Історія розвитку патологічної фізіології.

Предмет і завдання патологічної фізіології. Нозологія. Етіологія. Патогенез

Предметом патологічної фізіології є життєдіяльність хворого організму, тобто хвороба, а завданнями – вивчення основних закономірностей виникнення, розвитку і кінця хвороби.

З одного боку, патофізіологія спирається на знання, які вивчаються на кафедрах анатомії, гістології, нормальної фізіології, хімії, фізики, біохімії, а з іншого боку, вона сама є теоретичною основою всіх клінічних дисциплін – „філософією медицини”. Якщо клініциста в хворобі перш за все цікавить те, чим вона відрізняється від інших захворювань, тобто особливе, що дає змогу поставити діагноз і призначити правильне лікування, то патофізіолог шукає в хворобі те загальне, що притаманно всім хворобам або великим групам хвороб. Розкриваючи основні закони розвитку хвороб, патофізіологія дає лікарям універсальні механізми протидії захворюванням.

Курс патофізіології поділяється на три частини. Перша частина – нозологія, тобто загальне вчення про хворобу. Вона дає визначення здоров'ю, хворобі, патологічній реакції тощо. Тут вивчається етіологія та патогенез. Друга частина – типові патологічні процеси вивчає процеси, які складають основу великих груп захворювань. Третя частина – спеціальна патологічна фізіологія вивчає основні закономірності порушень функцій окремих органів і систем.

Основним методом патологічної фізіології є експеримент, суть якого полягає в тому, що на тваринах моделюється хвороба людини або окремі найбільш суттєві ланки хвороби. Експерименти поділяються на гострі та хронічні. Застосовуються методики вилучення органів або клітин, перерізання нервів або їх подразнення, введення в організм різних речовин, пересадка органів і тканин. На сучасному етапі розвитку науки все частіше досліди проводяться на ізольованих органах, тканинах, окремих клітинах або навіть на субклітинних структурах, застосовують методи математичного і комп´ ютерного моделювання патологічних процесів.

Основними етапами проведення експериментальних досліджень є:

1. Формулювання робочої гіпотези.

2. Вибір адекватної методики.

3. Планування експерименту з визначенням необхідного контролю.

4. Статистична обробка отриманих даних для визначення їх вірогідності.

5. Порівняння отриманих результатів з літературними і формулювання висновків.

Історія розвитку патологічної фізіології.

Перші в світі кафедри загальної патології (пізніше ця наукова дисципліна за пропозицією О. О. Богомольця отримала назву „патологічна фізіологія”) були відкриті в 1869 р. в Київському, Московському та Санкт-Петербурзькому університетах.

Першим завідувачем нашої кафедри був видатний гістолог проф. Ніканор Адамович Хржонщевський – вихованець Казанського університету.

З 1888 по 1900 рр. кафедрою керував випускник Київського університету проф. Володимир Валеріанович Підвисоцький – видатний вчений і організатор науки, який вважається засновником школи патофізіологів України. Зокрема його учнями були два майбутніх президенти АН України Д. К. Заболотний і О. О. Богомолець. Його підручник „Основы общей и экспериментальной патологии» (1891) був перевиданий кількома іноземними мовами.

В подальшому кафедру очолювали видатні науковці:

1900-1922 рр. – Вільгельм Карлович Ліндеман,

1922-1931 рр. – М. П. Вашетко,

1931-1950 рр. – Є. О. Татаринов,

1950-1954 рр. – В. П. Комісаренко,

1955-1951 рр. – М. М. Сиротинін,

1961-1986 рр. – М. Н. Зайко.

З 1986 р. завідувачем кафедри є чл.-кор. АПН України, проф. Биць Юрій Вікторович.

Засновником патологічної фізіології як учбової дисципліни вважається учень І. М. Сєченова – проф. Віктор Васильович Пашутін, який у 1874 р. організував кафедру загальної патології в Казанському університеті, а через п´ ять років у Військово-медичній академії в Петербурзі. Він перший сформулював завдання нової науки, створив учбову програму, написав підручник, налагодив наукову роботу.

Патологічна фізіологія, яка в свій час відокремилась від патологічної анатомії, в свою чергу стала засновницею таких наук як мікробіологія, епідеміологія, імунологія, ендокринологія, геронтологія, онкологія тощо. Зокрема, завідувач кафедри загальної патології Харківського університету – О. В. Репрьов вважається засновником української ендокринології.

Основні поняття загальної нозології:

В 1946 р. Всесвітня організація охорони здоров´ я прийняла таке визначення здоров´ я: „ Здоров´ я – це стан повного фізичного, психологічного й соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб або фізичних вад”. Це визначення швидше характеризує те, до чого слід прагнути. М. Н. Зайко сформулював більш реалістичне визначення: „ Здоров´ я – це насамперед стан організму, за якого спостерігається відповідність структури і функції, а також здатність регуляторних систем підтримувати сталість внутрішнього середовища (гомеостаз)”.

