Білет № 23. 1.Фонологічні особливості голосних.

1.Фонологічні особливості голосних.

Найголовніше поняття фонології – фонема. Фонеми є компонентами значущих одиниць мови – морфем і слів та служать засобом їх розпізнавання і розрізнення. У процесі мовлення кожна фонема реалізується у ряді звуків, що мають більшість спільних рис, але дечим і відрізняються. Їх називають алофонами. Незалежний алофон фонеми вважається основним виявом фонеми.

При артикуляції голосних голосовий канал максимально відкритий, а приголосні артикулюються при повному чи частковому звуженні ротової порожнини, через яку проходить видихуваний струмінь повітря.

Голосні звуки акустично найбільш виразні, диференційовані, під наголосом.

Визначальна роль у творенні голосних належить язику. Завдяки тому, що язик легко рухається у горизонтальному та вертикальному напрямках, змінюється форма і розмір резонатора, від чого і залежить якість голосного.

Місце артикуляції голосного визначається позицією спинки язика в горизонтальному напрямі щодо піднебіння. Якщо в задній частині ротової порожнини виникає великий простір, що служить резонатором, а до твердого піднебіння більше чи менше піднімається передня частина язика, то утворюються голосні переднього ряду /і, и, е/, а якщо при вимові звука більша частина язика зосереджена в задній частині ротової порожнини і піднімається до заднього піднебіння, а в передній частині ротової порожнини залишається тільки невеличкий прохід, то утворюються голосні заднього ряду /о, а, у/.

Ступінь підняття язика залежить від того, як спинка язика піднімається до піднебіння. Вона може бути максимально піднята, залишаючи невеличкий прохід для видихуваного повітря (/і, у/), може опускатися, збільшуючи прохід. За ступенем відкритості ротової порожнини голосні поділяються на: 1) відкриті – середнє та низьке підняття /о, а, е/; 2) закриті – високо-середнє, високе підняття /і, у, и/.

Голосні бувають: а) напружені /і, у, и/; б) ненапружені /а, о, е/. Залежно від участі губ в артикуляції: а) лабіал. /о, у/;

б) нелабіал. /а, е, і, и/.

Голосний [а] як основний алофон /а/ найбільш відкритий з усіх голосних. Ротова порожнина відкрита найширше, язик має мінімальне підняття в задній частині ротової порожнини. Губи в артикуляції участі не беруть. Отже, /а/ - голосний заднього ряду, низького підняття, нелабіалізований.

У головному вияві /а/ реалізується в наголошеній і ненаголошеній позиції. У транскрипції позначаємо: [.а], [.а.], [а.], хоча на рівні вимови це явище малопомітне. [л\.а.л\ка], [боу.р,.а].

При вимові [o] як основного алофона /о/ ротова порожнина відкрита менше, ніж при вимові [а], тому це звук більш закритого типу. Язик піднятий вище, але як і при творенні [а], участь бере задня частина язика. Губи витягнені наперед й утворюють округлий отвір. Таким чином [о] – заднього ряду, середнього підняття, лабіалізований. Може реалізуватись у варіантах:

/о/ - [о]

[оу] - з”являється перед складом з [у]: [чооумоу], [зооузоу.л\.а]

[ô ] – перед складом з [і] [тоô.б, і]

[.о] [.о.] [о.] – [л\.о.д\.аниǐ ]

[o] не виявляє нахилу до [у]

1. Коли є сполучним голосним у складних словах (однокурсник)

2. У словах іншомовного походження (абсолютний)

3. У префіксах до-, недо-, про-, об-, роз-, о- (добуток, недочути, прощення)

4. Перед складом з наголошеним [у], що належить до закінчення (дощу, йому, ношу)

При вимові [у] як основного алофона /у/ задня частина язика піднята найбільше, ротова порожнина відкрита менше, ніж при вимові [а], [о]. З усіх голосних заднього ряду [у] найбільш просунений вперед, лабіалізація сильніша. Таким чином, [у] – голосний заднього ряду, високого підняття, лабіалізований. Виявляється у таких варіантах:

/у/ - [у] – під наголосом

[.у] [.у.], [у.] - при безпосередньому сусідстві з м'яким, пом'якшеним, напівпом'якшеним приголосним: [л\.уд], [т\.у.т\.ун].

