Дайте порівняльну характеристику понять містичний пантеїзм, натуралістичний пантеїзм

Пантеїзм (англ. pantheism, грецьке: π α ν — усе і θ ε ό ς — Бог) — філософська доктрина, яка стверджує, що всесвіт є ідентичним з Богом; редукція Бога до всесвіту або всесвіту до Бога. Іншими словами, пантеїзм це — вірування чи вчення, яке представляєприродний світ, включаючи людину, частиною божества.

Термін «пантеїст» запровадив англійський філософ Джон Толанд (1705), а термін «пантеїзм» — його противник, нідерландський теолог І. Фай (1709).

Пантеїзм ніколи не був однорідним. Як правило, виокремлюють дві основні його форми: натуралістичну і релігійну, що час від часу зазнавали значних видозмін або чудернацьких переплетінь.

Натуралістична тенденція пантеїзму, що з особливою силою почала виявлятися в епоху Відродження, «розчиняє» Бога в природі. Всесвіті. Для неї Бог е «нескінченний максимум» (М. Кузанський), він існує лише «в речах» (Дж. Бруно, Дж. Кардано, Т. Кампанелла); Бог і природа — єдина субстанція (Б. Спіноза, Й.-Г. Гердер);

Бог — безособова й умоглядна «форма», яка облаштовує «матерію» (Г. Сковорода).

Прибічники релігійного пантеїзму значною мірою спиралися на неоплатонівське вчення про еманацію, розвивали концепції вічного позачасового породження природи безособовим Богом. Вони «розчиняли» природу в Богові, вважаючи його безособовим світовим духом, що схований у самій природі. Звідси й твердження про наявність Бога в усіх процесах і явищах. Бога як їх надприродне начало (І. Еріугена, І. Екхарт, М. Мальбранш та ін.).

67. Як співвідносяться між собою поняття раціоналізм та ірраціоналізм?
Раціоналізм — філософський напрям, який визнає центральну роль в аналізі розуму; мислення.

Раціоналізм був новим типом філософії. На противагу схоластиці він намагався обґрунтувати нову науку. Декарт, як і Бекон, різко критикували схоластику. На передній план він висунув проблему методу наукового пізнання. Раціоналісти Декарт, Лейбніц були видатними вченими в галузі математики і фізики, що позначилося на їх системах. Вони вдавалися до переоцінки ролі розуму, загальних ідей, принципів, на основі яких вибудовується система знання, і недооцінки ролі чуттєвих фактів; абсолютизували математику і математичне природознавство, недооцінювали дослідні науки.

Дещо спрощено філософську систему раціоналістів можна звести до такої схеми: світ побудовано, на раціональних, логічних засадах: Бог творив його за принципами математики та логіки. Ці засади збігаються принципами побудови людського розуму. Іншими словами, раціоналізм в тій чи іншій інтерпретації приймає за аксіому тотожність форм буття і форм мислення.

Засновником раціоналістичної течії, як і європейської філософії Нового часу загалом, є французький мислитель Декарт. Саме він заклав засади раціоналізму не просто як гносеологічної течії, де раціоналізм протилежний емпіризму, а раціоналізму як універсального світогляду протилежного ірраціоналізму.

Нова (або як її прийнято називати класична) європейська філософія ґрунтується на вірі в розум. Розум є вищою здатністю людини, вищою цінністю та ідеалом. Навіть скептики, стверджуючи про обмежені можливості розуму, не протиставляли йому чогось більш поціновуваного.

Ірраціоналізм — вчення, згідно з яким основою світу є щось нерозумне

(воля, інстинкт), а джерелом пізнання інтуїція, почуття.

Ірраціоналізм проголошує основою світу і людини (отже, основою світогляду) волю, інстинкти, життєві поривання, протиставляючи їх розумові, вважаючи їх такими, що вислизають з раціоналістичної схеми, непідвладні розумному пізнанню та регулюванню. Ірраціоналізм не є породженням новітньої філософії. Різною мірою сліди його помітні в патристиці (Тертуліан, Августин), поглядах Паскаля, романтиків, пізнього

Шеллінга. Однак тільки наприкінці XIX ст. він виходить на передній план філософської думки. Поширення і вплив ірраціоналізму зумовлені насамперед розчаруванням інтелектуалів в ідеї царства розуму на землі, яку в ХVIIIст. Проголосили ідеологи молодої буржуазії. Соціальні катаклізми (війни, революції) засвідчили, що людство далеке від омріяних ідеалів земного раю.

Утвердженню ідей ірраціоналізму сприяло й поширення зневір'я в гуманістичні засади науково-технічного прогресу. Розвиток науки і техніки — найважливіших дітищ розуму поряд з демократією — приніс людству як вражаючі досягнення, так і невідомі раніше біди (Хіросіма, Чорнобиль, екологічна катастрофа).

