Форма спілкування

Позаситуативно-пізнавальна (3-4 роки) – забезпечує спільну з дорослим та самостійну діяльність дитини з ознайомлення із світом фізичних об'єктів. Дитина потребує у доброзичливій увазі дорослого, співпраці й повазі. Пізнавальний (дорослий приваблює я ерудит, джерело пізнання про позаситуативні об'єкти (яких немає в оточенні), як партнер обговорення причин явищ у фізичному світі). Мовленнєві операції. Первинне проникнення у сутність явищ, розвиток наочного мислення.

Позаситуативно-особистісна (5-6 років) - забезпечує теоретичне і практичнее пізнання дитиною світу соціальних явищ. Дитина має потребу у доброзичливій увазі, співпраці й повазі, у співпереживанні та взаєморозумінні дорослого. Особистісний (дорослий приваблює як особистість, що володіє знаннями, вміннями, соціально-моральними нормами, строгий і добрий старший товариш). Мовленнєві операції. Заохочення до моральних цінностей суспільства, перехід до дискурсивного мислення; формування готовності до школи.

90. Широке різноманіття термінів, а також вікових меж різних етапів дорослості вказує на складність проблеми періодизації і викриває характер становлення даного розділу вікової психології.

Враховуючи соціальні, психологічні і біологічні чинники, дослідники окреслюють межі дорослості по різному. За періодизацією Б.Г.Ананьєва середній вік (зрілість) складається із двох фаз: (від 21-22 до 35 років і від 36 до 55-60 років), потім настає похилий вік (від 55-60 до 75 років), далі - старість (75-90 років) І вік довгожителів.

В.В. Бунак описує чотири періоди дорослості, кожний з яких поділяється на два етапи: дорослий період (перший вік -22-28 років для чоловіків, 21-26 для жінок; другий вік - 29-35 років для чоловіків, 27-32 роки для жінок); зрілий період (перший вік - 36-45 років для чоловіків, 33-40 років для жінок; другий вік - 46-55 років для чоловіків, 41-50 років для жінок); похилий вік (перший вік - 56-63 роки для чоловіків, 51-57 років для жінок; другий вік - 64-70 років для чоловіків, 58-63 роки для жінок) і пізній старечий період (понад 71 рік для чоловіків і 65 років для жінок).

В геронтології використовується періодизація Дж. Біррена, який виділяє: ранню зрілість (17-25 років), зрілість (25-50 років), пізню зрілість (50-75 років), старість (понад 75 років).

Очевидно, що значна кількість запропонованих періодизацій дорослості мають умовний характер, оскільки межі періодів визначаються не хронологічним віком, а соціальними та економічними чинниками, історичними подіями, етнічною приналежністю, чинниками навколишнього середовища, специфічними особливостями індивідуального розвитку, суб'єктивними уявленнями про себе та свій вік тощо. Для визначення віку людини використовують також поняття: " біологічний вік", " соціальний вік", " психологічний вік".

Психологічний вік вказує на рівень адаптованості людини до вимог навколишнього світу, характеризує розвиток її інтелекту, здатність до навчання, моторні навички, а також такі суб'єктивні фактори як ідентичність, життєвий план, переживання, мотиви, смисли, установки.

Соціальний вік визначають з огляду на відповідність становища людини нормам, які існують в тому чи іншому соціумі.

Біологічний вік найчастіше вказує на відповідність стану організму та його функціональних систем певному моменту життя людини. Межі його не є чітко окресленими, оскільки існують значні відмінності тривалості життя, стану здоров'я людей. Його беруть до уваги, передусім, під час розгляду закономірностей розвитку когнітивної сфери, порівнюючи її особливості з особливостями динаміки психофізіологічних функцій, які визначають закономірності дії пізнавальних процесів.

91. Усвідомлення всієї складності та багатогранності психічного розвитку людини та прагнення науковців пояснити його зміст призвели до розробки ряду теорій людського розвитку. Кожна з них аналізує важливі аспекти становлення особистості, однак жодній не вдалося описати психічний розвиток людини у всій складності й багатоманітності.

92.

Внесок спілкування і спільної діяльності з ровесником у розвиток дошкільника найбільш помітний у п'ятьох сферах особистості: етичній, пізнавальній, самосвідомості, творчих здібностей, здатності до співпраці. Розглянемо вплив спілкування і спільної діяльності з ровесником на кожну з цих сфер.

1) В етичному розвитку відбувається формування моральних уявлень, гуманного ставлення до інших, позитивної емоційної спрямованості на оточуючих, навичок співпраці й взаємодії з партнером, взаєморозуміння, співпереживання (В. К. Котирло, Ю. О. Приходько).

2) Розвиток пізнавальної діяльності полягає:

а) у засвоєнні здатності до виділення різноманітних поглядів на певне явище чи об'єкт та узгодження цих поглядів між собою;

б) оволодінні логічними операціями заперечення, доведення, аргументації, переконування.

3) У розвитку самосвідомості спілкування і спільна діяльність з ровесником становить неодмінну умову виникнення чимдалі адекватніших оцінок одноліток, а згодом і самооцінки, її когнітивного, емоційного та вольового компонентів.

4) Розвиток творчості, самостійності, ініціативності відбувається за рахунок того, що діти самостійно налагоджують контакти між собою, визначають їх мету, організовують сюжетно-рольову гру, визначають сюжет та розподіляють ролі, підбирають замінники. Висувають власні ініціативи і приймають ініціативи інших. За відсутності заборон з боку дорослого діти мають можливість діяти на свій розсуд.

5) Навички спілкування і спільної діяльності полягають у розвитку навичок соціальної перцепції, узгодження дітьми своїх думок і дій, розробки спільного плану, насамперед, у грі; здатності висловлювати співчуття, надавати взаємопідтримку, робити взаємооцінки; розподіляти іграшки.

93. Молодість визначається дослідниками як перша фаза ранньої дорослості, охоплює період життя від юності (20-23 роки) до приблизно 30 років. Верхня межа молодості може суттєво змінюватися, деякі автори продовжують її до 35 років. Молодість - це, перш за все, час створення сім'ї і влаштування сімейного життя, час опанування вибраної професії, визначення ставлення до суспільного життя і своєї ролі в ньому.

