Російський досвід дошкільного виховання

Як за радянських часів, так і зараз більшість дитячих садів знаходяться в підпорядкуванні Міністерства освіти і науки Російської Федерації і, відповідно до нормативної бази, має право здійснювати освітню діяльність за програмами, схваленими і рекомендованими експертною радою з дошкільної освіти. Ці програми базуються на кращих традиціях вітчизняної дошкільної педагогіки, вони розроблені вченими – фахівцями з дошкільної освіти – з максимальним врахуванням психофізіологічних особливостей дітей дошкільного віку. Вони не передбачають, як в Ізраїлі, навчання читанню і письму з п'яти років, а базуються на освоєнні дітьми специфічного віку змісту і соціалізації в суспільстві дорослих і однолітків. Навіть приватні і відомчі дитячі сади повинні здійснювати свою діяльність за міністерськими програмами.

Але на практиці педагоги дошкільних освітніх установ при реалізації освітніх програм через різні причини (перш за все низькій професійній компетентності) використовують шкільні форми навчання, керуючись необхідністю підготовки дітей, що спрощено розуміється, до школи.

Крім того, нестабільна робота експертної ради призвела до того, що останніми роками з'явилося велика кількість авторських програм, що не пройшли експертизу, але опублікованих і використовуваних педагогами в практичній діяльності.

Необхідно відзначити, що в системі дошкільної освіти існує кадровий голод, який є наслідком того, що зарплата людей, що працюють в цій системі, нижча за припустимий рівень. Це веде до зростання корупції в системі дошкільної освіти і, найголовніше, до відтоку з дошкільних освітніх установ кваліфікованих кадрів. У даному випадку був би дуже корисний досвід Японії, де заробітна плата педагогів дитячих садів вища за зарплату чиновників.

Соціальний аспект дошкільної освіти свого часу надавав могутню підтримку батькам, забезпечуючи їм можливість активно включатися соціально-економічні і суспільні відносини. Класичний дитячий сад був гармонійним синтезом освітньої установи і служби побуту. Режим функціонування дитячого саду відповідав запитам батьків і зважав на специфіку їх трудової діяльності. Діти, у свою чергу, одержували в саду повноцінне збалансоване харчування, медичне обслуговування, активно включалися в освітній процес.

Сьогодні дошкільна освіта в країні знаходиться у складному стані через черги в дитячі сади і демографічний прогноз на майбутнє. Перепрофілювання або просто закриття дошкільних освітніх установ призвели до значного скорочення мережі ДНЗ і зниження обхвату дітей дошкільною освітою. Особливо страждають сільські території, де дитячих садів вкрай мало.

Оскільки держава не справляється з виниклою ситуацією, назріла гостра необхідність розширення форм дошкільних освітніх послуг, зокрема розширення мережі приватних дитячих садів, знаходження додаткових джерел фінансування державних ДНЗ, пошуку оптимального поєднання батьківської оплати і інших субсидій.

Розширення форм дошкільних освітніх послуг держава пропонується у вигляді організації груп скороченого терміну перебування або передшкільної підготовки, які ідентичні по суті і відрізняються лише формою (часом перебування).

Перебування дітей в таких групах протягом двох-трьох годин кілька разів на тиждень, можливо, і реалізує право дитини на дошкільну освіту і навіть вельми умовно вирівнює її стартові можливості під час вступу до школи, але вже ніяким чином не забезпечує соціального аспекту дошкільної освіти. Основний час дитина знаходиться удома, і з нею повинен бути хтось з батьків.

Якщо ж групи скороченого терміну перебування передбачають якийсь особливий режим (цілодобові, групи вихідного дня, вечірнього перебування), то вони є категорією платних освітніх послуг, а значить не по кишені більшості російських сімей, що мають дітей дошкільного віку.

Основну масу батьків влаштовує традиційна модель функціонування дитячого саду, але держава не в змозі сьогодні відновити втрачене.

До питання про збільшення кількості приватних дитячих садів все частіше і частіше звертаються і батьки, і різні громадські організації, і представники міністерства. До цього виду освітніх установ в Росії сьогодні відносяться неоднозначно, і найчастіше негативно. Одні тому, що не довіряють всьому недержавному, а інші тому, що не довіряють новим віянням. Але приватні школи – це не нововведення.

Перші установи подібного роду з'явилися в Росії більше трьох сотень років тому. Ще в XVII в., при царі Олексії Михайловичі, в Росії були майстри грамоти, які за батьківські гроші учили дітей читати і писати. Пізніше, за часів царювання Петра Першого, з'явилися перші приватні заклади, де вже навчалися як хлопчики, так і дівчатка (до цього вважалося, що жінці грамота ні до чого).

До середини XVIII в. дворянам було дозволено навчати своїх дітей удома. Якість знань різко погіршала, тому що наймали іноземних викладачів, що часто не володіли необхідним рівнем підготовки. Катерина II, вирішивши, що неможна неосвіченим іноземцям виховувати еліту російської нації, організувала над приватною освітою жорсткий чиновницький контроль. Відкрити приватний навчальний заклад стало можливим тільки з дозволу наказу суспільного піклування, після перевірки навчального плану і викладацького складу.

Жовтнева революція надовго перервала літопис російської приватної освіти. І лише у 1991 р. вона знову відродилася. Приватна освітня установа сьогодні – це свого роду бізнес-структура. Навчання тут коштує чималих грошей, оскільки така установа живе тільки за рахунок власних засобів і не одержує допомоги від держави.

Але якщо в приватному дитячому саду за батьківські гроші дитина одержує якісніші порівняно з державними установами освітні послуги, то вирішення соціального аспекту в установах даного типа не передбачено: вони були і залишаються актуальними для спроможних батьків.

Приватні дитячі сади зможуть стати доступними для основної маси російських сімей тільки у разі запозичення австралійського досвіду, тобто повної компенсації державою вартості перебування дитини в дошкільній установі (в Данії і Фінляндії всі приватні школи до 80 % фінансуються з держбюджету або з бюджету муніципалітету, а батьки покривають тільки 15 % реальній вартості навчання.)

Додаткові джерела фінансування державних ДНЗ можуть бути у формі спонсорських засобів шляхом створення опікунських рад або організації на базі дошкільних освітніх установ автономних некомерційних організацій.

Проте опікунські ради носять часто декларативний характер і ефективні в одиничних випадках, а тому навряд чи вони зможуть стати органами стабільного фінансування державних дитячих садів.

Як правило, коли опікунську раду покидають батьки, що мають можливість надавати спонсорську допомогу освітній установі, втрачається його головний економічний ресурс. Тобто це економічне джерело не може бути істотним за обсягами і надійним в плані довгострокового розвитку дошкільної установи.

Робота із створення на базі дошкільних освітніх установ автономних некомерційних організацій в даний час йде в режимі експерименту. По суті своїй, дана модель припускає повторення вже відомої взаємодії держави, відомства і батьків, тільки в даному випадку як відомство виступає «третя особа». Експеримент дозволить визначити як позитивні, так і негативні результати даної моделі.

Але в обох випадках – і приватних шкіл, і автономних некомерційних організацій – простежується абсолютно конкретна спроба перекласти всю ношу фінансового забезпечення дошкільної освіти з державних плечей на плечі «третіх осіб» і батьків. Обговорювати потенційні наслідки цієї новації зараз немає сенсу саме унаслідок її експериментального характеру – найближчим часом до цієї моделі вноситимуться численні зміни.