Одним з найвідоміших критиків раціоналізму і засновником ірраціоналізму Нового часу був датський теолог і філософ С. Керкегор. Керкегор зміщує центр філософської проблематики з гносеології до етики. На його думку, передусім необхідно з'ясувати сенс життя для себе. Попередня філософія (насамперед, гегелівська, яка для нього є символом раціоналістичної традиції) не дала відповіді на це питання. Раціоналістичну філософію, яка має справу зі всезагальним, мало турбує окрема людина з її

переживаннями і муками.
Іррац.філософія була одним з основних джерел” філософії життя”, за якою всі людські біди з космосу. Причини розвитку іррац.: незадоволення існуючими порядками; хаотичний процес життя в умовах кризи цивілізації.

68. Розкрийте сутність понять емпіризм і раціоналізм?
Раціоналізм – філософ напрям, що протиставляє містиці, теології ірраціоналізмові переконання у здатності люд розуму пізнавати закони розвитку природи і сус- ва. Напрям у теорії пізнання, який вважає єдиним джерелом пізнання розуму. Емпіризм і раціоналізм є основними протилежними тенденціями у філософії XVII ст. Історично склалось так, що емпіризм розвивався переважно в Англії. Засновником емпіричної традиції у філософії Нового часу є Ф. Бекон, який усвідомив важливість наукового знання для влади людини над природою.
Емпіризм – напрям у теорії пізнання, який на противагу раціоналізмові вважає єдиним джерелом і критерієм чуттєвий досвід. Першою та історично найбільш розповсюдженою формою емпіризму став сенсуалізм (від лат. «sensus» — «чуття», «відчуття») — філософська настанова, згідно з якою єдиним джерелом та основою знань виступає чуттєвий досвід. Центральною проблемою сенсуалізму є проблема встановлення онтологічного статусу даних чуттєвого досвіду. Бекон називав чотири «привиди», які затьмарюють розум:
— «привиди роду» — схильність розуму сцрощувати явища природи, обирати легший шлях при їх поясненні, підлаштовувати явища під сконструйовані власні схеми;
— «привиди печери» — відхилення індивідуального розуму (інтереси, схильності), які закривають шлях до істини;
— «привиди площі або ринку» — підлеглість розуму загальноприйнятим поглядам, забобонам, які часто пов'я зані із вживанням слів на означення неіснуючих речей (доля, вічний двигун та ін.);
— «привиди театру» — викривляюча дія хибних вчень і філософських теорій. Поєднання ідей емпіризму і раціоналізму — віри в розум і вимоги опори на чуттєві факти — просвітники здійснювали декларативно, поверхово. Вони не обґрунтували його теоретично. Цей аспект, а також популяри-заторство просвітників дали підставу Гегелю звинуватити Просвітництво у відсутності глибини та оригінальності. Для Просвітництва характерне скептичне, а часто й зневажливе ставлення до релігії, яке у деяких його представників переростає в атеїзм.

69.Особливість співвідношення понять сієнтизм та антисцієнтизм?
Сцієнтизм: особлива довіра до розуму і здатності науки вирішити всі набуті питання, ідеал науки, зведення її до культурного еталону, техніцизм - абсолютизація, ролі техніки. Напрями по філософії: позитивізм-напрям у філософії, який базується на позитивному, факт.і стійкому знанні, він з’явл. тоді, коли знання в галузі природ.наук вв. достовірним, оскільки грунт. на точних і надійних методах мат. міркування і підтяв.на досвіді; прагматизм-в основі цієї філ-ії лежить діяльність, дія, практика людини, для прагм не має об’єктивної істини і загальнообув.моральних норм, адже моральним є все те, що вигідно, корисливо і, що приносить успіх діючому суб’єкту; структуралізм-напрям виникає в гуман.науках, виражає тяжіння яких до системно-структурної методології. Антисцієнизм - критика науки, неспроможність вирішення соц.проблем, проблема людини(філ.антропологія, екзистенціан., психоаналіз, філ.життя), проблема людини і Бога (персоналізм, неотомізм). З точки зору сцієнтистів, проникнення науки в життя робить його організованим, керованим, раціональним, доцільним. Саме ці якості розглядаються як основне надбання " сцієнтизації" суспільства. Науково-технічний прогрес не лише звільняє людину від природної залежності, але й створює передумови для її " інтелектуального звільнення" (Ж. Фураст'є). Світоглядно-методологічною засадою сцієнтизму є впевненість, що лише за допомогою науки можна досягти раціоналізації життя. Звідси — абсолютизація ролі науки в усіх сферах людської діяльності; розгляд наукового знання (яке зводиться до " точного" знання, що його отримують за допомогою кількісних методів) як єдино необхідної й достатньої засади світогляду; елімінація із філософії — світоглядних, а з науки — філософських, " метафізичних" проблем.
На противагу цьому, антисцієнтисти переконані, що вторгнення науки у життя згубно впливає на традиційні цінності та ідеали, культивує бездуховність, міщанство, конформізм. На їхню думку, наука поступово відвойовує чимдалі значнішу частину " життєвого світу", тим самим позбавляючи його " автентичності", причетності до насущних світоглядних проблем людського буття. Статус автентичності мають лише емоційно забарвлені процеси. Так само, як сцієнтисти шукають " чисті" форми свідомості, антисцієнтисти прагнуть віднайти " чисті" форми переживання. Саме останні можуть врятувати людину від надмірної сцієнтизації, раціоналізації суспільства, від втрати людиною своєї особистості. Нівелювання людської особи, на думку автора концепції " одномірної людини" Г. Маркузе, — це прямий трагічний наслідок раціоналізації життя, що запроваджує наука. Антисцієнтисти не просто відкидають науку, а твердять про необхідність створення нової науки.

