Природно-заповідний фонд України: аналіз та заходи реорганізації

Основним і надійним засобом збереження біотичного різноманіття є система природно-заповідного фонду (далі - ПЗФ), яка формується на міжнародному, загальнодержавному та місцевому рівнях. Для започаткування створення репрезентативної мережі природно-заповідних територій на перших двох рівнях у нашій країні було розроблено і прийнято Програму перспективного розвитку заповідної справи в Україні (" Заповідники", 1994). Після неї було прийнято Національну програму екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води (1997), яка у цій сфері не була визначальною. У цьому ж році вийшла у світ перша Національна доповідь про збереження біологічного різноманіття (1997), а також була затверджена Концепція про збереження біологічного різноманіття. Пізніше було прийнято Закон України " Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки" (2000), який є важливим програмним документом у природно-загювідній справі. Частково формування об'єктів ПЗФ відображено у Законі України " Про затвердження Загальнодержавної програми охорони і відтворення довкілля Азовського і Чорного морів" (2000).

Механізмом втілення цієї державної політики мають стати наукові засади зміни монофункціональної в своїй основі генетичної парадигми організації ПЗФ на поліфункціональну парадигму, яка, крім генетичної, враховує всі інші головні функції ПЗФ. А саме: екологічну, біотичну, соціальну, ресурсну тощо. Разом з цим повинні змінитися пріоритети у застосуванні форм та видів режимів збереження ПЗФ.

За даними Державної служби заповідної справи Мінекоресурсів України, сучасна мережа ПЗФ станом на 01.01.2003 р. становила 7010 одиниць територій та об'єктів загальною площею близько 2600 тис. га, що складає 4, 2% площі України. ПЗФ включає 4 біосферних і 17 природних заповідників, 12 національних природних парків, 2265 заказників, 2960 пам'яток природи, 29 дендрологічних парків, 499 парків-пам'яток садово-паркового мистецтва, 21 ботанічний сад, 6 зоологічних парків, 23 регіональних ландшафтних парки, 754 заповідних урочищ. У структурі ПЗФ України біосферні заповідники займають 159, 6 тис. га (7, 8%); природні заповідники - близько 130 тис. га (6, 2%); національні природні парки - близько 450 тис. га (22%); заказники загальнодержавного і місцевого значення 19, 8 тис. га (0, 63%); ботанічні сади - 1, 9 тис. га (0, 09%); зоологічні парки 0, 1 тис. га (0, 005%); дендрологічні парки - 1, 25 тис. га (0, 06%); регіональні ландшафтні парки - 307, 3 тис. га (15, 08%); заповідні урочища - 80, 8 тис. га (3, 97%) від площі всього ПЗФ України.

Біогеографічна система природно-заповідних територій частково формувалася за принципом " генетична цінність природних територій -науковий інтерес - ступінь щільності об'єктів у мережі". Як результат функціонування цього принципу - це різна густота природно-заповідних територій в екорегіонах України. Найбільш розгалуженою є мережа Вододільно-Верховинської області Український Карпат, Західного Поділля та Гірського Криму. Наслідуючи принцип МАВ ЮНЕСКО " кожному біогеографічному району - один біосферний резерват", за існуючим біогеографічним районуванням України (Поліщук, Багнюк, 1999) в нашій державі у п'ятьох районах повинно функціонувати лише п'ять біосферних заповідників, що, без сумніву, не відображатиме величину репрезентативності на біосферному рівні організації природно-заповідної системи України. Біосферними заповідниками нині забезпечені такі біогеографічні райони: Карпати -Карпатським, Лівобережний рівнинний - " Асканія-Нова", а також район гирл річок, морського узбережжя - Чорноморським та Дунайським біосферними заповідниками. Неохопленими залишаються Крим та Правобережний рівнинний райони, для яких проектуються, зокрема, відповідно Кримський та Поліський біосферний заповідники.

На нашу думку, проблема формування географічної мережі природно-заповідних територій коректніше може бути вирішена з позицій фізико-географічного районування України. Тому СЮ.Попович (2001) удосконалив " концепцію мінімуму", висунуту програмою " Заповідники". У новій редакції концепція виглядає так: " кожну фізико-географічну провінцію (край) представляє один біосферний заповідник", " кожну фізико-географічну область - один природний заповідник або один національний природний парк". Виходячи з таких позицій було встановлено, що із 14 провінцій фізико-географічного районування України лише 21% забезпечені біосферними заповідниками, 43% - забезпечено лише планами державних програм, а 36% - забезпечені на первинному рівні лише науковими пропозиціями про створення Середньопридніпровського, Слобожанського, Побужжя", Самаро-Орільського та Керченського біосферних заповідників. Із 57 областей фізико-географічного районування України 47% забезпечені природними заповідниками чи національними природними парками, у 35% областей створення об'єктів забезпечено планами державних програм, а 36% областей на первинному рівні не забезпечені навіть науковими пропозиціями, а саме: Волинське Опілля, Північно-Західна Придніпровська височинна, Північно-Східна Придніпровська височинна, Придністровсько-Східно-Подільська височинна, Південно-Молдовська схилова височинна, Західно-Донецька схилова височинна, Бузько-Дніпровська низовинна та Дніпровсько-Молочанська низовинна області.

Не завжди заповідники є еталонами репрезентативності. На Українському Поліссі та Лісостепу заповідники не репрезентують фізико-географічні області Волинського, Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського Полісся. Наприклад, Поліський природний заповідник представляє природу лише зандрового і частково заплавного типів місцевостей. Канівський природний заповідник, навіть зважаючи на Канівські дислокації, не є типовим для Правобережного Лісостепу, так само як природний заповідник " Медобори" з унікальними західноподільськими товтровими ландшафтами. В основі заповідання має бути оптимальна репрезентативність компонентів ландшафту і самі ландшафти у межах фізико-географічних зон, провінцій, областей і районів, що дозволяє мати мережу природно-заповідних територій, які стануть еталонами і даватимуть змогу організації екологічного моніторингу. У сильно антропогенізованих регіонах залишки природних територій уже втратили свою еталонну функцію, яка необхідна при організації заповідників. Нині вони відсутні в Середньоросійській та Причорноморській степових, Кримській рівнинній степовій провінціях.

