Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Причини поразки Директорії.




У національно-визвольних змаганнях українського народу 1917 – 1920 рр. період з листопада 1918 р. до травня 1919 р. займає чільне місце. У цей час на хвилях народного антигетьманського, антипоміщицького й антиокупаційного руху до влади прийшла Директорія, яка відновила Українську Народну Республіку й зробила спробу її утвердити як в Украї­ні, так і на міжнародній арені. Але утриматися при владі й розбу­дувати Українську незалежну державу Директорії не вдалося, і вже у квітні-травні вона фактично втратила контроль майже над усією територією України. Основні причини невдач нової хвилі українського національного визвольного руху, як і за часів Центральної Ради, полягали як у загальній ситуації, у якій діяла Директорія, так і в її суб'єктивних прорахунках та слабкостях. Насамперед, надто несприятливими для Української Народної Республіки були геополітична ситуація і зовнішньополітичні обста­вини, у яких довелося їй діяти. З усіх кінців Україну оточували сили, які надто негативно ставилися до створення й розбудови Української самостійної держави. Серед них були Польща, Радянська Росія, країни Антанти, зокрема Франція, білогвардійські формування та їхнє командування, Румунія. Усі спроби Директорії досягти угоди й дістати допомогу від Франції закінчилися безрезультатно - і Директорія в боротьбі з радянськими військами та іншими ворогами залишилася самостійною. Разом із тим, як і за часів Центральної Ради, керівництво УНР виявилося не на належному рівні організації. Слабо діяли українські партії, між ними не було єдності, та і в них самих, зокрема в головних - УСДРП і УПСР, відбулися розколи - вони поділилися на групи й не могли забезпечити твердого, монолітного керівниц­тва державними справами. Навіть у самій Директорії не було єдності і злагоди. Через малочисельність української еліти не виста­чало кваліфікованих державних працівників. До того ж діяти Дирек­торії доводилось увесь час у стані безперервних воєнних дій. У таких умовах Директорія не змогла забезпечити хоча б мінімально нормальний, стабільний і дійовий політичний режим, елемен­тарний державний порядок. Не було створено й організовано державних органів влади й управління, які б охопили своїм впливом усю територію УНР й гарантували населенню спокій і безпеку. Настав розгул отаманщини, коли кожний отаман діяв лише на свій розсуд і не зважав ні на які закони й розпорядження адміністрації. З цього погляду є цікавим наказ Головного отамана військ УНР С.Пет­люри від 12 лютого 1919 р. № 121, у якому він аналізує причини невдач, які змусили армію залишити Лівобережну Україну. До першорядних причин цих невдач Петлюра відносить передусім таке: “Загальна недисциплінованість не так війська, як начальствующих осіб. Ніхто з так званих отаманів не хотів підлягати другому або якщо підлягав, то тільки постільки, поскільки це не ображало його особи. Ця боротьба отаманів за владу доходила до зрадництва і до провоку­вання частин. Звичайно, що при такому стані не могло бути і мови про дисциплінованість війська”. У таких умовах Директорія не змогла створити регулярної, дисциплінованої армії. Ця армія, за винятком кількох порівняно монолітних частин, як корпус Січових стрільців або Запорозький корпус, фактично складалася з багатьох партизанських загонів, різношерстих, військово ненавчених і недисциплінованих, які часто без команди залишали позиції, розходилися по домівках, а то й переходили на бік червоних військ. Великим лихом для Директорії було те, що вона своєю соціаль­ною політикою не змогла привернути на свій бік більшість робітників і селян. Саме цим пояснюється те, що за короткий час повстанці, які повалили гетьманщину, розійшлися по домівках і те, що у тилах армії УНР став масовим повстанський рух. Ще 17 січня 1919 р. начальник оперативного відділу Генштабу УНР полковник Капустянський у зведенні про “обстановку на більшовицькім фронті” з прикрістю писав, що надіслані армії поповнення не певні, з більшовицьким настроєм. “А головніше, - писав він далі, - це те, що населення взагалі большевикам симпатизує та оказує їм активну допомогу, виставляє цілі партизанські загони супротив рес­публіканським частинам”. Отже, за дуже складних несприятливих зовнішньополітичних умов, за низької національної свідомості широких мас, за умов наступу радянських військ, організовуваних і керованих з Москви, значної участі у їх наступі місцевих повстанських загонів Директорія не змогла налагодити більш-менш стабільний державний порядок, протистояти набагато більшим силам, які вели проти неї боротьбу, і зазнала поразки. Однак відновлення Української Народної Республіки, діяльність Директорії з її розбудови стали важливим етапом у національно-визвольних змаганнях українського народу.


Данная страница нарушает авторские права?





© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.