Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Загальна характеристика особливостей мовлення.






Студентка 23 групи

ННІ філології та журналістики

Крушець Юлія

Житомир 2012

План

Загальна характеристика особливостей мовлення.

2.Голос і темп мовлення.

3. Дикція

4.Інтонація

Список використаної літератури

 

 

1. Сфера використання усного літературного мовлення сьогодні над­звичайно розширюється - в суспільно-політичному житті, виробни­чій, науково-освітній, військовій, культурно-мистецькій галузях, дип­ломатії тощо. Виникають нові функціональні різновиди, жанри і фор­ми усного мовлення, вдосконалюються засоби і технічні можливості усномовного спілкування.

Основними формами вираження усного ділового мовлення є моно­лог та діалог.

Усний монолог - це безтекстові та зафіксовані форми, розраховані на усне відтворення. Зважаючи на функціональні особливості, харак­тер контакту мовця зі слухачами, форми монологічного мовлення сис­тематизують:

 

  • за функціональним критеріями, наприклад, монолог публіцис­тичний, судовий, виробничо-службовий, науковий, навчальний;

  • за ситуаційними ознаками виділяють два загальні різновиди -прямо контактний та посередньо контактний (різні форми монологіч­ної мови по радіо і телебаченню).


Усне ділове монологічне мовлення з усіма його функціональними різновидами характеризується специфікою словесної організації, яка підпорядковується позамовним факторам та узгоджується із загальни­ми етичними вимогами ділового спілкування.

Особливим жанровим різновидом мовленнєвої діяльності, своєрід­ним за своєю природою, місцем серед інших видів мовлення, а також якісними ознаками, є публічне монологічне мовлення. В ньому най­повніше реалізується система мисленнєво-мовленнєвих дій - уміле використання форм людського мислення (логічного, образного) та мовних засобів їх вираження. Діяльність людини, професія якої пов'я­зана з постійним виголошенням промов, доповідей, читанням лекцій, вимагає набуття певної вправності у виборі відповідного жанру, фор­мулюванні теми, відбору фактичного матеріалу та послідовності його викладу, а також високої культури мовлення та спілкування в цілому.

Інтонація – поняття лінгвістичне та музичне. Вивчення інтонації дає уявлення про зв'язок музики з мовою і мови з музикою; про музику як мову, що виражає почуття людини та мову як музику, що допомагає сприймати різноманіття інформації.

Інтонація як явище настільки багатогранна, що не може існувати її єдиного визначення. Тому наведемо одне з них: інтонація (від лат. intonare – голосно вимовляти) – ритмічно-мелодійна особливість мовлення, різні співвідношення кількісної зміни тону, тембру, інтенсивності, довготи звуків, які служать для передачі змістових і емоційних відмінностей висловлювань. За допомогою інтонації у потоці мовлення виділяють фрази і їхні змістові частини, протиставляють чи зіставляють висловлювання щодо їхньої мети (розповідь, волевиявлення, запитання), передають суб'єктивне ставлення до висловленого. Інтонація виконує важливі функції: логічні і граматичні, образні, емоційні, стилістичні, естетичні. Вона дає змогу мовцеві свідомо урізноманітнювати виражальні засоби усної мови, передавати тонкі семантичні та емоційні відтінки думки, підтекст, створює своєрідну " музику" усного мовлення, її ритмомелодику, які є знаряддям інтелектуального, емоційного, вольового впливу на слухача. У писемному тексті інтонацію позначають пунктуацією, порядком слів, графічним виділенням слів (шрифтом, лапками тощо).

Поняття інтонації складають: висота тону (ступінь висоти звуку), темп мовлення (час звучання), тембр (забарвлення людського голосу), паузи (перерви у мовному потоці), мелодика (послідовні підвищення і пониження голосу), фразовий, логічний, емфатичний і словесний наголос (засоби виділення окремих звуків, слів чи груп слів).

Зупинімось докладніше на кожному. Тон (лат. tonus – звук, від грец. – напруження) – акустичний компонент звука, пов'язаний з частотою коливання напружених голосових зв'язок Одна людина у різних ситуаціях матиме різне тональне забарвлення голосу.