Характерною особливістю молодості є оптимізм. Людина починає реалізацію свого життєвого задуму, її переповнюють сила, енергія та бажання досягти визначеної цілі та ідеалу. В молодості найбільш доступними є найскладніші види професійної діяльності, найбільш повно та інтенсивно розвивається спілкування, найпростіше встановлюються стосунки дружби та кохання. Молодість вважається оптимальним періодом для самореалізації. Труднощі, які виникають, не сприймаються як фатальні, супутні їм сумніви та невпевненість швидко минають, відбувається активний пошук нових можливостей досягнення цілей.

Пошук супутника життя, відокремлення від батьківської сім'ї, отримання професії і початок власного професійного і особистісного життя - необхідні умови для вироблення власного індивідуального стилю життя. В той же час, це дає можливість здобути і реалізувати індивідуальні сенси життя. Здатність особистості вирішувати внутрішні протиріччя, вибудовувати власну систему цінностей, створювати життєву перспективу і визначати стратегічні цілі є мірилом її людської зрілості.

Юність - всього лише початок дорослого життя. Відчуття того, що все життя попереду, дає можливість пробувати, помилятися і шукати з легкою душею. Тут дитинство залишається у минулому. Всі психічні функції в основному сформовані і почалася стабілізація особистості, рамки окремих віків носять все більш умовний характер. Криза 17 років - рубіж звичного шкільного і нового дорослого життя.

Одинадцять класів кінчають благополучніші діти. Але в 17 років криза протікає не менш гостро, ніж в 15 років. Д.Б. Ельконін відзначав це як найважчий кризовий період разом з кризою 3 років.
Більшість 17-річних орієнтується на продовження освіти, небагато - на пошук роботи, на який не зважилися після 9 класу. Вища освіта їм необхідна, щоб одержати професію, що дозволяє «жити гідно», «багато заробляти», «забезпечувати себе і сім'ю».
Існують дві категорії випускників школи: перші сподіваються на допомогу батьків (платний ВУЗ) і не втрачають душевної рівноваги; другі розраховують на свої сили - найбільш схильні до пов'язаних зі вступом до ВУЗу стресів...
Вік - категорія конкретно-історична. 19-20-річні хлопці основні труднощі свого життя пов'язують з появою відповідальності, якої не було раніше. Цінують свій вік, який разом з проблемами приніс і ширші можливості.

94. Одна з найвпливовіших ідейних течій XX ст. - психоаналіз. Виникнувши в рамках психіатрії як своєрідний підхід до лікування неврозів, психоаналіз спочатку не претендував на роль філософського вчення, яке розкривало б та пояснювало поряд із механізмами функціонування людської психіки також і закономірності суспільного розвитку. Але з часом його теоретичні положення та установки почали застосовувати у філософії для пояснення особистісних, культурних та соціальних феноменів. Досліджуючи психоаналіз як комплекс гіпотез та теорій, що пояснюють роль несвідомого в житті людини, слід виділяти три його аспекти: пізнавальний, соціально-культурний та лікувально-практичний. Розглянемо два перші.

Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зігмунд Фрейд (1856-1939).

Його теоретичні погляди сформувались під впливом традицій класичного природничо-наукового матеріалізму та еволюціонізму в той час, коли вже намічалась криза традиційних уявлень про психічне життя людини, коли з усією очевидністю виявилось, що неможливо розкрити таємницю буття людини, виходячи лише з її природних характеристик.

Психоаналіз Фрейда був спробою синтезу двох напрямків досліджень природи людини:

• розкриття психічних поривань внутрішнього світу, змісту людської поведінки;
• аналізу впливу культурного та соціального середовища на формування психічного життя людини та її психічних реакцій. А це в свою чергу передбачало глибше вивчення структури особистості.

Головним у психоаналізі стало виявлення несвідомого, його філософське осмислення та тлумачення. Фрейд, висуваючи свою концепцію несвідомого, підкреслював, що воно не було предметом дослідження класичної філософії та психології, а причину цього вбачав у культі розуму та свідомості. Психіка ж людини, на його думку, роздвоюється на дві сфери: свідоме та несвідоме. Саме вони і визначають суттєві характеристики особистості. Поділ психіки на свідоме і несвідоме, писав Фрейд, є основною передумовою психоаналізу, і лише він дає змогу зрозуміти і піддати науковому дослідженню часто спостережувані і дуже важливі патологічні процеси душевного життя.

Психологічні та соціальні погляди Зігмунда Фрейда вплинули на мистецтво, етнографію, психологію, духовне життя західного суспільства в цілому. Після виходу праць Зігмунду Фрейда стало зрозуміло, що неусвідомлювані структури складають особливий онтологічний пласт психіки, цілком досяжний для наукового аналізу. Він ввів до наукового обігу ряд ідей та проблем, які показали, що рівень свідомості є невіддільним від інших глибинних рівнів психічної активності, без вивчення яких неможливо зрозуміти природу людини, запропонував новий підхід до пізнання людини, її духовного світу.

Але є в психоаналізі Фрейда, як і в будь-якій іншій галузі знання, невирішені питання: він не зміг до кінця розкрити роль соціального фактора у формуванні і розвитку свідомості та психіки людини в цілому; є в нього концепції та положення, які з часом виявили свою обмеженість і практичну безперспективність.

95. Збагачення когнітивної сфери дитини дошкільного віку спирається на гру та активне пізнавальне спілкування з дорослим. У дошкільняти під впливом навчання та виховання відбувається інтенсивний розвиток всіх пізнавальних процесів, в тому числі відчуттів та сприймання.

На етапі дошкільного дитинства особливе значення має розвиток образних форм пізнання навколишнього світу — сприймання, образного мислення, уяви. Відомо, якими неповторно яскравими бувають враження, отримані в дитинстві. Але, на жаль, далеко не у всіх дітей вони такі. Не так багато дітей виносять із дитячих років здатність по-дитячому сприймати світ у його розмаїтті фарб і образів. А такі вміння є важливою складовою будь-якої творчої діяльності.

