Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Фактори віртуалізації інформаційного процесу та їхні модельні вираження






Для розуміння трансформації реальної дійсності у віртуальну реальність з допомогою а) конкретного журналіста, б) кола авторів, в) окремого видання (радіо- чи телеканалу) або г) низки видань, особливості функціонування яких творять певну соціокультурну систему (наприклад, таку, як змоделював Є.Прохоров[171]), необхідні такі умови:

а) окреслити проблему (коло проблем);

б) визначити термінологічний апарат і дати дефініції;

в) створити макет;

г) врахувати технологічні і методологічні характеристики;

д) «оживити» макет (додати видимі й невидимі зв'язки в суспільстві, нейрозв'язки), тобто створити модель;

е) застосувати порівняння функціональних особливостей (і зі сфери журналістики, і з інших сфер та видів діяльності);

є) «продіагностувати» ситуацію;

ж) проаналізувати отримані результати;

з) синтезувати висновки...

На підтвердження сказаного використаємо порівняльну аналогію.

Проблема-1 — безпечне перевезення пасажирів, проблема-2 — перегляд телевізійних новин.

Термінологія-1 — автобус (поїзд, літак, корабель); дорога, колія, маршрут, фарватер; графік руху (прибуття - відбуття); об'єктивні та суб'єктивні фактори (погодні умови, технічний стан рухомого засобу; кваліфікація водія-машиніста-льотчика; кваліфікація диспетчерів; кваліфікація інших учасників руху; адекватність поведінки водіїв та пасажирів); аварійність/безпечність... Термінологія-2 — студія, диктор, тематика, проблематика, текст (повідомлення), відеосюжет...

Макет-1 — рухомий склад, магістраль на спеціальному стенді або креслення на папері... Матеріал — картон, пластик, дерево, метал (на вибір). Є візуалізація, немає динаміки. Макет-2 — схема повідомлення (початок, основна частина, закінчення; суть — факти — версії; проблема — факти — висновок; моделі звичайної або перевернутої піраміди). Теж візуалізація без динаміки.

Технологічні і методологічні характеристики-1 — вік транспортного засобу, пролонгація використання, фірма-виробник, вага, максимальна швидкість, оптимальна швидкість, споживання пального, собівартість перевезення одного пасажира, рентабельність, комфортність перевезення, шумність, дизайн, аналогії з конкурентними моделями... Стан магістралі — кількість смуг (колій), якість покриття, завантаженість руху... Технології-2: географічне покриття, якість сигналу, якість звуку і зображення, модель приймача, час і тривалість ефіру, мова ефіру...

Модель-1 — макетна візуалізація плюс динаміка. Закони, параметри та особливості функціонування. Модель-2 співставна з моделлю-1.

Мета-1 (перевізників) — своєчасне і якісне перевезення пасажирів. Мета-2 (редакторської групи новин) — своєчасне і правдиве інформування глядачів.

Завдання-1 — по-перше, утримувати позиції на ринку, по-друге, інтенсифікувати діяльність, щоб зменшити самоокупність послуги, по-третє, отримати якнайбільші прибутки. Завдання-2 — привернути увагу аудиторії, зацікавити її.

Методи-1 — спеціальні пропозиції, акції, реклама, підвищення безпеки перевезень (оновлення рухомого складу, підвищення кваліфікації співробітників...). Чи гарантує усе це безпеку? Ні. Аварії і катастрофи трапляються щоденно. Методи-2 — апеляції до почуттів, психологічного й емоційного стану; інтерв'ю, опитування, розповідь, відеоопис, репортаж...

У підсумку маємо ситуацію-1 (на транспорті), коли більшість знає про можливі ризики, але не відмовляється від них, і ситуацію-2 (теленовини) — адресат дивиться інформаційну програму («Може, щось скажуть»), не знаючи, чи будуть новини, які його зацікавлять, витрачає свій час, хоч подана інформація не завжди відповідає задекларованій меті.

