ХIV століття: Москва й Твер у боротьбі за Велике княження Володимирське

Ігор Сюндюков 5 серпня, 2011

Ми ж з вами, читачу, спробуємо віднайти відповідь не настільки вже очевидне, як це може видатися, питання: чому саме Московське князівство, а не його конкуренти (яких, як ми побачимо, вистачало), стало центром «збирання земель», центром державної консолідації майбутньої великоросійської народності, що формувалася у ХIV—ХV століттях?

Почнімо з того, що коротко змалюємо загальне «геополітичне» (використовуючи сучасну термінологію) положення князівств Залісся (або Північно-Східної Русі, як іменувала ці землі радянська історіографія, або Володимиро-Суздальської землі і підлеглих їй територій) на самому початку ХIV століття. Князівств цих було досить багато: Тверське, Рязанське, Московське, Суздальсько-Нижегородське, Городецьке (називаємо лише найбільші). Але «старшим» князем «усієї землі» був той, хто отримував від золотоординського хана ярлик (грамоту) на Володимирське велике княження. В Успенському соборі у Володимирі-на-Клязьмі, побудованому Андрієм Боголюбським і Всеволодом Велике Гніздо (кінець ХII століття), князі урочисто «саджалися» на велике княження. Тому вони іменувалися «великими князями володимирськими», хоча насправді продовжували сидіти у своїх містах, тобто в Нижньому Новгороді, Твері, Москві тощо.

Відзначимо, що майбутню столицю грізних царів-деспотів один літописець у 1301 році характеризує як «град малий, невеликий»!). За рахунок чого ж так посилився сей «град»? Не раз вказувалося — і не без підстав — на вдале місце розташування Білокам’яної, захищеної лісами і пагорбами, заплавами річок від ворожих ординських набігів. Цей чинник, безумовно, мав істотне значення. Проте, як уявляється, важливіше було інше. Правителі Москви уміли порозумітися з ханами Золотої Орди, тоді як тверські князі дуже часто (непробачливо часто!) кидали їй виклик силою зброї. І монгольські владики, у першу чергу згаданий хан Узбек, не без довгих коливань (вони розуміли, будучи кмітливими дипломатами, що не можна «складати всі яйця в одну корзину») все-таки зробили ставку на Москву. Чудові стосунки у хана Узбека склалися з московським князем (пізніше — великим князем московським і володимирським, 1328—1341), відомим Іваном Даниловичем Калитою. Узбек і Калита порозумілися, що мало, як побачимо, серйозні наслідки для подальшого ходу історії.

І ось що цікаво: у літописах практично неможливо знайти згадок про які б то не було хоча б трохи значимі повстання Москви і москвичів проти татар у першій половині ХIV століття! Зате історикам добре відоме з літописів знамените тверське повстання проти татар 1327 року (великим князем тверським і володимирським був тоді Олександр Михайлович, молодший син страченого Михайла). Спровокували це повстання безмежне звірство і нахабство Чол-Хана (у тверських літописах — Щелкан, він же Шевкал), двоюрідного брата хана Узбека.

Це про нього так співалося у піснях того часу:

«Брал он, млад Щелкан,
Дани невыходы, царски невыплаты:
С князей брал по сто рублев,
С бояр по пятьдесят,
С крестьян по пяти рублев, —
У которого денег нет,
У того дитя возьмет;
У которого дитя нет,
У того жену возьмет;
У которого жены-то нет,
Того самого головой возьмет».

Відсіч була неминуча. Ось про що оповідає так званий літописець «Рогозький»: «Беззаконний же Шевкал, руйнівник християнський, пішов на Русь з багатьма татарами і прийшов у Твер, і прогнав князя великого Олександра Михайловича з двору його, а сам став на дворі великого князя з великою гордістю і люттю і почав гоніння велике на християн насильством, і грабуванням, і биттям, і наругою. Люди ж міські тверичі повсякчас терпіли образи від поганих, і скаржилися вони багато разів великому князеві Олександру Михайловичу, щоб він їх оборонив. Він же бачив озлоблення людей своїх, але не міг їх оборонити і велів їм терпіти. А тверичі не терпіли цього і шукали лише відповідного часу.

І було це 15 серпня (1327 року. — І. С.) місяця рано вранці, коли торг збирається. Деякий диякон тверський, прізвисько йому Дудко, повів кобилу молоду і дуже гладку на водопій на Волгу. Татари ж, побачивши це, відняли її. Тоді диякон почав голосно кричати:

— О мужі тверські, не видавайте!

І був між ними бій. Татари, сподіваючись на своє самовладдя, почали сікти, і негайно стеклися люди, і прийшли в сум’яття, й ударили у всі дзвоні, і стали вічем, і піднявся град увесь. Увесь народ негайно зібрався, і повстали всі. І кликнули тверичі, і почали бити татар, де кого зловлять, усіх підряд, доки самого Шевкала не вбили. Били всіх підряд, не залишили і вісника, окрім пастухів, які в полях пасли табуни коней. Ті схопили кращих жеребців і швидше бігли на Москву (звернімо увагу — як побачимо, читачу, не випадково саме «на Москву»! — І. С.), а звідти в Орду і там сповістили кончину Шевкала».

Це — кінець літописного свідоцтва. А ось як діяв (і дуже швидко!) князь московський Іван Данилович, брат Юрія, на прізвисько Калита (тодішньою мовою — невелика сумочка або гаманець для накопичення грошей; великомовне прізвисько !). Почувши про трагічні події у Твері (і прекрасно знаючи, що татари цього не пробачать), він негайно помчав в Орду, до хана Узбека, і «запропонував свої послуги» у справі кривавого придушення повстання. На Твер обрушилося об’єднане військо монголо-татар і людей Івана Калити; місто було спалене дотла (і ніколи більше не змогло відновити колишню могутність); були зруйновані і розграбовані Рязанські і Нижегородські землі. Не постраждало (абсолютно!) лише московське князівство Івана Калити — і це дуже важливо відзначити. Бо саме з цього часу воно набуло сили. 1332 року Калита, вже великий князь московський і володимирський, був, як пише літописець, офіційно поставлений над всіма князями, «цар (тобто хан Узбек. — І. С.) його пожалував і дав йому княження велике над усією Руською землею, яко і прабатькам його великим.