Загальний огляд українськоїлітератури10-х роківХХ ст.

Суспільноополітичні умови. Літературний процес на межі ХІХ—ХХ століть припадає на період інтенсивного розгортання національно-визвольного руху в Україні. Так, ще на початку 1890-х років було створене «Братство тарасівців», програма якого передбачала повне об’єднання України, оскільки «жодні географічні межі не можуть роз’єднати одного народу». 1897 року в Києві заходами Володимира Антоновича та Олександра Кониського відбувся з’їзд представників Громад з метою координації діяльності усіх українських громадських угруповань. Того ж року в Києві організовано соціал-демократичний гурток Івана Стешенка за участі Лесі Українки та інших діячів, в університетах засновуються студентські громади.

Відкриття пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві, куди 1903 року з’їхалися сотні представників української інтелігенції з усіх куточків України, включаючи Галичину й Буковину, перетворилося на представницьку маніфестацію української єдності й національної самосвідомості.

Задекларовані свободи сприяли появі в Україні періодичної преси («Хлібороб», «Рідний край», «Громадська думка», «Україннська хата»). Редакцію «Літературноонаукового вісника», який з 1898 року друкували у Львові, переносять у 1907 році до Києва, де видання випускають до 1914 року. Це тим більш прикметно, що таке функціонування вісника давало змогу розглядати твори письменників Східної і Західної України як єдине літературне явище. Однак скоро у Російській імперії закриваються українські періодичні видання, припинено викладання українською мовою предметів з університетських кафедр, заборонено святкування Шевченкових роковин, закрито осередки «Просвіти» тощо.

На межі ХІХ—ХХ століть українські письменники прагнуть передати пафос визвольної боротьби, зображують зростання як соціальної, так і національної свідомості народу. Розпочинається новий етап у розвитку українського письменства, відомий як епоха модернізму.

Нагадаємо, що модернізм (відфранц.moderne —сучасний) — комплекс літературно-мистецьких напрямів, що виникли наприкінці ХІХ століття як заперечення натуралізму в художній дійсності, як спростування заанґажованостімитця іпроіснувалидо кінця ХХ століття. Основні модерністські напрями: імпресіонізм, експресіонізм, неоромантизм, неореалізм, неокласицизм, символізм, футуризм.

Особливість літературного життя в Україні на межі ХІХ—ХХ століть визначала присутність кількох мистецьких поколінь. Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Борис Грінченко, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий, Іван Франко продовжували працювати в українському письменстві, орієнтуючись на збереження національноокультурної ідентичності. З орієнтацією на загальноєвропейський літературний процес та його універсалізм виступили представники нової ґенерації — Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська, Василь Стефаник, Леся Українка, Володимир Винниченко, Микола Вороний, Олександр Олесь, Спиридон Черкасенко та інші. Їхні твори відзначалися пошуками нових тем, прийомів узагальнення життєвого матеріалу, розгортанням художньої дії через внутрішній світ персонажів. Ці пошуки були стимульовані новими тенденціями світової літератури.

Українська проза цього періоду характеризуєтьсярозширенням тематичних обріїв. Актуалізація теми інтелігенції —це було те нове, чим початок ХХ століття відрізнявся в українській літературі від попередніх періодів, коли цей пласт життя з різних причин, в тому числі й цензурних, порушувався не часто.

Фактором жанрового новаторства стає психологізм, характерний для обох типів новел, як, зрештою, і для всієї тогочасної літератури. У розмаїтті мистецьких напрямів поява в українській літературі новаторських творів пов’язана з іменами письменників, які намагалися «цілком модерним європейським способом зобразити життя українського народу» (Іван Франко). Насамперед назвемо Ольгу Кобилянську і Лесю Українку. Талановитій буковинці належить пальма першості в осягненні глибинних процесів людської психіки, зокрема жіночої («Царівна», «Людина»), засобами нового письма. Ольга Кобилянська започаткувала в українській прозі стиль, що здобув назву неоромантизму. «Новоромантичний прапор» підняла своєю драматургічною творчістю і Леся Українка.

До імпресіонізму прийшов у своїх художніх пошуках Михайло Коцюбинський. Для його письма характерними були психологізм, пластичність і ліричність стилю, ескізна манера. Твори цього блискучого майстра слова демонструють монументальне мислення у формі художньої мініатюри.

