Види поза небезпекою;

2) види із невизначеним статусом;

3) зниклі види;

4) зникаючі види;

5) зниклі в дикому стані види;

6) уразливі види;

7) види, яким загрожує небезпека.

Для виду чи підвиду, занесеного до Червоної книги, вказується його чисельність та причини їх скорочення, ареал існування (в минулому та на сьогодення), заходи щодо їх збереження тощо:

1) Види, що знаходяться під загрозою зникнення потребують спеціальних заходів суворої охорони,

2) Види, що скорочуються – можуть зустрічатися в кількостях достатніх для виживання, але їх чисельність стрімко зменшується.

До рідких видів належать види які не знаходяться під загрозою вимирання, але зустрічаються в невеликій кількості чи на обмежених територіях, де вони можуть бути легко зниженні. Потребують охорони й невизначені види, але відомостей щодо них поки ще недостатньо.

Для визначення категорії виду використовують 5 критеріїв, зокрема скорочення популяції, малий розмір географічної області розповсюдження та фрагментація, скорочення і коливання чисельності, кількісний аналіз ризику зникнення.

Червона книга МСОП та Червоні списки МСОП не є юридичними документами, а мають рекомендаційний характер. Червоний список МСОП спрямований на те, щоб звернути увагу громадськості та політиків на терміновість і масштаби проблеми збереження видів та спонукати глобальну спільноту спробувати зменшити зникнення видів. В межах окремих країн складаються регіональні Червоні книги. Окремі рідкісні зникаючі види тварин та рослин, що мешкають у природних умовах на території України заносяться до Червоної книги України, яка є офіційним документом, що містить регулярно поновлювані дані про стан та розповсюдження рідкісних та тих, що знаходяться під загрозою зникнення, видів тварин і рослин.

Перше видання Червоної книги СРСР побачило світ у 1978 р. і складалося з двох частин: перша була присвячена тваринам, друга – рослинам.

Перше видання Червоної книги України вийшло у 1980 році. Вона є основним державним документом, який містить перелік, сучасний стан та заходи збереження рідкісних видів тваринного та рослинного світу та видів, що перебувають під загрозою зникнення в межах території України, її континентального шельфу та економічної зони. Третє та останнє видання Червоної книги України вийшло в двох томах «Тваринний світ» (2009 р.) та «Рослинний світ» (2009 р.). 542 види тварин, 826 видів рослин.

У Червоній книзі України використовуються наступні категорії: зниклі види; зниклі в природі; зникаючі види; вразливі види; рідкісні види; неоцінені види; недостатньо відомі види.

До головних міжнародних документів щодо охорони природи належать проголошенні на Конференції ООН у Ріо–де–Женейро (1992 р.) два документа присвячених біологічним ресурсам та збереженню біологічного різноманіття – «Заява щодо принципів у відношенні лісів» та «Конвенція щодо біологічного різноманіття».

Введення червоної книги України регламентуються Законом України «Про Червону книгу України», Закон «Про Червону книгу України» – встановлює критерії за якими тварини та рослини можуть бути занесені до цього документа.

Основу природоохоронного законодавства складають закони: «Про природно-заповідний фонд України» (16.06.92), «Про тваринний світ» (3.03.93), «Про охорону рослин», «Про Червону книгу України» (29.10.92), «Про карантинні рослини» (30.06.93), Лісовий кодекс України (21.01.94). Закон України «Про тваринний світ» вимагає здійснення заходів щодо охорони, відтворення і науково обґрунтованого, невиснажливого використання тваринного світу. Він регулює використання тварин у мисливстві, рибальстві (ст.ст. 13–19) і висуває вимоги до користувачів тваринним світом (ст. 26). Згідно з ст. 34 закон вимагає забезпечення недоторканності ділянок, що становлять особливу зооекологічну цінність, здійснювати заходи щодо збереження шляхів міграції тварин, а ст. 42 забороняє добування та використання тварин, які зазнають лиха. Закон забороняє самовільне або з порушенням встановленого порядку переселення, акліматизацію та схрещування, виведення і використання генетично змінених організмів, жорстоке поводження з тваринами (ст. 58).

У природоохоронному законодавстві важливе місце займає Лісовий кодекс, України. Кодекс регулює відносини в сфері лісокористування – заготівля деревини, живиці, сіна, деревинних соків і випасання худоби, збирання ягід, плодів, горіхів, лікарських рослин, розміщення пасік, використання лісів у культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних цілях.

Багато уваги приділяє охороні природи, здоров’ю людей і Кодекс України «Про адміністративні правопорушення». Законом передбачені достатньо великі штрафні санкції за порушення різноманітних його статей. В ньому є глава про адміністративні правопорушення в сфері охорони природи, нераціонального або незаконного використання природних ресурсів, охорони пам’ятників історії і культури.