Звідси випливає, що розміщення природно-заповідних територій та об'єктів в Україні дуже нерівномірне, особливо в зоні Лісостепу. Найвищий відсоток заповідності у західних та північно-західних областях України, де збереглись ще достатні площі природної рослинності - в Тернопільській, Івано-Франківській, Закарпатській, Рівненській, Волинській, Хмельницькій областях (понад 5%). Найменшим (0, 3%) цей показник є в таких дуже розораних областях як Кіровоградська та Луганська. Слід зазначити, що серед областей України у Вінницькій, Київській та Черкаській відсоток заповідності є невиправдано низьким (0, 7 - 1, 4%), хоча в них збереглись ще достатні площі природної рослинності з багатим тваринним світом.

Таким чином, існуюча в Україні система природно-заповідних територій не є в достатній мірі репрезентативною та дієвою навіть на загальнодержавному рівні, не кажучи вже про місцевий рівень. Для того, щоб мережа природно-заповідних територій була репрезентативною, необхідно забезпечити заповідниками та національними природними парками всі області, провінції чи підпровінції фізико-географічного районування, а іншими категоріями -нижчі одиниці районування. Дієвою система на нижчому рівні стане тоді, коли кожний об'єкт буде реально забезпечений в науковому, правовому, адміністративному, організаційному, фінансовому відношеннях тощо.

Головними державними засадами формування географічної мережі ПЗФ є власне державні документи. Першим державним заходом, яким передбачалося планомірне створення природно-заповідних територій, було резервування природних територій з метою подальшого заповідання. В історії резервування було здійснено дві державні акції. Для початку складено переліки особливо цінних природних територій, а відповідними Указами Президента України від 10 березня 1994 р. та 24 квітня 1998 р. з метою збереження цінних природних комплексів та об'єктів, генофонду тваринного й рослинного світу, місцезнаходжень рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тварин і рослин та поліпшення умов для задоволення рекреаційних потреб населення ці землі на площах близько 730 тис. га та 6389га було зарезервовано для подальшого заповідання шляхом створення нових та розширення існуючих територій ПЗФ.

У 1994 р. було зарезервовано під об'єкти вищого рангу такі масиви: під національні природні парки - Сіверськодонецький у Луганській області, Гомільшанський у Харківській, Південноподільські ліси (16480 га) у Вінницькій області, Шацьке Поозер'я (43000га) на Волині; під заповідники - Рівненські болота (48000га) у Рівненській області, Старогутський бір (7300га) у Сумській, Кременецькі гори (15000га) у Тернопільській області; під заказники і пам'ятки природи загальнодержавного значення - загалом 64420га земель (більше ЗО об'єктів). Найбільше об'єктів (6) було зарезервовано у Дніпропетровській області на площі 56600га, а потім у Київській (3) -2921га, Львівській (3) - 1061га, Одеській (2) - 1000га, а також Сумській області (1) - 2538га.

У 1998 р. було зарезервовано під об'єкт вищого рангу Черемські ліси (2968га), а також під заказники загальнодержавного значення такі масиви: болота " Сіверін" (1504га), " Острів" (455га), Кравчукове (172га) та лісовий масив " Середовщина" (288га) у Чернігівській області.

Зарезервовані таким чином природні території увійшли до програми " Заповідники". Даною програмою могли бути створені 7 природних заповідників, а саме: Південногюдільський (16480га) у Вінницькій, Рівненський (50100га) у Рівненській, Старогутський (7213га) у Сумській областях, національних природних парків: Голосіївський (3000га), Ічнянський (46680га), Мезинський (31600га), Черкаський бір (40000га). Планувалося також розширення Чорноморського біосферного заповідника на 368000 га, Канівського природного заповідника на 4500 га та ПІацького національного природного парку на 43000га. Треба відмітити, що досі не створено Південноподільського природного заповідника, Голосіївського, Ічнянського, Мезинського та " Черкаський бір" національних природних парків, а також не розширено територію Канівського природного заповідника. З цього можна зробити висновок, що за 10 років незалежності України на виконання цієї програми в державі створювалось щороку по одному заповіднику чи національному природному парку. Для порівняння за всі роки радянської влади в Україні припадало створення одного об'єкта раз на п'ять років.

Національною програмою екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води, яку було затверджено Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1997 p., передбачено створення біосферного заповідника " Старогутський" (8000га), природних заповідників - Дніпровський (55000га), Деснянський (54000га), Південнополіський (15000га), а також національних природних парків - Голосіївський (3000га), Ічнянський (46800га), Мезинський (31600га), Черкаський бір (40000га) Середньосеймський (2000га), Чорноліський (15000га), Холодний яр (6000га), Дніпровсько-Бузький (50000га), Коростшпівський (20000га), Костопільський (30000га) та Середньопридніпровський (300000га). На жаль, на сьогоднішний день жодний із цих об'єктів ще не створений. В 2000 р. було прийнято Закон України " Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі на 2000-2015 роки", яким передбачалося частково спадкоємне продовження програми " Заповідники", а саме - створення в цілому по Україні 29 національних природних парків, 7 біосферних заповідників, а також розширення меж 3 природних і 3 біосферних заповідників та 5 національних природних парків. Крім цього, Законом України " Про затвердження Загальнодержавної програми охорони і відтворення довкілля Азовського і Чорного морів" (2000) передбачено створення Нижньодніпровського регіонального ландшафтного парку в Херсонській області. У цілому, до 2015 р. площу ПЗФ держави заплановано підвищити з 4 до 10, 4% площі України. На сучасному етапі формування мережі ПЗФ в Україні практично вже не залишилося непорушених антропогенною діяльністю природних територій, які б відповідали критеріям створення природних заповідників на достатніх площах для збереження біорізноманіття (наприклад, великих тварин). Отже, впродовж останніх декількох десятиріч центральною проблемою природно-заповідної справи залишається формування репрезентативної щодо біо- та ландшафтного різноманіття географічної мережі ПЗФ. За результатами досліджень вчених Інституту ботаніки ім.М.Г.Холодного НАН України (Каталог..., 2002), та на основі попереднього аналізу можна стверджувати, що в заповідниках та національних природних парках України відомо сьогодні 414 видів судинних рослин, які занесені до офіційних переліків видів і становлять лише близько 8% флори України. Із видів, занесених до Європейського червоного списку, зростає ПО, Червоного списку МСОІІ - 70, Червоної книги України - 327, переліків Бернської конвенції - 27, Конвенції СІТЕС - 63 види судинних рослин. Фітогенетичиий фонд представлений 75 родинами, серед яких найбільшими за видовим складом є родини - Зозулинцеві (Orchidaceae -60), Тонконогові (Роасеае - 37) та Айстрові (Asteraceae - 33 види). Найбільша кількість рідкісних видів рослин відмічена в Ялтинському гірсько-лісовому природному заповіднику (96 видів), Карпатському національному природному парку (89), Карпатському біосферному заповіднику (79), Карадазькому природному заповіднику (78), Українському степовому природному заповіднику (69). Найменша кількість рідкісних видів судинних рослин відмічена в Дніпровсько-Орільському (10), Рівненському (13), Поліському та " Єланецький степ" природних заповідниках (по 14).

