Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Трансформація функцій і принципів журналістики






Розуміючи структури ЗМІ і ЗМК як елементні бази й технології функціонування підсистем соціальної (політичної) системи, які, взаємодіючи, формують видові й типологічні характеристики мас-медіа як сукупність друкованої, аудіовізуальної продукції, а також мережних ЗМК та інформаційних агентств, із допомогою системного підходу, структурно-функціонального аналізу, методів конструювання, моделювання й аналогій, спробуємо розглянути комплекс теоретичних і практичних питань, що уможливить вивчення журналістики як соціокультурної моделі.

Генезис видів комунікації можна простежити на малюнку 2.3.5.

Розвиток комунікації співставний із розвитком глобалізації. Сьогодні світ технологічно настільки розвинутий, що охоплює усі (крім останнього) види комунікації — від усної до глобальної, від внутрішньої до масової. Наявний технологічний ресурс — це і добре (швидко, дешево, всеохопно, глобально), і погано (невміння ефективно розпоряджатись, кібернетична залежність, втрата реальності й віртуалізація, паралелізація дійсності, використання з пропагандистською, маніпуляційною, провокативною метою). Симптоматично, але подальший технологічний поступ нівелюватиме удосконалення комунікаційних зв'язків своєю тотальною вседоступністю. Проблеми формату, освіти, морально-етичних принципів раритетизуються, домінуватиме індивідуальне невігластво, зведене до культу квазісвободи, безвідповідальності, необдуманих бажань. Елементи останнього вже приживаються в мережних медіа (сайти з продажу людей, людських органів, систем озброєння, сексуальних послуг тощо). Енергія цинізму, хамства, психопатологій масштабується: інфікує неімунізованих індивідів і навіть соціуми.

Традиційні ЗМІ байдужі до медіа близького майбутнього, ніби не розуміючи, що безмежні медіа (не стільки за географією поширення, скільки за мотивами і способами діяльності) — це шлях у глибоке минуле, до первинної усної комунікації з усіма наслідками (наприклад, правила визначає сильніший, нахабніший), проте технологічно досконалої, усім доступної, тобто глобальної. Не виключено, що за якесь століття число неписьменних, інтелектуальних кастратів, що не продукують і навіть не споживають ідеї, а тільки спостерігають і реагують на бачене-чуте (радістю чи сумом, спокійно чи емоційно) щонайменше подвоїться, а то й потроїться за рахунок віртуаломанів (ігротехнозалежних) — представників молодих поколінь, неспроможних оцінити й вирішити цивілізаційні, гуманітарні й техногенні виклики, щораз гостріші проблеми енергетичних, водних, харчових ресурсів. Відповідальна журналістика не може стояти осторонь. Від її позиції — активної чи пасивної — значною мірою залежить і її майбутнє, і майбутнє соціокультурних систем.

Сама структура журналістики (як сукупність технологічної, економічної, редакційної, інформаційної, організаційної, аудиторно-комунікаційної складових) у цьому сенсі не є родовим, а тільки допоміжним поняттям. Натомість рольова відповідність у соціумі, адекватність соціокультурним викликам у сенсі творення-руйнування, трансформація функцій і принципів журналістики наближає до розуміння сучасної ситуації і побудови гіпотез майбутнього.

За поодинокими винятками, сьогодні українська журналістика тяжіє до відмови від традиційної для себе аналітично-інтерпретаційної моделі, себто від континентального типу журналістики, популярного в Європі, або журналістики думання. Захопившись символізацією ментально чужорідної інформаційної або американської моделі, якось не замислюємось над тим, що старі набутки друкованої преси майже втрачено, до нових — не наблизились і, маємо підстави припускати, не швидко наблизимось (насамперед через економічні традиції економити на журналістиці — організаційній інфраструктурі, редакційній структурі тощо). Натомість унормовується низькопробна еклектика.


Maл. 2.3.5. Генезис видів комунікації.

Функціонально інформаційна модель передбачає високу мобільність редакційних служб, чудове фінансове і технічне забезпечення. Іншими словами, така редакція, наприклад, регіональна (обласна), повинна мати у своєму розпорядженні навіть не десятки, а сотні творчих працівників як безпосередньо в головному офісі, так і в широко розгалуженій кореспондентській мережі (вдома та за кордоном). Журналісти-репортери — головні та найперші очевидці та джерела — повинні забезпечувати редакцію інформацією.

