Заключення з огляду літератури.

Вірусні хвороби тварин надзвичайно розповсюджені. Чимало вірусів є збудниками антропонозів – становлять небезпеку для здоров’я і життя людини.

Боротьба з вірусною патологією неможлива без достовірної діагностики. Остання здійснюється на основі реалізації відомого комплексу – проведення клініко-епізоотологічного аналізу, вивчення патологоморфологічних ознак та, як правило, здійснення лабораторних досліджень. В залежності від нозологічної характеристики захворювання та ряду інших обставин результати лабораторного дослідження під час постановки заключного діагнозу можуть бути визначальними або ж допоміжними. Лікарю ветеринарної медицини-діагносту необхідно глибоко розуміти не лише методологію лабораторних досліджень, що впроваджена у роботу відповідної лабораторії, а й чітко уявляти об’єкт, що підлягає визначенню (біологія збудника хвороби, патогенез обумовленого ним захворювання, клініка хвороби, патологоморфологічні ознаки та ін.). Надзвичайно важливо знат природний резервуар збудника, його джерела, фактори передачі. Важливо також розуміти елементи, що стосуються оцінки імунного статусу тварини.[36]

Клініко-епізоотологічна діагностика проводиться безпосередньо на основі аналізу клінічних симптомів хвороби, патологоанатомічних змін органів і тканин та епізоотологічних даних (відомості про види і вікові групи захворілих тварин, швидкість і широту поширення інфекції, захворюваність і летальність тощо). Аналіз усіх цих даних дає змогу поставити лише попередній діагноз, оскільки при багатьох вірусних хворобах вони можуть бути подібними. Крім того, трапляються випадки атипових і латентних форм перебігу захворювання, а також асоційованих (змішаних) інфекцій, які спричинюються кількома збудниками.

Вирішальне значення в постановці остаточного діагнозу належить лабораторній діагностиці. Лабораторна діагностика проводиться в спеціалізованій лабораторії ветеринарної медицини на основі дослідження матеріалу від хворих і загиблих тварин. Враховуючи попередній діагноз, складають план лабораторного дослідження дослідного матеріалу.

Сучасна вірусологія має широкий вибір різноманітних методів виявлення, культивування та ідентифікації вірусів, що дало змогу розшифрувати етіологію вірусних інфекцій тварин і людини. Проте не всі методи науково-дослідної роботи знайшли застосування в діагностичній практиці. Лабораторна діагностика може ґрунтуватися на таких із них, які не потребують унікального обладнання, регулярно відтворювані, забезпечені доступними реагентами і дають змогу оперативно дослідити велику кількість проб.

До лабораторна діагностика вірусних хвороб тварин складається з:

1) експрес-методів;

2) вірусологічних методи;

3) методів серологічної (ретроспективної) діагностики.

Вибір конкретного методу вирішується в кожному окремому випадку залежно від характеру захворювання, підозрюваного збудника і можливостей лабораторії.

Експрес-методи основані на швидкому виявленні вірусу або його компонентів безпосередньо в патологічному матеріалі.

До цієї групи належать такі методи:

1)виявлення віріонів вірусів методами світлової (вірусоскопія),

електронної та імуноелектронної мікроскопії;

2)виявлення внутрішньоклітинних тілець-включень вірусів;

3)виявлення вірусних антигенів у серологічних реакціях:

РІФ, ІФА, РІА, РЗК, РДП, РРІД, ЗІЕФ, РГА і РЗГА, РИГА, РЗНГА, РАЛ;

4)виявлення вірусних нуклеїнових кислот методом молекулярної гібридизації та в полімеразній ланцюговій реакції.

Експрес-методи дають змогу відносно швидко (не більше 2-3 діб) виявити та ідентифікувати вірус у дослідному матеріалі. Проте вони не завжди достовірні й тому потребують підтвердження іншими методами.

Вірусологічні методи ґрунтуються на виділенні вірусу з патологічного матеріалу шляхом зараження чутливих біологічних об'єктів і його наступній ідентифікації в серологічних реакціях.

Для виділення вірусу використовують лабораторних тварин, курячі ембріони і культури клітин. При виборі біологічних систем враховують дані клініко-епізоотологічного діагнозу і вид тварини, від якої взято патологічний матеріал. Сукупність цих даних дає змогу вибрати потрібну лабораторну модель і метод її зараження. В окремих випадках ставлять біопробу (або імунологічну пробу) на природно сприйнятливих тваринах.

Досить часто трапляються випадки, коли при первинному зараженні дослідним матеріалом лабораторні об'єкти не реагують на вірус. Це зовсім не означає, що збудника немає.

Відсутність реакції на зараження за наявності вірусу в патологічному матеріалі можна пояснити двома причинами:

1) недостатньою адаптацією вірусу до біологічної системи;

2) низькою концентрацією вірусу в патологічному матеріалі

В такому разі перший пасаж вважають «сліпим». Від інфікованих біологічних об'єктів беруть відповідний вірусовмісний матеріал і заражають ним нову партію лабораторних тварин, курячих ембріонів або культур клітин, тобто проводять другий пасаж. Якщо і в другому пасажі не виявиться реакція на вірус, його також вважають «сліпим» і проводять третій пасаж. З кожним пасажем вірус адаптується до біологічних систем, концентрація його збільшується, і він виявляє свою інфекційну дію. Зазвичай для ізоляції вірусу з патологічного матеріалу потрібно провести не менш як 3 - 4 «сліпих» пасажів.

Наступним етапом вірусологічного дослідження є ідентифікація виділеного вірусу в серологічних реакціях: РН, РІФ, ІФА, РІА, РЗК, РЗГА, РНГА, РЗНГА, РЗГАд, РДП, ЗІЕФ. Окрім того, вірус ідентифікують методами ЕМ та ІЕМ.

Вірусологічні методи в лабораторній діагностиці вірусних хвороб є найдостовірнішими, тому що їхня мета — ізоляція збудника з патологічного матеріалу і наступна його ідентифікація. Проте вони потребують багато часу, особливо в разі проведення «сліпих» пасажів.

Методи серологічної (ретроспективної) діагностики.

Незалежно від результатів ізоляції вірусу з патологічного матеріалу і його ідентифікації, проводять дослідження парних сироваток крові на наявність специфічних антитіл. З цією метою від тварини беруть кров двічі, з інтервалом 2-3 тижні, на початку і наприкінці хвороби. Зростання титру антитіл у другій пробі сироватки в чотири рази і більша і cвідчить про перенесену інфекцію. Наявність сироваткових антитіл може бути наслідком раніше перенесеної хвороби, безсимптомної інфекції або вакцинації. Сироватки крові новонароджених і молодих тварин нерідко містять антитіла колострального походження. Позитивний результат одноразового серологічного дослідження свідчить про контакт тварини з вірусом, однак не визначає, коли саме він відбувся. Серологічні дослідження мають діагностичну цінність тоді, коли вони виявляють зростання титру антитіл.

Для дослідження сироваток крові використовують різні серологічні реакції: РН, РЗГА, РНГА, РАЛ, РНГАд, РЗК, РРГ, РДП, РРІД, ЗІЕФ, РНІФ, РІА, ІФА (в модифікації ЕLISА). Крім того, антитіла можна виявити методом ІЕМ.

Недоліком методів серологічної діагностики є їхня ретроспективність, тому що до моменту постановки діагнозу тварини перебувають на стадії видужування.[36]