У заповідниках і національних природних парках України на даний час зростає 20 рідкісних видів мохоподібних, занесених до Червоної книги європейських мохоподібних (7 видів) та Червоної книги України (16 видів). Вони відмічені лише на дев'ятьох природно-заповідних територіях. Найбільша кількість видів мохоподібних зростає у Карпатському національному природному парку (9 видів) та Кримському природному заповіднику (3 види). На наш погляд, ці дані свідчать про незадовільний рівень інвентаризації мохоподібних на територіях природно-заповідного фонду (Каталог..., 2002).

Дев'ять видів водоростей, занесених до Червоної книги України, відмічені в шістьох заповідниках і національних природних парках України. Із них найбільша кількість у природних заповідниках Карадазький (4 види) та " Мис Мартьян". (З види), що також свідчить про незадовільний рівень інвентаризації видів водоростей на територіях ПЗФ.

Раритетний фонд мікобіоти у заповідниках і національних природних парках України представлений 22 видами грибів та 26 видами ліхенізованих грибів, які занесені до Червоної книги України. Чотири види грибів пропонуються занести до переліків Бернської конвенції. Ці види грибів представлені на територіях лише 10 заповідників. Найбільша кількість їх відмічена у Ялтинському гірсько-лісовому та Кримському природних заповідниках (по 10 видів), Карпатському біосферному та природних заповідниках -" Розточчя" та Канівський (по 6 видів). У той же час немає жодних відомостей про зростання рідкісних видів грибів у національних природних парках. Раритетні лишайникоутворюючі гриби, які занесені до Червоної книги України, представлені на територіях 12 заповідників і національних природних парків України. Найбільша кількість їх відмічена у Карпатському біосферному заповіднику (12 видів), Карпатському (11) та Ужанському (9) національних природних парках. Ці показники також свідчать про незадовільний рівень інвентаризації грибів та лишайникоутворюючих грибів на територіях ПЗФ (Каталог..., 2002).

Раритетний фонд угруповань, занесених до Зеленої книги України, складає 456 асоціацій і повністю представлений на всіх територіях заповідників і національних природних парків України (Каталог..., 2002).

Таким чином, підсумовуючи, необхідно наголосити, що інвентаризація раритетного генофонду судинних рослин та ценофонду повною мірою здійснена для давно існуючих заповідників і національних природних парків України, меншою мірою для новостворених. Потребують подальшого розширення наукові дослідження щодо інвентаризації видового складу мохоподібних, водоростей та грибів. Відсутність повних списків цих видів для багатьох природно-заповідних територій не сприяє розвиткові біосозологічних досліджень в Україні в цілому. Тому необхідно не лише в інститутах НАН України, айв заповідниках та національних природних парках формувати відповідну наукову тематику, кадри й наукові фонди, що послужить запорукою створення у нашій державі єдиної системи реєстрації біотичного різноманіття ПЗФ України.

Крім цього, на даному етані розвитку охорони природи актуальним є питання охорони окремих типів рослинності, які вже стали рідкісними внаслідок великомасштабної трансформації природних ландшафтів. Це степи, луки та альпійські петрофітні угруповання. Не менш важливою проблемою є і охорона ландшафтів. За даними М.М. Маринича (цит. за Петренко, 2001), в Україні визначено 220 видів ландшафтів, що за природними зонами розподіляються так: зона мішаних лісів - 31 вид; зона широколистяних лісів - 16; лісостепова зона - 48; степова зона - 68; Українські Карпати -21; Гірський Крим - 11. Основним напрямом в їх охороні є формування географічної мережі ПЗФ. Представленість ландшафтів у межах ПЗФ значною мірою залежить від площі територій та об'єктів, що його складають. Найповніше ландшафти представлені в заповідниках та національних природних парках, на решті територій ПЗФ -представлені лише фрагментами. На Українському Поліссі під охороною перебуває лише вісім видів ландшафтів - це типові моренно-зандрові та алювіально-зандрові рівнини. У лісостеповій зоні у трьох природних заповідниках під охороною перебуває сім видів ландшафтів. Переважно це рідкісні розчленовані лесові височини й рівнини, а також денудаційно хвилясті рівнини. Типові ландшафти Центрального та Лівобережного Лісостепу не охороняються або частково представлені в заказниках. У Степовій зоні заповідано 16 видів ландшафтів - це сильнорозчленовані схили лесових височин і височинні лесові та піщано-лесові рівнини, заплави, приморські ландшафти лиманно-морських солончакових рівнин, черепашково-піщані пересини, коси і острови. Не охороняються північно-степові ландшафти Правобережжя та Центрального Степу, південного Правобережжя, Степового Криму. В Карпатах заповідано близько 10 видів ландшафтів, а у Гірському Криму - шість. Всього по Україні в ПЗФ охороняється близько 40% видів ландшафтів від загальної їх кількості.

Лісові екосистеми є одним із найхарактерніших елементів ландшафту України. Найбільші площі їх сконцентровані у Карпатському біосферпому заповіднику (53630 га), Кримському природному заповіднику (28074 га), національному природному парку -" Святі Гори" (39585 га). Фрагменти лісової рослинності трапляються також у межах ландшафтів нелісових природно-заповідних територій -Дунайському біосферному заповіднику (374 га), Луганському природному заповіднику (533 га), Азово-Сиваському національному природному парку (291 га). Всього в біосферних заповідниках охороняється 54910 га лісів, в природних заповідниках - 82310 га, в національних природних парках - 200307 га.