Тому будь-який спеціаліст – технічного або гуманітарного профілю повинен знати ці закони, статті. Так, відповідальність за дії учнів, екскурсантів, туристів, які можуть заподіяти шкоду природі в поході, екскурсії полягає на екскурсоводі, керівнику. Це статті, що передбачають відповідальність за: псування, забруднення сільськогосподарських та інших земель, незаконне вирубування, пошкодження і знищення лісових культур і молодняка, за жорстоке поводження з тваринами і за збір рослин, занесених до Червоної книги.

Питання для самоконтролю:

1. Причини зменшення біорізноманіття.

2. Які природоохоронні території знаєте?

3. Критерії занесення видів у Червону книгу.

4. Природоохоронне законодавство України.

5. Наслідки зменшення видового різноманіття.

Тема 2.3 Демографічні проблеми людства. Урбоекологія

План

Ø Об’єкти, методологічні та наукові основи урбоекології. Масштаби урбанізації. Фактори формування урбанізованого середовища. Фізичні, хімічні та біологічні фактори в урбанізованому середовищі.

Ø Місто і ландшафт. Формування оптимізованого міського ландшафту. Екологічна функція зелених насаджень. Структура зеленої зони міста та основні підходи до її формування. Формування ландшафту житлових територій. Санітарні норми зелених насаджень. Поняття санітарно-захисна зона, «рекреаційна зона».

Ø Основні екологічні закони. Основи концепції сталого розвитку. Гармонійне співіснування. Шляхи вирішення проблеми урбанізації.

Основні терміни та поняття: демографічний вибух, урбоекологія, санітарно-захисна зона

Урбанізація. Масштаби урбанізації

Високі темпи концентрації промисловості, поява дуже складних видів техніки, транспорту, комунікацій і поліпшення внаслідок цього економічного становища людини прискорило зростання кількості міст і населення, тобто урбанізації.

Урбанізація (у перекладі з латинської – містоформування), означає процес пригнічення природного середовища містами та мегаполісами і погіршення становища природи в цілому.

За даними ООН, у наш час у містах більшості розвинених країн мешкає до 75–80% загальної кількості населення. Щороку міське населення у світі збільшується на 4%.

Якщо до 19 ст. в містах жило всього близько 14% населення, то наприкінці XX ст. масова урбанізація стала визначати характер розподілу людської популяції на Землі. Стихійний розвиток міст може приховувати у собі багато небезпек і для городян, бо до останнього часу планування міського господарства велося без урахування екологічних чинників та їх впливу на здоров’я і благополуччя людини. Вважають, що перші люди в часи, коли вони почали опановувати вогнем і заселяти планету, представляли собою популяцію чисельністю не більше 1 млн чол. Це було ще до переходу до землеробства. З початком землеробства і скотарства чисельність людської популяції зросла приблизно до 100 млн чол. Після Другої світової війни на Землі в 1950 р. мешкало 2, 5 млрд чоловік. У 1982 р. загальна чисельність населення планети перевищила 5 млрд, а в 2000 р. вона вже становила більш ніж 6 млрд чол., тобто майже в 2, 5 рази вище, ніж в 1950 р. Географічне зростання населення відбувається нерівномірно. За останній час особливо швидко зростало населення Китаю, Індонезії, Індії, країн Африки та Латинської Америки.

Аналіз народжуваності і смертності населення високорозвинених країн за останні 200 років виявив чіткий перехід від «примітивної» (висока народжуваність і висока смертність) стабільності до «сучасної» (низька смертність і низька народжуваність). Це явище отримало назву демографічного переходу.

Суть демографічного переходу полягає у підтримці стабільної чисельності населення за рахунок низької народжуваності і низької смертності. Демографічний перехід супроводжується переміщенням населення в міста і різкою зміною вікового складу населення – «старінням» населення.

За XIX ст. кількість міст Європи з населенням більше 100 тис. зросла з 20 до 150. На початку ХХ ст. нараховувалось 11 міст-мільйонерів, з яких 6 знаходилися у Європі. У 1950 році в світі було вже 83 міста-мільйонера (з них 30 у Європі), сьогодні вже майже 280 (50 – у Європі). Очікується, що у 2015 році їх буде майже в двічі більше.

У 1950 році більше 10 млн жителів було тільки у Нью-Йорку. Тепер вже 6 міст мають населення більше 20 млн.

Відсоток міського населення в окремих країнах дорівнює: Аргентина – 83%; Уругвай – 82%; Австралія – 75%; США – 80%; Японія – 76%; Німеччина – 90%; Швеція – 83%.