Мелодика -організовує фразу, розрізняє комунікативні типи висловлювання (запитання, спонукання, розповідь, оклик), виділяє найважливіший уривок висловлювання, служить для вираження емоції, іронії підтексту. При лінгвістичному аналізі мелодики враховують мелодичні діапазони, інтервали, ступінь підвищення і пониження тону.

Дрібне захоплення (зловживання) мелодикою заважає сприйняттю інформації. Наприклад, якщо кожне речення починати з високих ноток, а до кінця речення голос понижувати – чутимемо лише " мелодію" мовлення, змісту не сприйматимемо.

Звернемо увагу на темп мовлення як важливий компонент інтонації. Темп (італ. tIpo, від лат. tIpus – час) – це часова характеристика усного мовлення. Поняття темпу охоплює: 1) швидкість мовлення загалом, 2) час звучання окремих слів, 3) інтервали і довжину пауз. Темп буває повільний, уповільнений, середній, пришвидшений, швидкий, однак не повинен бути механічним, випадковим. Він є семантично важливим елементом мовлення, засобом розрізнення важливої чи неважливої інформації. Темп залежить від чинників об'єктивних (особа співрозмовника, зміст інформації, мовленнєва ситуація) та суб'єктивних (рівень володіння мовою, фізичний та психічний стан мовця, його темперамент). Вважають, що у чоловіків темп мовлення переважно повільніший, ніж у жінок. [5, 191–192].

Природний темп мовлення українців 120–130 слів за хвилину. Одну стандартну сторінку друкованого тексту варто читати за 2–2, 5 хвилини. Це в побуті. Швидкість мовлення в теле-, радіоефірі в 1, 5–2 рази більша. Вимовляти менше, ніж 100 слів за одну хвилину – говорити надто повільно, 150 – надто швидко.

Неоднакового темпу вимагають різні стилі й жанри мовлення. Наприклад, у художніх програмах почуття захоплення, радості або гніву прискорюють темп мовлення, роздуми – сповільнюють. У теленовинах, де найчастіше констатують факти, тексти мовляться рівним голосом, неемоційно, навіть сухо. Темп мовлення швидкий, у порівнянні з іншими програмами. Тут сторінку друкованого тексту на 160–170 слів варто прочитувати за хвилину.

Щодо слухача, швидке мовлення потребує надмірної уваги, що втомлює, і, як наслідок, людина перестає слухати мовця. Повільне мовлення, навпаки, розсіює увагу – слухач чує звук, але не сприймає інформаційного наповнення.

Наступний компонент інтонації – колорит голосу – тембр (франц. timPe, від грец. – барабан). Це якісна ознака звука. Він залежить від джерела звучання, будови органів мовлення та величини резонаторних порожнин, психічного стану людини, експресивності мовлення. Темброві особливості дають змогу розрізняти на слух голоси людей, звучання різних інструментів тощо [5: 191]. Цікаво характеризує тембр Д. Ревуцький: " Тон є загальнолюдське в нас, а тембр виражає нашу індивідуальність. […]Тембр – явище незмінне, що не підлягає культурі; тон же залежить від організації голосу. […]Красивий тембр ми можемо ще прикрасити тоном, а некрасивий ми можемо з допомогою тону поліпшити, облагородити. […]За характером своїм усі тембри, до вдавання яких здатен людський голос, можна поділити на дві основні групи:

 
 

 

 


Ці дві групи французький теоретик Легуве поділив на чотири головні типи тембрів.

 

Трапляється, що тембр голосу змінюється через емоційний стан людини, від часу доби. Якщо поспостерігати за голосом (навіть власним), можна помітити, що вдосвіта (6-8 година ранку) тембр голосу м'який, глухуватий. Голос " не прокинувся". Пообіді або ввечері, тембр голосу радісний, жвавий – голос " прокинувся".

Сприйняття тембру переважно суб'єктивне, хоча майже завжди писклявий (верескливий) голос заважає сприйняттю інформації, дратує і втомлює слухача, а голос приємного тембру привертає увагу до інформації, викликає бажання слухати.

