Післявоєнний період - до 1991 року

Види українського націоналізму

• Радикальний націоналізм

• Поміркований націоналізм

• Ліберальний націоналізм

• Громадянський націоналізм

Націоналістичні організації та рухи

В історії України була ціла низка організацій, які сповідували націоналістичну ідеологію. До таких можна віднести: Українська Військова Організація, Група Української Національної Молоді, Легія Українських Націоналістів, Союз Української Націоналістичної Молоді, Спілка Незалежної Української Молоді, Українська Націоналістична Спілка, Українська міжпартійна асамблея, Українська Національна Асамблея — Українська Народна Самооборона, Державна самостійність України, Українська консервативна республіканська партія, Українська національна консервативна партія, та націоналістичні партії з ідеологічним спрямуванням на поєднання соціальної (не соціалістичної) держави і державного капіталізму: Соціал-національна партія України («СВОБОДА»).

Однією з найвпливовіших та найвідоміших українських націоналістичних організацій була Організація Українських Націоналістів. ОУН виникла у 1929 році шляхом об'єднання Української Військової Організації та декількох студентських націоналістичних спілок - Групи Української Національної Молоді, Легії Українських Націоналістів, Союзу Української Націоналістичної Молоді. Після вбивства Є. Коновальця у 1938 р. в ОУН відбувся розкол, і з того часу ОУН ((б) - бандерівці) (вживалося також (р) - революційна та СД - самостійники-державники) і ОУН ((м) - мельниківці) діють як окремі політичні сили, що переслідують спільну політичну мету. Окрім того, у повоєнний час у середовищі ОУН(б) стався конфлікт між групою представників ОУН(б) з України (М. Лебедь та ін.) та закордонною організацією С.Бандери. У результаті 1956 р. в еміграції з'являється ще одна ОУН ((з) - закордонна), вони ж " меншовики", або " двійкарі" (за іменем лідерів-засновників З. Матли та Л. Ребета).

На початковому етапі існування ОУН склався певний набір центральних світоглядних принципів, які впродовж десятиліть залишалися незмінними, але при цьому вони ніяк не могли розглядатися як монопольний ідеологічний продукт лише самої ОУН - загалом вони збігалися з базовими світоглядними засадами будь-якого націоналізму (державність нації, її суверенітет, культурна гомогенність). Однак трактування цих принципів, способи їхньої реалізації та взаємодії з іншими ідеологіями мали " місцеву специфіку" і змінювалися, щоправда, різними темпами і в різних спрямуваннях в окремих відгалуженнях руху.

Зауважимо, що поруч з " інтегральним націоналізмом", українським уособленням якого діаспорські дослідники передусім вважають Організацію Українських Націоналістів та її попередників (Легію Українських Націоналістів, Союз Української Націоналістичної Молоді та ін.) можна поставити споріднений з ним, але дещо відмінний варіант радикального, тоталітарного націоналізму, так званий " донцовський" (" чинний") націоналізм. Між донцовським " чинним націоналізмом" і так званим " організованим націоналізмом", хоча вони й були спорідненими явищами принаймні у 1930-ті роки, існували досить серйозні розбіжності, передусім, у тому, що " організований націоналізм" з усіма його крайнощами пропонував певну конструктивну політичну програму, мав риси систематизованого світогляду, політичної доктрини, тоді як " чинний націоналізм" Д. Донцова був зразком тотальної критики, нігілізму, йому бракувало елементів конструктивної програми, і він не представляв собою виробленої світоглядної системи, будувався на публіцистичних посилках.

Оцінку «Націоналізму» та його автора дав В. Мартинець, член Проводу Українських Націоналістів. «Саме найновіший твір Донцова «Націоналізм», - писав він, - це на ділі кільканадцять ідеологічних фраз, але це не ідеологія в розумінні оцієї ідеологічної системи. Тому й назва його дещо претензійна, бо, показуючи на «Націоналізм» Донцова, ніхто не сказав би: ось це й є альфа та омега ідеології українського націоналізму. «Націоналізм» навіть не був закінченою світоглядною системою; програмової проблематики він зовсім не торкав, а проблема здійснення націоналістичних ідей (хто?, як?, коли?), по невдачі його (Донцова) почину з «Партією Національної Роботи», не тільки не цікавила його, але й наче взагалі не існувала для нього. [9]

Донцовські гасла, оформлені у привабливу, яскраву публіцистичну фразу, сприймалися набагато легше, аніж переважно громіздкі теоретичні конструкції ідеологів ОУН 1920-х - 30-х років, жодний з яких не міг похвалитися літературно-публіцистичним даром рівня Донцова. Його книга " Націоналізм" правила колосальне враження саме на ту частину молоді в Західній Україні, яка згодом стала основою " крайової ОУН". Для діячів ОУН з мігрантського середовища 1920-х - 30-х років Д. Донцов з його ідеями не мав статусу націоналістичного гуру, навіть більше, войовнича диструктивність його настанов стала об'єктом їхньої критики. Щоправда, керівництво ОУН утримувалося від оприлюднення цієї критики в пресі у 1930-ті роки, вважаючи це тактично недоцільним кроком.