Українські реалії трохи інші. Медіавласники не тільки не квапляться розбудовувати редакційні структури новими корпунктами-бюро, а й шукають можливості скорочувати існуючі мізерні штати творчих працівників. «Економ-клас» українських друкованих мас-медіа вже дав певні «результати», частину з яких можна зарахувати до неотрадицій, наприклад:

а) псевдоуніверсальність (у деяких виданнях залишилось по декілька журналістів, що висвітлюють найширший тематичний діапазон — від спортивних і політичних звітів до культурного життя і міжнародних подій;

б) моральна безпринципність, продажність, тобто корумпованість (унормовано оприлюднювати те, що певним чином стимульовано);

в) неграмотність і непоінформованість (значна частина повідомлень — мережні клони, які годі перевірити; кваліфікація втрачається і від кабінетної праці, адже чимало журналістів не знають (практично забули), що таке пошук живих джерел, очевидців подій);

г) медіатизація і політизація медіа (про це вже йшлося);

ґ) безвідповідальність за наслідки такої «роботи» (дезактуалізовано афоризм: «Журналісти — інженери людських душ»);

д) неефективність журналістики (преса практично не впливає на органи влади, які повинна контролювати, органи влади не реагують навіть на адресну критику. Об'єкти критики без наслідків ігнорують ЗМК. Складається враження, що іноді ЗМК перебувають в іншому, паралельному вимірі);

е) сценічна квазідемократичність і заполітизованість, тобто деелітарність (неперервне реаліті-шоу, де право висловлюватись мають політики, чиновники, олігархи, а не інтелектуальні авторитети).

Перелік «досягнень» так би мовити професійної журналістики можна продовжити. Наприклад, практично втрачено низку жанрів: репортаж, памфлет, фейлетон. А є ще непрофесійні медіа, де співробітники не мають спеціальної або й будь-якої фахової освіти — і не тільки в інтернеті: FM-радіо, кабельні телеканали... Про майбутнє тотальних (необмежених) медіа ми дещо сказали. Не виключено, що людина майбутнього не просто звикатиме до зовнішніх агресивних проявів (цивілізації розтиражованих настінних і надверних написів, до так званої масованої «культури» психогенних пріоритетів), а також і внутрішніх дискомфортів (постійно перебуватиме в інформаційно-сміттєвих контейнерах (з усіма наслідками, що звідси випливають)).

Повертаючись до сучасних медіареалій в Україні, мусимо зауважити: інформаційне наповнення ЗМІ, попри яскравість кольорів, вдосконалених якісним друком і дизайном (це не заперечиш), не дуже привабливе. Мінімум творчих працівників, власкорів в Україні і, тим паче, за кордоном, недостатнє фінансування (часто як наслідок невдалої маркетингової стратегії) і технічне забезпечення, атрибутивність соціальних гарантій працівників ЗМІ... Левова частка інформації в українських (навіть регіональних виданнях!) зовсім не дотична до України чи конкретного регіону, не відповідає ні правилу формування порядку денного (актуальності, злободенності), ні правилу наближення інтересів, ні правилам географічної, історичної, соціокультурної близькості.

Іноді ми приречені бути свідками злочинних (з погляду фахової діяльності журналіста, нехтування деонтологічних норм) і парадоксальних речей, коли на одній сторінці надруковано до семи-восьми матеріалів одного автора, за тим же підписом, про події...на різні теми і з різних країн — від антитерористичної операції в Іраку до скандалу через подружню зраду «поп-зірки». Як правило, більшість цього несмаку не відповідає жодним стандартам небульварної журналістики, адже сумнівної якості, далека від достовірності.

Застосування інтент-аналізу (з англ.: «intent» — значення, зміст, сенс[152], тобто аналіз власних міркувань, поглядів, припущень, непрямий антонім контенту — з англ.: «content» — обсяг, об'єм[153]) так само вмотивоване, як і контент-аналізу, навіть часто доцільніше, адже останній, по-перше, може охопити лише певні проблеми, по-друге, потребує великих людських і технологічних ресурсів, затрат часу (більш доступний авторським колективам, інститутам, редакціям), по-третє, його однаково необхідно узагальнити й концептуалізувати, спираючись на інтент-аналіз. Отже, на підставі інтент-аналітичного осмислення, припускаємо: щонайменше кожен другий журналістський матеріал не просто випадковий, а й шкідливий українському споживачеві масової інформації. Впадає в око невідповідність функціям журналістики, визначеним як вітчизняними теоретиками, так і закордонними.

До слова, хоч авторів-класифікаторів функцій чимало (В.Хаґеманн, Ф.Сіберт, Т.Пітерсон, В.Шрам, Р.Блюм, Ф.Бонд, А.Москаленко, В.Шкляр, В.Владимиров, С.Горевалов, І.Михайлин), треба визнати: це питання доволі складне, по-різному інтерпретоване. Ми спробуємо порівняти виділені функції журналістики з допомогою таблиць.