Досить значні площі лісів сконцентровані у заказниках, пам'ятках природи, заповідних урочищах та інших природно-заповідних територіях. Нині є лише приблизні відомості про площі лісів на об'єктах цих категорій. У ПЗФ України налічується 32 лісових заказники загальнодержавного значення площею 25975, 2 га та 223 лісових заказників місцевого значення площею 52371, 2 га. У 1996 р. в лісфонді було 870 заказників місцевого значення (310 тис га), з яких 204 лісові заказники площею 43150 га. Найбільше їх у Житомирській (31 заказник) та Волинській (29) областях, у яких вони відповідно займають 2659, 8 га та 4198, 2 га площі. Однак, слід зазначити, що найбільші площі під лісовими заказниками місцевого значення знаходяться у Чернігівській (21 заказник) - 5345, 2 га, Донецькій (7) -4879 га, Івано-Франківській (3) - 4622 га, Миколаївській (13) - 3071, 3 га, Хмельницькій областях (6) - 2095 га. Крім заказників, у лісфонді нараховується 13 пам'яток природи загальнодержавного значення та 1100 пам'яток природи місцевого значення, 530 заповідних урочищ загальною площею 80 тис га, 478 генетичних лісових резерватів площею близько 24 тис га. На території лісфонду нараховується близько 2800 природно-заповідних територій усіх категорій. У цілому ліси в Україні заповідані на площі близько 1 млн. га.

Таким чином, щоб зробити висновок щодо репрезентативності представлення біорізноманіття в ПЗФ, необхідно створити базу даних про його склад окремо для кожної категорії. Проте існують інвентаризаційні списки біорізноманіття лише для давно створених заповідників та національних природних парків, дуже рідко - для категорій нижчого рангу. Новостворені заповідники та національні природні парки таких списків не мають. Тому в цілому можна вважати, що система нриродно-заповідних територій лише частково репрезентує біотичне та ландшафтне різноманіття. З деякою певністю можна говорити про раритетне біорізноманіття, в тому числі об'єктів, визначених Бернською конвенцією. У даному випадку фактор розмірності територій ПЗФ не має значення, оскільки ці території не досліджені. Для тваринного світу такі відомості не зібрані й досі.

Для подальшого розвитку природно-заповідної необхідно все більше враховувати нові економічні умови переходу до ринкової еконо­міки, необхідність узгодження законодавства нашої держави з країнами Європейського союзу, а також взяті на себе зобов'язання щодо міжнародних конвенцій тощо. Тому, виходячи із сучасної екологічної ситуації в Україні та орієнтуючись на світовий досвід, вчені неоднора­зово піднімали питання зміни існуючих категорій ПЗФ, однак на прак­тиці ця ідея залишається не реалізованою досі. У табл. 6 представлено співвідношення категорій ПЗФ України з категоріями МСОП.

Найбільші розбіжності між українськими і міжнародними стандартами спостерігаються у змісті категорії національного природного парку (НПП). Україна, використавши світову ідею побудови національних парків аналогічно іншим країнам, намагається виробити відповідний стандарт. Однак лише деякі українські національні природні парки можна наблизити до стандарту МСОП (II категорія). За міжнародними вимогами на територіях національних природних парків не може здійснюватися господарська діяльність з промисловим використанням природних ресурсів. Близько 75% їх територій є охоронними, решта служить для рекреаційних та оздоровчих цілей, але на всій території різною мірою допускається екологічний туризм. З огляду на це, лише незначна частина українських національних природних парків відповідає цим вимогам. Безперечно, їх переважна більшість відповідає критеріям регіонального національних природних парках, на решті територій ПЗФ -представлені лише фрагментами. На Українському Поліссі під охороною перебуває лише вісім видів ландшафтів - це типові моренно-зандрові та алювіально-зандрові рівнини. У лісостеповій зоні у трьох природних заповідниках під охороною перебуває сім видів ландшафтів. Переважно це рідкісні розчленовані лесові височини й рівнини, а також денудаційно хвилясті рівнини. Типові ландшафти Центрального та Лівобережного Лісостепу не охороняються або частково представлені в заказниках. У Степовій зоні заповідано 16 видів ландшафтів - це сильнорозчленовані схили лесових височин і височинні лесові та піщано-лесові рівнини, заплави, приморські ландшафти лиманно-морських солончакових рівнин, черепашково-піщані пересипи, коси і острови. Не охороняються північно-степові ландшафти Правобережжя та Центрального Степу, південного Правобережжя, Степового Криму. В Карпатах заповідано близько 10 видів ландшафтів, а у Гірському Криму - шість. Всього по Україні в ПЗФ охороняється близько 40% видів ландшафтів від загальної їх кількості.

Лісові екосистеми є одним із найхарактерніших елементів ландшафту України. Найбільші площі їх сконцентровані у Карпатському біосферному заповіднику (53630 га), Кримському природному заповіднику (28074 га), національному природному парку -" Святі Гори" (39585 га). Фрагменти лісової рослинності трапляються також у межах ландшафтів нелісових природно-заповідних територій -Дунайському біосферному заповіднику (374 га), Луганському природному заповіднику (533 га), Азово-Сиваському національному природному парку (291 га). Всього в біосферних заповідниках охороняється 54910 га лісів, в природних заповідниках - 82310 га, в національних природних парках - 200307 га.

Досить значні площі лісів сконцентровані у заказниках, пам'ятках природи, заповідних урочищах та інших природно-заиовідних територіях. Нині є лише приблизні відомості про площі лісів на об'єктах цих категорій. У ПЗФ України налічується 32 лісових заказники загальнодержавного значення площею • 25975, 2 га та 223 лісових заказників місцевого значення площею 52371, 2 га. У 1996 р. в лісфонді було 870 заказників місцевого значення (310 тис га), з яких 204 лісові заказники площею 43150 га. Найбільше їх у Житомирській (31 заказник) та Волинській (29) областях, у яких вони відповідно займають 2659, 8 га та 4198, 2 га площі. Однак, слід зазначити, що найбільші площі під лісовими заказниками місцевого значення знаходяться у Чернігівській (21 заказник) - 5345, 2 га, Донецькій (7) -4879 га, Івано-Франківській (3) - 4622 га, Миколаївській (13) - 3071, 3 га, Хмельницькій областях (6) - 2095 га. Крім заказників, у лісфонді нараховується 13 пам'яток природи загальнодержавного значення та 1100 пам'яток природи місцевого значення, 530 заповідних урочищ загальною площею 80 тис га, 478 генетичних лісових резерватів площею близько 24 тис га. На території лісфонду нараховується близько 2800 природно-заповідних територій усіх категорій. У цілому ліси в Україні заповідані на площі близько 1 млн. га.