Як основний алофон /е/ дуже відкритий, при його утворенні ротова порожнина відкрита більше, ніж при вимові інших голосних переднього ряду. Спинка язика просунена вперед, язик піднятий до середнього піднебіння. Губи в артикуляції участі не беруть. Отже, [е] – переднього ряду, середнього підняття, нелабіалізований. Виявляється у таких варіантах:

/е/ - [е] – під основним і побічним наголосом

[еи] – перед складом з [е, а, о] [веисна]

[ие] – перед складом з [у, и, і] [виес\іл\:.а]

[еі] - факультативний алофон, перед м'яким приголосним: [за.jеіц\], [окра.jеіц\], [коупа.jеіц.а]

[е] не втрачає якості і в окремих ненаголошених позиціях

1. На початку слова після паузи (епоха, ескадра).

2. Якщо є закінченням слова (поле, друге).

3. У закінченнях іменників (гостеві, краєві).

4. У префіксах без-, пре-, (безвихідний, премудрий).

5. У частці не (невинний).

6. Після голосних в словах іншомовного походження (поетичний).

7. Перед [р] у межах складу (терпіти).

Язик високо піднятий, але трохи нижче, ніж при вимові [i]; активну участь у творенні бере передня частина язика, а губи пасивні. Таким чином, [и] – переднього ряду, високо-середнього підняття, нелабіалізований. Виявляється у таких варіантах:

- [и] – у наголошених і побічнонаголошених складах (синій, миролюбний), перед [ǐ ]

/и/ - [еи] – перед складом з [о, а, е] [пеисати]

[ие] – перед складом з [і, и, у] [жиевоу], [жиев, іт]

[i]

Найбільш закритий звук, вся маса язика посувається вперед, язик набуває виразно випуклої форми, наближається до твердого піднебіння. Губи утворюють вузьку щілину, але безпосередньої участі у творенні звука не беруть. Отже, [i] – переднього ряду, високого підняття, нелабіалізований. Виявляється у таких варіантах:

/і/ - [i] – у наголошених і ненаголошених складах

[iи] – факультативний алофон, що виникає: 1) на початку слів іноді, інколи, інде, інший; 2) рідко – в прикметниках і числівниках м'якої групи: [трет\iим]

2.Роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Тема: зображення життя та боротьби українського селянства проти соціального гноблення, зокрема кріпосництва, напередодні і під час реформи 1861 року; зображення життя і еволюції Чіпки Варениченка.

Ідея (міститься в назві роману): соціальні умови вмотивовують вчинки героїв роману, штовхають їх на слизьку дорогу.

Історія написання: нарис «Подорож (подоріжжя) від Полтави до Гадяча»; повість «Чіпка»; роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Прототип Чіпки – Василь Гнидка

Головні герої твору: Чіпка, його мати Мотря («найбільш трагічний жіночий образ української літератури»); батько – Іван Варениченко (Хрущ, Хрущов, Притика); Оришка – бабуся Чіпки; Максим Ґудзь, Матня, Лушня, Пацюк – «Пропаща сила»; Явдоха (Явдошка) – дружина Максима; пани Польські; чиновництво – Порох, Чижик; Галя («польова царівна») – дружина Чіпки, Грицько – друг дитинства Чіпки; Христя – дружина Грицька.

Композиція: 4 частини, які поділяються на 30 розділів.

Проблематика: Людина і суспільство, Батьки і діти, Добро і зло, Народна мораль, Жіноча доля

Кріпацька неволя, «Пропаща сила», Хабарництво, Місце дії – село Піски, Час – понад 150 років

Це перший в український літературі соціально-психологічний роман. Він вражає масштабністю зображенні дійсності і в часі, і в просторі, змалюванням широкої галереї персонажів, які представляють різні класи та стани українського суспільства і феодальної доби, і перших пореформених років. Новаторство твору виявилось не тільки в соціальному вмотивуванні поведінки героїв, а й у тонкому психологічному аналізі найпотаємніших порухів людської душі. Розглянемо, наприклад, характер головного героя роману Чіпки Варениченка. Навіть саме народження Чіпки містить відгук соціальних негараздів. Батько його через свою волелюбну вдачу вимушений був ховатися від пана на Дону, взяти інше прізвище, а потім відбувати жорстоку солдатчину і загинути в чужих краях. Тож і Чіпчине запитання до матері, чому батько всіх панів не порізав, зовсім не випадкове. А інший герой, доля якого нагадує Чіпчину, Максим Ґудзь, свою волелюбну та круту вдачу успадкував від діда. Дід його, запорозький козак Мирон Ґудзь, вклав у серце онукові думки про волю і людську справедливість. Глибоке проникнення письменників у духовний світ героїв — це теж одна з великих заслуг твору. Чіпці запропонували обиратися в члени земської управи. На словах він свою згоду дає, як і годиться, байдуже: «Та коли людська ласка та панська воля... то й про мене...». Але справжні його переживання перекреслюють напускну байдужість: «Голос його тремтів, лице горіло, очі світилися радістю».