Митний тариф

Інструментом протекціоністської політики є тариф або мито – державний податок, що застосовується при ввезенні, вивезенні або транзиті товарів через країну. Митні тарифи визначаються в Законі Україні „Про митний тариф”. Митний тариф – це систематизований згідно з класифікацією товарів зовнішньоекономічної діяльності перелік ставок ввізного мита, яке справляється з товарів, що ввозяться на митну територію країни. В основу товарної класифікаційної схеми Митного тарифу України (товарна номенклатура) покладено українську класифікацію товарів зовнішньоекономічної діяльності, яка базується на Гармонізованій системі опису та кодування товарів. Система митних тарифів має 21 розділ, 97 груп товарів і налічує понад 10 тисяч тарифних ставок. До функцій митного тарифу належать:

- фіскальна – податкова функція, що наповнює державний бюджет;

- протекціоністська – захист від небажаної іноземної конкуренції;

- балансуюча – обмеження небажаного експорту товарів, ціни на які нижчі за світові.

Класифікацію митних зборів представлено на рис. 4.2.

Рис. 4.2. Класифікація митних зборів.

Мито – це податок, який стягується з товару при перетині ним митного національного кордону. Імпортне мито – це податок, що стягується з імпортованих товарів. Експортне мито накладається на експортовані товари.

Нарахування мита здійснюється наступним чином.

Адвалерне мито – нараховується у відсотках до митної вартості товару.

, (4.2)

де – ціна товару з врахуванням мита, – ціна товару, який імпортується, - ставка адвалерного тарифу.

Специфічне мито – нараховується у встановленому розмірі на одиницю виміру товару (вага, площа, об’єм).

, (4.3)

де – ставка специфічного тарифу.

Комбіноване мито – нараховується у вигляді комбінації адвалерного та специфічного мита.

Компенсаційне мито – нараховується на імпорт тих товарів, при виробництві яких прямо або опосередковано використовувалися субсидії. Компенсаційне мито поділяється на попереднє або остаточне і являється особливим видом мита, що справляється у разі ввезення на митну територію України товару, що є об'єктом застосування компенсаційних заходів (попередніх або остаточних).

Держава може встановлювати мито самостійно чи за домовленістю з іншими країнами. Автономне мито встановлюється державою в односторонньому режимі, конвенційне – у дво- або багатосторонньому режимі, а преференційне – у багатосторонньому пільговому режимі (здебільшого на товари з країн, що розвиваються).

Існують також інші категорії, що характеризують митну політику. Серед них наступні: номінальне мито – тарифна ставка, яка вказана в митному тарифі; ефективне мито – дійсний рівень мита на кінцевий товар з урахуванням мита на внутрішні компоненти; тарифна ескалація – визначення тарифних ставок мита відповідно до ступеня обробки товару.

Оптимальне мито – така ставка мита, яка максимізує нетто-виграш у результаті покращення умов торгівлі даної країни проти її негативного впливу на обсяги торгівлі (рис. 4.3).

Рис. 4.3. Залежність обсягів міжнародної торгівлі та надходжень до бюджету держави від ставки митних зборів (нормовані показники)

4.3. Особливості тарифної політики

Митний тариф завжди вигідний виробникам товарів, що конкурують з імпортом, навіть за умови, якщо сукупний добробут нації при цьому знижується. Але це має місце лише у тому випадку, якщо введення тарифу призводить до обмеження імпорту і підвищення внаслідок цього цін на вітчизняний товар або обсягу продаж. Митний тариф приносить дохід державі та може бути використаний на соціальні потреби. У цих випадках він збільшуватиме добробут нації у цілому. На рис. 4.4. представлено графічне пояснення дії митного тарифу на ціну імпорту.

Рис. 4.4. Механізм захисту вітчизняного товаровиробника митним тарифом

Споживачі зазвичай програють від введення імпортних мит. Вони втрачають більше, ніж отримують у сумі виробники і держава, в чий дохід потрапляють тарифні збори. Митний тариф, обмежуючи імпорт, призводить до погіршення споживчих можливостей: підвищення цін на імпортні і, як правило, вітчизняні товари, скорочення обсягу пропозиції.

Розрахунок фактичного рівня митного захисту здійснюється за формулою:

, (4.4)

де – номінальний рівень мита на імпорт кінцевого продукту; – номінальний рівень мита на компоненти матеріальних витрат; – частка вартості імпортних компонентів матеріальних витрат у ціні кінцевого продукту при відсутності митного тарифу.

Відповідно, для розрахунку допустимої частки імпортних компонентів у виробі при певних зовнішніх умовах (рівнях ставок мита) використовується формула:

(4.5)

Лекція 5. Нетарифні методи регулювання міжнародної торгівлі

5.1. Квотування і ліцензування

5.2. Фінансові методи торговельної політики

5.3. Неекономічні методи впливу на міжнародну торгівлю

5.1. Квотування і ліцензування

Нетарифні методи регулювання міжнародної торгівлі – прямі адміністративні норми, що встановлюються державою та визначають кількість і номенклатуру товарів, дозволених для ввозу в країну і вивозу з країни. До таких адміністративних норм відносяться: контингентування, ліцензування і квотування.

Квотування і ліцензуванняназиваютьнетарифними бар’єрами. Нетарифні бар’єри (non-tariff barriers) – це обмеження міжнародної торгівлі за допомогою квот, системи ліцензування, добровільних експортних обмежень, субсидій та стандартів. Такими бар’єрами можуть бути технічні, фармакологічні, санітарні, фітосанітарні, ветеринарні та екологічні стандарти та вимоги, а також процедури їх застосування.

Квотування (allocations) – кількісне обмеження на обсяг товару певного найменування, що може бути імпортованим/експортованим за визначений проміжок часу. Квоти поділяють на імпортні та експортні. Експортні квоти вводяться (1) згідно з міжнародними стабілізаційними угодами, що визначають частку кожної країни у загальному експорті окремого товару (наприклад, експорт нафти з країн ОПЕК), чи (2) керівництвом країни для запобігання вивозу товарів, дефіцитних на внутрішньому ринку. Імпортні квоти – вводяться державою для захисту вітчизняних товаровиробників, для регулювання попиту та пропозиції на внутрішньому ринку, а також як відповідь на дискримінаційну торговельну політику інших країн. Існують також індивідуальні квоти, тобто – квоти, що встановлюються по товару (товарах) з визначенням конкретної країни, куди товар (товари) може експортуватись або з якої він (вони) може імпортуватись. Ембарго (embargo) – тип квотування, який повністю забороняє торгівлю певними видами товару.

Існуєтакож варіант, при якому можливе перевищення квоти ввезення (вивезення) товару. Тарифна квота – різновид змінних митних зборів, ставки яких залежать від обсягу імпорту товару: при імпорті в межах певних обсягів товар обкладається за базовою внутрішньоквотною ставкою тарифу (within-quota rate), при підвищенні певного обсягу імпорт обкладається за більш високою понадквотною ставкою тарифу.

