Проблеми дитинства у контексті соціокультурного розвитку.

Дитинство – термін, що означає початкові періоди онтогенезу (онтогенез – процес розвитку індивідуального організму). Згідно з прийнятою періодизацією, дитинство охоплює період немовляти (від народження до 1 року), ранній вік (1-3 роки), дошкільний вік (3-6/7 років) та молодший шкільний вік (6/7 - 10/11 років). Специфічні суперечності та проблеми розвитку дитинства розглядаються багатьма сучасними вченими (В.В.Абраменкова, Т.І.Алієва, Д.Б.Ельконін, В.В.Давидов, І.С.Кон, В.Т.Кудрявцев, А.В.Мудрик, В.С.Мухіна, Л.П.Обухова, М.В.Осоріна, Д.Й.Фельдштейн та ін). В дитинстві відбувається ріст та розвиток організму, становлення його найважливіших функцій найбільш активно відбувається соціалізація особистості. Виділення періоду дитинства дозволило описати повний цикл людського життя.

Довгий час існувало уявлення про дитинство як “природну” стадію розвитку людини, що має певні універсальні властивості в усі часи для всіх народів (в усі часи всі діти однакові в різних країнах). Проте, у дослідженнях психологів (П.Булонський, Л.Виготський, Д.Ельконін) було доведено, що це не так, що розуміння дитинства в усі часи, у різних народів було різним (має конкретно-історичний характер) та залежало від соціально-економічних, культурних особливостей розвитку певного суспільства. Отже, на різних етапах розвитку людства складалося різне ставлення до дітей, висувалися різні завдання їх виховання, існували різні виховні системи, які давали можливість залучити їх до дорослого суспільства (історію дитинства вивчали Філіп Арієс (Франція), Ллойд Демоз (Америка), Карін Калверт).

Як правило, виділяють чотири типи суспільств: 1) суспільства, в яких у ранньому і пізньому дитинстві дисципліна слабка; 2) суспільства, де і в ранньому, і у пізньому дитинстві дисципліна сувора; 3) суспільства, в яких у ранньому дитинстві дисципліна сувора, а у пізньому - слабка; 4) суспільства, де у ранньому дитинстві дисципліна слабка, а у пізньому - сувора. І.С.Кон європейську модель виховання відносить до третього типу, відзначаючи, що у родоплемінних суспільствах фактично були відсутні фізичні покарання дітей, поведінку підростаючого покоління регламентували різного роду табу, спільні з дорослими, а виховувались діти на безпосередніх реакціях дорослих на їхні вчинки. Покарання як регулятор поведінки дітей з'являються з розвитком суспільства, з його переходом до складніших економічних відносин.

Дослідники вказують, що в епоху середньовіччя інтерес до дітей був відсутній. Середньовічне суспільство намагалося жорстко контролювати поведінку будь-якої людини, незалежно від віку. Дитинство вважалося періодом малоцінним, незначним. Дитину збували годувальниці, віддавали в монастир, або на виховання в чужу родину, або тримали у забутті у власній сім’ї. Образи дітей майже відсутні на полотнах художників ХІІІ ст. Таке положення дітей, зневага до їх особистості (Ф.Арієс) відображалося у демографічній ситуації того часу, яка вирізнялася з одного боку високою народжуваністю, а з іншого – висо\кою дитячою смертністю. Однак, не можна стверджувати, що у період середньовіччя дітей не любили, але розуміння дитинства було відмінним від сучасного.

В середньовіччі, в умовах жорсткого релігійного впливу зародився новий напрямок культури – гуманізм. Гуманістичні ідей знайшли свій розвиток у філософії та педагогіці епохи Відродження, представниками якої є Е.Роттердамський, В.да Фельтре, Ф.Рабе, М.Монтень. Однак ці ідеї гуманності, свободи та творчості виявилися абстрактними, тому що не співвідносилися з конкретними соціальними умовами. Поступово дитина входить в емоційне спілкування її батьків, її оточують піклуванням та увагою. Але неслухняність засуджується та жорстоко карається фізично або морально. Навчання та виховання засновувалися на пригніченні волі дитини, порівнювалося з дресурою тварин. Ретельно контролювалася активність дітей, долю яких могли вирішувати тільки дорослі.

Тільки з 17 ст. (епоха Просвітництва) починає формуватися реалістична концепція дитинства. В її основу покладена така ідея: усвідомлення дитинства як періоду слабкості людини та особливої відповідальності дорослого за дітей у цей час. Необхідно зазначити, що у педагогів того часу інтерес до дітей спостерігається переважно як до об’єкта виховання. Спостерігається тенденція до контролю не тільки поведінки, а й внутрішнього світу, думок та почуттів дітей. Однією з провідних чеснот проголошена слухняність.