Особливе місце в інтонуванні займає паузація. В мовленні, і в музиці пауза – знак тиші, мовчання. Пауза (лат. pausa – зупинка, затримка, припинення, грец. – перерва, припинення) – перерва у мовному потоці, в артикуляції органів мовлення. У мовленні пауза пов'язана з мовно-комунікативними причинами: закінчення процесу мовлення або певного мовленнєвого відтінку (синтаксична пауза), потребою часу для обдумування, добирання належного слова, фрази (пауза хезитації), для увиразнення, виділення наступного тексту (емфатична пауза), перерва у мовленні з психологічних причин (емотивна (психологічна) пауза). Пауза може бути зумовлена і фізіологічною причиною – потребою зробити вдих (так звана люфт-пауза). За тривалістю здебільшого виділяють три види пауз: короткі, середні й довгі (при докладнішому аналізі – також найкоротші і найдовші) [5, 185].

 

2.Голос і темп мовлення

Основний зміст виступу має донести до слухачів голос промовця, який має бути досить сильним, щоб його чули усі в залі, чітким, виразним, приємним для слухачів.

Перша вимога досить легко розв'язується, якщо в залі є підсилювальна апаратура, а органи дихання здорові. У зв'язку 3 цим слід завчасно перед виступом дізнаватися, чи є в приміщенні така апаратура, а також оберігатися від простуди, не бувати довго в накурених приміщеннях тощо.

Щодо чіткості, то вона залежить передусім від правильної артикуляції, яка передбачає ретельну вимову всіх звуків відповідно до орфоепічних норм, а також від правильного дихання, яке має бути досить глибоким і ритмічним.

Недбала вимова є неприпустимою вадою, від якої слід позбуватися з допомогою відповідних вправ. Усім відомий приклад Демосфена, який виправив ваду у вимові завдяки наполегливому вправлянню.

Виразність голосу зумовлюється врахуванням змісту виголошуваної промови, яка передається силою голосу і його тоном. Так, важливіші думки виділяються з-поміж інших посиленням голосу або навпаки: його ослабленням.

Різноманітність помислів і почуттів передається відповідною тональністю голосу, яка не повинна бути одноманітною, як і робота.

Розрізняють також тон приятельський і ворожий, агресивний і миролюбний, розмовний і театральний, урочистий і саркастичний, діловий і повчальний, лекційний тощо. Тон має відповідати змісту й характеру промови. Так, найбільше симпатій у слухачів може викликати приятельський тон і найменше — повчальний. Виступу про досягнення науки і техніки у невеликому колі слухачів відповідає розмовний тон, а в великому залі — лекційний. Під час свят, зустрічі високих гостей, з нагоди відкриття пам'ятника, нової споруди, з'їзду доречним є урочистий тон і недоречним — ворожий чи саркастичний тощо. Немонотонним має бути також темп мовлення, який потрібно міняти під час виступу, а також дотримуватися пауз: коротких між окремими реченнями, довших — між абзацами, ще довших, що звуться драматичними, — для збудження уваги слухачів.

Корисно також заздалегідь уявляти різні несподівані ситуації під часі власного виступу і знаходити правильну реакцію на них, щоб у разі виникнення такої ситуації бути готовим до неї і справити враження дотепної і винахідливої людини.

 

3. Дикція

У науково-фантастичному романі англійського письменника А. Конан- Дойля є сцена, яка змальовує засідання Лондонського зооінституту. Описавши вступне слово головуючого, звернене до своєї краватки і графина з водою, автор робить свої зауваження: «Чому люди, яким є що сказати, не бажають говорити членороздільно? Це так само не має смислу, як переливати дорогоцінну вологу через трубу із закритим краном, повернути який до кінця можна без усіляких труднощів».

Важко відповісти на це запитання. Чому люди витрачають немалі зусилля на вивчення фонетики іноземної мови і не бажають докласти мінімум старань для оволодіння правильною і чіткою вимовою рідною мовою? Чому «дорогоцінна волога», породження людської свідомості (думка) нерідко до невпізнанності перекручується, спотворюється при втіленні в звукову мову? Основна причина в тому, що більшість людей, навіть тих, які виступають публічно, не мають елементарних знань в галузі техніки мовлення, до якої відноситься й дикція.