РАДЯНСЬКА МЕТОДОЛОГІЯ АМЕРИКАНСЬКІ ВЧЕНІ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКІ ВЧЕНІ
  Фред Сіберт, Теодор Пітерсон, Вілбур Шрам[154] Фразер Бонд[155] Вальтер Ха'еманн[156] Роджер Блюм[157]
1. Пропагандистська 1. Служити політичній системі, забезпечуючи її інформацією 1. Інформувати 1. Інформувати 1. Інформування або продукування гласностi
2. Агітаційна 2. Обговорювати громадські справи 2. Пояс нювати коментувати подiї 2. Впливати на аудиторiю 2. Артикуляцiї або двостороннього зв'язку зі споживачем
3. Організаторська 3. Просвіщати публіку, готувати її до самоуправління 3. Керувати читачем 3. Рекламувати товари 3. Соціалізації або освіти
  4. Захищати права особи перед урядом 4. Розважати публiку 4. Розважати читача 4. Критики та контролю або нагляду за роботою влади
  5. Служити економiчнiй системi, викорис товуючи рекламу 5. (Додаткова) Рекламувати 5. Повчати читача 5. Кореляції або громадської думки
  6. Забезпечувати розваги читач в     6. Обслуговування або порад
  7. Підтримувати власну ф нансову незалежнiсть     7. Розважання або відпочинку


Функції журналістики (табл. 2.3.2.)

УКРАЇ НСЬКІ ВЧЕНІ
Анатолій Москаленко[158] Володимир Шкляр[159] Володимир Владимиров[160] Ігор Михайлин[161] Сергій Горевалов[162]
1. Організаторська 1. Інформаційно-пізнавальна 1. Соціальні (основні) функції: 1.1. Пізнавальна 1.2. Комунікативна. 1.3. Конструктивна. 1. Інформаційна 1. Соціальна група: - комунікативна, - інформаційна, - консервативна, - деструктивно-інтегративна, - соціально-регулятивна, - контролююча, - управління - реалізації соціальної активності, - культурницька, - рекреативна, - ідеологічна, - політична, - науково-пізнавальна
2. Виховна 2. Ціннісно-орієнтаційна 2. Спеціальні функції: 2.1. Об'єктні: 2.1.1. Артикуляції. 2.1.2. Соціалізації. 2.1.3. Кореляції. ------------------- 2.3. Суб'єктні: 2.3.1. Соціально-педагогічна. 2.3.2. Соціального контролю. 2.3.3. Корекції. 2.3.4. Просування (promotion). 2. Формування громадської думки
З.Пропагандистська 3. Комунікативно-естетична 3. Індивідуальні функції: 3.1. Виховна. 3.2. Популяризаторська. 3.3. Рекреативно-гедоністична. 3.4. Масово-емоційна. 3. Спеціальні функції: 3.1. Організаційна. 3.2. Соціальної критики (" сторожового собаки"). 3.3 Ідеологічна 3.4. Культурна. 3.5. Розважальна. 3.6. Рекламна. 2. Економічна група: - рег улятивно-економічна, - економічно-контролююча, - інформаційна, - економічно-консервативна, - економічно-управлінська, - рекламна
4. Контр-пропагандистська 4. Соціально-організаторська     3. Соціально-психологічна група: - соціального орієнтування, - формування громадської думки, - афіліації, - контакту, - с амозатвердження, - парасоціальна
5. Соціологічна 5. Психологічної регуляції     4. Загально-психологічна група: - емоційної розрядки (релаксації), - утилітарна, - самоізоляції, - стимуляції


Функції журнапістики (табл. 2.3.3)

Виділені функції журналістики (крім Роджера Блюма і Володимира Шкляра) загально охарактеризував харківський професор Ігор Михайлин[163]. Проте, вважаємо, доцільно звернути увагу і на трансформацію, змінність функцій журналістики загалом, і на тенденції домінантності вторинних функцій над первинними. Це актуально і з погляду кореляції теорії преси, і з погляду оцінки фахово-творчої діяльності журналістів, ЗМК у контексті нових викликів, що постають перед журналістикою.

Професор Сергій Горевалов найточніше (хоч і з повторами, запереченнями, штучними й неадекватними запозиченнями з інших наукових дисциплін) відтворює химерно-руйнівні тенденції сучасної української преси. Схоже завдання, очевидно, стояло і перед професором Володимиром Владимировим, але його класифікація стрункіша й аргументованіша. Бракує чіткості групі американських авторів, які, аналізуючи чотири теорії преси, трактують функції журналістики надто довільно, ніби дають поради школярам чи випадковим перехожим, далеким від журналістики. Не зовсім зрозуміло, що саме вкладає у зміст слів «керувати читачем», «розважати публіку» представник цієї ж наукової школи Фразер Бонд.