Таким чином, щоб зробити висновок щодо репрезентативності представлення біорізноманіття в ПЗФ, необхідно створити базу даних про його склад окремо для кожної категорії. Проте існують інвентаризаційні списки біорізноманіття лише для давно створених заповідників та національних природних парків, дуже рідко - для категорій нижчого рангу. Новостворені заповідники та національні природні парки таких списків не мають. Тому в цілому можна вважати, що система природно-заповідних територій лише частково репрезентує біотичне та ландшафтне різноманіття. З деякою певністю можна говорити про раритетне біорізноманіття, в тому числі об'єктів, визначених Бернською конвенцією. У даному випадку фактор розмірності територій ПЗФ не має значення, оскільки ці території не досліджені. Для тваринного світу такі відомості не зібрані й досі.

Для подальшого розвитку природно-заповідної необхідно все більше враховувати нові економічні умови переходу до ринкової еконо­міки, необхідність узгодження законодавства нашої держави з країнами Європейського союзу, а також взяті на себе зобов'язання щодо міжнародних конвенцій тощо. Тому, виходячи із сучасної екологічної ситуації в Україні та орієнтуючись на світовий досвід, вчені неоднора­зово піднімали питання зміни існуючих категорій ПЗФ, однак на прак­тиці ця ідея залишається не реалізованою досі. У табл. 6 представлено співвідношення категорії! ПЗФ України з категоріями МСОП.

Найбільші розбіжності між українськими і міжнародними стандартами спостерігаються у змісті категорії національного природного парку (НПП). Україна, використавши світову ідею побудови національних парків аналогічно іншим країнам, намагається виробити відповідний стандарт. Однак лише деякі українські національні природні парки можна наблизити до стандарту МСОП (II категорія). За міжнародними вимогами на територіях національних природних парків не може здійснюватися господарська діяльність з промисловим використанням природних ресурсів. Близько 75% їх територій є охоронними, решта служить для рекреаційних та оздоровчих цілей, але на всій території різною мірою допускається екологічний туризм. З огляду на це, лише незначна частина українських національних природних парків відповідає цим вимогам. Безперечно, їх переважна більшість відповідає критеріям регіонального

ландшафтного парку, а кілька НПП - навіть критеріям охоронюваної ландшафтної області (ландшафт, що охороняється за категорізащєю МСОП). Одним із дискусійних питань поліфункціонального зонування національних природних парків є й визначення мінімальної та оптимальної площ їхніх заповідних зон. Згідно з вимогами МСОП для національних парків світу пропонується мінімальний розмір " території-ядра" до 1 тис. га. До мінімальної площі в першу чергу необхідно віднести ділянки ландшафтів з популяціями видів, їх угруповань та екосистем, які мають офіційне міжнародне та національне біосозологічне значення (Червона книга України і Зелена книга України, міжнародні червоні списки, об'єкти конвенцій тощо), об'єкти, що мають інше вагоме наукове значення (праліси, корінні ліси, степи, болота тощо). Щодо функціонального зонування ці показники вже затверджено наказом Мінекоресурсів і опубліковано в Програмі Літопису природи для заповідників та національних природних парків України (Андрієнко, Попович, Парчук та ін., 2002). У ст. 8 КБР визначено механізм збереження біорізноманіття in-situ. У той же час треба відмітити, що пункти даної конвенції настільки узагальнені, що досить складно адаптувати до них існуючі в Україні поняття мережі ПЗФ. В цілому, можна з певністю стверджувати, що система природно-заповідних територій України в загальних рисах відповідає вимогам цієї конвенції, а більш детально: повністю - пунктам а, с, к, частково -пунктам b, d, f, 1 статті 8 вищезгаданої Конвенції. На нашу думку географічна мережа природно-заповідних територій повною мірою представлена об'єктами Бернської конвенції та Конвенції про культурну та природну спадщину. Недоліком є те, що вони у цій мережі ніяким чином юридично не визначені. На сьогоднішній день класифікація ПЗФ України є найбільш спорідненою з відповідними класифікаціями країн колишнього Радянського Союзу, частково країн Центральної Європи. Після занровадженя запропонованих змін (табл. 6) класифікація ПЗФ не втратить національних особливостей і водночас відповідатиме міжнародним стандартам.

На природно-заповідних територіях України сконцентровано багато видів флори і фауни, а також екотопів, занесених до Додатків Бернської конвенції. У цьому аспекті необхідно звернути увагу на те, що значна кількість об'єктів Бернської конвенції є рідкісними для країн Західної Європи і водночас широко розповсюдженими в Україні, наприклад, широколистяні ліси чи мезофітні луки.

Природно-заповідна справа як базова сфера охорони природи є ще не зовсім досконалою і має цілий ряд ще не вирішених проблем. Основними із них є: проблема вилучення природних земель і практично дуже важке переконання в цьому владних галузевих структур, землекористувачів та населення; неможливість формувати репрезентативну мережу природпо-заповідних територій України через низький ступінь їх вивчення та значну антропогенну трасформацію ландшафтів; відсутність офіційного методичного забезпечення процедури виділення і проектування природно-заповідних територій України; недостатній рівень фінансування наукових досліджень щодо формування репрезентативної географічної мережі природно-заповідних територій України; низький рівень інформованості населення про доцільність заповідання чи резервування, а також залучення до цього процесу громадськості; недостатньо активна співпраця вчених і спеціально уповноважених і місцевих органів влади; створення природно-заповідних територій України не стало екологічним пріоритетом державної економічної політики; сповільнення темпів заповідання та призупинення процесу резервування; відсутність чітко визначеної стратегії розвитку природно-заповідної справи; орієнтування в управлінні мережею природно-заповідних територій України на старі стереотипи, майже повна відсутність кадрової політики та підготовки професійних фахівців у галузі класичної екології, природно-заповідної справи та охорони біорізноманіття, особливо тих, які в регіонах прийматимуть рішення. Крім того, система охорони природно-заповідних територій України не повністю відповідає вимогам чинного національного законодавства та міжнародним стандартам, не досконала, не забезпечує основного завдання щодо збереження біорізноманіття. Основними недоліками цієї системи є: різний підхід до її організації через підпорядкованість різним відомствам; низький кваліфікаційний рівень працівників служби охорони ПЗФ України; обмеженість прав, правова незахищеність, відсутність стимулів у служби охорони природно-заповідного фонду України; відсутність служб охорони у штучно створених об'єктах природно-заповідного фонду України.

Зважаючи на всі ці проблеми, а також на те, що законодавство про ПЗФ України потребує вдосконалення, міжнародні зобов'язання, результати новітніх наукових досліджень, а також сучасні європейські та світові тенденції переконують нас у необхідності уточнення деяких основних концептуальних та правових засад розвитку природно-заповідної справи і, разом з тим, поглиблення та прискорення тих процесів, які вже зарекомендували себе позитивно і відповідають сучасним міжнародним пріоритетам.

