Легальні українські партії

У міжвоєнний період в західноукраїнських землях діяли три основні течії: партії, які обмежувалися легальною діяльністю, націоналістичні підпільні організації, комуністичний рух. У Східній Галичині наймасовішою і найвпливовішою легальною українською організацією стало Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), яке було утворено на з'їзді членів Української народно-демократичної партії (до 1919 р. націонал-демократичної партії) та інших дрібних угруповувань. 11 липня 1925 р. головою УНДО було обрано Д.Левицького. УНДО більше нагадувало широкий національний рух, а не партію. У ньому не було точного реєстру членів, членських внесків, жорсткої партійної дисципліни.

УНДО орієнтувалось на мирні, легальні методи досягнення незалежності України. Програма УНДО, прийнята на його другому з'їзді у листопаді 1926 р., базувалась на ідеології соборності, державності і антикомунізму. У цій програмі визначалось, що " політичною метою УНДО є здобуття соборної і незалежної демократичної Української держави, і тому партія відстоює політичне самовизначення українського народу на всіх його етнографічних землях, бореться за суверенні права українського народу, обстоює конституційно-парламентський устрій та загальне, рівне, безпосереднє, таємне та пропорційне виборче право до всіх законодавчих і самоуправних установ". Визначними діячами УНДО були С.Баран, В.Мудрий, С.Витвицький, М.Рудницька, І.Кедрин-Рудницький, В.Бачинський та ін.

Серед членів УНДО було багато представників західноукраїнської інтелігенції — вчителів, літераторів, журналістів, адвокатів, священників та ін. УНДО підпорядкувало своєму впливові такі масові економічні, культурно-освітні, спортивні спілки, як " Просвіта", Центросоюз, Ревізійний союз кооперативів, " Рідна школа", " Дністер" тощо. УНДО мало свою пресу, зокрема видавало газети " Діло", " Свобода", " Нарід". На середину 1930-х років УНДО мало найбільше серед усіх українських політичних об'єднань представництво в польському сеймі (17 депутатів) і сенаті (три депутати). Своєю " органічною роботою" УНДО захищало економічні, політичні і культурно-національні інтереси українського населення.

Продовжувала в Східній Галичині діяльність і радикальна партія. У ній були незгоди між різними угруповуваннями. Але більшість радикалів виступали за незалежність України, проти орієнтації на Польщу чи Радянську Україну, проголошували " політику власних сил". Українська радикальна партія визнавала себе організацією працюючих мас України, що стоїть на соціалістичних позиціях, яка " прагне здійснити в українській незалежній державі з республіканським устроєм і владою всіх працюючих, та домагається соціалізації всіх засобів продукції". В аграрній програмі містилося гасло: " Вся земля селянам без викупу". Лідерами радикалів були Л.Бачинський, С.Макух, М.Стахів та ін. У 1926 р. партія стала називати себе " Українська соціалістична радикальна партія" (УСРП).

Українська соціал-демократична партія (УСДП) еволюціонувала у сторону радянської влади. Остаточно на платформу радянської влади вона перейшла на своєму VI з'їзді 18 березня 1923 р. Старі лідери Л. і М.Ганкевичі, П.Буняк, І.Квасниця та інші були усунуті і до керівництва УСДП прийшло ліворадикальне крило — А.Чернецький, М.Парфанович та ін. У політичній резолюції з'їзд записав, що основною метою партії є " перемога пролетаріату над буржуазією", яка повинна привести до " об'єднання всіх українських земель в одну радянську соціалістичну республіку". Оскільки УСДП фактично стала легальною комуністичною організацією, польські власті 30 січня 1924 р. її заборонили, партійне майно конфіскували, але у 1928 р. УСДП відновила свою діяльність.

Розмаїтим було політичне життя в Закарпатті. Закарпатські українці називали себе русинами, не вкладаючи здебільшого у це поняття ніякого особливого змісту. Широким там був народовецький (українофільський) рух, очолював який А.Волошин. Народовці відстоювали єдність закарпатських українців з усім українським народом і вимагали автономії Закарпаття в складі Чехословаччини. Так звані русофіли, що об'єднувались навколо " Общества Духновича", вважали русинів частиною єдиного російського народу. Мадярофіли, або " карпатороси", " мадяророси", вважали русинів окремою національністю, намагалися приєднати Закарпаття до Угорщини. Їхнім лідером був А.Бродій.

На Буковині з 1927 р. діяла Українська національна партія (УНП), керівником якої був В.Залозецький. Вона намагалася шляхом компромісу з урядом Румунії, легальними методами поліпшувати становище українців.

Велику роль у духовному і суспільно-політичному житті західноукраїнських земель відігравала церква. У Східній Галичині і Закарпатті більшість українців були греко-католиками, на Волині і в Буковині — православними. На чолі греко-католицької церкви з 1900 р. стояв митрополит Андрій Шептицький, який користувався загальною повагою. У Галичині з 1930 р. діяла Українська католицька народна партія (з 1931 р. — Українська народна обнова), якою керували єпископ Г.Хомишин та О.Назарук. Ця партія, основою якої було греко-католицьке духівництво, лояльно ставилася до Польщі і відстоювала мирне співжиття українців і поляків. Такі ж погляди проповідувало і Волинське об'єднання (ВУО), очолюване П.Певним, С.Тимошенком і С.Скрипником.