Упроваджене в науковий обіг поняття «функції» (Лейбніц, XVIII ст.), з лат. — обов'язок, виконання, роль, — сьогодні є категорією світоглядного характеру. Визначити функції журналістики — це «визначити ті ролі, які вона відіграє в суспільстві по відношенню до масової інформації»[164]. Різні етапи розвитку суспільства визначають і різні функції журналістики, адже її призначення, рольові стани не статичні, а динамічні, детерміновані політичним розвитком. Класифікаційний «різнобій» (табл. 2.2 і 2.3) є ознакою серйозної теоретичної проблеми, коли обов'язки-ролі-завдання, а водночас — можливості й відповідності журналістики, знецінюються відсутністю спільного знаменника (усвідомлена відповідальність) і наявністю взаємовиключних елементів у чисельнику (сукупність дій). Мірило ефективного вирішення проблеми функцій — отримані результати з допомогою формули (мал. 2.3.6.), де F — функція, D — дія, V — відповідальність.


Мал. 2.3.6. Формула функціональноїефективності.

Якщо F = 0 або наближена до нуля, вона неефективна або її ефективність мінімальна; F наближена до 1 — функція ефективна. Знаменником (V) контролюємо усвідомлення вчинків. Неусвідомлені дії (D) у підсумку дадуть 0. Риторичним є питання розуміння й використання «етичності-неетичності», «позитиву-негативу», адже можуть бути усвідомлені й неморальні дії. Очевидно, тоді йтиметься або про ефективність функції журналістики зі знаком «мінус», або не про журналістські функції, а політтехнологічні, маніпуляційні чи ще якісь.

Ми не перевірятимемо формулою подані вище функції журналістики з двох причин: по-перше, це не є предметом нашого дослідження; по-друге, перевірка теорії потребує практики — щоб з'ясувати ефективність і доречність якоїсь функції (F = 0, F = 1, F < 1 тощо), необхідно забезпечити полігамність, корелятивність, діахронність журналістського продукту, що потребує значних додаткових затрат: експериментальних, інтелектуальних, людських, часу. Сказане, однак, не заперечує актуальність нових (окремих) досліджень теоретичних проблем функціонування ЗМІ з допомогою природничих методів.

Пам'ятаючи, з одного боку, що ЗМІ сприяють (принаймні повинні це робити) солідаризації, згуртованості суспільства, з іншого, — що процес комунікації між комунікантом (журналістом, ЗМІ) і комунікатом (аудиторією) безперервний, циклічний, спрямований на соціальну практику, можна прийняти двофазну модель інформаційної комунікації з погляду соціальної психології (В.Шкляр): соціально-політична дійсність (перша фаза) — комунікант-журналіст — твір — видавець — інформаційний продукт — соціально-політична дійсність (друга фаза). Перша фаза — неосмислена реальність, друга фаза — її витлумачення — незалежно від сприйняття чи несприйняття, неосмисленої чи неосмисленої реальності. Недаремно друга фаза органічно всотує психічні та поведінкові комплекси, реагування і впливи, тобто трансформації дійсності та її наслідки. Результат — підсумок ефективних дій і засобів.

Оскільки соціокультурне призначення журналістики визначається її роллю та місцем у духовному житті суспільства (сумісно з мал. 2.3.3), а її природа — комунікативна і об'єднувальна, адже журналістика сприяє встановленню і підтримці контактів (адресант — адресат), розвитку смислових алгоритмів (символічність, реалістичність, міфологічність, аналогічність), ідейно-змістових мотивацій і пізнавальної діяльності, вивчає масову аудиторію, найлогічніше і найточніше функції сучасної журналістики класифікує український учений В.Шкляр (табл. 2.3.3). Цікавий підхід і в І.Михайлина, який називає дві основні функції — інформувати та формувати громадську думку. Натомість шість компонентів «спеціальних» функцій, частково дифузійованих у перших двох, і дезорієнтують, і відволікають від головних. У тоталітарно-авторитарних суспільствах всеохопними і самодостатніми функціями журналістики є ті, що подані у перших колонках таблиць 2.3.2 і 2.3.3. Практику сучасних демократичних ЗМІ найадекватніше передано у класифікації швейцарського професора Р.Блюма (остання колонка табл. 2.3.2).