Усе це — не епізодичне, а систематичне: з дня у день, з року в рік. Людина добровільно виходить із початкової ситуації (дім, сад) і приймає нові ситуації: ситуацію-1 (подорож, праця), ситуацію-2 (війни, катастрофи, вбивства, політичні чвари, економічні негаразди — верстку новин). Враховуючи початкову ситуацію (ще ніким не показану, не описану, тобто незалежну), ситуація-1 — це фактично ситуація-2, а ситуація-2 — уже ситуація-3.

У центрі процесів соціокультурного розуміння як діяльної реалізації актів пізнання під час комунікації поставмо людину (і об'єкт і суб'єкт політичної системи).

Сучасній людині недостатньо дбати тільки про власне еґо (відпочинок, їжу, втіхи, видовища). Сучасна людина (читач-слухач-глядач) соціалізована, змінена умовами і законами співіснування, де реальна дійсність уже не первинна, а вторинна, тобто спосіб життя і поведінку, правила та організацію визначає сукупність законів і норм, які системно функціонують (або з певних причин не функціонують) у суспільстві. Ситуація-2 (транспорт до місця праці) продиктована редукованістю потреб виживання. У ширшому розумінні — це спосіб заробити на життя і якось вижити, особливо не вникаючи в суть. Ситуація-2 — завжди змінена первинна реальність, невідповідна ситуації-1. Надто ж із погляду ситуації-1. Так само не відповідає первинній реальності (не прокоментованій, не показаній під певним кутом зору, ніким не осмисленій) і ситуація-3.

Ситуація-3 передбачає помітний вплив на людину технічних, технологічних, електронних, інформаційних, абстрактних, фантастичних, психологічних та інших факторів, з допомогою яких ситуація-2 теж стає вторинною. Це можна спроектувати і в соціокультурній площині: ситуація-1 — давня людина, ситуація-2 — вчорашня людина, ситуація-3 — сучасна людина, ситуація-4 — майбутня людина.

Загострення суперечностей і знакових ситуацій-1, 2, 3 — це боротьба за ситуацію-4. Конфлікт знакових ситуацій («людина»

«дійсність») простежується у всьому і завжди тому, що завтра

вже не сьогодні (С4 не С3) і тим паче не вчора (С4 не С2), а рух — не зупинка (наявність динаміки). Проблематично визначити: А завтра (С4) яке саме (прогнозоване, визначене)? А рух який саме (поступ-реґрес, уперед-назад, тобто відтворений на вертикалі позитивно — знизу вверх, чи негативно — зверху вниз)? За різних умов можливі різні варіанти, що й показано на малюнку нижче.

«Прочитання» з допомогою пірамідальної системи координат дозволяє дещо підсумувати:

1. Помилки і навіть трагедії трапляються не обов'язково з чиєїсь провини. Людський фактор мінімізований, наближений до нуля.

2. Помилки-трагедії трапляються без будь-якої провини. Людський фактор дорівнює нулю.

3. Помилки-трагедії свідомо задумані. Людський фактор домінує, дорівнює одиниці або наближений до неї.

Таку ж картину отримаємо, аналізуючи діяльність будь-якої професії, будь-якої сфери діяльності чи системи, наприклад, медицини, педагогіки, війська, будівництва, науки, політики, журналістики.

Не винен лікар, що хворий запустив хворобу, і йому ніхто не зарадить навіть найдорожчими і найкращими ліками. Але ж неправильний діагноз чи помилка під час оперативного втручання — це помилка лікаря.

Педагог, як правило, прагне виховати людину кращою за себе, але далеко не завжди це вдається. Озлоблений педагог (це теж трапляється), який виплескує свій гнів і комплекси на учня, цілком відповідальний за наслідки.

Військові покликані обороняти своїх співгромадян, але не завжди їм це під силу. Військо, яке призводить до гибелі співгромадян у мирний час (вибухами військових складів, ракетним обстрілом житлових будинків...), - аморальне і злочинне.

Будівельники зводять житло, промислові корпуси, бізнес-центри... Неякісні будівлі через крадіжки — це одне, а здешевлення проекту через брак коштів — це інше (на совісті замовника-інвестора). Ще інше — пожежі, стихійні лиха, природні катаклізми, які загалом можна передбачити, але від них не завжди є захист.