Проблема пізнавальної актив­ності дошкільників - одна з найактуальніших у теорії психологічної науки та у практиці дошкільних навчальних закладів, оскільки активність є необхідною умовою формування розумових якостей дітей-дошкільників, їх самостійності, ініціативності.

Формування пізнавальної активності дошкільників здійснюється в процесі навчання, де розвиваються пізнавальні психічні процеси: відчуття, сприйман­ня, представлення, пам'ять, увага, уява, мовлення.

Пізнавальна активність зумовлюється однією з провідних особливостей психічного розвитку людини — її індивідуальністю. Принцип індивідуальності займає важливе місце у навчанні і виступає як один з методів формування гармонійної особистості.

У процесі навчання дітей узагальнених способів обстеження предметів за допомогою спеціально розроблених систем сенсорних еталонів постійно підвищується рівень зорового сприймання, що й допомагає дошкільникам оволодіти такими основними відношеннями дійсності: частина — ціле, предмет — предмет, предмет — система предметів. Оволодіння такими відношеннями збагачує і значно розширює можливості пізнавальної діяльності дітей, вона стає пошуково-дослідницькою.

Крім того, слід підкреслити, що дошкільний вік характеризується інтенсивним розвитком творчих здібностей дитини. Це період невичерпних запитань, нескінченної фантазії, різноманітних ігрових задумів. А тому надто важливо формувати в дошкільників загальне творче ставлення до навколишнього світу. І тут особливого значення набуває пошук нових ефективних шляхів розвитку пізнавальної активності і самостійності мислення дошкільників.

Творчість дитини не повинна розглядатися як риса лише окремих обранців долі. На цьому наполягав відомий психолог Л.С. Виготський, підкреслюючи, що творчість не лише там, де результатом є історичні шедеври, вона має місце скрізь, де людина уявляє, комбінує, змінює і створює щось нове.

Дорослість є найтривалішим періодом життя людини, протягом якого вона досягає найвищого рівня в розвитку Я-концепції, гармонії в собі й у взаємодії зі світом, у пізнанні й реалізації своїх можливостей, самостверджується у професії, суспільстві, облаштовує сімейне життя, виявляє піклування не тільки про себе, а й про своїх близьких.

Дорослість є найменш вивченим періодом онтогенезу, для якого характерні найвищий рівень розвитку духовних, інтелектуальних, творчих і фізичних здібностей людини. На цьому етапі виникають специфічні особливості Я-концепції, спонукальної та емоційної сфер особистості, змінюється спосіб життєдіяльності (створення сім'ї, сімейні стосунки, батьківські функції, кар'єра, творчі досягнення тощо).

Індивідуальний розвиток дорослої людини є продовженням онтогенезу із закладеною в ньому філогенетичною програмою. Дорослість - неоднорідний віковий період, що починається після юності і триває до кінця життя. У цьому віці продовжується психічний та особистісний розвиток людини, пошук своєї ідентичності (на основі професії та способу життя), розширюються її можливості як суб'єкта діяльності, пізнання, спілкування. На дорослу людину покладається відповідальність не тільки за реалізацію власного життєвого покликання, а й за долю інших людей. Вона повинна вирішувати безліч складних соціальних завдань, долати професійні та особистісні випробування, переживати втрати, які часто загрожують психічному здоров'ю особистості.

Потужним є прагнення дорослої людини до все більшої незалежності від батьків, інших дорослих у прийнятті рішень, навіть якщо це пов'язане з ризиком для власного благополуччя. Вона шукає близькості з партнером протилежної статі, усвідомлюючи, що інтимність вимагає взаємної довіри, підтримки, розпочинає сімейне життя.

Досягнення соціальної зрілості є передумовою самостійності дорослої людини на роботі й у сім'ї, реалізації її здібностей і мрій. Вона здатна критично оцінити життя, приймаючи рішення про правильність обраного життєвого шляху чи шукаючи нову ідентичність.

В історії вікової психології основні характеристики дорослості слугували еталонами для оцінки якостей особистості у попередні вікові періоди, репрезентували рівень психічного й особистісногого розвитку, до якого мали поступово наближуватися дитинство, підлітковий вік і юність. Дорослість розглядалася як стабільний період.

Акмеолó гія — наука, яка виникла на перетині природничих суспільних, гуманітарних і технічних дисциплін, вона вивчає феноменологію, закономірності і механізми розвитку людини на етапі її дорослості, особливо при досягненні нею найбільш високого рівня в цьому розвитку.

Як наука, акмеологія виникла у 20-30 роки ХХ століття, її заснування пов'язане з ім'ям російського академіка Б. Г. Ананьєва. «Акме» у перекладі з грецької має значення «вершина», «найвищий ступінь розквіту». Акмеологія розглядає людину як суб'єкта життєвого шляху і розробляє засоби досягнення особистістю соціальних і професійних вершин.

97. Теоретичні формулювання Е. Еріксона (1902-1994) стосуються винятково розвитку его, хоча він і стверджував, що його ідеї не більш, ніж подальший систематичний розвиток концепції Фрейда про психосексуальний розвиток у світлі нових відкриттів у соціальних і біологічних науках. Проте Е.Еріксон рішуче відійшов від класичного

психоаналізу за чотирма важливими пунктами.

По-перше, з позиції Еріксона, саме его складає основу поведінки і функціонування людини, у чому видно зсув акценту від ід до его. Егопсихологія описує людей як більш раціональних, таких, які приймають усвідомлені рішення і свідомо вирішують життєві проблеми. У той час як Фрейд вважав, що его бореться, намагаючись розв'язати конфлікт між інстинктивними спонуканнями і моральними обмеженнями, Еріксон доводив, що его - це автономна система, що взаємодіє з реальністю за допомогою сприйняття, мислення, уваги і пам'яті.

По-друге, Еріксон розвивав новий погляд щодо індивідуальних взаємин з батьками і культурним контекстом, в якому існує сім'я. Якщо Фрейда цікавив вплив батьків на становлення особистості дитини, то Еріксон підкреслює історичні умови, в яких у дитини формується его.