70.Розкрийте сутність понять „індукція“ та „дедукція“. Дайте їм порівняльну характеристику.
Індукція (лат. наведення) – форма умовиводу, де на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне; спосіб мислення, за допомогою якого встановлюється обгрунтованість висунутого припущеня, чи гіпотези. Розрізняють повну і неповну індукцію. При повній індукції з того, що кожний елемент якогось класу має певні властивості, роблять висновок, що всі елементи даного класу мають ці властивості. При неповній індукції з того, що деякі елементи (дуже великого чи безкінечного) класу мають певні властивості, роблять висновок, що всі елементи цього класу мають ті самі властивості.
Дедукція (лат. виведення) – перехід від загального до окремого; одна з форм умовиводу, при якій на основі загальних правила логічним шляхом з одних положень як істинних з необхідністю виводиться нове істинне положення. Також це метод, який полягає в одержанні часткових висновків на основі знання якихось загальних положень. Інакше кажучи, це є рух нашого мислення від загального до часткового, окремого. Логічною підставою дедуктивного висновку є аксіома: «все, що стверджується або заперечується відносно всього класу, те стверджується або заперечується відносно окремих предметів цього класу». Дедуктивні умовиводи бувають категоричними, умовними і розділювальними. Дедукція має також значення методу дослідження. Дедукція - основний засіб доказу, протилежно індукції. Теорію дедукції вперше створив Арістотель.

71. «Буття», «небуття», «суще»: сутність та характер взаємодії?
1.Буття- загальний процес існування. Буття-це щось первинне, визначальне.В широ-кому діапазоні-від сутностей, які сприймаються органами чуття, до абстрактних сутно-стей, які організовують видиме буття світу. Буття роз-глядає: видовий світ; предметний світ явищний світ; процесуальний світ; дійовий світ; становий світ. Серед основних форм буття розрізняються: 1) буття речей (тіл), процесів, які в свою чергу поділяються на буття природи як цілого і буття речей і процесів, вироблених людиною; 2) ідеальне (духовне) буття;
3) буття людини, котре поєднує в собі індивідуальне буття і буття суспільства (місце людини в системі суспільних відносин).
Антитезою буття є небуття –“ніщо”. Небутт я- поняття, яке не вистумає як альтернатива, як протилежність буття, це продовження буття, але у видозмінених формах, в рамках іншого змісту.
Ніщо є поняттям відносним, бо в абсолютному розумінні небуття не існує. Усі конкретні прояви буття виникають з небуття і стають наявним, актуальним буттям. Буття сутнього приходить до кінця і повертається в небуття, втрачаючи дану форму буття.

Сущим називається, з одного боку, те, що існує як набуте, з іншого – те, що існує саме по собі… Таким чином, те, чому приписується буття у сенсі набутого, називається так або тому, що дві властивості належать одному сущому, або тому, що те, чому належить властивість, є суще, або тому, що є те, чому належить властивість, про яке вона сама називається (виявляється, позначається).

Буття ж саме по собі приписується усьому тому, що позначається через форми категоріального висловлювання, бо скількома способами робляться ці висловлювання, у стількох же смислах (сенсах) позначається буття. Далі, „буття” і „є” означають, що дещо істинне, „небуття” – означає, що воно не істинне, а хибне, однакове при ствердженні і запереченні… Крім того, буття та суще означають, що одне існує у можливості, інше – у дійсності… І так само ми приписуємо знання і тому, що в змозі користуватися знанням, і тому, що насправді користується ним. І перебуваючим у спокої ми називаємо й те, що вже знаходиться у спокої, і те, що може знаходитися