Чимало інших функцій акумульовані, враховані у виділених зразках. Так, наприклад, пропагандистська є складовою ціннісно-орієнтаційної та соціально-організаторської, виховна — психологічної регуляції, гедоністична — комунікативно-естетичної. Окремі переліки функцій журналістики (табл. 2.3.2 і 2.3.3) — «впливати на аудиторію», «керувати читачем», «повчати читача», «консервативна», «управління», «економічно-контролююча», «економічно-управлінська», «само-затвердження», «стимуляції» тощо — вважаємо науково необґрун-тованими або невдало сформульованими.

Попри відомі класифікації, з'являються й новаторські — і за термінологією, і за символічною структурою. Виділимо дослідницю О.Подарящу. Аналізуючи створення засобами масової інформації соціокультурного образу влади, акцентуючи на тому, що ЗМІ «виконують символічну репрезентацію влади в будь-яких проявах масово-комунікативної діяльності», вона називає репрезентативну функцію ЗМІ (1). Оскільки має місце «обмін та взаємозбагачення когнітивних каталогів (ієрархія ідей чи цінностей), які формуються у груповій (аудиторія в цілому) та індивідуальній (кластерне представництво аудиторії) свідомості суб'єктів масової комунікації», — когнітивну функцію ЗМІ (2)[165]. Третя функція ЗМІ — конструктивна (3), адже йдеться про здатність впливати на прийняття соціокультурних рішень, що випливає з завдань засновників і видавців. Тому конструктивна функція має три підфункції, як називає їх авторка, специфічні функції-модифікації ЗМІ у створенні образу влади: 1) повномасштабна каталогізація «цінностей, ідей та перспектив реалізації образу влади» (когнітивний аспект створення ЗМІ владного образу), 2) структурування аудиторії за групами її ставлення до влади, трансформація «окремих кластерних представників аудиторії в організовану спільноту» (соціокультурний аспект), 3) відстеження, моніторинг процесу прийняття рішень (контролюючий аспект)[166]. Підхід О.Подарящої заслуговує на увагу нестандартністю та міждисциплінарністю, адже актуальний не тільки для журналістикознавства чи соціальної комунікації, а й культурології, філософії, політології.

Невідомо, як визначають (надають перевагу діями) функції журналістики сучасні українські і західні журналісти, медіавласники (засновники), письменники, політики... Але відомо інше: творчо-продуктивна журналістська діяльність така ж строката, як і теоретична, можливо, тому й найближче до «фіксацій» С.Горевалова.

Не відповідаючи виділеним функціям (В.Шкляра, І.Михайлина, Р.Блюма), сучасна журналістська практика масово і повсюдно ігнорує гуманізм та морально-етичні норми (через деталізовані описи трагедій, аварій, катастроф), другорядним підмінює головне. Сучасні ЗМК не демонструють особливого бажання виховувати в особистості та суспільства високої політичної та правової культури, натомість звично і безвідповідально лобіюють популістські ідеї та рішення, пропагують апатію та агресію...

Редуковано розуміння призначення журналістської професії, журналіста як творчої особистості — з позицією, переконаннями, громадянськими і соціальними обов'язками та амбіціями. Журналісти девальвують у медіапрацівників, редакторів-коректорів-перекладачів та плагіаторів інтернет-сміття, не соромляться підписуватись під чужими текстами, навіть лінуючись що-небудь (суттєво) у них переробляти, змінювати заголовок тощо. Тому й не дивно, що, читаючи місцеву пресу, ми здебільше нічого не знаємо про події, новини у рідному місті, але добре поінформовані про найогидніші деталі певних сексуальних скандалів на інших континентах, де навіть освічені люди нічого не знають про Україну.

Неусвідомлена балаканина про демократію і свободу породила медійну безвідповідальність, унормовує роботу ЗМК за принципом «спіралі мовчання», коли думка групки людей видається за аксіому і брутально нав'язується цілому суспільству. Прикладів безліч, щодня життя підкидає неприємні «сюрпризи». Взяти б, наприклад, арешти лідерів ПРУ Б.Колеснікова (Донецьк) та СДПУ(о) І.Різака (Ужгород) 2005 р. Від затримання до звільнення (і пізніше) цих осіб не минало і дня, щоб кожне проросійське видання в Україні (і не тільки), особливо «плюралістичні» й «центричні» канали телебачення, не говорили про «полювання на відьом» (нехай навіть вустами представників так званої опозиції), про політичні переслідування, масові звільнення тощо. Кожен журналіст (редактор) мав би розуміти, що насправді, якщо видання не ініціювало і не провело журналістського розслідування, говорити взагалі немає про що! Достатньо було повідомити, що таких затримали за статтею такою-то, триває слідство. І все! Функція гласності (інформаційно-пізнавальна) полягає в тому, щоб не приховати від суспільства факт арешту, а не в тому, щоб перебирати на себе функції слідчих, адвокатів, суддів. Отже, говорити про цивілізоване, неупереджене використання функції інформування ще передчасно.