Науковець покликаний робити відкриття і служити людству, але людство не завжди адекватно застосовує нові результати, а часом свідомо змушує вдосконалювати методи і способи самознищення (ядерна, хімічна, біологічна зброя).

Політики в демократичних державах вважаються слугами народу, прислухаються до його думки, враховують побажання, віддзеркалюють народні настрої. Але є політики в тоталітарних та авторитарних країнах — там їхня роль наближена до всемогутності, абсолютизація та узурпація влади безмежна, а власні громадяни — лише електорат. Безвідповідальна з позиції загальнолюдських морально-етичних принципів політика не просто воює з власним народом, а й продукує собі подібний народ.

Журналістика — соціальна система, що, з одного боку, відображає суспільні настрої, інтереси, з іншого ж — змінює-формує ці ж настрої та інтереси. Змінює не завжди на краще. Безвідповідальна з позиції свободи слова преса відповідальна за всі наслідки обмеження свободи слова.

Сьогодні резонно постає питання, що таке сучасна журналістика: соціокультурний адекват дійсності чи адекват віртуальних реальностей, які національні особливості української журналістики? Питання складне і не передбачає однозначної відповіді.

Намагаючись комплексно осмислити журналістику, враховуючи міждисциплінарний характер і застосовуючи міждисциплінарний підхід (теорія інформації, філософія, мовознавство, теорія комунікації), акцентуємо на тому, що журналістика загалом — це об'єкт, а українська журналістика, з одного боку, та осмислення творчо-продуктивної діяльності працівників мас-медіа з позицій адекватності і невідповідності, з іншого боку, - це предмет наукового розмислу. Методи наукового аналізу виділеного сеґменту (науковий, порівняльний та прагматичний аналіз, синтез, моделювання та конструювання) випливають із поставленої у параграфі мети: показати різницю між журналістикою як соціальною системою і журналістикою як а) каналом інформування та/або зв'язку, б) інструментом боротьби, тобто аргументувати актуальність дилеми і проблеми «адекватність-віртуальність». Звідси випливає низка запитань:


Maл. 2.3.7. Пірамідальна експлікація змінності ситуацій.

Що таке віртуальна реальність?

Що таке реальна дійсність?

Що таке журналістська свобода?

Що таке віддзеркалення/творення дійсності?

Чи має право сучасна журналістика називатись журналістикою?

«До чого ближче сучасна журналістика — до адекватного відтворення дійсності, чи створення віртуальних реальностей?», «Чи журналістика віртуалізує соціокультурну дійсність?» — такі питання все частіше стоять і перед журналістами, і вченими, і звичайними споживачами інформації, як в Україні, так і за кордоном. Правник і філософ М.В.Розін, наприклад, дає однозначну відповідь: журналістика створює віртуальні реальності[172]. Це дещо нагадує полеміку між М.Вебером та КМарксом, під час якої М.Вебер хвалить КМаркса за добру термінологію, але критикує за те, що з допомогою цієї термінології підміняли реальність. Макс Вебер пропонував розглядати поняття переважно як ідеальні типи, тобто як схеми, які б допомагали орієнтуватись у просторі. М.Розін, за аналогією до М.Вебера, теж пропонує вивчати журналістику з погляду ідеально типової побудови, не вникаючи в те, що є насправді. Тобто йдеться про схему, яка певним чином допомагає орієнтуватись у часі та матеріалі, але не є ідеальною чи повноцінною: «невникання у справжність» — це втеча від дійсності.

Підхід зрозумілий і загалом правильний, проте ідеально типова побудова не враховує реальних і функціональних особливостей, конкретної специфіки. Вона нейтральна (це, здавалося б, «плюс»), але нейтральність — відсутність заряду, тобто відсутність скерованої, вивільненої енергії, не просто пасивність чи невиробленість-невизначеність, а бездієвість, статичність. Ідеальнотиповість — не критерій динамічності, оцінювання, соціалізації, історії, Генезису, прогнозування. Ідеальнотиповість поза конкретикою, в т.ч. й культурною і національною, тому не може бути повноцінним науковим критерієм, радше абстрактною формулою, на основі знання і розуміння якої можна щось формально оцінити, змоделювати чи спрогнозувати.