По-третє, теорія розвитку его охоплює весь життєвий простір індивідуума, тобто від дитинства до зрілості і старості. Фрейд же обмежився вивченням впливу ранніх дитячих переживань і не приділяв увагу питанням розвитку за межами генітальної стадії.

Нарешті, по-четверте, у Фрейда і Еріксона різні погляди на природу і розв'язання психосексуальних конфліктів. Метою Фрейда було розкриття сутності й особливостей впливу на особистість несвідомого психічного життя, а також пояснення того, як рання травма може призвести до психопатології в зрілості. Еріксон бачив своє завдання в тому, щоб привернути увагу до здатності людини переборювати життєві труднощі психосоціального характеру, стверджуючи, що кожна особиста і соціальна криза є свого роду викликом долі, що спрямовує особистість до розвитку.

Основний вклад Еріксона у вивчення особистості полягає в тому, що, поряд із фрейдівськими стадіями психосексуального розвитку, він показав, що людина одночасно проходить стадії психосоціального розвитку і стадії розвитку его, та довів, що розвиток особистості продовжується все життя і кожна стадія розвитку може мати як позитивний, так і негативний результат.

98. Сенсорний розвиток дошкільняти передбачає засвоєння уявлень (образів) про різноманітні властивості й відношення предметів і явищ, опанування нових дій сприйняття, які дають змогу повніше й розчленованіше сприймати навколишній світ. Як відомо, уже в ранньому віці дитина має певний запас уявлень про різноманітні властивості предметів, деякі з них починають відігравати роль зразків, з якими вона порівнює властивості нових предметів у процесі їх сприйняття.

У дошкільному дитинстві відбувається перехід від застосування предметних зразків, які є результатом особистого сенсорного досвіду, до використання загальноприйнятих сенсорних еталонів - вироблених людством уявлень про основні варіанти кожного виду властивостей і відношень (кольорів, форм, розмірів предметів, їх розташування у просторі, висоти звуків тощо). Наприклад, при сприйнятті форми еталонами є уявлення про геометричні фігури (коло, квадрат, трикутник тощо), при сприйнятті кольору - уявлення про сім основних кольорів спектра, при сприйнятті простору - уявлення про напрямки (ліворуч, праворуч, попереду, позаду), при сприйнятті часу - уявлення про минуле, теперішнє, майбутнє (вчора, сьогодні, завтра), тривалість часових періодів (день, доба, тиждень, місяць, пора року, рік).

Певні особливості має сприйняття дошкільнятами величини. Вони засвоюють уявлення про відношення між предметами за розміром. Ці відношення ґрунтуються на порівнянні їх розмірів (великий, малий, дуже великий тощо).

явлення про предмет і його властивості виникає раніше, ніж уявлення про простір, і є його основою.

Орієнтування у часі спричинює дошкільнику більше труднощів, ніж орієнтування у просторі, оскільки з часом неможливо здійснювати дії: будь-які дії відбуваються у часі, а не з часом. Уявлення про час пов'язане із засвоєнням його конкретних параметрів (година, хвилина, секунда). Зробити це не так легко, оскільки ці параметри є умовними і відносними.

У дошкільному віці дитина не орієнтується в часі. Невеликі його відрізки вона вчиться виокремлювати на основі власної діяльності, зважаючи на те, що за певний час можна зробити, який результат отримати.

99. Як у чоловіків, так і у жінок, генеративність може виражатись через про соціальні суспільні дії, роботу, занурення в процес виховання дітей і в турботу про улюблених людей. Для багатьох дорослих генеративність виражається в рамках безлічі ролей, в тому числі, сімейних і професійних.

Однією з умов існування і процвітання будь-якого біологічного виду є здатність відтворювати нащадків. Людина також біологічний вид, тому продовження роду є її природною потребою. Розмноження у людини багато в чому подібне до розмноження у високо організованих ссавців.
Дорослій людині потрібен досить тривалий час для одержання відповідних знань, навичок, досвіду, щоб стати повноцінною зрілою особистістю. Опанувати ці знання вона може тільки в людському суспільстві, яке за всю свою історію сформувало певні норми співжиття, що забезпечують його виживання в складних умовах довкілля. Ці норми позначились на виявленні всіх біологічних потреб людини, зокрема і на статевих.

100. Усвідомлення всієї складності та багатогранності психічного розвитку людини та прагнення науковців пояснити його зміст призвели до розробки ряду теорій людського розвитку. Кожна з них аналізує важливі аспекти становлення особистості, однак жодній не вдалося описати психічний розвиток людини у всій складності й багатоманітності. Для аналізу та диференціації змісту цих теорій беруться до уваги наступні проблемні аспекти, подані в рис. 1.14.

Аналізуючи теоретичні погляди, які пояснюють розвиток людини, можна виділити такі підходи:

1) біогенетичний, в центрі уваги якого знаходяться проблеми розвитку людини як індивіда, наділеного певними антропологічними властивостями, що проходить різні стадії дозрівання по мірі реалізації філогенетичної програми в онтогенезі (біогенетичні теорії С.Холла, М.Гетчинсона, психоаналітичний підхід З.Фройда);

2) соціогенетичний - акцент на вивченні процесів соціалізації людини, засвоєння нею соціальних норм і ролей, набуття соціальних установок і ціннісних орієнтацій (теорії научіння Дж.Уотсона, Б.Скіннера, А.Бандури), згідно яким набуття людиною різних форм поведінки відбувається шляхом научіння;

3) представники персоногенетичного підходу (А.Маслоу, К.Роджерс) в центр уваги ставлять проблеми активності, самосвідомості й творчості особистості, формування людського " Я", самореалізації особистісного вибору, пошуку смислу життя;

4) теорії когнітивного напряму (Дж.Брунер, Ж.Піаже) займають проміжний напрям між біогенетичними і соціогенетичними підходами, оскільки провідними детермінантами розвитку вважають генотипічну програму і соціальні умови, в яких дана програма реалізується;

5) популярною і впливовою теорією розвитку стала модель екологічних систем (У.Бронфенбреннер), яка розглядає психічний розвиток як двоякий процес реструктурування індивідом свого життєвого середовища і переживання впливу зі сторони елементів цього середовища.