Те, що дозволяють собі українські медіамагнати з допомогою підлеглих медіапрацівників та окремих політиків, які, за старою звичкою, шукають захисту у столицях сусідніх держав (наприклад, В.Янукович після поразки на президентських виборах 2004 р.), - є серією пропагандистсько-маніпуляційних операцій (але ж наше суспільство не тоталітарне, щоправда, посттоталітарне), свідомим тиском на громадськість (пропаганда і контрпропаганда), зухвалістю, нехтуванням основоположних принципів людської діяльності, запереченням будь-якої моралі, культури й етики. Українські ЗМІ, наче патологічний параноїк, ретельно виконують найогидніші завдання — інвентаризують власні вади, колекціонують історичні прорахунки, принижують та нацьковують співгромадян одне на одного, проте практично не здатні (можливо, не хочуть або не сміють?) тверезо, реалістично, виважено бачити ситуацію, так, щоб це характеризувало нашу журналістику як журналістику демократичного суспільства.

Хоч як це не прикро, але медійна ситуація в Україні, навіть після «помаранчевої» революції, далека від нормальної, не відповідає перспективно-домінантним рисам розвитку, не здатна об'єктивно і критично себе оцінити, їй важко буде одужати з допомогою звичайної терапії. Засоби масової інформації, що перебувають на чолі процесів оздоровлення і розвитку (окремі сучасні феномени преси: «Дзеркало тижня», «День», «Україна молода», «Телекритика», «Українська правда»), не просто нівелюються, а фактично нейтралізуються іншими «ЗМІ України» або «ЗМІ в Україні».

Останні, по-перше, своїм інтелектуальним, етичним чи освітнім рівнем ще не доросли (або свідомо деградують «з метою наближення до аудиторії», тобто «жовтіють») до рівня середньостатистичного громадянина (найбільший сегмент — регіональні друковані видання, продукт полінаціональної масової «телекультури», «глянцеві» журнальні проекти або «кольорові картинки»), по-друге, свідомо маніпулюють громадською думкою (політичні шоу-програми на українських телеканалах[167], трансляції пленарних засідань Верховної Ради України, не облікована прихована реклама («джинса») в більшості мас-медіа, незалежно від політичної, мовної, релігійної орієнтацій, чужоземні за суттю медіапроекти-«бренди»: «2000», «Сегодня», «Киевский телеграфть», новини і політично-публіцистичні програми доступних російських телевізійних каналів), по-третє, толеруючи релятивізм, псевдоцінності, цілеспрямовано «дебілізують» українське суспільство: насамперед це дешеве «мильне» кіно, розважальні телепрограми, де героями постають не-герої, що мають «заслуги» на кшталт грошей, нерухомості, коханок/коханців, скандалів тощо, тобто примусово творяться символи з позасимвольних чи негативно-символьних знакових ситуацій.

У контексті майбутнього не потрібно зациклюватись на винятковості функцій ЗМІ, що постійно трансформуються, зрощуються з рекламною та розважальною індустріями, всотують PR-технології. Аналогії з розвинутими демократіями, де преса виконує роль першої суспільної влади, - теж не повинні сприйматись як панацея. У переважній частині світу преса насамперед є інструментом політичного, економічного, пропагандистського, маніпулятивного та інших впливів.

Преса — хочемо ми цього чи ні — не тільки влада, а й зброя, гармата, з допомогою якої можна поліпшити світ, а можна змінити на гірше. За певними винятками (як-от національно-патріотична преса в умовах «метрополії-колонії»: початок XX ст. у Великій Україні, міжвоєнний період у Східній Галичині, «самвидав» часів окупації (преса ОУН-УПА), періоду «шістдесятництва» і Горбачовської перебудови), преса не може бути на голову вищою за владу, засновників, суспільство, бо така преса таким «замовникам», як помилково вважають їхні речники, не потрібна.