Дикція — чітке вимовляння звуків відповідно до фонетичної норми даної мови. Чітка артикуляція звуків залежить від ступеня натренованості активних органів мовлення — губ, язика. Тому відпрацювання чіткої дикції завжди починається з м'язових тренувань — артикуляційної гімнастики.

Після вироблення чіткості дій активних органів мовлення з допомогою артикуляційної гімнастики необхідно перейти до формування правильних навичок вимовляння окремих голосних і приголосних звуків мови. Необхідно пам'ятати, що при вимові голосних треба звертати увагу на правильну позицію і фокусувати звук на кінчиках прикритих губ. Артикуляція голосних повинна бути чіткою, але не розмашистою — рухи невеликі за амплітудою, губи зібрані.

Відомі майстри художнього слова говорять, що дикція багато в чому визначає професійну відповідність артиста, а недоліки в дикції заважають або й не дають можливості бути артистом. Ці вимоги справедливі й для оратора. При оволодінні азами красномовства недоліки в дикції ліквідуються. Адже дикція — це ступінь виразності у вимовлянні слів і складів, це манера вимови звуків, а манери, як відомо, можна і треба вдосконалювати.

Однак самі по собі дефекти вимови не так шкідливі, як небажаний ефект, що викликається викривленням звуків.

Чітка дикція полегшує сприймання мови аудиторією, а неясна, розпливчаста вимова заважає розумінню слів; погане вимовляння іноді просто обезсмислює фрази.

Сильні перекручення звуків - різке «р», свистяче «с», шепеляве «ш» — відволікають увагу слухачів, примушують їх прислуховуватися до дефектів звучання, переривають хід думки.

Як навчитися чіткої дикції?

Правильно й виразно вимовляти слова — це значить чітко й вірно вимовляти звуки, не стирати їх похапцем і не вип'ячувати навмисно, не з'їдати кінцівок слів, Учитися цьому краще, звичайно, в дитинстві, коли недоліки дикції ще не стали нав'язливою звичкою. Чіткість вимовляння досягається досвідом — тренуванням мовного апарата, спеціальними вправами з артикуляції.

Для навчання є в нас класичні зразки — мова дикторів центрального телебачення і радіомовлення (стальний голос Левітана, що аж дзвенить).

Вдосконалюючи техніку вимови, треба остерігатись голої декламації. Красиво, чітко вимовлене слово — істинна насолода для нашого слуху.

4.Інтонація

Живої людської мови без інтонації не буває. Щось подібне до однотонної мови можна почути хіба що від людей, які не чують власного голосу.

Інтонація — це поєднання звукових засобів мови, які фонетично організовують мову, встановлюють смислові відношення між частинами фрази, повідомляють їй розповідне, питальне чи спонукальне значення, виражають почуття. Подібно до тональності в музиці, інтонація створює мелодійний ряд мови, надає словам звукового забарвлення, підкреслює смислові й емоційні відтінки фрази. І недаремно кажуть, що хороша мова мелодійна, як пісня.

Інтонація за своєю смисловою роллю настільки самостійна, що, незалежно від формального значення слів, вона може визначити істинний смисл фрази. Хіба вам не доводилось чути, як людина говорить одне, а її тон, поза, жести виражають інше?

Інтонація — складне явище. Вона включає в себе чотири компоненти: тон голосу, інтенсивність чи силу звучання, його довготу і тембр. Що ж являють собою складові інтонації? Перш ніж відповісти на це питання, згадаємо, що таке звук людської мови. Звук як акустична одиниця теж має в собі ознаки висоти, сили, тембру і довготи. Висота звука — кількість коливань голосових зв'язок. Вона вимірюється в герцах за секунду: чим більше герц за секунду, тим вищий звук. Сила звуку, його інтенсивність залежить від амплітуди коливань голосових зв'язок і вимірюється в децибелах. Довгота звуку визначається кількістю часу, необхідного для його вимовляння. Отже, звуки й інтонація складаються із одних і тих же акустичних компонентів.