Інтелект - це найбільш досконала форма адаптації організму до середовища, що є єдність процесу асиміляції (відтворення елементів середовища в психіці суб'єкта як когнітивних психічних схем) та процесу акомодації (зміна цих когнітивних схем залежно від вимог об'єктивного світу). Отже, суть інтелекту залежить від можливості здійснювати гнучке і водночас стійке пристосування до фізичного та соціальній дійсності, яке основне призначення - в структуруванні (організації) взаємодії людину з середовищем.

Розвиток інтелекту - це стихійний, підлеглий своїм особливим законам процес визріванняоперациональних структур (схем), поступововирастающих зпредметно-житейского досвіду дитини. Відповідно до теорії Ж. Піаже, у цьому можуть дати п'ять стадій (власне, п'ять етапів у формуванні операцій).

1 Стадіясенсо-моторного інтелекту (від 8-10 місяців до 1, 5 років). Дитина намагається зрозуміти новий об'єкт через його вживання, застосовуючи раніше засвоєнісенсо-моторние схеми (розворушити, вдарити, нагоди посмикати тощо.).

2 Символічний, чидопонятийний, інтелект (від 1, 5-2 років до запланованих 4 років). Головне в цій стадії - засвоєння вербальних знаків рідної мови і до найпростішим символічним діям (вона може вдавати сплячим, вкласти спати іграшкового ведмедика тощо.).

3 Стадія інтуїтивного (наочного) інтелекту (від 4 до 7-8 років).

4 Стадія конкретних операцій (від7-8лет до 11-12 років). після 7 року відбувається розуміння незмінності кількості, ваги, площі й т.п.

5 Стадія формальних операцій, чи рефлексивний інтелект (від11-12до14-15 років). У формуються формальні схеми, дозволяють будуват игипотетико-дедуктивние міркування.

101. У дошкільному дитинстві високого ступеня розвитку досягає мимовільна увага. Поява нових інтересів, участь у нових видах діяльності примушують дитину зосереджуватися на таких сторонах дійсності, які раніше залишалися непомітними. У дошкільника зростає стійкість уваги, здатність довго займатися певною справою чи певним предметом. Дошкільники можуть годинами гратися в яку-небудь цікаву гру, малювати чи конструювати. Разом з тим збільшується і обсяг уваги

Вирішальне значення в розвитку мимовільної уваги має організація виховної побити. Знайомлячи дошкільника з навколишньою дійсністю, спонукаючи його активно відображати цю дійсність у своїх іграх, заняттях, зображувальній діяльності, вихователь викликає інтерес до нових предметів і явищ, змушує дитину мимовільно зосереджувати на них свою увагу.

У міру розвитку дитини все більшу роль у формуванні в неї попереднього уявлення про поставлене завдання починає відігравати мова, друга сигнальна система. Прагнучи організувати увагу дітей в процесі спостереження за якими-небудь складними явищами або ж при виконанні важкої діяльності, вихователь дає мовну інструкцію, словесні пояснення про те, що треба розглядати, які особливості має сприйманий предмет, які результати повинні бути досягнуті в процесі виконання завдання тощо. Проте маленькі діти часто забувають дану їм інструкцію, швидко відвертаються від поставленого перед ними завдання, внаслідок чого довільна регуляція їх уваги порушується. Істотну роль в усуненні цього недоліку відіграє багатократне повторення вголос вимовляння) дитиною даної їй інструкції. Проговорюючи інструкцію, дошкільник посилює її вплив на процес уваги і, таким чином, починає керувати цим процесом відповідно до поставленого перед ним завдання.

Спочатку довільна увага у дошкільника дуже нестійка. Звичайно необхідно, щоб дорослий організував його діяльність і чітко визначив завдання, яке перед ним стоїть. Тільки за цих умов дошкільники можуть на перших порах виявити довільну увагу.

Важливе значення має досвід, який дитина нагромаджує в процесі колективних ігор з правилами, в ході обов'язкових занять і при виконанні нескладних трудових завдань. Необхідність додержуватися відомих правил, підпорядковувати їм свої дії вироблює у дитини вміння навмисно зосереджувати свою увагу на потрібному об'єкті.

Виховання довільної уваги відіграє важливу роль у підготовці дитини до шкільного навчання. Вміння довільно звернути увагу на те, що само по собі не привабливе, але необхідне для засвоєння шкільних знань, вимагається вчителем, є важливою умовою успіху в навчальній діяльності.

У дошкільному віці завдяки досягнутому рівневі психічного розвитку і під впливом нових видів діяльності, а також нових вимог, що їх ставлять дитині дорослі, відбувається дальше ускладнення і вдосконалення процесів пам'яті.

Продовжує розвиватись мимовільна пам'ять. Зазнайомлюватись з усім, що оточує, граючись, навчаючись, виконуючи трудові доручення, дошкільник багато запам'ятовує ненавмисно, не намагаючись що-небудь запам'ятати. Пам'ять дітей дошкільного віку має переважно мимовільний характер.

Дитина запам'ятовує те, що набуло в її житті, в її діяльності важливого значення, те, що її зацікавило, те, що викликало в неї сильне і яскраве враження. При цьому діти не ставлять собі спеціального завдання запам'ятати що-небудь. Предмети «запам'ятовуються» ніби самі собою, в процесі практичної або ігрової діяльності з ними. Спроби з боку дорослого поставити перед дитиною 3—4 років завдання запам'ятати що-небудь не дають ніяких результатів або навіть негативно впливають на успішність запам'ятовування.

Розвиток мимовільної пам'яті відбувається у зв'язку з розширенням інтересів дітей. У міру того як у дошкільника формуються нові інтереси до різноманітних явищ природи і суспільного життя, він зосередженіше їх спостерігає, уважніше вислуховує пояснення, що їх стосуються, і внаслідок цього краще їх запам'ятовує.

Поряд з мимовільною пам'яттю в середині дошкільного віку по являються зародки пам'яті довільної: зародки довільного запам'ятовування і пригадування.