...Радянська журналістика відрізнялась від західної тим, що звіряла свої координати з політикою КПРС. Якщо партія сказала, що жити стало краще, жити стало веселіше, то й ЗМІП (засоби масової інформації та пропаганди) переконували всіх саме у правильності цієї тези. Якщо партія сказала, що радянська людина — найщасливіша у світі, то й журналісти переконували нас саме у цьому. Якщо партія вважала, що на ЧАЕС нічого надзвичайного не сталося (1986 р.), то і преса мовчала. Принцип партійності, якого навчали в усіх вишах, якого не можна було ігнорувати чи довільно тлумачити (ось і зв'язок теорії з практикою!), ставили вище за правду, мораль, гуманізм. Здавалося б, СРСР розвалився, то й пострадянська журналістика позбулась старих недуг. Та ні. Ідеологічна реанімація імперії в Російській Федерації інфікувала українських медіамагнатів. Ситуація з кожним днем погіршувалась. Робота за «темниками» Адміністрації Президента України, потоки брехні, виголошення дозованої інформації, себто вигідної певним політичним колам, табу на правду і відповідальну свободу слова, сіяння страху і національного розбрату призвели до пожинання специфічних плодів — недомовок, обмовок, політичної та економічної доцільності, пропаганди, маніпуляції, замовництва, дезінформування, що сукупно дало спотворення інформаційного простору навіть без зовнішніх впливів, які поки що дуже помітні й доволі ефективні. Інформацію влучно підміняли дезінформацією, з україномовних політиків робили «нашистів»-фашистів, які хочуть... війни з Росією...

Брехня не вічна і не всесильна, навіть ретрансльована ЗМІ. Під час Помаранчевої революції більшість українських друкованих видань, електронних ЗМІ, відмовилась працювати за «темниками» і потроху почала змінюватися у бік збалансованості, подання різних поглядів. Більшість, на жаль, не означає всі. Попри те, що плюралістичні зміни в нашому суспільстві внаслідок Майдану-2004 варті осмислення, чимало ЗМК в Україні, зокрема, ТРК «Україна», «спеціалізувались» на фарсі: антимайдан на площі Лєніна в Донецьку, прямі ефіри про «наколотьіе апельсини», ультимативно-федералістський «порядок денний» із Сєвєродонецька... Можна було б не згадувати ці недавні події, якби не йшлося фактично про потребу оцінити антижурналістську модель, покликану сіяти розбрат, ненависть і спонукати до паніки, зробити певні застереження і висновки.

Сучасні міфологеми вже дали паростки. На Сході і Півдні України багато хто повірив у нісенітниці, значною мірою завдяки зусиллям телебачення, зокрема ТРК «Україна», власником якого є Рінат Ахметов. Розкольницька, ксенофобна й сепаратистська діяльність — не епізоди-емоції агресивних учасників програм, а результат цілеспрямованої проросійської, тобто антиукраїнської і антиєвропейської (як наслідок — вуличні і самоврядні акції: «анти-НАТО», «російська — друга державна», «українська — важка і шкідлива» тощо) політики каналу. Аргументуємо позицію висловами дикторів і кореспондентів ТРК «Україна» після другого туру виборів Президента України 2004 р.[168]:

«Ющенко - президент двух городов... К акции протеста оппозиции активно присоединился Львов. С утра молодежь, большая часть которой еще не достигла 18 лет, не пошла на учебу. Молодьіе люди задолго до обтявленного начала митинга шатались по городу и питались перещеголять друг друга в украшении оранжевими лентами. Даже шнурки меняли на оранжевьіе. Организаторьі митинга подговаривали молодежь ехать в Киев» (22.11.04).

«Черновицкий машиностроительньїй завод 22 ноября приостановил работу. Трудовой коллектив завода поддерживает Виктора Ющенка. На предприятии работает две тьісячи человек. Точнее не работает. Зато не покладая рук работают новокраматорские машиностроители. Вклад тех и других в бюджет страньї несопоставим, но те неработтающие, у кого зтот вклад несоизмеримо меньше, пьттаются диктовать свою волю крупнейшим коллективам отрасли»...

«Во Львове и Киеве, такое впечатление, что люди не хотят работать»... «...утверждения оппозиции о том, что бьіли какие то нарушения, считают провокацией» (23.11.04).

«Донбасс — зто столица промьішленности, наши матери отцьі зарабатьівают деньги, из которьх в том числе и на западной Украине платят пенсии и зарплатьі бюджетньмм организациям Позтому прислушиваться надо и к Донецку». (24.11.04).

«В Донецке сегодня прошел гражданский форум. В нем приняли участие депутати всех уровней, руководители крупньх предприятий. Сессионньй зал областного совета бьіл переполнен. Присутствовало много журналистов российских СМИ. После обсуждения ситуации, сложившейся в стране, участники форума предложили провести референдум и рассмотреть вопрос о придании Донецкому региону статуса автономии, со своими органами управления» (25.11.04).