У період Нового часу (сер. 18 ст.) виникає новий образ дитинства. Передумовами цього були: розвиток капіталізму, ускладнення життєдіяльності та соціалізації особистості, розвиток самосвідомості, увага до людини, її думок та бажань, розвиток системи освіти. Дитинство сприймається як підготовчий етап до дорослого життя, в який потрібно формувати почуття гідності та відповідальності, що неможливо зробити шляхом жорстокості та приниження. Провідним завданням сімейного виховання стали збереження потомства та освіта потомства. А ідеалом стали діти та батьки, об’єднані щастям спільного життя та спілкування. Зростає роль школи у соціалізації дітей.

Сьогодні у науковому розумінні дитинства виділилися дві зустрічні тенденції. З одного боку, дитинство розглядають як явище, що залежить від особливостей структури та культури дорослого світу, з іншого боку – соціальна поведінка дорослих людей пояснюється специфікою їх дитячого досвіду. Все це дає можливість розглядати дитинство як самоцінний період у житті людини. Сьогодні дитина проголошується суб’єктом виховного впливу. Згідно з цим, вихідні позиції у побудові взаємин з дітьми визначаються як суб’єкт-суб’єктні. Проте, у реальній практиці педагоги ставляться до дитини як до об’єкта, на який спрямований їх виховний вплив. Отже, наявними є спільні дії, а не взаємодія.

Сучасний стан дитинства можна характеризувати як кризовий, про що засвідчує більшість соціологічних та психологічних досліджень (Г.С.Абрамова, М.А.Галагузова, С.В.Дармодьохін, Г.Крайг та ін.). Серед ознак кризового періоду можна виділити такі:

1. Під впливом причин соціального, економічного та психологічного характеру відбувається деформація змісту дитячої субкультури (збіднення дитячого фольклору, втрата усних текстів, зміни сюжетно-рольових ігор та ін.);

2. Помітне відчуження дітей від дорослих і однолітків;

3. Недостатня увага приділяється специфіці буття дитячих спільнот, дитячої субкультури, що спричиняє появу в суспільстві певного бар’єру між світом дітей і дорослого стихійне виникнення різних дитячих об’єднань і груп, опозиційних до усталених культурним цінностей суспільства.

Проблеми побудови відношень дорослого та дитячого світу є особливо актуальними, оскільки виховання підростаючих поколінь залежать від правильного розуміння і формування дорослим світом позицій - своєї, дитинства та відношень між ними.

На думку І.Кона, щоб розв’язувати проблеми нового рівня необхідно розглядати дитячий світ не тільки як продукт соціалізації та научіння з боку дорослих, але й як своєрідну, автономну субкультуру, яка має власну структуру, цінності, функції та традиції (мета нашого спецкурсу).

Головною функцією дитинства визначають підготовку людини до дорослої, самостійної праці та життя. Але діти, засвоюючи культурний досвід людства відкриває і нові можливості розвитку кожної окремої особистості, впливають на цінності, установки дорослих (що могли раніше засвоїти діти і чому вони навчаються сьогодні). Виходячи з цього виділяють культуротворчу функцію дитинства. Вона полягає у тому, що в процесі свого духовного розвитку дитина не тільки творчо освоює форми діяльності людини, що вже історично склалися, а й ті, які історично складаються, а також бере своєрідну участь у їх формуванні. Не випадково, ще Я.А.Коменський звертав увагу на те, що “діти приносять батькам правила”. Однак, дорослі ще не усвідомлюють у повній мірі той факт, що у сучасному житті відбувається не тільки прискорення темпів саморозвитку дитини, а й даний процес здійснює реальний вплив на розвиток світу дорослих. Н-д: не лише педагогам, а й батькам відомо, які складні питання ставлять діти, примушуючи дорослих по-новому осмислювати відповідь, обґрунтувати її.

Тому ми вважаємо надзвичайно важливим вже на етапі вузівської підготовки зорієнтувати майбутніх педагогів на гуманістичні цінності.

Висновок: ставлення суспільства до виховання дітей – одна із головних характеристик культури, зокрема культури гуманітарної. Позитивні зміни у цій галузі пов’язані з визнанням самоцінності дитинства, з гуманістичною спрямованістю виховання на розвиток особистості дитини. З цією метою необхідно сформувати таку освітню систему, яка буде спрямована на створення можливостей для розвитку дітей і яка буде реалізовувати культуротворчу функцію.