Існують також антидемпінгові, компенсаційні, спеціальні квоти.

На рис. 5.1 графічно представлено приклади обмежень з використанням квоти – обсяг ввезення (вивезення) товарів обмежується квотою і, відповідно, імпорт (експорт) припиняється ще до закінчення року.

Рис. 5.1. Приклад введення кількісних обмежень на міжнародну торгівлю (квотування)

Ліцензування (licensing) – регулювання зовнішньоекономічної діяльності через дозволи, видані державними органами на експорт чи імпорт товару у встановлених обсягах на визначений проміжок часу

Види ліцензій:

- ліцензія антидемпінгова – належним чином оформлене право на імпорт в Україну протягом установленого строку певного товару (товарів), який є об'єктом антидемпінгового розслідування та/або антидемпінгових заходів;

- ліцензія компенсаційна – належним чином оформлене право на імпорт в країну протягом установленого строку певного товару (товарів), який є об'єктом антисубсидиційного розслідування та/або компенсаційних заходів;

- ліцензія спеціальна – належним чином оформлене право на імпорт в країну протягом установленого строку певного товару (товарів), який є об'єктом спеціального розслідування та/або спеціальних заходів;

- ліцензія відкрита (індивідуальна) – дозвіл на експорт (імпорт) товару протягом певного періоду часу (але не менше одного місяця) з визначенням його загального обсягу;

- ліцензія генеральна – відкритий дозвіл на експортні (імпортні) операції по певному товару (товарах) та/або з певною країною (групою країн) протягом періоду дії режиму ліцензування по цьому товару (товарах);

- ліцензія експортна (імпортна) – належним чином оформлене право на експорт (імпорт) протягом встановленого строку певних товарів або валютних коштів з метою інвестицій та кредитування;

- ліцензія разова (індивідуальна) - разовий дозвіл, що має іменний характер і видається для здійснення кожної окремої операції конкретним суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності на період не менший ніж той, що є необхідним для здійснення експортної (імпортної) операції;

- глобальна ліцензія – дозвіл ввезти чи вивезти даний товар до будь-якої країни за певний проміжок часу без обмежень його кількості або вартості;

- автоматична ліцензія – дозвіл, що видається негайно після отримання від експортера або імпортера заявки, яка не може бути відхилена державним органом;

- аукціон – продаж ліцензій на конкурсній основі.

5.2. Фінансові методи торговельної політики

До основних фінансових засобів регулювання експортно-імпортних операцій належать: субсидії (subvention) – грошові виплати, спрямовані на підтримку національних виробників та опосередковану дискримінацію імпорту; демпінг (grant) – метод нетарифної торгової політики продажу товарів на зовнішні ринки за цінами нижчими за світові. Субсидії поділяються на прямі та опосередковані.

Прямі субсидії – прямі виплати експортерові після здійснення ним експортної операції на суму різниці його витрат і отриманого доходу (дотації виробнику під час його виходу на зовнішній ринок).

Опосередковані субсидії – приховані дотації експортерам за допомогою податкових пільг, повернення імпортного мита, пільгових умов страхування і т.п.

Іншим методом нетарифної торгової політики є демпінг – ввезення на митну територію країни імпорту товару за ціною, нижчою від порівнянної ціни на подібний товар у країні експорту, яке заподіює шкоду національному товаровиробнику подібного товару.

Демпінгподіляється: постійний демпінг; хижацький демпінг; випадковий (спорадичний) демпінг; навмисний демпінг; зворотній демпінг.

5.3. Неекономічні методи впливу на міжнародну торгівлю

Методи впливу умовно можна поділити на зовнішні та внутрішні. Внутрішні зосереджені в середині країни, зовнішні здійснюються міжнародними організаціями. До внутрішніх відносяться органи законодавчої та виконавчої влади, державна митна служба, антимонопольний комітет, міжвідомчі комісії тощо.

За територіальною ознакою неекономічні методи виокремлюються у глобальні, регіональні та місцеві. Глобальні охоплюють переважну більшість країн. Регіональні характерні для інтеграційних угрупувань, місцеві – для окремо взятих країн.

До неекономічних методів впливу належать: торгові договори; торгові режими. Торгові договори(trade/commercial agreements) – регулюють двосторонні відносини між країнами на рівні виконавчої влади і підлягають ратифікації законодавчою владою.

Існують два різновидиторгових режимів: режим найбільшого сприяння і національний режим. Режим найбільшого сприяння – умова, що визначає надання договірним сторонам таких самих прав, пільг і переваг, якими користуються треті країни у міжнародній торгівлі. Національний режим – умова, що визначає надання іноземним фізичним та юридичним особам не менш сприятливого режиму ведення торгівлі, ніж власним фізичним і юридичним особам.

До важелів режиму обмежень належать: квотування, ліцензування, стандарти, технічні бар’єри.

Іншими засобами нетарифного обмеження є: консульські збори; внутрішні податки і збори; акцизні збори; певні стандарти якості, норми пакування, маркування та ін. Консульські збори – платежі, що справляються за вчинення консульських дій на території країни. Внутрішні податки і збори (domestic taxes and charger) - метод, який спрямований на підвищення внутрішньої ціни товару і зниження цим рівня конкуренто­спроможності на внутрішньому ринку. Акцизні збори – це непрямий податок на окремі товари (продукцію), визначені законом як підакцизні. Даний податок включається до ціни товарів (продукції).

Лекція 6. Міжнародна торгівля послугами

6.1. Теорія торгівлі послугами

6.2. Міжнародна логістика

6.3. Регулювання міжнародної торгівлі послугами

6.1. Теорія торгівлі послугами

Послуга (services) – вид діяльності, робіт, у процесі виконання яких не створюється новий матеріально-уречевлений продукт, який раніше не існував, але змінюється якість вже створеного продукту. Послуги у міжнародній економіці поділяються на виробничі, транспортно-експедиційні, страхові, консультаційні, маркетингові, експортні, посередницькі, брокерські, агентські, консигнаційні, управлінські, облікові, аудиторські, юридичні, туристські.

Послуги поділяються: факторні – платежі, що виникають у зв’язку з міжнародним рухом факторів виробництва; нефакторні – транспорт, подорожі та інші нефінансові послуги. Існує також поділ на базові, додаткові та спеціальні послуги. До базових послуг відносяться ті, які є основою надання послуги даного виду, наприклад, телефонний зв'язок чи інтернет. Додаткові послуги поділяються на платні та безкоштовні. До платних додаткових послуг зазвичай відносять можливість дистанційного замовлення, відмови чи керування процесом надання послуги. Спеціальні послуги надаються на замовлення державних установ, комерційних підприємств, фізичних осіб.