Хвороба – це порушення нормальної життєдіяльності організму внаслідок впливу на нього шкідливих агентів, що спричинює зниження його пристосувальних можливостей, працездатності й збільшує можливість смерті.

У хворобі завжди поєднуються дві протилежності. З одного боку, це патологія, пошкодження, порушення пристосування, що помітив К. Маркс, який казав: „Що таке хвороба, як не обмежене у своїй свободі життя? ”. Тому критерієм, що відрізняє хворобу від здоров´ я, є порушення працездатності. З іншого боку, хвороба є боротьбою, захистом, захисною реакцією проти хвороботворного чинника, що відмічено у вислові С. П. Боткіна: „Реакція організму на шкідливі впливи зовнішнього середовища і становить суть хвороби”.

Патологічний процес – це поєднання місцевих і загальних, фізіологічних і патологічних реакцій, що виникають в організмі у відповідь на ушкоджувальні дії хвороботворного агента.

Патологічний стан – це патологічний процес, який розхвивається повільно.

Патологічна реакція – неадекватна за силою чи спрямованістю, шкідлива або недоцільна реакція організму на дію як патогенного, так і нормального подразника.

Типові патологічні процеси – такі, що розвиваються за однаковими основними закономірностями, незалежно від причини, локалізації, виду тварин. Це запалення, гарячка, пухлина, гіпоксія, голодування, гіперемія, тромбоз, емболія, алергія, типові порушення обміну речовин.

Етіологія – це вчення про причини й умови виникнення хвороби.

Першим науковим напрямом в етіології був монокаузалізм (від грец. monos – один, causa – причина), який виник наприкінці ХІХ ст., коли завдяки роботам Пастера і Коха були відкриті збудники багатьох хвороб. Монокаузалісти вважали, що кожна хвороба має одну-єдину причину і зіткнення з нею неодмінно призводить до захворювання. Ці, в цілому вірні, погляди не враховували значення умов у виникненні хвороб. Виявлення факту бактеріоносійства похитнули концепцію монокаузалізма.

На початку ХХ ст. набула поширення концепція кондиціоналізму (від грец. conditio – умова). Послідовники цього напрямку стверджували, що причин хвороб не існує і шукати їх марно, а треба розглядати усю сукупність умов, що сприяють виникненню певної хвороби. В наш час цей погляд продовжує існувати як поліетіологізм.

Розвиток генетики призвів до появи конституціоналізму, суть якого полягає в думці про те, що причина всіх хвороб генетично запрограмована.

Послідовники ще одного психосоматичного напрямку в етіології вважають, що причина розвитку хвороб пов´ язана з нейро-психічним перенапруженням і зривом вищої нервової діяльності.

Сучасна наукова концепція про причинність у патології полягає у наступному:

1. Всі хвороби мають свою причину, яка, як правило, одна.

2. Причина надає хворобі специфічності.

3. Причина може викликати хворобу лише за певних внутрішніх і зовнішніх умов, які можуть як сприяти, так і протидіяти розвитку хвороби.

4. Головною умовою виникнення хвороби є здатність організму взаємодіяти з причиною, тобто реагувати певними реакціями на дію хвороботворного чинника (реактивність).

Причини можуть бути фізичними, хімічними, біологічними, психічними і соціальними.

У медичній практиці часто застосовують термін „фактори ризику”. До них відносять всю сукупність внутрішніх і зовнішніх факторів, що приймають участь у формуванні певного захворювання. Сюди входять і причина, і умови, і навіть ланки патогенезу.

Патогенез – вчення про механізми розвитку і кінця хвороби.

Патогенез хвороби складається із ланок, які пов´ язані між собою причинно-наслідковими взаємовідносинами. Перша ланка – реакція організму на дію хвороботворного агента. Інші ланки – реакції на ушкоджуючи властивості інших захисних реакцій.

В патогенезі часто зустрічається таке явище, коли причина викликає реакцію, яка сама підсилює дію причини (метеоризм, гіпоксія головного мозку, ішемія нирок тощо). Таке явище називають порочним колом (circulus vitiosus).

Серед всіх ланок є головні й другорядні. Головною ланкою патогенезу називають таку, яка необхідна для розгортання всіх інших. Наприклад, при травматичному шоку цебіль, при цукровому діабеті – нестача інсуліну, при гострому панкреатиті – передчасна активація протеолітичних ферментів. Своєчасна ліквідація головної ланки припиняє розвиток процесу в цілому.

Лікар, який знає етіологію захворювання й може впливати на причину, лікує етіологічно. Коли відома головна ланка патогенезу, можна лікувати патогенетично. В інших випадках можливе лише симптоматичне лікування, яке призводить до хронізації захворювання.