Важко виокремити якусь конкретну ідеологічну концепцію бандерівської фракції ОУН. Тривалий час ідеологією ОУН (б) був інтегральний націоналізм Дмитра Донцова. Багато чого з націоналістичної ідеології, включно з концепцією диктатури, не могло привабити колишніх радянських громадян, які пережили тяжкий досвід партійної диктатури. Отже, настійно необхідним був перегляд ідеології та політичної програми ОУН (б). Основні політичні компоненти ідеології ОУН було піддано ревізії (на Третьому Великому Зборі ОУН). Трапився розкол на " ортодоксів" і " ревізіоністів" (1943-1954 рp.), крім того, розпочалася повільна еволюція " мельниківської" ОУН.

Упродовж 1940-х - 1980-х pp. усі три течії ОУН, які мали організаційне оформлення, розвивалися кожна своїм шляхом. Після тривалої ідеологічної стагнації " мельниківці" досить рішуче змінили ідеологічне обличчя. " Двійкарі" практично перейшли на позиції демократичного націоналізму, поза тим якихось визначних ідеологічних декларацій вони не залишили. " Бандерівці" після вигнання " ревізіоністів" та повернення на довоєнні позиції найдовше перебували в стані ідеологічного догматизму, і їхні спроби еволюціонувати в бік плюралізму та відходу від деяких принципів ортодоксального націоналізму зразка 1930-х років були досить суперечливими і не завжди послідовними. [10]

Процес формування базових ідеологічних засад націоналістичного руху розпочався певною мірою спонтанно, вже на початку 1920-х років, але з середини 1920-х у ньому відчувається дедалі більша впорядкованість, пов'язана з його організаційною еволюцією. Значним кроком уперед стало створення націоналістичних часописів (" Національна думка", " Державна нація", " Розбудова нації"), на сторінках яких, власне, й усталювалися основні ідеологічні постулати руху. Формування націоналістичних організацій (Легія Українських Націоналістів, Союз Української Націоналістичної Молоді, Група Української Національної Молоді) супроводжувалося досить гострими ідеологічними дискусіями і відходом тих, хто не погоджувався з його явними антидемократичними тенденціями.

Постанови Конгресу Організації українських націоналістів (Відень, 28 січня - 3 лютого 1929 р.) стали першим систематизованим варіантом викладу світоглядно-ідеологічних основ ОУН. Ідеологічну комісію Конгресу очолював Д. Андрієвський, і, як свідчить 3. Книш, найбільше тривалих дискусій відбувалося саме тут, і дискусії ці точилися саме між " крайовиками" (С. Ленкавський та С. Охримович) і представниками еміграції - Д. Андрієвським та С. Демчиком. На думку П. Мірчука, суть полеміки полягала в тому, що " Юліян Вассіян, Степан Ленкавський і Степан Охримович обстоювали філософічно-ідеалістичні основи українського націоналізму, теоретично сформульовані в писаннях Миколи Міхновського і Дмитра Донцова. Іншу концепцію заступали Дмитром Андрієвський і Дмитром Демчук, які намагалися включити до ідеології українського націоналізму елементи матеріалістичного світогляду та демократизм типу уенерівщини. Перемогла перша концепція".

Найвищим типом людської організації проголошувалась нація як внутрішньо органічна, цілісна спільнота. Український націоналізм визначався як " духовий і політичний рух", який виник природнім шляхом " з внутрішньої природи Української Нації в час її зусильної боротьби за підстави і цілі творчого буття". Абсолютизація органічності нації та українського націоналізму, їхньої природності стала одним з базових і незмінних постулатів, яких ОУН у всіх її іпостасях неухильно дотримувалася впродовж усієї своєї історії.