Для визначення ролі сфери послуг у національній економіці використовуються два показники: 1) частка сектору послуг у загальному числі зайнятих; 2) частка обсягу наданих послуг у ВНП.

Спеціалізація країн на тих чи інших видах послуг залежить від рівня економічного розвитку. У промислово розвинутих країнах перевага надається фінансовим, інформаційно-комунікаційним і у більшості галузей – діловим послугам. Для країн, що розвиваються, характерною є спеціалізація на транспортних, туристичних і фінансових послугах.

6.2. Міжнародна логістика

Міжнародні транспортні операції умовно поділяються на послуги транспортування та міжнародні ділові поїздки.

Міжнародний транспорт – послуги усіх видів транспорту наземного, водного (морського і річного), трубопровідного, повітряного, космічного), що надаються резидентами однією країни резидентам іншої країни. Транспортні операції вважаються міжнародними, якщо вони пов’язані з переміщенням зовнішньоторговельних вантажів на зовнішніх, відносно країни-продавця і країни-покупця, ділянках маршруту перевезення. Також існує поняття транзит товарів - переміщення товарів, вироблених за межами країни, через територію країни без будь-якого використання цих товарів на зазначеній території.

Зазвичай транспортні операції для перевезення вантажу використовують міжнародну систему Інкотермс (Incoterms). Сфера дії Інкотермс обмежена питаннями, які пов’язані з правами та обов’язками сторін договору купівлі-продажу відносно поставки проданих товарів.

Доосновних термінів цієї системи належать: Free(вільно – вказано на те, що продавець вільний від обов’язків з перевезення і ризику у “точці” виконання контракту); Freight(фрахт – термін, який стосується до водного та повітряного транспорту); Carriage (провоз – термін вживається для наземного транспорту).

У табл. 6.2 наведені основні групи, абревіатура, пояснення англійською та українською мовами міжнародної системи Інкотермс.

Таблиця 6.2. Кодові позначення та пояснення основних понять міжнародної системи Інкотермс-2000

По суті літерні позначення груп пояснюють наступне:

E – відправлення (покладення на продавця мінімальних зобов’язань);

F – основне перевезення не оплачено (покладення на продавця обов’язків з доставки товару для перевезення згідно з вказівками покупця;

C – основне перевезення оплачено (покладення на продавця обов’язків з укладання договору перевезення на звичайних умовах за власний рахунок);

D – прибуття (покладення на продавця обов’язків з несення всіх ризиків і витратна доставку товару в узгоджене місце).

Транспортні витрати (cost of transport) – всі витрати з доставки товару від продавця до покупця, що включають вартість фрахту, страхування, навантаження/розвантаження, упаковку/розпаковку та інші супутні витрати.

Іншим видом транспортних операцій є міжнародні ділові поїздки, які складають найбільшу частину світового експорту послуг. Міжнародні поїздки для деяких країн світу є найсуттєвішою статтею валютних надходжень. Основними поняттями, що характеризують таке явище, як міжнародні ділові поїздки є:

Міжнародні поїздки – товари та послуги, що здобуваються мандрівниками за кордоном, якщо вони знаходяться там менше року і вважаються нерезидентами.

Мандрівник – людина, що знаходиться менше року в країні, у якій він не є резидентом, якщо він не є співробітником урядової установи (посольства, військової бази) іншої країни або членом його сім’ї і не працює на резидента.

Ділові поїздки (business travels) включають усі особисті витрати мандрівників, що знаходяться за рубежем у справах: екіпажі суден і літаків, співробітники урядових органів, міжнародних організацій, приватних фірм, сезонні працівники; виключають витрати, покупки і продажі, що здійснені мандрівником від особи і за рахунок організації, яка відправляє за кордон.

6.3. Регулювання міжнародної торгівлі послугами

Головним міжнародним документом, що регулює міжнародну торгівлю послугами, є Генеральна угода торгівлі послугами (ГАТС). Даний документ входить на правах додатку в угоду про СОТ. ГАТС стосується усіх послуг, залучених до міжнародної торгівлі, яким би чином вони не здійснювалися. ГАТС застосовується до чотирьох способів постачання послуг:

- транскордонне постачання (спосіб 1) – послуга надається з території однієї країни на територію будь-якої іншої;

- споживання за кордоном (спосіб 2) – послуга надається на території однієї країни споживачам послуг з будь-якої іншої країни;

- комерційна присутність (спосіб 3) – послуга надається постачальником Члена СОТ через комерційну присутність на території будь-якого іншого;

- присутність фізичних осіб (спосіб 4) – послуга надається постачальником однієї країни через присутність його фізичних осіб на території будь-якої іншої країни.

Згідно документу ГАТС, міжнародна торгівля послугами – надання послуги з території однієї країни на територію іншої країни, окрім послуг, що надані урядами.

Основні положення ГАТС:

- використання принципу найбільшого сприяння;

- використання національного режиму;

- забезпечення активної участі країн, що розвиваються.

Зобов’язання сторін не накладати обмежень на міжнародну торгівлю послугами: квоти на обсяг наданих послуг; обмеження на вартість послуг; обмеження загальної кількості організацій, що надають послуги; обмеження числа фізичних осіб, що надають послуги; обмеження юридичних фірм, у яких можуть бути зареєстровані організації, що надають послуги; обмеження участі іноземного капіталу в організаціях, що надають послуги.

Частина II. Міжнародний рух факторів виробництва

Лекція 7. Міжнародний рух капіталу

7.1. Теорії руху факторів виробництва

7.2. Форми міжнародного руху капіталу

7.3. Прямі іноземні інвестиції (ПІІ) та економічний ефект від їх впровадження

7.1. Теорії руху факторів виробництва

До мобільних факторів виробництва належать праця, капітал та технології.

Класична теорія міжнародних інвестицій

Виробничі ресурси мають схильність тяжіти до того місця вкладання, де може бути досягнута найбільша віддача (чим більший розмір накопичення капіталу (трудових ресурсів, технологій) у даній країні, тим більша ймовірність, що вона вивозитиме капітал за кордон). У розвиток класичної теорії інвестицій зазначимо про можливість виготовляти товари поза країною базування за рахунок наступних складових:

- зниження ризику шляхом географічної диверсифікації виробництва (розпорошення капіталу зменшує ризик, оскільки малоймовірно, щоб усі капіталовкладення фірми давали одночасно низьку (чи високу) віддачу;

- використання недосконалості ринку (відхід від жорстких рамок теорії економіки вільної конкуренції, економія на масштабі);

- підвищення ефективності виробничої та збутової діяльності.

