Еволюція соціологічних поглядів на наркотизм

Найбільш ранні спроби виокремлення соціальних складових залежності починалися з аналізу алкоголізму, а згодом і наркоманії. Я. І. Гілінський до найбільш ранніх згадувань про роль соціальних чинників у ґенезі залежності відносить роботу К. М. Бріль-Краммера «Про запій і лікування оного» (1819), в якій московський лікар зазначав, що більшість відомих йому хворих на алкоголізм занедужали з часу Вітчизняної війни 1812 року, коли багато громадян Росії втратили спокій, майно, родичів. Причому висока частота алкоголізму спостерігається в нижчих верствах, які перебувають у постійних злиднях. Алкогольні проблеми досліджувалися В. М. Бехтєрєвим, Д. К. Бородіним, Д. Н. Вороновим, Д. К. Дмитрієвим, С. А. Первушиним. Ними піддавалася сумніву легенда про «особливу схильність» російської людини до «пияцтва». Створення системи державних шинків у XVI ст. з комерційних мотивів (алкогольна скарбниця) змінило ситуацію жорсткого соціального контролю над споживанням алкоголю на гірше. Автори XIX — початку XX ст. для оцінки алкогольної проблеми широко використовували статистичні дані. Активно досліджувався ступінь алкоголізації різних соціальних груп у зв’язку з економічними, культурними, соціально-демографічними характеристиками. Зазначалося, що в селах більше пили бідняки і заможні селяни — «куркулі», а середняки виявлялися непитущими. Зв’язку алкоголізму і злочинності була присвячена робота П. І. Григор’єва (1900). Він за допомогою поштового опитування завідувачів сільськими училищами (1898) виявив майже суцільне споживання алкоголю сільськими дітьми. У роботах В. К. Дмитрієва вирішальне значення в динаміці алкоголізації приписується економічним чинникам, процесу індустріалізації, важкому становищу міського пролетаріату. С. А. Первушин провів різницю між поняттями «споживання алкоголю», «пияцтво» і «алкоголізм». Він класифікував споживання алкоголю на: «столове» — властиве в основному вищим верствам суспільства («для здоров’я», «для апетиту»); «обрядове» — властиве селянам (відповідно до звичаю) і «наркотичне» — властиве робітничому класу (із метою забутися). Підкреслювалося, що залежно від типу споживання алкоголю повинна різнитися і тактика його профілактики. Робився також наголос на тому, що від переважних питних звичаїв залежать ті або інші «соціальні шкідливості» алкоголізму — випадкове, розгульне пияцтво веде до збільшення злочинності й хуліганства тощо.

У зв’язку із запровадженням «сухого закону» (1914 р.) в Росії було розпочато низку соціологічних досліджень, у яких оцінювалася його ефективність. Дослідження констатували різке погіршення ситуації після короткочасного і відносно незначного її поліпшення. Аналогічну тенденцію виявлено й у ході недавньої антиалкогольної кампанії 1985 р.

Найбільш ранні дослідження наркоманії відносяться до кінця XIX ст. У 1885 р. на замовлення губернатора Туркестанського краю проводилося дослідження С. Моравицького «Про наркотики і деякі інші отруйні речовини, уживані населенням Ферганської області». У результаті були виявлені й описані види наркотиків, способи їх вирощування і вживання, кількість посадок, ціни на наркотики, групи споживачів. Зроблено важливий висновок про культурний характер споживання наркотиків: для ферганських мусульман вони є своєрідним замінником алкоголю і складають невід’ємну частину «способу життя» місцевого населення.

У 20-і роки в радянській соціології розгорнулися інтенсивні дослідження девіантної поведінки: злочинності, алкоголізму, дитячої безпритульності, наркоманії, суїцидів. За цей період написали свої роботи І. Ісаєв, М. Н. Гернет, А. А. Герцензон, Г. Волков, І. Д. Страшин, Е. І. Дейчман, Л. Г. Політов, А. М. Раппопорт та ін. Особливу увагу звертають на себе такі роботи М. Н. Гернета, як «Моральна статистика» (у ній висвітлюються деякі аспекти поширення алкоголізму і наркоманії), «Наркотизм, злочинність і кримінальний закон» (1924), «Сто дітей наркоманів» (1926). В останній роботі він проаналізував результати обстеження наркоманії серед безпритульних Москви, при цьому зі 102 осіб тільки двоє відповіли негативно на запитання про вживання тютюну, алкоголю або кокаїну. М. Н. Гернет досліджує практично всі основні форми соціальних відхилень — злочинність, алкоголізм, наркоманію, самогубства, проституцію. Він робить спроби розкрити внутрішні взаємозв’язки між ними і шукає їх спільні причини. У своїх працях М. Н. Гернет аналізує статистичні дані про споживання алкоголю, злочини, пов’язані із ним, про «таємне винокуріння» і боротьбу з ним, а також підкреслює неефективність заборонних заходів. Так, він пише: «зелений змій», «зігнаний із дзеркальних вітрин найбагатших магазинів, із полиць і прилавків шинків і ресторанів … заповз у підпілля і знайшов собі там достатньо простору і чимало їжі». Російську ситуацію М. Н. Гернет порівнював з американською, де розвилася контрабанда спирту після введення «сухого закону».