У найбільш загальному значенні правове забезпечення доцільно здійснити на основі розроблення системи законів про мережу природних територій, що охороняються. Базовим законом цієї системи має залишатися Закон України " Про природно-заповідний фонд України" (1992), проте з часу прийняття його та затвердження програми " Заповідники" в Україні започатковані основи ринкової економіки, відбулося роздержавлення земель, прийнято цілий ряд законів у галузі охорони, використання та відтворення природних ресурсів. Україна приєдналася до ряду природоохоронних міжнародних конвенцій, насамперед, до вже згадуваної нами КБР з метою збереження біорізноманіття, невиснажливого використання його компонентів і спільного одержання на справедливій і рівній основі вигод, пов'язаних із використанням генетичних ресурсів. Тому пріоритетом розвитку природно-заповідної справи нашої держави має стати реалізація принципів Всеєвропейської стратегії збереження біотичного та ландшафтного різноманіття, положень МСОІІ, Бернської конвенції щодо визначення " територій спеціального збереження" Смарагдової мережі, програми " НАТУРА-2000" тощо. Тому з метою встановлення відповідності вітчизняної системи геосозологічних категорій ПЗФ до міжнародної доцільно мати окремі закони " Про біосферні резервати", " Про природні заповідники", " Про національні та регіональні парки", " Про ботанічні сади, дендрологічні, зоологічні парки та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва (Про штучні об'єкти ПЗФ)" тощо. Доопрацюванню підлягає й існуюча система наукового забезпечення функціонування природно-заповідної справи, що пояснюється відсутністю наукових основ прийняття управлінських рішень, послідовної схеми методологічного та методичного забезпечення норм законодавства, а також переважна більшість напрямів організаційної діяльності у сфері природно-заповідної справи, особливо рекреаційної, екоосвітньої, просвітньої, інформаційної тощо.

Беручи до уваги вищезазначені обставини, Україні потрібна нова концепція природно-заповідної справи, яка має стати логічним продов­женням і доповненням програми " Заповідники", постанови Кабінету Міністрів України " Про вдосконалення державного управління заповідною справою в Україні", а також Закону України " Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки". Концепція має бути спрямована на розвиток в оптимальних обсягах традиційної пасивної форми охорони, а також на певну переорієнтацію ключових принципів територіальної й таксономічної охорони ПЗФ, зокрема на використання властивості природних екосистем до самовідновлення, інтеграцію людини в природне середовище через розвиток заощадливих екотехнологій, просторову й функціональну диференціацію охорони природи, узгоджену з національним та міжнародним законодавствами, нормативно-правову базу, максимально можливе використання природних економічних механізмів для заохочення заощадливого й компенсаційного природокористування.

В основу концепції охорони, відтворення та збалансованого використання ПЗФ доцільно закласти економічний механізм цінності природних об'єктів та їх властивостей для людей України й світового співтовариства. Економічна цінність визначається через економічну оцінку як основний засіб альтернативи вилучення природних ресурсів для заповідання. Оцінка цінностей природних об'єктів та їх властивостей встановлюється з метою визначення ціни за ресурси, які мають екологічне, економічне та соціальне значення. Звідси ціна створення території чи об'єкта ПЗФ повинна бути зв'язана із ступенем поліпшення здоров'я населення, рівнем екологічної якості промислової та сільськогосподарської продукції, а головне, з вартістю екологічних збитків, яких вдалося запобігти завдяки ПЗФ.

Економічні засади в природоохоронній діяльності мають стати рушійною силою вирішення головних проблем природно-заповідної справи. В умовах ринкових відносин економіку природокористування необхідно переорієнтовувати із сировинних на соціальні та духовні цін­ності природних ресурсів, що сприятиме розвитку природно-заповідної справи як сфери забезпечення прав людей на чисте довкілля і розвиток традиційних форм господарювання, що не завдають шкоди природі.

Необхідно провести економічну оцінку заповідних природних комплексів, надати певні пільги землекористувачам та землевласникам в разі утворення на їх землях природно-заповідних територій, визначити чіткі механізми фінансування з різних джерел у межах таких територій та об'єктів ПЗФ. Не менш важливим є і запровадження процедури екологічного страхування та аудиту, зокрема, для компенсації шкоди, заподіяної на територіях і об'єктах ПЗФ внаслідок стихійних природних явищ чи промислових аварій і катастроф. Разом з тим слід вжити необхідних заходів для фінансового забезпечення відповідних заходів в Україні за рахунок різноманітних міжнародних фондів та організацій.

При резервуванні та створенні територій і об'єктів ПЗФ головною проблемою є з'ясування балансової вартості на підстав економічних оцінок природних ресурсів, в результаті вилучення яких планується отримати прямий доход, а також їх соціальної значущості в умовах ПЗФ. Економічна оцінка останньої ґрунтується на ціні акумульованих ними обсягів екологічно чистої води, повітря, ґрунту, біорізноманіття, кількісних і якісних вартостях оздоровчого, рекреаційного, освітнього, наукового, культурного, етнічного, історичного, інформаційного та іншого потенціалу, екостабілізуючих властивостей ландшафтів, раритетних цінностей природи на світовому ринку тощо. Важливе значення для установ ПЗФ поліфункціонального призначення має ступінь готовності відпочиваючих платити за користування рекреаційними ресурсами, для чого попередньо доцільно проводити соціологічні опитування.

Фінансове оздоровлення установ ПЗФ пов'язується з економічною оцінкою, яка виводиться із балансової вартості кожної природно-заповідної території, її природних ресурсів, інфраструктури, доходів від екологічно чистої промислової та сільськогосподарської продукції, а також від платних послуг відповідних установ ПЗФ. На поліфункціональних природно-заповідних територіях, за винятком їх заповідних зон, забезпечуються умови для екологічно зорієнтованого та економічно виваженого збалансованого природокористування. Ціна природних ресурсів залежить від загальної цінності екосистем, з яких вони вилучені, і регулюється ринком під знаком екологічно чистої продукції із грифом природно-заповідної території. Платні послуги застосовуються у рекреаційній, туристичній, лікувально-оздоровчій, освітній, науковій, інформаційній, природоохоронній та інших сферах поза заповідними зонами.

Власні кошти установ ПЗФ мають бути направлені на щорічне зменшення доходів від природно-сировинної бази, обсяги яких визначаються в індивідуальному порядку. Натомість збільшується частка доходів від реалізації продукції сільського господарства, переробної галузі, мінеральних вод, сувенірів, від рекреаційних, туристичних, лікувально-оздоровчих, освітніх, наукових, інформа­ційних та інших послуг тощо.