Теорія життєвого циклу торгівлі та інвестицій

Торговельні та інвестиційні зв’язки залежать від того, на якій стадії життєвого циклу знаходиться продукція компанії (теорія життєвого циклу товару). Підходи до організації міжнародної торгівлі, торгівельної політики залежать від перебування товару на певній стадії. Відповідно інвестиційна привабливість виробництв зазначеного товару також залежить від стадії життєвого циклу.

Міжнародний рух капіталу (МРК) (international capital flow) – це переміщення капіталу між країнами світу в пошуках більш вигідної сфери застосування. Основні риси МРК:

– підвищення ролі держави у вивозі капіталу, держави самі стають активними фінансовими експортерами;

– посилення міграції приватного капіталу між промислово розвиненими країнами (це пояснюється структурними змінами в економіці);

– збільшення частки прямих іноземних інвестицій.

7.2. Форми міжнародного руху капіталу

Міжнародний рух капіталу (МРК) – це вилучення з обігу частини національного капіталу і включення його у виробничий процес або інший обіг в інших країнах. Основною формою МРК є вивіз капіталу, тобто –одностороннє переміщення вартості у товарній або грошовій формах за кордон з метою одержання прибутку, відсотку чи для іншої мети. Вивіз капіталу у товарній формі означає експорт машин, обладнання, напівфабрикатів, матеріалів, технологій. Вивіз капіталу у грошовій формі – це вивіз валюти і валютних цінностей: валюти іноземних держав, грошових документів у іноземній валюти (чеків, векселів), цінних паперів (акцій, облігацій), дорогоцінних металів (золота, срібла, платини), дорогоцінного каміння (діамантів, смарагдів, сапфірів, перлів), за виключенням ювелірних виробів, лому.

За ознакою власності на капітал вивіз капіталу поділяється на такі форми: вивіз приватного капіталу; вивіз державного капіталу.

Існують форми вивозу позичкового капіталу: міжнародний кредит; пільговий кредит; дар.

Основні причини експорту та імпорту капіталу представлено на рис. 7.1.

За строком вкладення капіталу виділяють такі його форми: довгостроковий капітал – у сі вкладення підприємницького капіталу в формі прямих та портфельних інвестицій, так само як і позичковий капітал у вигляді державних кредитів; середньостроковий і довгостроковий капітал – вкладення капіталу строком понад 1 рік; короткостроковий капітал – вкладення капіталу строком менше 1 року (переважно позичковий капітал у формі торгових кредитів).

Рис. 7.1. Основні причини імпорту та експорту капіталу

Капітал за метою вкладення поділяють: портфельні інвестиції (portfolio investment); прямі інвестиції (direct investment). До складу прямих інвестицій входять: вкладення компаніями за кордон власного капіталу – капітал філій, частка акцій дочірніх і асоційованих компаній; реінвестування прибутку – частка прямого інвестора в доходах підприємства з іноземними інвестиціями, не розподілена в якості дивідендів і не переведена прямому інвестору.

7.3. Прямі іноземні інвестиції та економічний ефект від їх впровадження

Правила міжнародного інвестування виділяють наступне: право входу на ринок; справедливий та недискримінаційний режим; можливість зупинки контракту; врегулювання спорів.

Державна підтримка прямих інвестицій полягає у наступному: надання державних гарантій; страхування іноземних інвестицій; звільнення від подвійного оподаткування; адміністративна та дипломатична підтримка.

На рис. 7.2 представлено класифікації видів та форм інвестицій.

Рис. 7.2. Класифікація інвестицій

Прямі іноземні інвестиції (foreign direct investment) – вкладання компаніями власного капіталу за кордон.

За обсягами ПІІ, що вкладаються, компанії в інших країнах поділяються на наступні:

- філія (повністю належить прямому інвестору);

- дочірня компанія (прямий інвестор-нерезидент володіє більше 50 % капіталу);

- асоційована компанія (прямий інвестор-нерезидент володіє менше 50 % капіталу).

Прямі іноземні інвестиції мають три основні компоненти:

1) акційний капітал — купівля інвестором акцій підприємства в іншій країні;

2) реінвестовані доходи — пряма частка доходів інвестора (пропорційно до прямої акційної участі), що не розподілені як дивіденди філіями, чи доходи, що не переказані до материнської фірми;

3) внутрішньофірмові позики, або внутрішньофірмові боргові трансакції — це коротко- чи довгострокові позики, що надаються один одному прямими інвесторами (материнськими компаніями та їхніми філіями).

Реінвестування прибутку – частка іноземного інвестора в прибутках компанії, яка не розподілена як дивіденди і не переказана інвесторові, а використана для подальшого збільшення активів компанії.

Розрізняють і неакційні форми інвестування. Так, інвестори можуть отримувати частку в управлінні іншим суб'єктом підприємницької діяльності не тільки шляхом придбання певної акційної частки. З цією метою використовуються такі заходи, як: субпідрядництво, управлінські контракти, франчайзинг, ліцензування тощо.

Лекція 8. Міжнародний поділ праці та транснаціональне кооперування

8.1. Форми міжнародного поділу праці, спеціалізація та кооперування

8.2. Трансферні ціни

8.3. Транснаціональні компанії та міжнародні кооперації

8.1. Форми міжнародного поділу праці, спеціалізація та кооперування

Міжнародний поділ праці (international division of labor) – це спеціалізація окремих країн на виробництві певних товарів та послуг і товарному обміні цими продуктами на світових ринках. Міжнародний поділ праці виникає між країнами, захищених своїм державним суверенітетом. Він здійснюється з метою підвищення ефективності виробництва, економії затрат суспільної праці, раціонального розміщення продуктивних сил.

Міжнародний поділ праці існує у двох основних формах: міжнародна спеціалізація та міжнародне виробниче кооперування.

Міжнародна спеціалізація (international specialization) – це форма поділу праці між країнами, в яких зростання концентрації однорідного виробництва відбувається на основі прогресуючої диференціації національних виробництв. На рис. 8.1 представлено види міжнародної спеціалізації.

Рис. 8.1. Види міжнародної спеціалізації

Основними видами міжнародного поділу праці є наступні:

- загальний – поділ праці між країнами світу за найбільш крупними сферами (галузями) суспільного виробництва (наприклад, промисловість, транспорт, зв'язок, сфера послуг);

- частковий – поділ праці між країнами в межах однієї сфери або галузі економіки. Промисловість може поділятися на такі складові, як видобувна, металургійна, енергетична, інші.

- одиничний – поділ праці між суб’єктами міжнародної економіки в межах однієї відокремленої господарської одиниці (спільне підприємство).

Кооперація (co(-)operation) – система кооперативних організацій, створених з метою задоволення економічних, соціальних та інших потреб своїх членів. Кооперація можлива в сфері виробництва, науки і техніки, будівництва, транспорту, експедиторських, страхових, розрахункових, кредитних та інших банківських операцій, надання різноманітних послуг.