У 20-і роки йшло активне вивчення проблеми наркотизму. Так, А. М. Рапопорт узагальнив матеріали обстеження 400 кокаїністів. Тісний зв’язок наркотизації населення із соціально-побутовими умовами підкреслював А. С. Шоломович. Н. К. Топорков розрізняв «наркотистів» — осіб, які заохотилися до вживання наркотичних засобів у силу соціальних умов, і «наркоманів» — осіб із патологічною конституцією. Зв’язок наркотизму і злочинності зазначали й М. Т. Бєлоусова та П. І. Люблінський. При цьому ряд дослідників фіксує відносно меншу частоту і тягар злочинів, які чиняться наркоманами (І. Н. Введенський, А. М. Рапопорт). Вживання наркотику (кокаїну) частіше йшло за злочином, а не передувало йому.

З 30-х років і до початку 60-х у вітчизняній соціології девіантної поведінки спостерігалося певне нехтування проблемами соціальних відхилень і, зокрема, проблемами адиктивної поведінки. У країні настала епоха «ліквідації» наркотизму як соціального явища, а отже, і непотрібності будь-яких досліджень. Тематика ж пияцтва й алкоголізму із радянської сцени не сходить повністю, вона перероджується на «антиалкогольну пропаганду», «боротьбу» під гаслами типу «Пияцтво — шлях до злочину» і «Пияцтву — бій!», а в службових характеристиках з’являється вираз «морально стійкий», що для утаємничених означало — «не алкоголік». З поновленням досліджень у галузі девіацій ця галузь соціології формувалася як міждисциплінарна, зазнавши сильного впливу юридичних, медичних і психологічних дисциплін.

Наприкінці 50–60-х років стали з’являтися дослідження медиків соціологічного характеру (В. В. Боріневич, Я. Г. Голанд, І. В. Стрельчук), і юристів, які розглядають різного роду кримінально карані дії з наркотиками (Л. П. Ніколаєва, М. Ф. Орлов та ін.). Пізніше тема наркотизму посідає стале місце в дослідницькій діяльності медиків, психологів, юристів, соціологів (Е. А. Бабаян, Т. А. Боголюбова, А. А. Габіані, М. Х. Гонопольський, Р. М. Готліб, І. М. П’ятницька, Л. І. Романова та ін.).

Перше значне емпіричне соціологічне дослідження наркотизму на території колишнього СРСР було проведено в Грузії в 1967–1972 роках під керівництвом А. А. Габіані. Результати опубліковані в книзі «Наркотизм», виданій з грифом «Для службового користування». Книга включала історико-теоретичний розділ, методологічну частину, виклад результатів емпіричного дослідження (дані про соціально-демографічний склад і умови життя споживачів наркотиків, структуру вживаних засобів, вік прилучення до наркотиків і його мотиви), схему діяльності злочинних груп з поширення наркотиків, а також програму медичних, правових і організаційних заходів щодо боротьби з наркотизмом.

У середині 80-х років під керівництвом А. А. Габіані було знову проведено панельне дослідження наркотизму в Грузії із викладом порівняльних результатів обох досліджень у книзі «Наркотизм: вчора і сьогодні». Пізніше досвід своїх досліджень наркотизму А. А. Габіані описав у монографії «На краю безодні: Наркоманія і наркомани». До ознак наркотизму він включав соціально-демографічні характеристики споживачів наркотиків, умови життя наркоманів, їхній соціальний статус, структуру вживання наркотиків, початковий вік наркоспоживання (вік першої спроби), а також мотивацію до вживання наркотиків.

У 1988–1989 роки А. А. Габіані здійснив широке соціологічне дослідження наркотизму на території Латвії, Приморського і Ставропольського країв, Горьківської, Новосибірської і Львівської (Україна) областей, у Москві і Ташкенті (Узбекистан). У ході дослідження було опитано біля 3000 наркоманів і споживачів наркотиків. Особлива увага зверталася на обставини прилучення до наркотиків: умови життя, навчання і праці; привід «спробувати» наркотик; середовище поширення наркотизму; з яких наркотичних засобів починає новачок; де, із ким, коли відбувається їхній прийом; де добуваються наркотики і кошти на їхнє придбання. Дослідника цікавили й умови добровільної відмови від наркотиків, факти звернення за медичною допомогою та її ефективність. У результаті він дійшов важливого висновку про те, що «найбільш надійний засіб боротьби з наркоманією — недопущення первинного звернення молодих людей до наркотиків».