Формулюючи тезу про те, що російські журналісти творять швидше віртуальну реальність, ніж відображають дійсність, М.Розін, мабуть, має рацію. Але чи інакші за суттю, можливостями і вчинками українські репортери та оглядачі?

Віртуальна реальність — поняття порівняно нове. Перенесення самостійно і усвідомлено, самостійно і неусвідомлено, несамостійно і неусвідомлено в паралельний (нереальний) світ, у світ мрій і фантазій, страхів і жахів. Творення вищого рівня абстрактності підсвідомо і машинно (віртуальні комп'ютерні ігри). Антонім до реальності — об'єктивно існуючої дійсності, явищ, подій, фактів (фантастика). Різновид віртуальної комунікації — інтернет.

Типова ситуація — дім, затишок, газета або журнал, або телебачення... Розповідь у пресі про вторгнення Ізраїлю в Ліван, продукт комуніканта, адресований комунікатові — це інша ситуація. Хоч перша і друга ситуації формально різні — там мир і спокій, а там війна і лихо, тут Україна, а там Близький Схід, — обидві ситуації перехрещуються. Розповідь про війну (вибори тощо) — ще не подія, а матеріалізована (реалізована) з допомогою системних методів журналістики комунікативна дія (вмотивована, персоніфікована/ загальна, цілеспрямована, збалансована, пропагандистська, маніпулятивна, (не)упереджена, (не)результативна, (не)успішна тощо), навіть коли показано зруйновані будинки, скалічених і мертвих, танки та літаки. Так само подією переважно не є брифінг, прес-конференція, звернення тощо. Це лише інформаційні приводи, емпіричні матеріали чи факти. Але споживачеві інформації усе це подають як події, які передбають витлумачення емпіричного матеріалу, переважно й оцінку.

Не менш важливий момент і в тому, з якого погляду трактувати факт, які оцінки застосовувати? Тут завжди відображені дві складові: об'єктивна і суб'єктивна. Об'єктивна базується переважно на можливостях технічної фіксації: фотографування, відеозйомка, диктофонний запис... Хоч фото чи відеоматеріали і є відображенням певного емпіричного явища, однак і тут нема однозначності, адже можна технічно зафіксувати нетипову, неправдиву ситуацію. Суб'єктивна складова залежить тільки від людини, від журналіста. Точніше, навіть не тільки від журналіста, а часом і редактора, медіавласника, спонсора. Технічні фіксації практично завжди суб'єктивуються: немає можливості зафіксувати й показати різні ракурси, неперервну динаміку (не епізод, фразу), а що вже казати про цей арсенал у заангажованих руках, спрямованих на документування нетипового, абсурдного чи навіть нереального!

Спонсори теж бувають різні, навіть інформаційні, наприклад, ті, що відповідають за організацію відрядження у складі групи (військове відомство — в зону конфлікту, зовнішньополітичне чи урядове — для висвітлення візиту найвищих державних посадовців)... Автор-журналіст (або спічрайтер) трактує та оцінює емпірику (не завжди об'єктивна складова насправді об'єктивна, бо можна продемонструвати найвигіднішу або найстрашнішу частину) залежно від того, ЯК він зрозумів ситуацію загалом, ЩО зрозумів з того, що побачив? Навіть якщо автор не заангажований, намагається бути порядним, споживач інформації все одно змушений аналізувати свідомість журналіста: його розуміння подій, систему цінностей тощо. Тобто ізраїльський журналіст по-іншому трактуватиме факти, ніж ліванський, російський — інакше, ніж грузинський. У період президентської кампанії в Україні 2004 року телеканал «Україна» по-іншому подавав факти, ніж «П'ятий канал». Українські журналісти протилежно до російських трактували факт заборони експорту молочної продукції в Росію...

З погляду теорії інформації, тут нічого надзвичайного. Інформаційні взаємодії будуються, по-перше, з допомогою інформаційних кодів (об'єкт, тобто той, кому адресована інформація, сприймає їх симетрично, без втрат, скільки надано — стільки прийнято), по-друге, з допомогою даних, тобто функціональних значень інформаційних кодів для дій апарату їхньої інтерпретації, абстрагованих природою симетричних взаємодій, що є основою переносу цих кодів[173].