Новаторські пошуки в українській літературі на межі століть були задекларовані поетичними маніфестами і реалізовані в художній практиці. Альманахи, що з’явилися стараннями Миколи Вороного, Михайла Коцюбинського і Миколи Чернявського, реалізували спроби українських митців наблизити рідне письменство «до новітніх течій і напрямів у сучасних літературах європейських».

Зародження і поширення ідей модернізму в українській літературі на Західній Україні пов’язане з літературним угрупованням «Молода Муза», що існувало у Львові в 1907—1909 роках, а також із журналом «Українська хата», що виходив у Києві упродовж 1909—1914 років, їх об’єднувало прагнення шукати в мистецтві нових шляхів, засвоюватинадбання світової поезії, інтегруватися у загальноєвропейський культурний процес.

Українські письменники кінця ХІХ— початку ХХ століть не цуралися ані соціальних тем, ані національних традицій українськоїлітератури. Своєрідне співвідношенняКраси і Правди визначає особливість українського модернізму. Якщо для європейського модерніста краса — це не лише форма, а й зміст твору, мета його творчості, спосіб удосконалення світу, то для українського модерніста краса — поняття більш реалістичне, ніж умовне, витворене уявою.

2. Борис Грінченко. Загальний огляд життя і творчості.

Борис Грінченко — український письменник, педагог, лексикограф, літературознавець, етнограф, історик, публіцист, громадсько-культурний діяч. Редактор низки українських періодичних видань. Був одним із засновників Української радикальної партії. Виступав за захист української мови. Літературні псевдоніми: Василь Чайченко, Л. Яворенко, П. Вартовий, Б. Вільховий, Перекотиполе, Гречаник. Автор фундаментальних етнографічних, мовознавчих, літературознавчих та педагогічних праць, історичних нарисів, перших підручників з української мови й літератури, зокрема «Рідного слова» — книжки для читання в школі. Укладач чотиритомного тлумачного «Словаря української мови». Один із організаторів і керівників товариства «Просвіта».

Літературну діяльність розпочав у 80-тих роках 19-го століття.

Поетична спадщина Бориса Грінченка уміщена в шести збірках: «Пісні Василя Чайченка», «Під сільською стріхою», «Нові пісні і думи Василя Чайченка», «Під хмарним небом», «Пісні та думи», «Хвилини». Перші публікації віршів припадають на 1881 рік. У львівському журналі «Світ» надруковано твори, що стали програмовими у діяльності Грінченка, — «Доки», «До праці».Грінченко автор близько 50 оповідань («Чудова дівчина», 1884; «Сама, зовсім сама», 1885; «Олеся», 1890; «Украла», 1891; «Дзвоник», 1897 та ін.), повістей («Соняшний промінь», 1890; «На розпутті», 1891; «Серед темної ночі», 1900; «Під тихими вербами», 1901), збірок поезії («Пісні Василя Чайченка», 1884; «Під сільською стріхою», 1886; «Під хмарним небом», 1893 та ін.).

Історичній темі присвячені драми: «Серед бурі» (1897), «Степовий гість» (1897), «Ясні зорі» (1884—1900). Грінченко перекладав твори Фрідріха Шіллера, Йогана-Вольфганга Гете, Гайнріха Гейне, Віктора Гюго, та ін. Грінченко впорядкував і видав у трьох книгах «Етнографічні матеріали зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях» (т.т. 1-3, 1895-99). Йому належать цінні збірки народної творчості «Пісні та думи» (1895), «Думи кобзарські» (1897), «Веселий оповідач» (1898) та ін.

Плідно працюючи в галузі народної освіти. Грінченко свої педагогічні погляди виклав у працях: «Яка тепер народна школа в Україні» (1896), «Народні вчителі і вкраїнська школа» (1906), «На беспросветномпути. Об украинскойшколе» (1906) та ін. Грінченко боровся за навчання українських дітей рідною мовою, виступав за чистоту української літературної мови.

Створив ряд шкільних підручників, серед яких «Українська граматика», «Рідне слово».Одним з найяскравіших творів Б. Грінченка є вірш «Землякам, що раз на рік збираються на Шевченкові роковини співати гімн» (1898р.), в якому поет висловив своє бачення відношення української псевдоінтелігенції до України.