Проблемам підліткової наркоманії і токсикоманії присвячені роботи А. Є. Лічко, Г. Я. Лукачера, Н. В. Макшанцевої, Т. В. Іванова, В. А. Чудновського, І. М П’ятницької, А. Ф. Радченко, М. Л. Рохліна. При цьому в ґенезі споживання адиктивних речовин особливо підкреслювалося значення групової активності, пошук незвичних відчуттів і переживань, а також роль біологічного чинника. Всупереч поширеній думці, «нудьга» виявилася малозначущим чинником у ґенезі наркотизму. У 1992 р. на замовлення Міжнародної асоціації по боротьбі з наркоманією і наркобізнесом було проведено велике дослідження (керівник Г. Г. Сілласте), що охопило сім економічних зон Росії, опитування проводилося в 12 містах.

Соціологічному аналізу наркотизму у радянський період були присвячені роботи багатьох вчених — таких як М. Н. Гернет, А. А. Габіані, Б. М. Левін, М. Б. Левін, А. Я. Вілкс, В. Є. Гелінас, Н. А. Монахов, А. С. Меліксетян, В. В. Гульдан, О. Л. Романова, О. Г. Данілін, О. К. Сіденко та ін. Алкогольну ситуацію досліджували А. М. Рапопорт, А. А. Герцензон, Т. Г. Заіграєв, О. Е. Соловей, І. А. Голосенко, М. С. Мацковський, О. І. Рибаков, В. Є. Хвощов, Ф. Е. Шерегі та ін.

Серед сучасних російських соціологів проблеми наркотизму вивчають Я. А. Гілінський, Г. Г. Сілласте, М. Б. Левін, М. Є. Позднякова, Л. Е. Кессельман, Л. Д. Мірошніченко, Т. В. Іванова, А. Л. Салагаєв, С. О. Биков, Ш. Е. Джаманбалаева, Л. О. Журавльова, Г. Я. Лукачер, Н. В. Мокшанцева, В. О. Чудновський, Н. Н. Малікова, В. О. Попов, О. Ю. Кондратьєва, І. М. Кирилов, Ю. В. Шиленко, О. В. Немцов та інші автори.

В Україні, у Харкові, наприкінці 90-х років стали проводитися дослідження молодіжного наркотизму — соціологічному аналізу наркотизму присвячені роботи харківських соціологів — В. О. Соболева, І. П. Рущенка, О. М. Поступного, Ю. О. Свеженцевої та ін.; одеських соціологів — В. Н. Подшивалкіної, Т. Г. Каменської, М. В. Левинського, Н. А. Мирошниченко, київських соціологів — О. М. Балакіревої, О. О. Яременко та ін.

У галузі розробки соціальних технологій профілактики наркотизму українськими спеціалістами робляться поки лише перші кроки: в основному, спеціалістами-наркологами, найчастіше без урахування соціальних детермінант цього явища. Як справедливо зазначають вчені-юристи, зовсім не вивченими ще залишаються соціальна практика боротьби з наркоманією, профілактичні заходи поза межами дії кримінального права, система соціальної реабілітації як альтернатива примусовим, репресивним методам. Недостатня увага також приділяється оцінці ефективності наявних урядових і громадських програм протидії поширенню наркотиків.

Нині у сучасній соціології девіантної поведінки виникає спеціальна галузь — соціологія наркотизму. Вона не є абсолютно новою, тому що саме явище існує достатньо тривалий час і досліджується практично із XVIII ст. На сьогодні, більш або менш глибоко, вивчаються практично всі аспекти цього масштабного явища. Наркотизм багатьма дослідниками вже розглядався і як соціокультурне явище, і як масовидна форма поведінки, аналізу піддавалася структура, динаміка, а також соціальна статистика його поширення. Єдиним недоліком більшості перерахованих вище робіт можна вважати однобічний розгляд наркотизму з тієї або іншої позиції попри його багатогранність як соціального феномена. Ми зіштовхуємося з відсутністю уявлення про соціокультурний механізм поширення наркотизму. Таку ситуацію можна пов’язати тільки з тим, що система інституціональної відповіді на поширення наркотизму в нашій країні досі фактично не є остаточно сформованою.

Можна також зробити висновок про те, що у вітчизняній соціології ще не склався єдиний концептуальний підхід до вивчення наркотизму, не визначені його механізми, не розглянута сукупність чинників, які впливають на динаміку наркотизму в період трансформації українського суспільства. Відсутнє узвичаєне й однозначне визначення наркотизму як різновиду девіантної поведінки і, тим більше, як соціального явища, усі базові поняття дотепер є дискусійними, відбувається їхня синонімізація.