Для розмежування понять «інформаційні коди» та «дані» важливе й наступне.

Носій інформаційних кодів — симетричні взаємодії, де об'єкт-приймач задіяний як «річ/щось для інших». За походженням симетричні взаємодії незалежні від об'єкта-приймача, тому мають об'єктивний характер.

Інформаційні дані, навпаки, задіяні у процесах всередині об'єкта, їх властивості можна визначити як «річ/щось у собі». Тобто походження даних цілком залежить лише від властивостей самого об'єкта, тому дані, на відміну від інформаційних кодів, за характером суб'єктивні.

Отже, зміна зовнішніх інформаційних кодів на внутрішні дані — це зміна об'єктивного на суб'єктивне. Проілюструємо сказане на простому прикладі.

Марічка подарувало Іванові цукерку. її вчинок мав певну мету – продемонструвати своє прихильне ставлення до Івана, очікувати взаємності або, як мінімум, звернути на себе увагу. Марічка скористалась цукеркою як носієм інформаційного коду, який, як вона вважала, Іван інтерпретує правильно, очікувано. Натомість Івана болів зуб, від цукерки біль посилився, настрій Івана погіршився і передався Марічці. Іншими словами, об'єктивні інформаційні коди (цукерка — це щось солодке і смачне) перейшли у суб'єктивні дані (через цукерку посилився зубний біль). На підставі цих даних Іван сприйняв зовсім не ту інформацію (або не так), яку прагнула (намагалась) передати Марічка. Таким чином, знайомство не відбулося, вечір зіпсовано тощо.

Продемонстрований приклад засвідчує складну природу інформаційних взаємодій на рівні двох об'єктів — надавача та приймача

навіть тоді, коли, здавалося б, немає жодних свідомих передумов для ускладнення чи конфліктності діалогу. Якщо ж абстрагуватись від малого до великого, тобто спробувати перенести інформаційні взаємодії на рівень системи (ЗМІ, політичної, культурної тощо) або суспільства загалом, то тут важко обмежитись елементарною проекцією чи збільшеним дублюванням. У великому більше значення матимуть закони великих чисел, з'являються нові (суб'єктивні і об'єктивні) фактори, модифіковані не конче внормованою і прогнозованою поведінкою та діяльністю, а й спеціальними замовленнями, некваліфікованістю, відкиданням цивілізаційних принципів.

Як нам видається, актуальним сьогодні є питання не про те, хто має рацію, а хто — ні, хто чесний, а хто — брехун, хто помиляється, а хто свідомо маніпулює, чий рейтинг /тираж вищий/ більший тощо... Потрібно діагностувати журналістику як соціальну структуру на автономність і життєздатність, відверто говорити про ступінь захворювання цієї системи, про самокабалізацію і самоуярмлення іншими соціополітичними, соціокультурними і соціоекономічними антифеноменами, не здатними, на відміну від журналістики, на творчість, тобто продукувати нове, але ненаситними споживачами (ідей, талантів і, звичайно, каналів зв'язку. В ідеалі ЗМІ — самодостатній і повноцінний організм, спроможний творити, конструювати, передавати і отримувати відповідь, яка може бути продовженням попереднього або імпульсом нового творення).

Кожна національна журналістика як соціальна система протистоїть антисоціофеноменам, але не для кожної це протистояння успішне. Нежурналістським антисоціофеноменам неважко розвиватися шляхом паразитування на тих системах журналістики, в яких, по-перше, недорозвинутий імунітет, по-друге, хвороба «коротких штанців», по-третє, завищена самоуява, по-четверте, порожні гаманці, по-п'яте, релятивізовані принципи.