Ці зміни відбуваючись у зв'язку з ускладненням умов діяльності й підвищенням вимог дорослих, які змушують дитину орієнтуватись не тільки на сучасне, а й на майбутнє, а також на минуле. Так, дорослі вимагають від дитини виконати яке-небудь доручення не зараз, а через деякий час, для чого необхідно довільно запам'ятати це доручення, або ж пропонують розповісти про те, що було в минулому (наприклад, про те, що відбувалось на прогулянці або в дитячому садку), для чого необхідно довільно відтворити відповідні події.

Показниками досягнень функціонального розвитку дитини в кожний віковий період є новоутворення, які визначають її свідомість, ставлення до навколишнього середовища, її внутрішнє та зовнішнє життя.
У психології розрізняють центральні та похідні новоутворення. Вони мають системний характер і становлять єдине ціле (Л. Виготський). Але ті новоутворення, які були центральними лініями розвитку в одному віці, стають побічними в іншому (Б. Ананьєв). Цю закономірність треба враховувати у виховній роботі з дітьми, визначаючи її зміст та спрямованість. [5]
Центральним новоутворенням психічного розвитку дітей дошкільного віку є уява (Л. Виготський, Д. Ельконін, В. Давидов та ін..). Уява - один із важливих психічних процесів, що безпосередньо входить у будь-який творчий процес людини на різних етапах її життя та забезпечує засвоєння різних форм людської культури в онтогенезі. Уява формується разом із допитливістю дитини ще в ранньому віці, але свого інтенсивного розвитку і особливого значення набуває саме в дошкільному віці.
Завдяки уяві дошкільник оволодіває сферою свого можливого майбутнього, будь-яка дитяча діяльність (малювання, ліплення, конструювання та ін..) набуває цілеспрямованого характеру. Уява бере безпосередню участь у виникненні передбачень, припущень, коли розв'язується будь-яке завдання. Г. Костюк підкреслював важливу роль уяви в розвитку здатності у дитини розуміти те, що вона сприймає: щоб схопити ціле, розкрити в ньому певні ознаки, риси, властивості, треба вийти за межі безпосереднього споглядання. Із розвитком уяви та мови діти оволодівають довільними пізнавальними процесами: ставлять мету, наприклад, запам'ятати, спрямовують свої зусилля на її досягнення. Або вже старші дошкільники, відтворюючи прочитаний текст, шукають його основну ідею, передають зміст твору, вдаються до послідовного розгортання сюжету відповідно до складеного плану.
102. Рушійними силами розвитку психіки є суперечності, які виникають на кожному етапі розвитку людини. Вони зумовлюються виникненням у індивіда нових потреб, змінами взаємин з оточуючими людьми, появою нового статусу в суспільстві.

Зовнішні суперечності розгортаються між індивідом та вимогами соціуму, наприклад, очікування батьків конфліктують з бажаннями дитини. Однак, зовнішні суперечності стають рушіями психічного розвитку індивіда тоді, коли трансформуються у внутрішні, стають зоною зіткнення протилежних тенденцій психіки самої людини. Внутрішні суперечності спричинюють активність індивіда, спрямовану на розв'язання цих суперечностей шляхом прогресивних змін психіки та діяльності. Подолання одних суперечностей викликає формування нових.

Однією із найбільш типових внутрішніх суперечностей, що в нових формах виникає на кожному етапі психічного розвитку індивіда, є розбіжність між новими потребами (пізнавальними, комунікативними тощо) і старими, вже неефективними способами їх задоволення. Розв'язання цієї суперечності конструктивним чином забезпечує прогресивні зміни психіки через зміну соціального становища, зростання компетентності і вдосконалення діяльності, суттєво сприяє самовираженню і самоствердженню особистості.

Кожний віковий період характеризується своєрідною, специфічною для нього соціальною ситуацією розвитку, яка є висхідним моментом для всіх динамічних змін, які відбуваються в розвитку протягом даного періоду.

Внаслідок функціонування провідної діяльності формуються новоутворення психіки, які є головними показниками адекватності психічного розвитку щодо визначеного вікового періоду.

Психічні новоутворення - прогресивні надбання психіки, що є узагальненим результатом психічного розвитку індивіда у певному віковому періоді

Саме новоутворення психіки складають суть кожного вікового періоду, з їх появою завершується один період і відкривається наступний.

А.В. Аверін

Новоутворення не з'являються автоматично, а формуються під дією трьох факторів психічного розвитку за сприятливих умов існування і становлення особистості. Психічні новоутворення є специфічними для кожного вікового періоду і характеризують перебудову особистості.

103. Л. Колберг виявив низку цікавих фактів в дитячому розвитку, які дозволили йому побудувати теорію морального розвитку дитини.

Критеріями поділу розвитку на етапи Л. Колберг взяв 3 види орієнтації, що утворюють ієрархію:

1) орієнтацію на авторитети,

2) орієнтацію на звичаї,

3) орієнтацію на принципи.

Розвиваючи ідею Ж. Піаже і Л. С. Виготського про те, що розвиток моральної свідомості дитини йде паралельно з її розумовим розвитком, Л. Колберг виокремлює в ньому кілька фаз, кожна з яких відповідає певному рівню моральної свідомості.

" Доморальному (передконвенціональному) рівню" відповідають стадія 1 - дитина слухається, щоб уникнути покарання, і стадія 2 - дитина керується егоїстичними міркуваннями взаємної вигоди - слухняність в обмін на якісь конкретні блага і заохочення.

" Конвенціональній моралі" відповідають стадії 3 - модель " гарної дитини", яка керується бажанням схвалення з боку оточуючих і сором перед їх осудом, і 4 - настанова на підтримку встановленого порядку соціальної справедливості та фіксованих правил.

" Автономна мораль" переносить моральне рішення всередину особистості. Вона відкривається стадією 5А - людина усвідомлює відносність і умовність моральних правил і вимагає їх логічного обґрунтування, вбачаючи в них ідеї корисності. Потім йде стадія 5В - релятивізм змінюється визнанням існування якогось вищого закону, що відповідає інтересам більшості.

Лише після цього - стадія 6 - формуються стійкі моральні принципи, дотримання яких забезпечується власним сумлінням незалежно від зовнішніх обставин і міркувань.