«Сегодня домой утренним поездом из Киева вернулись почти тьісяча дончан. Зти люди - очевидць тех собьтий, которье разворачиваются на Майдане... «Приезжали и привозили подарки там какие-то, еду всякую разную, и водку предлагали, но - мь же не голоднье... Кто сидит на Майдане, дело в том, что - те готовь уже ехать домой, просто их не отпускают, они говорят, что им заплатили за зто... Диалог не всегда возможен. К сожалению, он далеко не всегда заканчивается братанием, как нас пьтаются уверить киевские телеканаль. Есть и пострадавшие... я увидел, как моего товарища начали бить. Тут и меня. На протяжении минут 10 избивали. Сорвали крестик, пьтались снять обувь. Порвали джинсь... Сергей, житель г. Донецка: «До того, как зто произошло, я искренне верил, что поддерживающие оппозицию настроень лояльно к другой стороне. Но как избили нас, я наблюдаю, что люди настроень очень агрессивно» (27.11.04).

«В Закарпатье снова заговорили про возможность провозглашения автономной республики. По словам депутатов местньх советов и политиков, Закарпатье не будет присоединяться к Галичине. Уже поговаривают о том, что 150 тьсяч закарпатских венгров хотят присоединиться к Венгрии. Также распространяется информация о желании 30-тьсячной румьнской общественности стать частью Румьнии - но зто лидерь обществ считают провокациями...» (30.11.04).

«Донецкая область будет самостоятельньм субтектом федерации в рамках территориально единой Украинь. За референдум проголосовали 139 из 150-ти депутатов облсовета, присутствующих в зале».

«На проведение регионального консультативного референдума будет вьделено 2 миллиона гривен из областного бюджета. В течении 8 дней определят перечень вопросов и напечатают бюлетени. Некоторье политики спекулируют на идее Донбасса о федерализме, при зтом обвиняют руководство области в сепаратизме, таким образом они пьтают окончательно рассорить запад и восток и ввести в заблуждение людей» (01.12.04).

«Ассоциация ВУЗов города (Одеси. — М.Ж.), которую возглавляет ректор политеха профессор Малахов, считает недопутимьм использование молодежи в политических играх. Уважаемьй в городе ученьй с болью смотрит на картинку с киевского майдана Незалежности, куда бросив занятия по призьву Ющенко и компании направились студенть. Он убежден, что преподаватели не имеют морального права втягивать своих студентов в политические противостояние. Тем более, что у них нет на зто и права юридического» (03.12.04).

«Украинский, югославский, грузинский варианть смень власти бесперспективнь в Белоруссии, сказал вчера в интервью арабскому телеканалу «Аль-Арабия» Александр Лукашенко... Владимир Путин, Президент России: «Когда кто-то из политических лидеров говорит, вот что бь то ни бьло, какой бь результат на вьборах не состоялся, мь все равно захватим власть, в том числе и силой, - зто ни что иное, как не просто давление - а запугивание людей. Мь в России не можем поддержать такого развития собьтий, даже если кто-то хочет назвать зто демократией» (07.12.04).

Ми не закидаємо телекомпанії трансляції відомого з'їзду (Сєвєродонецьк), де звучали заклики і до формування загонів, щоб завойовувати владу (Л.Кириченко), і до зриву переголосування і проведення референдуму щодо створення окремої держави (Р.Богатирьова)... 27-30.11. Шоу теж іноді варте уваги. Акцентуємо на телевізійному марафоні, під час якого ми не почули спростувань емоційних виступів і оцінок, а, навпаки, мало місце посилення панічних настроїв, вкотре повторення легенд і міфілогем про «годувальника» (Донецьк) і «ледаря» (Галичину), про нібито відключення каналу в Західній Україні.

Намагання подавати лише ту інформацію, яка б сприяла конфронтації між регіонами, між політичними елітами, між різномовними, сподіваємось, - лише виконання певних вказівок, а не довільна творчість на основі власних переконань і принципів. У будь-якому разі, правда на донецькому телеканалі була поставлена у глибоку залежність від політичних обставин, спроби збалансованого підходу навіть не проглядались. Так, тут багато разів показували двох хлопців, начебто побитих у Києві, але жодного разу не згадували масові напади на прихильників В.Ющенка на Донбасі, зокрема в Луганську, де госпіталізовано кілька десятків людей, серед яких і західні журналісти...

Баланс у журналістиці[169] полягає і в тому, щоб право висловитись мала кожна зацікавлена сторона. Оскільки цього на ТРК «Україна» (і не тільки тут) не було і близько, можна стверджувати, що в періоди підвищеної політичної активності і цей ЗМК, і чимало інших (від регіонів до столиці[170]) перетворюються на потужні канали масової маніпуляції (КММ).






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.