Міжнародне кооперування – це взаємодія країн на рівні горизонтальної моделі міжнародного поділу праці для спільних зусиль у різних сферах, але при цьому не порушуючи умови збереження автономності кожної сфери та національних кордонів.

Міжнародне виробниче кооперування (international production co-operation) є наслідком спеціалізації національних виробництв, що взаємодіють у системі міжнародного поділу праці. Міжнародне виробниче кооперування базується на предметній спеціалізації і виступає як форма часткового та загального поділу праці у світовому господарстві.

8.2. Трансфертні ціни

Трансферні ціни (transfer prices) – ціни внутрішньокорпоративної торгівлі між розташованими у різних країнах підрозділами однієї ТНК, що використовується для переказу прибутків і скорочення податків, які сплачуються в державні бюджети країн-партнерів.

Механізм трансфертних цін базується на можливості їх відхилення від ринкових. Відносне зниження трансфертних цін на імпортовані філією комплектуючі та сировину від інших філій ТНК означає фактично її додаткове фінансування і збільшення прибутку. Відносне підвищення трансфертних цін на імпортовані від корпоративної структури ТНК товари призводить до фактичного трансферту фінансових ресурсів до материнської компанії.

Основні характеристики трансфертних цін:

а) не є вільно ринковими, а є внутрішніми регульованими цінами ТНК, а тому стабільнішими;

б) базуються на витратах на виробництво або індикаторах ринкових цін, але водночас встановлюються на рівні, який відповідає певним потребам ТНК - мінімізації податків і митних витрат, трансферту фінансових ресурсів від однієї філії ТНК до іншої, акумуляції активів ТНК у певній країні та ін. Відхилення трансфертних цін від ринкових визначає обсяг перерозподілу фінансів всередині ТНК;

в) трансфертні ціни сприяють формуванню внутрішньої норми прибутку ТНК за рахунок перерозподілу фінансових ресурсів і мінімізації податкових та інших зобов'язань у глобальній корпоративній структурі;

г) трансфертні ціни впливають на основні макроекономічні показники: рівень експорту, валового внутрішнього продукту, національного доходу, державного бюджету приймаючих країн.

Шляхом заниження цін на сировину і матеріали, що поставляються дочірніми підприємствами, можна помітно підвищити конкурентно­здатність даного підприємства. Знижені ціни іноді застосовуються для зменшення мита, хоча це суперечить антимонопольному законодавству.

Рис. 8.2. Модель формування трансфертної ціни з метою заощадження коштів на сплаті мита

На рис. 8.3 приведено три варіанти трансфертної ціни (завищена /митна вартість 1/, ринкова /митна вартість 2/, занижена /митна вартість 3/).

Рис. 8.3. Механізм формування трансфертної ціни

У табл. 8.1 приведено відносні показники отримання надходжень до бюджетів країн А, Б та до структурних підрозділів (філій) транс­націо­нальної компанії.

Таблиця 8.1. Відносні надходження до бюджетів країн та філій транснаціональної компанії.

Кожен варіант доцільно використовувати у певній ситуації. Так, варіант 1 надає можливість поповнити бюджет країни А та отримати значний прибуток філією у країні А. Варіант 3 – відповідно поповнення бюджету країни Б та отримання прибутку філією країни Б, хоча при збитках філії у країні А.

8.3. Транснаціональні компанії та міжнародна кооперація

Транснаціоналізація – це процес посилення світової інтеграції у результаті глобальних операцій транснаціональних корпорацій (ТНК) – однієї з ключових характеристик сучасного розвитку світогосподарських процесів, яка розгортається переважно на двох рівнях: на рівні інтеграції національних економічних комплексів; на рівні комерційного середовища.

Транснаціональні корпорації – це міжнародні компанії, що мають свої господарські підрозділи у двох або більше країнах, управління якими здійснюється з одного або декількох центрів. Транснаціональний характер діяльності ТНК перейшов кордони політичної карти світу та пов'язаний з вирішенням багатьох соціальних і політичних проблем.

За визначенням Комісії з транснаціональних корпорацій ООН, ТНК – це компанія, яка:

- включає одиниці (підрозділи) в двох або більше країнах, незалежно від юридичної форми та сфери діяльності;

- оперує у рамках системи прийняття рішень, що надає змогу здійснювати узгоджену політику та загальну стратегію через один або більше керівних центрів;

- має окремі одиниці (підрозділи), пов’язані спільною власністю таким чином, що одна (або більше) із них можуть впливати на діяльність інших (зокрема, розподіляти інтелектуальні та інші ресурси, відповідальність за результати функціонування та ін.).

Транснаціональні кооперації. Однією з форм транснаціонального поділу праці є внутрішньофірмове кооперування. Кооперуванню притаманні: кооперація у сфері НДДКР, кооперація промислових компаній з науковими парками або технополісами, здійснення спільних програм і створення спільних підприємств.

Суттєвий рівень транснаціональної кооперації здійснюється таким типом корпорацій, як транснаціональні стратегічні альянси (ТСА). ТСА – особлива організаційна форма міжфірмових, міжкорпораційних зв'язків двох або більше компаній, у рамках якої здійснюється довгострокова координація економічної діяльності учасників з метою реалізації масштабних виробничих проектів, максимізації результатів технологічної кооперації, скорочення тривалості інноваційних процесів, зниження вартості та ризикованості виробництва, поліпшення умов доступу до ринків.

Лекція 9. Позичковий капітал та міжнародне кредитування

9.1. Міжнародний кредит

9.2. Портфельні інвестиції

9.3. Зовнішній борг країни

9.1. Міжнародний кредит

Міжнародний кредит – це форма руху позичкового капіталу у сфері міжнародних економічних відносин (МЕВ), яка пов’язана з наданням валютних і товарних ресурсів на умовах повернення, терміновості, платоспроможності та забезпеченості. Міжнародний кредит – це надання позичкових капіталів одних країн іншим у тимчасове користування на засадах повернення, платності та строковості.

Міжнародний кредит використовується для розв’язання наступних завдань:

- забезпечення перерозподілу фінансових і матеріальних ресурсів між країнами та ефективнішого їх використання;

- посилення процесу нагромадження у межах усього світового господарства, коли тимчасово вільні кошти одних країн спрямовуються на фінансування капіталовкладень в інших;

- прискорення розвитку продуктивних сил тощо.

Мета міжнародного кредиту – отримання максимального відсотку чи підприємницького прибутку. Джерелом позичкового відсотка є додана вартість, що створюється у країні боржника.

За цільовим призначенням кредити поділяють на пов’язані та фінансові. Пов’язані – це цільові кредити, що закріплюються в кредитній угоді. Фінансові ж кредити не мають цільового призначення.

За формою надання розрізняють товарні та валютні кредити.

За строком міжнародні кредити розподіляють: короткострокові (терміном до одного року); середньострокові (терміном до 5 років); довгострокові (понад 5 років).