Природною формою самоствердження нації та найвищим щаблем її розвитку проголошувалася держава, у цьому ОУН слідувала принципам класичного націоналізму, і цей елемент залишався незмінним у її програмах до початку 1990-х років. Майбутня форма державного устрою визначалася досить туманно і мала змінюватися відповідно до трьох етапів " державного будівництва України". На першому етапі - " національного визволення" чи " визвольної боротьби" - йшлося про встановлення національної диктатури (в яких формах буде реалізовано цю диктатуру, не згадувалося). В перехідний період побудови основ державності, після перемоги національної революції, " голова держави" мав " підготовити створення найвищих законодавчих органів на засаді представництва всіх організованих суспільних верств". Зрештою, із закінченням " перехідного періоду", із стабілізацією держави мав утворитися " представницький орган", який призначав би голову держави. Останній мав формувати найвищий орган виконавчої влади, відповідальний перед ним та " найвищим законодавчим тілом".

Надто загальний характер формулювань щодо такого важливого компоненту політичної програми, як майбутній державний устрій, можна пояснити або тим, що автори програмних настанов навмисно вживали загальники, які можна було б трактувати в різний спосіб, або тим, що вони самі остаточно не визначилися з цим. Цікаво, що і в програмі ОУН 1939 p., і в програмних документах " мельниківців" другої половини 1940-х років майже без змін повторювалась теза про згадані три етапи державного будівництва.

Зрештою, не варто забувати й того, що до руху на всіх його етапах приєднувались люди, світогляд яких не вповні підпадав під гасло " інтегрального націоналізму". На першому конгресі висловлювалося чимало ідей і пропозицій, які часом мали взаємно суперечливий характер - ігнорувати їх було неможливо, але й взяти їх усі до уваги означало б перетворення програмних документів на еклектичний набір гасел. Потрібний був або компроміс, або відповідна тактика. У листі (16 липня 1929) до Макара Кушніра (Богуша) член Проводу ОУН і редактор журналу " Розбудова нації" Володимир Марганець писав: " Біда в тому, що Конгрес не висловився ясніше про майбутній державний устрій України. Під тим оглядом ми на Конгресі вели досить макіявелістську лінію: якби всі устрої взяли до нашої програми, то з ніяким не зв'язалися на життя і смерть”. [11]

Отже, формування ідеологічної платформи ОУН (всіх трьох течій) відбувалося під впливом різних мислителів та теоретиків, в процесі тривалих дискусій, конфліктів та розколів. Цей процес розтягнувся на декілька десятиліть. Одне лиш можна стверджувати з впевненістю: ідеологія ОУН пішла далеко від вузькопартійної ідеології українських партій першої половини ХІХ ст., надовго визначивши розвиток право-радикальної думки не лише в Україні а й далеко за її межами.

16. Галузі вітчизняної культури(побутова, художня, науково-технічна)

Художня культура виступає одним з найважливіших компонентів духовної культури. Разом з пізнавальною, релігійною, моральною, політичною культурою вона покликана формувати внутрішній світ людини, сприяти розвитку людини як творця культурних цінностей. Ядром художньої культури є мистецтво як форма художньо-образної інтерпретації дійсного і уявного. Види мистецтва - література, театр, тощо завдяки використанню різноманітних засобів виразності освоюють дійсність у формі неповторно-індивідуального художнього образу. Ці форми можуть бути різними - від метафоричної до реалістичної,. та вони завжди відображають долю людей і народів, ідеї і проблеми свого часу. Побутова культура характеризується особливостями народів, що тривалий час проживають на певній території. Сюди відносять і особливості ведення господарства, одяг, житло, предмети праці тощо. Технічна культура — оскільки нині техніка супроводжує людину протягом усього життя і відіграє суттєву роль у формуванні її характеру й поведінки, нагальним питанням е відносини та взаємозв'язки людини й машини, які визначає технічна культура; Виробнича культура стосується проблем і норм етичних відносин між собою членів виробничих колективів та їх взаємин з керівництвом. Вона потребує вироблення оптимальних _ моделей виробничих відносин із максимальною адресною прив*язкою, тому загальні етичні норми, розроблені в часи колишнього СРСР, не придатні нині, бо невраховують психологічні особливості людей, сформованих в одній політичній системі і раптом кинутих у іншу. Наука як уособлення і найвищий рівень розвитку культурного процесу узагальнює, класифікує, формує освітній процес. Це стимулює розвиток суспільної думки, ЩО сприяє нагромадженню національного валового продукту, національного валового доходу та визначає суспільно-економічний рівень життя людей. Технологічна культура забезпечується науковим рівнем розвитку суспільства. Вона полегшує працю людини, вивільняє кількість поза робочого й вільного часу, завдяки чому людина одержує більше можливостей для розвитку та самовдосконалення.