Природні заповідники можуть отримати кошти від: реалізації сиро­вини природних ресурсів, які вилучаються в природоохоронних цілях на господарських ділянках; платних послуг у експертній, освітній та науковій сферах; екскурсійної, музейної, бібліотечної та іншої діяльності.

Біосферні заповідники, національні природні й регіональні ландшафтні парки можуть отримати кошти за рахунок: реалізації сировини природних ресурсів, що вилучаються в природоохоронних цілях; продуктів її переробки; продукції сільського господарства, рибальства та бджільництва у зонах господарського призначення; виробів народного промислу, різьб'ярства та сувенірів; еко- та біобізнесу у зонах господарського призначення; об'єктів використання інфраструктури, матеріально-технічної бази й транспорту; платних послуг від рекреаційної, туристичної, лікувально-оздоровчої, освітньої, наукової, природоохоронної сфер поза заповідними зонами; музейної, бібліотечної та іншої інформаційної діяльності.

Для цього необхідно розробити спеціальний механізм економічного та правового забезпечення функціонування у ринкових умовах природно-заповідних установ, особливо поліфункціонального призначення. Доцільно відобразити основні засади державного управління ПЗФ, фінансування заповідників та національних природних парків як науково-дослідних установ, систему отримання правових знань працівниками тощо. В установах ПЗФ поліфункціонального призначення держава фінансує в основному природоохоронні, наукові, екоосвітні заходи, а розвиток рекреаційної індустрії здійснюється на засадах самофінансування. Перелік послуг затверджується для кожної установи окремо. З метою коригування науково обґрунтованого управління доцільно запровадити щорічну наукову експертизу економічних нововведень у діяльності установ ПЗФ. Це дасть змогу раціонально запланувати програму економічного всеобучу, що сприятиме зміні світогляду суспільства на роль ПЗФ у народному господарстві. Нове мислення та відношення людей до природно-заповідної території має ґрунтуватися на економічних засадах охорони і відтворення біорізноманіття, збалансованому природокористуванні ресурсами поліфункціональних природно-заповідних територій, дотриманні національного та міжнародного екологічного права. Кінцева мета стратегії полягає у збереженні біорізноманіття, оздоровленні екологічного стану, розвитку духовності нації і стабільного функціонування установ ПЗФ.

Одним із основних факторів успішного розвитку охорони природи на міжнародному та національному рівнях є пріоритетність випереджаючого розвитку науки як теоретичної та методологічної основи. Головними перспективними напрямами її розвитку є -переорієнтація сучасних тенденцій у вітчизняній науці на світові пріоритети, спрямування науки на маловивчені проблеми, інтеграція науки, економіки і права, науковий пошук у сфері теорії та методології, науково-методичне забезпечення, утвердження світової актуальності наукових та прикладних основ охорони природи і зокрема заповідної геосозології, активізація нових аспектів наукової роботи і міжнародне наукове співробітництво.

На основі сучасних наукових досягнень особливої уваги потребує започаткування нового напрямку - державної стандартизації понять, термінів та визначень, підготовка відповідних спеціальних словників, довідників, атласів і типових стандартів на кожну категорію ПЗФ. В нинішних умовах для розвитку ириродно-заповідної справи особливе значення набувають наукові дослідження про вдосконалення економічних та правових основ збереження і відновлення біорізноманіття, природних комплексів та об'єктів, що перебувають в умовах неоднакового ступеня антропогенної зміненості та впливу різних типів господарської діяльності, розроблення критеріїв економічної, рекреаційної та соціальної оцінки природно-заповідних територій, а також теоретичних основ екологічного менеджменту.

У перспективі наукові зусилля вчених необхідно направити на вирішення оперативних і стратегічних проблем, пов'язаних із ліквідацією та прогнозуванням надзвичайних екологічних ситуацій на територіях ПЗФ. Для цього необхідно опрацьовувати й запроваджувати інноваційні методи, новітні інформаційні та удосконалені природоохоронні технології, зокрема дистанційні, експрес-моніторинг, бази даних тощо.

Надзвичайно важливими в науці про охорону природи є спеціальні біосозологічні дослідження. В Україні вони проводяться на основі правового поля, визначеного в останні 10 років. Пріоритетність і черговість визначення природоохоронних наукових тем на державному рівні також випливає із проблем, окреслених програмою " Заповідники", постановою Кабінету Міністрів України " Про вдосконалення державного управління заповідною справою в Україні", а також Законом України " Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки". У зв'язку з виконанням вищезазначених й розробленням майбутніх державних довгострокових програм, законів України, міжнародних конвенцій у сфері охорони природи, Пан'європейської стратегії збереження біо- і ландшафтного різноманіття, міжнародних угод України та інших документів національного і міжнародного природоохоронного права у сфері біорізноманіття, а також з огляду сучасних вимог до формування природоохоронної індустрії в країні й базисної ролі у ній науки, все більше необхіднішим стає наукове забезпечення виконання зазначених документів на рівні державного замовлення, що дасть змогу щороку готувати практичні рекомендації про стан збереження і відтворення унікальних природних комплексів, рідкісних і зникаючих видів.

Україна має значні досягнення у сфері вивчення та опису своєї природи, розвитку методологічних підходів до проблеми збереження біорізноманіття, створення банку даних. Підготовлено значний експертно-науковий потенціал, який може бути використаний для наукового і технологічного міжнародного співробітництва, включаючи розробку методологічних проблем, обгрунтування пріоритетних напрямів, створення єдиної класифікації природоохоронних об'єктів, збір даних і обмін науковими дослідженнями, навчання та освіти в питаннях щодо виконання Конвенції про біорізноманіття.

В Україні, як і загалом у світі, наукові дослідження займають ключове місце в загальній системі засобів, направлених на збереження і невиснажливе використання біорізноманіття. Вони повинні супроводжувати усі етапи і ланки природоохоронної роботи, починаючи від вивчення стану природних компонентів і закінчуючи організаційно-практичною діяльністю з їх охорони й відновлення та роботами зі збагачення біологічних ресурсів держави.