В останніх працях Л. Колберг ставить питання про існування ще 7-ї, вищої стадії, коли моральні цінності є наслідком більш загальних філософських постулатів; однак цієї стадії досягають лише окремі люди.

Рівні розвитку дорослих Л. Колберг не виокремлює. Він вважає, що розвиток моралі як у дитини, так і в дорослого носить спонтанний характер, а тому жодні виміри тут неможливі.

104. Розвиток мислення дитини-дошкільника нерозривно зв'язаний з розвитком її мови, з навчанням рідної мови.

У розумовому вихованні дошкільника дедалі більшу роль відіграють поряд з наочним показом словесні вказівки і пояснення батьків і вихователів, які стосуються не тільки того, що дитина сприймає в даний момент, але й предметів і явищ, про які дитина вперше дізнається за допомогою слова.

Необхідно, проте, мати на увазі, що словесні пояснення і вказівки розуміються дитиною (а не засвоюються механічно) лише тоді, коли вони підкріплюються її практичним досвідом, коли вони знаходять опору в безпосередньому сприйманні тих предметів і явищ, про які говорить вихователь, або ж в уявленнях схожих предметів і явищ, які сприймалися раніше.

Дошкільник починає цікавитися внутрішніми властивостями речей, прихованими причинами тих чи інших явищ. Ця особливість мислення дошкільника яскраво виявляється в нескінченних запитаннях: «чому?», «для чого?», «навіщо?», які він задає дорослим.

У своєму мисленні дошкільники вже спираються не тільки на враження від предметів, які вони сприймають у даний момент і у відношенні яких вони зараз діють, але грунтуються також на уявленнях про те, що вони раніше бачили й чули.

У дошкільному віці діти переходять від наочно-дійового до наочно-образного мислення.

Тепер перед дитиною можна поставити пізнавальні, мислительні завдання (пояснити яке-небудь явище, відгадати загадку, розв'язати яку-небудь головоломку).

У процесі розв'язання подібних завдань дитина починає зв'язувати свої судження одне з одним, приходити до певних висновків. Таким чином виникають найпростіші форми індуктивних і дедуктивних умовисновків.

Мовлення є свідченням мовної культури людини, її розумового й особистісного розвитку. Воно займає важливе місце в ряді психологічних механізмів різних видів і форм мовлення, процесу становлення і розвитку мовлення у дітей.

Стаючи більш самостійними, діти дошкільного віку виходять за межі вузькосімейних зв'язків і починають спілкуватися з більше широким колом людей, особливо з ровесниками. Розширення кола знайомства вимагає від дитини повноцінного оволодіння засобами спілкування, основним із яких є мова. Високі вимоги до мовлення дитини встановлює й діяльність, яка постійно ускладнюється.
Розвиток мовлення йде в декількох напрямках: удосконалюється її практичне вживання в спілкуванні з іншими людьми, разом з тим мовлення стає основою перебудови психічних процесів, знаряддям мислення. За певних умов виховання дитина починає не тільки користуватися мовленням, але й усвідомлювати його будову, що має важливе значення для наступного оволодіння грамотою.
Протягом дошкільного періоду продовжує зростати словниковий запас дитини. У порівнянні з раннім дитинством словник дитини-дошкільника збільшується, як правило, у три рази. При цьому ріст словникового запасу безпосередньо залежить від умов життя й виховання; індивідуальні особливості тут найбільш помітні, ніж у будь-якій іншій галузі психічного розвитку.
У період дошкільного дитинства засвоюється морфологічна система рідної мови, дитина практично освоює в основних рисах типи відмінювань і дієвідмін. У той же час діти опановують складні речення, сполучні частки, а також більшість розповсюджених суфіксів. У дошкільному віці діти починають надзвичайно легко утворювати слова, змінювати їхній зміст, додаючи різні суфікси.

Потреба дитини третього року життя в спілкуванні з дорослими й однолітками зростає. У розмові з дорослими маля починає розуміти прості питання: «Де зайчик?», «Куди ти поклав машину?»

Четвертий рік життя відзначається новими досягненнями в розвитку дитини. Він починає висловлювати найпростіші судження про предмети і явища навколишньої дійсності, робити певні висновки, встановлювати залежність між ними.

У дитини п'ятого року життя відзначаються значні успіхи в розумовому й мовному розвитку. Маля починає виділяти й називати найбільш істотні ознаки і якості предметів, установлювати найпростіші зв'язки й точно відображати їх у мовленні.
Збільшення активного словника (від 2500 до 3000 слів під кінець року) створює можливість дитині повніше будувати свої висловлення, точніше викладати думки.

На 6 році життя триває вдосконалювання всіх сторін мовлення дитини. Усе чистіше стає вимова, більш розгорнутими фрази, точніше висловлення. Одночасно з розвитком самокритичного відношення до свого висловлення в дитини з'являється й більше критичне відношення до мовлення однолітків. При описі предметів і явищ він робить спроби передавати до них своє емоційне відношення. Все частіше в мовленні дитини з'являються узагальнюючі іменники, прикметники, що позначають матеріал, властивості, стан предметів. За рік словник збільшується на 1000 — 1200 слів.

У кількісному і якісному відношенні словник дитини7 років досягає такого рівня, що вона вільно спілкується з дорослими й однолітками й може підтримувати розмову майже на будь-яку тему, доступну для розуміння в її віці. В активному словнику дитини все частіше зустрічається диференційний підхід до визначення предметів (машина легкова й вантажна, а не просто машина; одяг, взуття зимове й літнє).

105. Відомий американський психолог Е. Еріксон вважав старість стадією розвитку особистості, на якій можливе або набуття такої якості, як інтегративність - цілісність особи, або переживання відчаю від того, що життя майже скінчилася, але прожите вона не так, як хотілося і планувалося. Еріксон описував криза, пережитий під час старіння. Цей криза знаменує собою завершення попереднього життєвого шляху, а роздільна здатність його залежить від того, як цей шлях був пройдений з точки зору людини, переживає кризу. На думку Еріксона, основне завдання старості - досягнення цінності, усвідомлення і прийняття прожитого життя і людей, з якими вона себе звела, як внутрішньо необхідною і єдино можливою.

