Політика російського самодержавства щодо України в 1907—1914 рр.

У І та II Державних думах діяла Українська думська громада (відповідно 45 та 47 депутатів), яка вимагала розв’язання земельного питання, автономії України, розвитку національної освіти. 3 червня 1907 р. цар Микола II розпустив II Державну думу — цей день став закінченням революції 1905—1907 рр. Новий політичний режим отримав назву «Третьочервнева монархія». Маніфест про розпуск II Державної думи 3 червня 1907 р. обмежив політичні свободи, проголосив новий антидемократичний закон про вибори і початок репресій проти учасників революції. Багато здобутків національного руху були ліквідовані. Почався період реакції — жорстокого переслідування опозиційного та українського руху. Провідником цієї політики став міністр внутрішніх справ, а згодом голова уряду Росії ПетроСтолипін.
Одним з елементів столипінської реакції було переслідування національних меншин. Царський уряд заборонив викладання українською мовою в школах та вищих навчальних закладах. Був заборонений збір коштів на будівництво пам’ятника Т. Шевченку в Каневі. Припинили свою діяльність «Просвіти». У 1910 р. був підписаний циркуляр про заборону реєстрації національних («інородчеських») товариств та видавництв. Було заборонено продавати українські книжки (у тому числі навіть Євангеліє українською мовою, що його видав Синод), проводити концерти, вечори. В Україні, як і в усій Російській імперії, формуються шовіністичні організації, шириться хвиля антисемітизму.
Із метою координації діяльності українських сил у нових умовах українські діячі 1908 р. створили міжпартійний політичний блок — Товариство українських поступовців (ТУП). Його лідерами стали М. Грушевський, С. Єфремов, Є. Чикаленко, Д. Дорошенко. ТУП обстоювало конституційно-парламентський шлях боротьби за національне відродження, ідею національно-територіальної автономії України в складі Росії, займалося культурно-просвітницькою діяльністю.

Столипінська реформа — ряд законодавчих актів царського уряду, спря­мованих на перерозподіл селянських земельних ділянок, надання права виходу з громади, зміцнення приватної власності на землю, ліквідацію об­межень щодо відчуження надільних селянських земель.

Реформу було названо за прізвищем міністра внутрішніх справ Росії, а згодом — голови ради міністрів Петра Столипіна, який був ініціато­ром її проведення. Столипінська реформа була пов'язана з революційними подіями 1905 р. та невдачами царського уряду у вирішенні аграрного пи­тання.

Уряд Столипіна видав низку законодавчих актів, основними з яких були указ 1906 р. та ухвалений на його підставі Державною думою Ро­сійської імперії закон 1910 р.

Згідно з цими законами кожному селянинові надавалося право закрі­пити свою земельну ділянку, що перебувала у розпорядженні сільської громади, в особисту приватну власність; після чого він мав змогу з цією землею вийти з громади, господарювати на хуторі чи отримати відруб (по­льова ділянка без садиби) або продати її. Селяни могли брати кредит у Селянському земельному банку. Однак ціна за викуп землі була високою, і це робило їх недосяжними для основної селянської маси.

Протягом 1907—1910 рр. із громад вийшли близько 26% усіх селян. Кожний селянин міг вийти з " подвірного" господарства і стати власником своєї землі. Тільки ліс, сіножаті залишалися у спільному володінні.

Тепер селяни могли бодай частково виявити ініціативу, в чому їм до­помагали сільськогосподарські спілки, кооперація. Завдяки цьому дещо зросла врожайність і рентабельність їхніх господарств.

Складовою аграрної реформи була переселенська політика. Діставши землю у власність і продавши її, селяни масово переселялися до Азії. В Україні, де поширилося аграрне переселення, цей рух помітно збільшився після 1906 р. Протягом 1906—1912 рр. з України виїхало майже 1 млн. чол. Щоправда, багато селян поверталося, не знайшовши відповідних умов для життя.

Аграрна реформа прискорила розвиток товарних відносин у сільсько­му господарстві, а також соціальне розшарування на селі (прискори­лося відокремлення заможної верхівки). Реформа не була доведена до кінця: з самого початку їй протидіяли як праві сили, так і ліворади­кальні партії. Аграрне питання не було вирішене, ставши однією з причин революції 1917 р.