Про це треба говорити детально, адже спільним мовчанням (як знаком згоди) можна «благословити» трансформацію української жур-налістики як соціальної системи на медіарілейшнз («медіаго-ворильню»), медіавіртуалізацію, шоумедіалізацію тощо. У цьому контексті вже були певні публікації[174], однак їх поки що недостатньо, щоб вважати проблему вичерпаною. Тому необхідно з'ясувати приналежність зареєстрованих ЗМІ, по-перше, до автономної соціальної системи, по-друге, до політичної і владної системи, по-третє, до пропагандистської та маніпуляційної системи, по-четверте, до тих, котрі шукають власну нішу. Далі вже можна було б застосувати і певні критерії оцінки: соціальна відповідальність ЗМІ перед суспільством, відповідальність соціуму перед ЗМІ (в сегменті відкритості чи закритості), свобода для «владно-політичної верхівки», професіоналізм / фаховість, функціональність (які функції домінують?), розуміння балансу інформування і багато іншого. Лише таким чином можна показати справжнє обличчя сучасної української журналістики, виявити її реальну мотивацію та інтереси і, можливо навіть, поставити під сумнів класичне розуміння її як системи[175]...

Повертаючись до вужчого сегменту аналізу — створення віртуальних реальностей засобами масової інформації — на основі того, що кожна реальна подія має не тільки свій код чи знак, а й історію та Генезис (нам ближча модель Ю.Лотмана[176], а не Р.Якобсона[177]), цей процес доречно показати лінійно-схематично:

Факт => Журналіст => Текст => Читач< /STRONG< div>
Те саме можна відтворити і з допомогою графіки (мал.2.3.8), де факт, подія — реальна ситуація, журналіст — автор (об'єкт-надавач інформації), текст — інтерпретація, читач — споживач інформації (об'єкт-приймач).

Журналістика цікава й унікальна тим, що поняття автора і читача доволі часто редукуються, себто змінюються і мають умовний характер: автор статті А читає статтю Б (наприклад, конкурентів), сьогодні він читач, а завтра — знову автор. Тобто журналістика ускладнила теорію інформації і соціальну інформацію тим, що запровадила взаємозамінні коди, певним чином універсальні, інтерпретації даних (об'єкт-надавач може бути і об'єктом-приймачем).

Факт — це реальна ситуація, журналіст — це автор, адресант (комунікант), відправник, текст — це готовий мас-медійний продукт, різновид авторської (редакторської, організаційної) інтерпретації, читач — це споживач інформації, адресат (комунікат), одержувач.

Зі схеми очевидно, що читач (слухач, глядач), тобто адресат, знайомиться з дійсністю, засвоюючи факт, видозмінений принаймні двічі, тобто не факт-1, не факт-2 і навіть не факт-3, хоч формально це не факт-3, а факт-4, бо адресат — теж інтерпретатор, самоінтерпретатор, який по-своєму розуміє, сприймає, аналізує, трансформує факт-3. Тому не виключено, що факт-4 матиме продовження у вигляді факту-5, 6... (за домашніми розмовами, переказами знайомим тощо).

Як підсумок, первинна модель віртуалізації і породжує, і проектується у вторинну модель віртуалізації (мал.2.3.9), тобто попередня схема може мати такий принциповий вигляд:

Факт-1 => Факт-2 => Факт-3 => Факт-4


Факт-1 — це реальне явище, ситуація.

Факт-2 — те, що журналіст побачив, почув, зрозумів, вважав за потрібне використати або відкинути з приводу реальної ситуації.

Факт-3 — те, що журналіст написав-передав, використовуючи власне розуміння емпіричного матеріалу та структурно-композиційні і мовностилістичні особливості.

Факт-4 — по-перше, те, що дійшло до читача (у кращому разі, якщо не попрацював редактор, власник), і, по-друге, те, що зрозумів читач.

Чи доречно говорити про ідентичність факту-1 і факту-4? Очевидно, що ні. Бо факт-1 — це дійсність, а факт-4 — трансформована (прикрашена, спотворена...) дійсність, яка має спільні риси, з якою можна проводити певні аналогії, але по-різному прочитувати.

Цікава особливість — масовість, досягнута з допомогою тиражування, породжує новий, ірреальний (віртуальний) світ сприйняття. Ситуація «Факт-1 = Факт-4» системна і систематична, вона заперечує «неправильне» індивідуальне прочитання, оскільки виходить за межі одиничного, тобто формує іншу дійсність, що опирається на «Факт-4».