Світовий ринок позичкових капіталів – комплексне і багатофункціональне утворення, що охоплює різноманітні ринки. Структура сукупного ринку позичкових капіталів формується з фінансової, інституційної, географічної, валютної складових.

Ринок позичкових капіталів – це грошові відносини, які складаються у процесі купівлі-продажу фінансових активів під впливом попиту та пропозиції на позичковий капітал з сторони різних країн.

Структура ринку позичкових капіталів (фінансова складова) виділяє грошовий ринок (сукупність попиту та пропозиції на короткостроковий позичковий капітал) і ринок капіталів (забезпечує здійснення довго­строкових інвестицій домогосподарств, фірм та урядів). У свою чергу, ринок капіталів поділяється на кредитний ринок та ринок цінних паперів. Інституційна складова – це вкладники, позичальники та посередники. Географічна складова відображає рух капіталу країнами, групами країн, регіонами світу переважно через міжнародні фінансові центри.

Існує два види ринків позичкових капіталів: первинний і вторинний. На первинному ринку здійснюється розміщення фінансових вимог, а вторинний утворює фінансові вимоги, термін платежу за якими ще не настав. Вторинний ринок перерозподіляє фінансові інструменти від одного кредитора до іншого.

Валютна складова має такі сегменти, як національний, міжнародний та євроринок кредитних ресурсів. У свою чергу, ринок позичкових капіталів поділяється на грошовий ринок та ринок капіталів.

9.2. Портфельні інвестиції

Портфельні інвестиції (portfolio investment) – вкладення капіталу в іноземні цінні папери підприємств у розмірах, що не забезпечують права власності або контролю над ними. До них належать – акції підприємств і боргові цінні папери.

Портфельні інвестиції розділяються: на інвестиції в акціонерні цінні папери – цінні папери, які обертаються на ринку та засвідчують право власника паперу відносно особи, що випустила цей документ; боргові цінні папери – папери, які обертаються на ринку та засвідчують відношення позики власника паперу відносно особи, яка випустила цей документ.

Форми боргових цінних паперів:

- облігації, прості векселя, боргові розписки;

- інструмент грошового ринку;

- фінансові деривати: опціони, ф’ючерси, варранти, свопи.

Облік міжнародного руху портфельних інвестицій у платіжному балансі: Нота / боргова розписка (obligatory bill); Опціон (option, right of choice); Варрант (warrant); Ф’ючерс (futures contract); Форвардний контракт (forward contract); Своп (swap)

9.3. Зовнішній борг країни

Зовнішній борг країни (external debt) – фінансові зобов'язання держави (зовнішні позики та несплачені за ними відсотки) перед зовнішніми кредиторами (міжнародними валютно-кредитними організаціями, а також урядами, центральними та приватними банками інших країн та ін.), які підлягають сплаті у встановлені терміни.

Зовнішній борг містить такі складові:

1) заборгованість за позиками, наданими міжнародними організаціями економічного розвитку;

2) заборгованість за позиками, наданими закордонними органами управління;

3) заборгованість за позиками, наданими іноземними комерційними банками;

4) заборгованість, віднесена до інших категорій.

Загальна сума державного прямого та гарантованого боргу поділяється на LIBOR, PIBOR, облікова ставка НБУ, ставка Казначейства США, ставка МВФ, ставки банків ФРН, фіксована ставка.

Зовнішній борг необхідно обслуговувати. Саме це породжує проблему, яка включає: амортизацію (виплату основної суми); виплату відсотків.

У системі заходів оптимізації зовнішньо­боргового навантаження України та забезпечення зваженого управління фінансовими ризиками необхідно:

- поповнення валютних резервів до рівня, достатнього для задоволення потреб резидентів в іноземній валюті;

- підвищення рівня фінансового управління на державних підприємствах і суворий контроль за спрямованістю зовнішніх кредитів;

- встановлення жорстких вимог до формування резервів банків під кредитні ризики;

- поширення нормативів на обов’язкове резервування на ресурси, залучені вітчизняними банками на зовнішньому ринку.

Лекція 10. Міжнародна трудова міграція

10.1. Теорія міжнародної трудової міграції

10.2. Причини та наслідки міграції

10.3. Міграція інтелектуального потенціалу

10.1. Теорія міжнародної трудової міграції

Міжнародна трудова міграція – процес організованого чи стихійного переміщення працездатного населення між країнами, що має постійний або тимчасовий характер. Міжнародна міграція складається з двох процесів, які пов’язані між собою: імміграція (immigration) – в'їзд в іншу країну; еміграція (emigration) – виїзд з країни. Існує також рееміграція (re-emigration) – процес повернення емігрантів на батьківщину.

Міграційні процеси класифікуються за наступними ознаками:

- за характером: стихійна, організована, примусова;

- за терміном: маятникова, сезонна, тимчасова, постійна;

- за професійною структурою: низької кваліфікації, кваліфікованої робочої сили, висококваліфікованої робочої сили, науково-технічних кадрів.

В історичному аспекті можна виділити такі види міграції: екстенсивний (extensive); інтенсивний (intense; intensive).

Виділяються наступні періоди міжнародної міграції.

Період домонополістичного капіталізму (ХVІ – XIX ст.).

Період переходу домонополістичного капіталізму в монополістичний (80-ті роки ХІХ ст. до Першої світової війни).

Період між двома світовими війнами.

Період після Другої світової війни.

10.2. Причини та наслідки міграції

До основних чинників міжнародних міграційних процесів робочої сили належать: 1) швидке зростання населення планети; 2) нерівномірність економічного розвитку країн світового співтовариства; 3) розвиток науки та технології, науково-технічний прогрес; 4) соціально-політичний розвиток окремих регіонів світу та держав; 5) екологічний стан національних господарств.

Серед основних причин, що зумовлюють міжнародну міграцію робочої сили:

1) незадовільні економічні умови життя працездатного населення в країнах еміграції (низький рівень заробітної плати, безробіття, низький життєвий рівень, зубожіння і т.д.);

2) стабільний і порівняно високий рівень заробітної плати в основних імміграційних центрах (США, Західна Європа);

3) порівняно вищий технічний рівень умов праці в країнах імміграції;

4) сприятливі соціальні умови для більш повної реалізації своїх можливостей у країнах імміграції;

5) природні катаклізми в країнах еміграції і вищий рівень охорони навколишнього середовища у країнах імміграції;

6) політична нестабільність;

7) військові конфлікти;

8) національні непорозуміння;

9) сутички на релігійній основі;

10) розбіжності у рівнях культури.

Наслідки міграції робочої сили поділяються на позитивні та негативні. До позитивних належать: зниження рівня безробіття у країні, з якої емігрують; надання людям можливості забезпечити своїх родичів засобами існування; поповнення бюджету країни за рахунок грошей, які переказують трансферами.

