної мови, народної поезії, географії, історії рідного краю. При цьому арифме­тика, географія додаються як засоби для загального озна­йомлення з числами, формами рідного краю.

Винятковий педагогічний і громадський ентузіазм Русової, її палка любов до України в поєднанні з любов'ю до людності планети були натхненним прикладом для вчи­тельства багатьох країн.

У педагогічній спадщині С. Русової особливе місце по­сідає дидактика: визначення суті навчального процесу, його мети, функцій, змісту, принципів і методів навчання.

Основною категорією дидактики С. Русова вважала на­вчання. Саме поняття навчання, його суть здавна було в центрі уваги видатних педагогів. Вона поділяє думки відомих вітчизняних і зарубіжних дидактів Коменського, Дістервега, Ушинського, Німейєра та інших про те, що процес навчання не можна розуміти як зверхнє нав'язування знань учителем учневі, що цей процес сприймання цілком залежний від внутрішнього світу дитини й вимагає від учителя глибокого знання її психіки.

Педагогічна спадщина Григорія Ващенка є справжнім скарбом українського народу. Відкрити цей цінний скарб у період державотворення України є нашим невідкладним завданням Метою життя професора було створення української національної педагогіки і цій ідеї він присвятив понад 30 років своєї діяльності. Ващенко будує українську національну систему освіти, головним елементом, якої є її ідеалістичне світлосприймання і християнська мораль як основа родини і здорового суспільства. У систему національного виховання має входити родинне виховання, причому мати повинна бути увільнена від праці після народження дитини до трьох років, бо нічого не може заступити материнської любові, так необхідної в цьому віці. Йдучи за заповітом Ващенка, цього відданого сина української землі, ми вшановуємо його пам'ять, коли створимо організовані кадри учителів і вихователів, що посіють в душі молодого покоління його бачення нової української людини.

Вибираючи з минулого найкраще, Г.Ващенко створив яскравий образ виховного ідеалу; шляхи і мету виховання, аби Україна мала свідомих патріотів своєї землі і нації, що є передумовою розбудови, сили і могутності української держави, як гаранта свобод, необхідних для життя громадянина, родини і нації в цілому.

Цю величезну працю вчений започаткував підручником " Загальні методи навчання". Його перевидали в еміграції. Для повноти курсу дидактики професор Ващенко написав ще наступні праці " Система освіти в самостійній Україні", " Система навчання", " Організаційні форми навчання".

Педагог Ващенко творить українську національну систему освіти, головними елементами якої є її ідеалістичне світосприймання, християнська мораль, як основа родини і здорового суспільства; турбується про високий рівень педагогічних наук, чиї підвалини зростають на " Поученні Дітям" Володимира Мономаха, філософському вченні Григорія Сковороди, учнів Могилянської Академії, творах геніального педагога Костянтина Ушинського, організацію педагогічних досліджень і розбудову педагогічних станцій та лабораторій, видавництво педагогічних творів, шкільних підручників, літератури для молоді різного віку.

У систему національного виховання, стверджує Ващенко, має входити також родинне виховання, причому мати повинна бути увільнена від праці до трьох років після народження дитини. Адже ніщо не може зупинити материнської любові, так необхідних в тому віці. Це, в свою. чергу, зумовлює