Акустичні компоненти інтонації

Тон. Термін тон походить від грец. tonos (натягнута вірьовка, напруження). Використовується цей термін у різних науках. Коли говорять про тон звуків мови, то мають на увазі висоту голосних, сонорних і дзвінких приголосних. Тон формується при проходженні повітря через глотку, голосові зв'язки, порожнину рота і носа. В результаті коливань

голосових зв'язок виникає основний тон звука, найважливіший компонент мовної інтонації. Вчені підрахували, що чоловіки говорять на частоті 85—200 Гц, а жінки — 160—340 Гц. Це середній тон мовлення. Співачка з найвищим голосом (колоратурне сопрано), коли співає на найвищій ноті (фа третьої октави), видає одну тисячу триста дев'яносто сім коливань. Така частота голосових зв'язок — це обдарування й результат довгої виснажливої праці.

З допомогою змін тону створюється мелодійний малюнок мови. Не тільки оратори, а й кожен, хто хоче донести свої думки до слухачів, повинен вміти тонувати свою мову, надавати їй мелодійної різноманітності. Великим недоліком уважається монотонність. Вона виникає в тому випадку, коли висота звука залишається незмінною протягом усього мовлення. Не прикрашає мову дуже високий і дуже низький тон. Зовсім високий втомлює фізично, а низький дратує, бо вимагає від слухачів більшої напруги. Завдання оратора: визначити діапазон свого голосу і старатись урізноманітнювати його тональність (перевірити діапазон свого голосу за роялем чи наспівуючи гаму: до, ре, мі, фа, соль, ля, сі, до).

Інтенсивність або сила звучання залежить від напруженості й амплітуди коливань голосових зв'язок. Чим більша амплітуда, тим інтенсивніший звук. Взаємодія тону й інтенсивності робить мову голоснішою. Темп мовлення має велике значення для успіху виступу. Темп — швидкість вимовляння мовних елементів. Вимірюється двома способами: числом звуків, вимовлених за одиницю часу (за секунду), чи середньою довготою звука. Нормальний темп мовлення — біля 120 Слів за хвилину. Одна сторінка машинописного тексту, надрукованого через 1, 5 інтервала, повинна читатись за 2 чи за 2, 5 хвилини. Коли ми виступаємо перед великою аудиторією, коли хочемо, щоб усі нас чули і розуміли, тоді уповільнюємо тем мовлення, стараємось вимовляти кожне слово, звук. Такий стиль вимови називається повним. У неофіційний обстановці, в сімейному колі частіше використовується неповний, розмовний стиль.

Тембр — це додаткове акустично-артикуляційне забарвлення голосу, його колорит. Тембр називається ще «кольором голосу». За тембром голосу встановлюють його тип: бас, баритон, тенор, сопрано, колоратурне сопрано та ін. Тип голосу може бути один, але в кожної людини свій тембр, як і відбитки пальців. Тембр голосу може змінюватись, що залежить від емоційного стану людини. Тому тембром називають також специфічне забарвлення мовлення, яке надає йому тих чи інших емоційних властивостей. Дуже важко дати точне визначення тембру, якщо у кожної людини він має своє забарвлення.

 

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

 

1. Анисимова Т.В Современная деловая риторика. –М.: НПО «МОДЭК», 2002 –

432 с.

2. Баєва О. А. Ораторское искусство и деловое общение.— Минск, 2001.

3. Введенская Л. А., Павлова Л. Г. Культура и искусство речи.— Ростов-на-

Дону, 1999.

4. Карнеги Д. Как выработать уверенность в себе и влиять на людей,

выступая публично.— М., 1989.

5. Клюев Е.В. Риторика: Учебное пособие для вузов.— М., 2001.

6. Корнилова Е.Н. Риторика — искусство убеждать.— М., 1998.

7. Мацько Л., Мацько О. Риторика— К., 2003.

8. Сагач Г. Риторика.- К., 2000.

9. Таранов П.С. Искусство риторики.— М.:, 2001.

10. Шейное В. П. Искусство убеждать.— М., ПРИОР, 2000.

11. Шейное В. П. Риторика.— Минск, 2000.






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.