Цілісність грунтується на розумінні того, що життя відбулося і в ній вже нічого не можна змінити. Мудрість полягає у прийнятті власного життя цілком, з усіма її злетами і падіннями, у відсутності гіркоти з приводу неправильно прожитого життя і можливості почати її спочатку.

106. Усвідомлення всієї складності та багатогранності психічного розвитку людини та прагнення науковців пояснити його зміст призвели до розробки ряду теорій людського розвитку. Кожна з них аналізує важливі аспекти становлення особистості, однак жодній не вдалося описати психічний розвиток людини у всій складності й багатоманітності.

Аналізуючи теоретичні погляди, які пояснюють розвиток людини, можна виділити такі підходи:

1) біогенетичний, в центрі уваги якого знаходяться проблеми розвитку людини як індивіда, наділеного певними антропологічними властивостями, що проходить різні стадії дозрівання по мірі реалізації філогенетичної програми в онтогенезі (біогенетичні теорії С.Холла, М.Гетчинсона, психоаналітичний підхід З.Фройда);

2) соціогенетичний - акцент на вивченні процесів соціалізації людини, засвоєння нею соціальних норм і ролей, набуття соціальних установок і ціннісних орієнтацій (теорії научіння Дж.Уотсона, Б.Скіннера, А.Бандури), згідно яким набуття людиною різних форм поведінки відбувається шляхом научіння;

3) представники персоногенетичного підходу (А.Маслоу, К.Роджерс) в центр уваги ставлять проблеми активності, самосвідомості й творчості особистості, формування людського " Я", самореалізації особистісного вибору, пошуку смислу життя;

4) теорії когнітивного напряму (Дж.Брунер, Ж.Піаже) займають проміжний напрям між біогенетичними і соціогенетичними підходами, оскільки провідними детермінантами розвитку вважають генотипічну програму і соціальні умови, в яких дана програма реалізується;

5) популярною і впливовою теорією розвитку стала модель екологічних систем (У.Бронфенбреннер), яка розглядає психічний розвиток як двоякий процес реструктурування індивідом свого життєвого середовища і переживання впливу зі сторони елементів цього середовища.

Видатний вітчизняний психолог Л.С.Виготський (1896-1934) відомий як творець культурно-історичної теорії розвитку психіки людини. У межах цієї теорії вчений виділяє три основних закони розвитку особистості.

Перший закон стосується розвитку і побудови вищих психічних функцій, які є основним ядром особистості. Це закон переходу від безпосередніх, природних форм поведінки до опосередкованих, штучних, що виникають у процесі культурного розвитку психологічних функцій.

Другий закон формулюється так: відношення між вищими психічними функціями були колись реальними відносинами між людьми. Вищі психологічні функції виникають із колективних соціальних форм поведінки.

Третій закон може бути названий законом переходу функцій із зовнішнього у внутрішній план. Психологічна функція в процесі свого розвитку переходить із зовнішньої форми у внутрішню, тобто інтеріоризується, стає індивідуальною формою поведінки.

За Л.С.Виготським, основою особистості є самосвідомість людини, що виникає саме в перехідний період підліткового віку. Поведінка стає поведінкою для себе, людина усвідомлює себе як певну єдність.

107. Дошкільне дитинство охоплює молодший дошкільний вік (4-й рік), середній дошкільний вік (5-й рік), старший дошкільний вік (6-й рік, у деяких дітей ще й кілька місяців 7-го року життя). На цьому етапі складається нова соціальна ситуація розвитку, провідною діяльністю стає гра, під час якої дошкільники опановують інші види діяльності, виникають важливі новоутворення у психічній та особистісній сферах, відбувається інтенсивний інтелектуальний розвиток дитини, формується готовність до навчання у школі.

Особистість людини є складним утворенням, процес розвитку, становлення і формування якого залежить від багатьох чинників: біологічних, природного і соціального середовища, виховання і навчання, власної активності дитини.

Із немовлячого віку людина розвивається як істота соціальна. Джерелом і умовою цього розвитку е суспільне середовище. З допомогою людей, через людей вона весь час взаємодіє з навколишньою дійсністю. Взаємодія дитини із середовищем, передусім із соціальним оточенням, мікро-середовищем, засвоєння культури людства відіграють важливу роль у її психічному розвитку, становленні її як особистості.

Центральні новоутворення дошкільного віку – супідрядність мотивів і самосвідомість.

108. У період старості розвиток і функціонування духовної, інтелектуальної, емоційної, фізичної сфер людини набувають специфічного характеру. На цьому віковому етапі

Періоди старості:
— похилий вік (для чоловіків 60—74 роки, для жінок 55—74 роки);
— старечий вік (75—90 років);
— вік довгожительства (90 років і старші).
На цьому етапі життя людина помітно втрачає фізичну силу, енергійність, погіршуються її здоров'я та психофізіологічні показники. Знижується функціонування судинної та імунної систем, еластичність тканин організму. Шкіра стає твердішою, чутливішою до подразнень. Стара людина адаптує свою поведінку до фізіологічних обмежень.
Про початок старіння людини свідчать припинення трудової діяльності, обмеження системи соціальних відносин. У більшості дорослих вихід на пенсію мало змінює задоволеність життям. У деяких сім'ях набуває вищої значущості сімейне життя, особливо якщо чоловік працює, а дружина вже на пенсії. Припинення роботи теж сприймається позитивно. Однак частина старих людей опиняється перед проблемою залежності від інших людей.
У період старості з'являються нові аспекти Я-концепції: збереження сенсу життя, налаштованість на відпочинок, відсутність тривалої перспективи, орієнтація на минуле і теперішнє, сприйняття факту скінченності власного життя, підготовка до смерті, усвідомлення обов'язку передати життєвий досвід молодшому поколінню. Літня людина живе спогадами і своїм сьогоденням, усвідомлюючи, що простір її майбутнього невпинно скорочується. її роздуми сповнені мотивами гріха і спокути.
Кожна людина по-своєму долає період старості, що зумовлене генетичними та особистісними чинниками, статевою належністю, способом життя на попередніх етапах, атмосферою в родині, соціально-економічною ситуацією в країні.