Заохочення наукових досліджень у галузі збереження біорізноманіття може бути лише за рахунок консолідації наукових сил установ ПЗФ (308 співробітників, у тому числі 140 науковців, з них два доктори наук та 61 кандидат наук), наукових установ Мінекоресурсів України, НАН України, вищих навчальних закладів тощо. Для успішного вирішення наукових завдань вже зараз необхідно об'єднати всіх біосозологів України в одну організацію і започаткувати формування системи галузевої природно-заповідної науки з централізованим та структурованим державним управлінням та контролем, цільовим фінансуванням із різних джерел. Для ефективного та різнопланового проведення досліджень з проблем збереження біорізноманіття необхідно створити координаційні ради з проблем наукових засад збереження біорізноманіття при Мінекоресурсів України і Міносвіти та науки України - національну та при державних адміністраціях - регіональні ради.

Ця організаційна система повинна виглядати як науковий, проектувальний та методичний комплекс, юридичною основою якого повинен бути міжвідомчий науково-дослідний інститут природно-заповідної справи та проблем біорізноманіття. Його доцільно створити на базі відповідних установ Мінекоресурсів України та профільних відділів і лабораторій НАН України, а також провідних вищих навчальних закладів. Інститут може мати відділи-філіали подвійного підпорядкування в Чорноморському, Карпатському, " Асканія-Нова" біосферних та Карадазькому природному заповідниках, а також провідних ботанічних садах (Київ, Донецьк, Ялта), дендрологічних (Софіївка, Олександрія, Тростянець) та зоологічних парках (Київ, Миколаїв тощо) України.

У зв'язку з цим, основними завданнями цієї структури у сфері збереження біорізноманіття мали би бути: охорона біорізноманіття як один із головних пріоритетів державної екологічної політики; реформування існуючої в Україні системи охорони біорізноманіття на засадах світових стандартів, високого професіоналізму та інноваційного світогляду; наукове забезпечення неухильного виконання чинного законодавства та цільових державних програм у сфері збереження біорізноманіття; створення нових і розширення меж існуючих заповідників та національних природних парків у терміни, визначені Загальнодержавною програмою формування національної екомережі України на 2000-2015 роки, а також підготовки відповідних обласних програм формування регіональних екологічних мереж до 2015 p., запровадження в Україні механізмів формування Смарагдової мережі Європи; термінового резервування залишків найбільш цінних природних територій; запровадження ефективної системи державного обліку біорізноманіття (кадастрів, каталогів, реєстрів, списків, баз даних, особливо біорізноманіття ПЗФ тощо); створення генетичних банків біорізноманіття, колекцій раритетних видів та конструювання раритетних фітоценозів у штучних об'єктах ПЗФ; приведення категорій ПЗФ України у відповідність до вимог класифікації категорій охоронних територій МСОП та розроблення державних стандартів на кожну категорію; запровадження економічної оцінки різних типів екосистем, і зокрема їх раритетного біорізноманіття, на основі чого визначення переліку природних територій зі статусом об'єктів національного надбання; створення багаторівневої системи обов'язкової природоохоронної освіти та інформування громадськості на основі нової гуманістичної ідеології, а також професійне кадрове забезпечення природоохоронної галузі.

Таким чином, наукові дослідження, спрямовані на збереження та невиснажливе використання біорізноманіття, необхідно підняти до наукових і технологічних пріоритетів державного рівня - створити загальнодержавну правову основу та управлінсько-виконавчий механізм її реалізації та фінансування. В установах ПЗФ необхідно переорієнтувати тематику наукових досліджень на спеціальні природоохоронні, водночас піднявши престиж самої науки, зробивши її вирішальною силою у процесі прийняття управлінських рішень щодо охорони біорізноманіття. Для розвитку наукових досліджень у заповідниках та національних парках необхідно запровадити різні засоби стимулювання праці наукових співробітників та надання реальних умов та можливостей для розвитку науки. В державних науково-технічних програмах обов'язково треба передбачати окремий напрям " Наукові основи природно-заповідної справи та охорони біорізноманіття", надалі формувати мережу науково-технічних, а доцільніше вчених рад, зміцнювати інститут наукового кураторства заповідників та національних природних парків, забезпечивши не формальну, а реальну та більш плідну їх співпрацю. Для підвищення рівня науки про охорону біорізноманіття в установах ПЗФ доцільно створити загальнодержавний орган координації наукових досліджень у заповідниках та національних природних парках, насамперед це стосується досліджень за програмою Літопису природи. Для виконання наукових частин програми " Заповідники", Загальнодержавної програми формування національної екологічної мережі на 2000-2015 роки та інших необхідно залучати наукових працівників заповідників та національних природних парків.

Новітнім напрямом науки про охорону та невиснажливе використання біорізноманіття є формування системи режимів збереження біорізноманіття та наукові основи його менеджменту. Наукові основи менеджменту біорізноманіття необхідно запровадити в програмі Літопису природи, проектах створення заповідників, національних природних парків та інших територій і об'єктів ПЗФ, проектах організації територій та охорони природних комплексів заповідників, національних природних парків та інших територій і об'єктів ПЗФ. Новим кроком була б трансформація проектів організації територій та охорони природних комплексів заповідників, національних природних парків та інших територій і об'єктів ПЗФ у плани менеджменту природних комплексів заповідників, національних природних парків та інших поліфункціональних територій і об'єктів ПЗФ.

Перехід України на засади ринкової економіки потребує реформування всіх її секторів. Для реформування природно-заповідної справи є всі необхідні нормативні та інституційні можливості системи ПЗФ, наукових, освітніх та інших установ. Інституційні можливості системи ПЗФ України достатньо багатогранні. Вони дозволяють задіяти всі гілки влади та широкі верстви населення, однак виникають потреби в реформуванні цих ресурсів. До інституційних можливостей відноситься власне система установ ПЗФ (33 установи - об'єкти ПЗФ вищого рангу), система управління ПЗФ - Міністерство екології та природних ресурсів України, Міністерство освіти і науки України, Державний комітет лісового господарства України, Національна академія наук України, Українська академія аграрних наук. Управління справами Адміністрації Президента України. Різновідомчість ускладнює процес управління. Лише в системі Мінекоресурсів України створено уповноважений урядовий орган у галузі природно-заповідної справи - Державну службу заповідної справи (ДСЗС). У територіальних органах Мінекоресурсів України не скрізь є відділи з управління ПЗФ, а в системі інших відомств таких відділів зовсім немає. Вже впродовж 20 останніх років ведеться розмова про необхідність створення єдиного в державі органу щодо централізованого управління всіма заповідниками та національними природними парками та іншими об'єктами ПЗФ. Тому необхідно формувати єдину, самостійну і відносно автономну систему управління ПЗФ України як галузі в системі Мінекоресурсів.