Складне філософсько-психологічне явище передачі й витлумачення події та її «прочитання» (усвідомлення) пов'язане з низкою суміжних наук — психологією творчості, психологією філософії, психологією і філософією сприйняття та відтворення, теорією психології, Гносеологією, теорією інформації тощо. Поглиблення цього явища з позицій названих наук виходить за межі нашої компетенції, але, опираючись на згадані конфігуратори, дозволяє про-експериментувати з позиції дослідження журналістики.


Мал.2.3.8.Первинна модель вiртуалiзацiї[178]дiйсностi.


Мал.2.3.9.Первинна модель вiртуалiзацiї[178]дiйсностi.

Наприклад, уявімо собі двох журналістів, які працюють на виставці нових моделей автомобілів.

Одного зацікавлять «малолітражки», іншого — лімузини, один зверне увагу на економічність, інший — на потужність двигунів, одному сподобаються дешевші машини, іншому — престижні та ексклюзивні, одному — світлі, іншому темні, одному корейські — іншому німецькі, один записує ціни, інший — їх іГнорує, один цікавиться технічними параметрами та особливостями, інший вважає, що це зайве...

Факт-1 — виставка, де представлені нові машини.

Факт-2 — інтереси, розуміння важливості і цікавості не збігаються, спостерігаємо різну поведінку і різні дії, що базуються на освітніх засадах і випливають з певної мотивації.

Факт-3 — це текст або одного, або іншого журналіста. Якщо приховати інформацію про назву заходу, місце і час проведення, а тексти цих журналістів подати з певним інтервалом у часі, то у нас складеться враження, що йдеться про різні факти.

Факт-4 — це те, як читач зрозумів факт-3. Навіть якщо є фотографії, це також не завжди наближує до факту-1, оскільки йдеться про окремі (не всі!) фотографії.

Отже, що таке факт-4 — правда, напівправда, брехня?.. Намагаючись зобразити старанну роботу журналіста, без замовлень і проплат, який, наприклад, якнайкраще характеризує «Тойоту» і зовсім не згадує «Шкоду», важко бути впевненим, що не помилились. Часом сумління — лише замаскована професіональним інструментарієм старанність. Припустимо, що наміри журналіста щирі, спеціальних замовлень він не виконує, з фаховістю — усе гаразд. Проте й за цих обставин газетяреві чи радійникові (телевізійникові трохи легше, хоч і тут часу забракне) неможливо передати факт-1. Неможливо, бо є об'єктивні речі, які не допомагають, а перешкоджають. Навіть як результат кропіткої, сумлінної і чесної журналістської діяльності факт-4 однаково не буде відображенням реальності, а буде лише енною проекцією реальності. Ефект розгляду очей надворі опівночі. Проекція реальності — вже не є реальністю. Дуже часто — це віртуальна реальність.

Є об'єкт «дзеркало». А, може, й немає. Бо дзеркало — не тільки матеріал (посріблене скло) чи форма (кругле, овальне, квадратне, велике, мале...), а також (навіть насамперед) те, що в ньому відображено. Об'єкт «дзеркало» без суб'єктивних намірів (без відображення) не буде реальністю, або — буде лише формальною реальністю, адже реальність

— це динаміка, змінність... Дзеркало без суб'єктивних намірів буде лише візуальною копією, яку можна і не розгледіти, коли воно прикрите чи коли бракує світла. Відомо, щоправда, хто і що саме у дзеркалі не відображається...

Журналістика, за спрощеною аналогією, нагадує велике суспільне дзеркало, яке не повинно лукавити, прикрашати чи спотворювати, чоловіка показувати жінкою, а старого — молодим... Але не завжди журналістиці вдається чесно й авторитетно виконувати таку важливу суспільну функцію — віддзеркалювати (контролюючи, стимулюючи, формуючи, виховуючи тощо). Це можливо не щоразу, навіть коли всі зацікавлені в повній поінформованості. А коли багато тих, хто зацікавлений у чомусь іншому, коли суб'єктивні фактори (ненадання інформації ЗМІ, фінансовий «пасок» і «пряник», некваліфікованість авторів, неусвідомлення видавцями значущої суспільної місії преси та її примітивізація на кшталт: «не впливовість та авторитетність, а рейтинги-тиражі-прибутки — наш бог») не зважають на об'єктивні речі (надто велике бажання в багатьох використовувати дзеркало для демонстрації того, що у ньому відсутні чимало осіб, подій, явищ), маємо те, що м'яко назвемо королівством кривих дзеркал — напівправдою, недомовкою, дифамацією... Образно кажучи, журналістика перетворюється на дзеркало, яке перестає бути дзеркалом, яке не відтворює, слугуючи вампірам...