Серед негативних наслідків для країни, з якої люди емігрують, слід зазначити: втрата працездатного населення, скорочення чисельності населення, масовий відплив інтелектуальних кадрів, руйнування сімейних зв’язків.

Основними завданнями Міжнародної організації праці є:

- захист інтересів і прав працюючих;

- підвищення життєвого рівня;

- покращення умов праці;

- захист від професійних захворювань;

- соціальний захист працівників-іммігрантів;

- сприяння зайнятості іммігрантів.

До методів регулювання міжнародних міграційних процесів відносяться:

1) адміністративно-правове регулювання:

- встановлення правових норм;

- визначення міграційних квот;

2) економічне регулювання:

- встановлення митних платежів чи інших бар’єрів;

- встановлення візових ставок, платежів, обмежень;

- регулювання рівня зарплати мігрантів;

3) міждержавне регулювання:

- одностороннє – відповідно до власних інтересів без узгодження з іншими країнами;

- двостороннє – на основі двосторонніх угод між країнами;

- багатостороннє – базується на основі підписання міжнародних угод, конвенцій на загально­світовому рівні чи в межах інтеграційних угруповань.

10.3. Міграція інтелектуального потенціалу

До міжнародних організації, що займаються регламентацією, дослідженнями, соціальними програмами тощо в сфері міжнародних трудових відносин взагалі і міграційних аспектів зокрема належать: Міжнародна організація праці (МОП); Комісія ООН по народонаселенню; Організація ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО); Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ); Міжнародна організація з міграції (МОМ); Управління верховного комісара у справах біженців (УВБК) при ООН; Система постійного нагляду за міграцією (CONEMI); Міжнародний комітет з питань міграції (СІМЕ).

Працездатне населення, яке виїздить за кордон, можна умовно поділити на такі категорії: робітники, спеціалісти, кваліфіковані спеціалісти, високо­кваліфіковані спеціалісти.

Робітники (labour, labor) – це робоча сила, люди, які переважно не мають спеціальності, що здебільшого використовується закордоном для фізичної праці. Спеціалісти (personnel) – це люди, які мають вищу освіту, але не мають можливості (чи бажання) працевлаштуватися в Україні, тому їдуть за кордон виконувати як розумову, так і фізичну працю.

Кваліфіковані спеціалісти (qualified specialist) – люди, які здобули вищу освіту, мають стаж роботи в своїй галузі, але виїздять за кордон, бо не мають в даний час роботи, або їх не влаштовує заробітна плата у своїй країні.

Висококваліфіковані спеціалісти (highly skilled/qualified specialist) – це люди, які мають вищу освіту, значний досвід роботи, посідають провідні (керуючі) посади, їх запрошують працювати за кордон переважно за контрактом, для створення певного проекту та ін.

Нещодавно виник новий вид трудової міграції, який має назву “відтік мозків” (“brain-drain”). Економічні й професійні мотиви „відпливу мозків” полягають у незадоволенні спеціалістів не тільки матеріальним станом, а й своїм статусом у суспільстві, низьким соціальним престижем, неможливістю сповна реалізувати творчі можливості. Формами міграції висококваліфікованих фахівців є: переїзд на постійне місце проживання, тимчасова робота, виконання грантів, проектів, програм, освітня діяльність.

Уряд України здійснює активну політику щодо приєднання України до Європейської Конвенції про правовий статус трудящих мігрантів 1977 року. Нею обумовлені права та умови соціального захисту трудящих мігрантів в країнах, де працює значна кількість громадян України.

Важливим механізмом державного регулювання міграції високо­інтелектуальної робочої сили є укладення двосторонніх міждержавних та міжурядових договорів про працевлаштування. Ці угоди врегульовують питання визнання документів про освіту, трудовий стаж, соціальне страхування, соціально-трудові відносини, унормовують права та обов’язки українських громадян, які працевлаштовуються на території іншої держави.

 

Частина III. Міжнародне науково-технічне співробітництво

Лекція 11. Теорії впливу науково-технічних нововведень на міжнародну торгівлю

11.1. Зміст і характер технологічних знань у світовій економіці

11.2. Теорії впливу науково-технічних нововведень на конкурентоспроможність національної економіки і міжнародну торгівлю

11.3. Розробка та реалізація міжнародних цільових комплексних програм

11.1. Зміст і характер технологічних знань у світовій економіці

Технологія і технологічні знання відіграють важливу роль у розвитку економіки кожної держави та світу в цілому. Технологія – це спосіб або метод виробництва продуктів чи послуг, спосіб поєднання факторів виробництва, спосіб і метод управління, що базується на застосуванні науково-технічних знань.

Міжнародні документи ООН трактують поняття «технологія» як набір конструкторських рішень, методів і процесів виробництва товарів та надання послуг; матеріалізовану або упредметнену технологію (машини, устаткування і т.д.).

Міжнародна передача технологій (international technology transfer) – міждержавне переміщення науково-технічних досягнень на комерційній або безоплатній основі. Міжнародна передача знань і технологій – сукупність економічних відносин різних країн з приводу передачі науково-технічних досягнень.

У міжнародній торгівлі технологічні знання реалізуються у вигляді:

- технології – патенти, ліцензії, ноу-хау та ін.;

- носіїв технології: товару; капіталу; праці; землі; послуги.

Основними центрами концентрації світових технологічних знань та ресурсів є США, Японія і країни Західної Європи. Останнім часом спостерігається збільшення кількості науково-технічних працівників і зміцняються позиції у високо­технологічних та науко­містких сферах країн, що донедавна вважалися країнами «третього світу».

11.2. Теорії впливу науково-технічних нововведень на конкурентоспроможність національної економіки і міжнародну торгівлю

Визначення факторів впливу науково-технічних нововведень на рівень конкурентоспроможності окремо взятої країни здійснюється на основі низки теорій та моделей.

Теорія технологічних відмінностей передбачає, що основою міжнародної торгівлі є відмінності країн у забезпеченості технологією, навіть за однаковою наповнення іншими факторами. Якщо технологію розглядати як один з факторів виробництва, то набуває чинності класична теорія співвідношення факторів виробництва, проте вона не враховує вплив фактора зміни технології в часі.

Модель “технологічного розриву” вважає, що основою міжнародної торгівлі є технологічний розрив (рис. 11.1).

 

 

Рис. 11.1. Графічна інтерпретація моделі “технологічного розриву”

Модель “життєвого циклу продукту” стверджує, що основою міжнародної торгівлі є динамічні відмінності в технологічних рівнях окремих країн. Ці країни спеціалізуються на виробництві та експорті технологічно нових товарів, тоді як інші – на виробництві вже відомих товарів.