Крім великих міст, швидко зростають міські агломерації – мегаполіси. Найбільші мегаполіси світу сконцентрували 20–60 млн жителів.

За прогнозами ООН у ХХI ст. в містах країн, що розвиваються, житиме більше 40% населення, а в найбільш урбанізованому регіоні – Латинській Америці – 80%.

Площа земель під забудовою міст кожні 5 років зростає на 20%. У Парижі на 1 км² – 25 тис. жителів; у Токіо – 17, у Лондоні – 9.

В Україні кількість населення в обласних центрах збільшилось порівняно з довоєнним періодом: у Львові – у 2, 3 рази; у Луцьку, Житомирі, Рівному – 4, 5 – 6 р азів; у Дніпропетровську, Харкові, Кривому Розі, Києві – 7–10 разів.

Поява мегаполісів означає стихійну реконструкцію великих районів землі, яка призводить до кризових екологічних ситуацій, пов’язаних з забрудненням повітряного та водного басейнів, зелених масивів тощо.

Великі міста змінюють майже всі компоненти природного середовища: атмосферу, рослинність, ґрунт, рельєф, гідрографічну сітку, підземні води і навіть клімат.

Фактори формування урбанізованого середовища. Кожне місто – це штучне середовище антропогенного походження, досить складна урбоекологічна система за своїми специфічними умовами, створеними співвідношенням природних факторів середовища (клімат, рельєф, геологічна будова, фауна і флора) та технічних (особливості промисловості, транспортної мережі, способу життя, суспільної організації).

У сучасній урбоекосистемі виділяють природну, соціальну та технологічну підсистеми, які визначають особливості екосистеми міста.

Урбоекологія – наука, щовивчає проблеми, пов’язані з урбанізацією, та визначенням шляхів поліпшення екологічного стану сучасних міст (оптимізація урбоекосистеми).

Основні проблеми урбанізованих територій:

1. Різке зменшення природних ресурсів: продовольчих, паливно-енергетичних, мінеральних, просторових, рекреаційних.

2. Забруднення атмосферного повітря – над великими містами у повітрі у 10 разів більше аерозолів, в 25 р. більше газів, з яких 60–70% газового забруднення дає автотранспорт;

– підвищується конденсація вологи, що призводить до збільшення опадів на 5–10%;

– сонячна радіація знижена на 10–20%;

– зниження швидкості вітру, що призводить до підвищення температури, контрасти якої в межах міста можуть бути до 5–6^оС;

– запиленість та загазованість (автотранспорт);

– виникнення смогів.

Наслідки: зниження імунітету, бронхіальна астма, алергічні реакції, хронічні бронхіти, фарингіти, ларингіти, набряк легенів, слизових оболонок, коньюктивіт, екзема, онкологічні захворювання тощо.

Вирішення проблеми (автотранспорту) – перехід на інші більш екологічно чисті двигуни та види очищеного палива, альтернативні джерела енергії, електротранспорт, використання метро.

3. Проблеми питної води.

Практично всі великі міста зазнають дефіцит води. Споживання води в містах у 10 разів перевищує в сільських районах. Крім того вода у містах гіршої якості, а іноді не відповідає санітарним нормам, внаслідок відсутності відповідних технологій і коштів (очищення 70–80%).

Об’єми стічних вод досягають 1 м³ за добу на 1 людину.

Наслідки: підвищення захворюваності наінфекційні хвороби (холера, дизентерія, гепатит, туберкульоз тощо).

Шляхи вирішення проблеми водопостачання:

1. Охорона водозабірних територій, водосховищ,

2. Методи очищення стічних вод:

– природні – відстійники,

– хімічні – хлорування, очищення озоном;

– фізико – хімічні (електрофорез);

– фізичні – адсорбція, застосування фільтрів.

3. Впровадження оборотного водопостачання (повторне використання очищеної води на підприємствах).

4. Забруднення та зниження родючості ґрунтів.

Ґрунти урбанізованих територій – урбоземи – мають великий вміст важких металів, більшу кислотність, переущільнені, витоптані, мало поживних речовин. Крім того забруднені побутовими відходами, залишками палива.

Розв’язанню багатьох екологічних проблем може сприяти широке використання підземного простору для розміщення об’єктів міського будівництва. З освоєнням підземного простору підвищується ефективність використання земель, покращуються санітарно-гігієнічні умови.

5. Високий рівень шуму. (шумове забруднення скорочує життя на 8–12 років).

6. Дія електромагнітного поля. (ЕМП).

7. Вібрація (транспорт, метро, будівництво).

Місто і ландшафт. Оптимізація міського ландшафту.