Важливе значення для журналіста і ЗМІ відіграє публічність, яка, з одного боку, передбачає глядацькі (слухацькі, читацькі) очікування, тобто такого собі типового споживача інформації, з іншого, - наявність різних поглядів і ставлення до них.

Ще один фактор, що впливає на роботу автора, - самоідентифікація журналіста з різними соціальними суб'єктами. Багато що залежить від того, чи автор представляє конкретний ЗМІ, чи є незалежним. Ціннісно автор може прагнути до НАТО, Європейського

Союзу чи Єдиного економічного простору, любити-ненавидіти Буша, Путіна, Ющенка, Януковича... Тобто журналістові вкрай важко зламати усталену ідентифікаційну роль, яка фактично формує його позицію і авторську платформу.

Підсумуємо. Теоретично людина самодостатня, здатна визначати сучасне й майбутнє. А практично має значення й те, в якій політичній системі ми живемо, які можливості (реальні чи декларативні) реалізації здібностей і задумів. Так само й журналістика як самодостатня соціокультурна система (чи система нижчого рівня в політичній системі) теоретично здатна конструювати процеси суспільного розвитку, але не завжди — іноді її потенції вичерпуються не творенням, а відтворенням. Якщо штучно обмежена преса прагне відновити соціокультурний баланс і своє місце рівноправної та ефективної учасниці, то ця преса — добре діагностована, їй призначено правильний курс лікування і можна сподіватись її одужання та подальшого сприяння гармонізації інтересів (суспільного консонансу). Якщо ж преса, яка тільки відтворює-озвучує-ретранслює, з різних причин задоволена своїм теперішнім, нав'язаним їй станом, - ситуація значно складніша: можна сказати, що в цьому суспільстві відсутня демократична, відповідальна преса.

Українська ситуація доволі непроста. Сучасна журналістика переживає перехідний період (названий «реконструкцією», «відродженням», «становленням»), який надто затягнувся і внаслідок якого загострились і політичний, і світоглядний, і модельно-типологічний розлами. Національна преса конфігуративно розділена і за суттю (концептуально-ментально: чужомовна-україномовна), і за технологічно-модельними специфікаторами (інформаційна-аналітична, «глянцева»-«сіра»...), за правом власності і за позиціями та принципами...

Аналізуючи концептуальні детермінанти сучасної журналістики, можна виявити, що, попри наявність актуальних, цікавих, фахових теоретичних розробок, які загалом не поступаються ні російським, ні європейським, ні американським аналогічним дослідженням, українська теорія журналістики «шкандибає» позаду. Назвемо хоча б основні причини:

а) через відсутність концептуального і системного підходу у визначенні загальноприйнятих поняттєвих стандартів (щоб переконатись у цьому, достатньо глянути на таблиці «Функції журналістики»);

б) через непріоритетність української науки і надмірну комерціалізацію вищої школи — відділення й факультети журналістики не є винятком, наукова робота стає справою суто індивідуальною, часто формальною, адже навіщо займатись дослідницькою працею, яка не облікується в навантаженнях, не оплачується, а результати досліджень (наприклад, монографії) — не публікують (тільки коштом авторів)?;

в) українські науковці практично не мають міжнародного досвіду, бракує обміну науковою літературою, україномовних перекладів класичних і нових праць; за кордон їздять одиниці, як правило, не туди, куди б хотіли, а туди, куди запрошують — щоб не було фінансових витрат, сюди ж приїжджають переважно ті, кого готові слухати країни, що розвиваються;

г) з об'єктивних причин — через надмірну суб'єктивність і незадіяність консенсусних механізмів — окремому вченому кардинально змінити ситуацію неможливо...
__________

 






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.