Згідно з теорією життєвого циклу товару (ЖЦТ) товар проходить 5 стадій в міжнародній торгівлі: стадія нового продукту; стадія зростання продукту; стадія зрілості товару; стадія спаду у виробництві товару; стадія припинення внутрішнього виробництва товару.

Модель наукомісткої спеціалізації показує, що розвинені країни, які мають потужну науково-технічну та виробничу базу, повинні виробляти та експортувати науко- та капіталомісткі товари і технології, а країни, що розвиваються – ресурсо- та трудомісткі.

Модель “економії на масштабах виробництва” передбачає, що у країнах із містким внутрішнім ринком мають розміщуватися виробництва, які дають економічний ефект при збільшенні масштабів останнього.

Модель внутрішньогалузевої торгівлі засвідчує, що міжнародна торгівля готовими продуктами найбільш ефективна між тими країнами, які мають незначну різницю у показнику національного доходу на душу населення, характеризується подібними структурами попиту.

 

11.3. Розробка та реалізація міжнародних цільових комплексних програм

Програмно-цільовий метод планування реалізується через цільові комплексні програми. Цільова комплексна програма (ЦКП) — це документ, в якому міститься визначений за ресурсами, виконавцями та строками здійснення комплекс заходів, спрямованих на досягнення певних цілей. Цілі, на які має бути спрямована ЦКП, обумовлені стратегією соціально-економічної політики держави, наявністю певної конкретної або кількох суміжних соціально-економічних проблем.

За рівнем, складом, сферою впливу та реалізації виділяють: міждержавні, державні, міжгалузеві, галузеві, міжрегіональні, регіональні, локальні цільові комплексі програми.

За характером і специфікою проблем та цілей розрізняють програми: соціально-економічні, виробничі, науково-технічні, спрямовані на розвиток наукових досліджень, вирішення проблем розробки та впровадження у практику новітньої техніки і технології; екологічні, інституціональні, регіональні.

За термінами виконання програми поділяють: довгострокові (5-10 років); середньострокові (1-5 років); короткострокові (до 1 року).

Стани, через які проходить ЦКП, називають етапами ЦКП. У свою чергу, кожен етап може підрозділятися на стадії.

1 етап. Відбір переліку проблем, що підлягають програмному розв'язанню.

2 етап. Формування та видача вихідного завдання на розробку програми.

3 етап. Розробка проекту програми.

4 етап. Затвердження програми.

5 етап. Реалізація програми.

6 етап. Звіт про виконання програми.

Звіт про виконання ЦКП є складовою частиною контролю. Контроль — це процес забезпечення досягнення цілей програми. Метою контролю є сприяння тому, щоб фактичні результати якомога більше відповідали завданням (цілям) програми. За часом здійснення ЦКП виділяють поточний, запобіжний і завершальний види контролю.

Для науко­місткої, високо­технологічної сфери діяльності характерним є швидка зміна конкурентного середовища, технологій, рівня попиту тощо. Для підвищення рівня ефективності реагування на зміни використовуються адаптивні структури управління, наприклад, матричні.

Матрична структура управління дозволяє поєднувати лінійно-функціональну структуру з управлінням роботами з реалізації спеціальних проектів (програм) на час їхнього виконання. У такій системі управління підвищується роль горизонтальних зв'язків. Керівники проекту (досвідчені фахівці) мають проектні повноваження (організаційно-розпорядчі, фінансові важелі) і відповідають за інтеграцію усіх видів діяльності, які пов'язані з реалізацією даного проекту. Основний недолік матричної структури – її складність. Накладання горизонтальних і вертикальних зв'язків розпорошує відповідальність за виконання робіт.

Лекція 12. Форми міжнародної передачі знань і технологій

12.1. Технологія та правові форми її захисту

12.2. Міжнародна торгівля ліцензіями

12.3. Міжнародний інжиніринг і реінжиніринг

12.4. Економічна оцінка міжнародної передачі технологій

12.1. Технологія та правові форми її захисту

Міжнародна діяльність і правовий захист технологічних знань в Україні визначено Законом „Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій”. Міжнародне правове поле прописано в Угоді СОТ про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (ТРІПС / TRIPS – Trade-related aspects of intellectual property rights). За означенням Угоди ТРІПС, інтелектуальною власністю вважаються: авторські права, торгові марки, географічні назви, що використовуються для найменування товарів, промислові зразки (дизайн), топології інтегральних мікросхем, а також нерозкрита інформація, наприклад, комерційна таємниця.

Основні положення цієї угоди поділяються на 5 груп: 1) основні принципи та загальні зобов’язання; 2) мінімальні стандарти захисту; 3) антиконкурентна практика через договірні ліцензії; 4) внутрішні процедури та засоби для здійснення прав інтелектуальної власності; 5) перехідні домовленості щодо виконання правил на національному рівні.

Світовий ринок технологій можна розділити на чотири сегменти: ринок патентів і ліцензій; ринок наукомісткої та високотехнологічної продукції; ринок високотехнологічного капіталу; ринок науково-технічних фахівців. До правових форм захисту технологій відносяться: патент; ліцензія; копірайт; торгова марка.

До форм передачі технологій відносяться: патентна угода; ліцензійна угода; “ноу-хау”; інжиніринг.

12.2. Міжнародна торгівля ліцензіями

Ліцензія продається на основі ліцензійної угоди, у якій зазначається вид ліцензії. Існують наступні види ліцензій (рис. 12.1):

Рис. 12.1. Процес передачі ліцензії та види ліцензійних угод

Ціна ліцензії на основі розміру прибутку ліцензіата розраховується виходячи з того, що розмір виплат ліцензіару визначається, як частка прибутку від виготовлення та реалізації продукції за ліцензією. При цьому частка ліцензіара коливається у межах від 10 до 50 % прибутку ліцензіату і залежить від низки ціноутворюючих чинників. Якщо виробництво непідготовлене, то прийнято, що частка ліцензіара становить близько 20 %, а, якщо об’єктом є промислово освоєний виріб, то частка ліцензіара коливається у межах 35 - 50 %.

Розрахунок ціни ліцензії на базі роялті визначається у ліцензійних угодах встановлюється у відсотках від вартості чистих продаж ліцензійної продукції (її собівартості, валового прибутку):

,

(12.1)

де, Ср – ставка роялті; R – річна сума роялті; S – річна вартість чистого продажу за вирахуванням непрямих податків, і складає 2-10% чи визначається у розрахунку на одиницю продукції, що випускається.

У такому випадку ціна ліцензія визначатиметься за формулою:

,

(12.2)

де, V_i – обсяг випуску продукції; Z_i – ціна одиниці продукції; R_i – розмір роялті; Т – розрахунковий термін угоди.

Ціною ліцензії виступають ліцензійні платежі – нагорода ліцензіара, яка виплачується ліцензіатом за використання предмета угоди. Ліцензійні платежі поділяються:

12Следующая ⇒