І. Монологічні

До монологічних публічних виступів відносять: доповідь, звіт­ну доповідь на зборах, політичну промову, політичний огляд, промову мітингову, агітаційну промову, лекцію.

1. Доповідь – це публічний виступ політичного або громадсь­кого діяча, в якому ставлять назрілі завдання у тій чи іншій галузі життя та вмішують рекомендації й поради до їх рішення. Особ­ливості цього жанру ще й у тому, що доповідь може стати пред­метом обговорення, підлягати критиці, доповнюватися новими міркуваннями та пропозиціями.

2. Звітна доповідь на зборах – це стисла розповідь про про­ роблену роботу, аналіз та оцінка її результатів. Під час читання доповіді не прийнято імпровізувати, висвітлювати які-небудь по­ дії та факти експромтом, що допустимо та доречно в інших жан­рах. Бажаною є продуманість та сувора аргументованість усіх розділів та положень, ясність висновків, оцінок та обґрунтова­ність рекомендацій. Звітна доповідь більше, ніж будь-який інший
жанр риторики, наближається до книжно-канцелярського мов­лення.

3. Політична промова – як правило, вона проголошується керівним політичним або державним діячем (президентом, керів­ником партії, руху). Присвячена актуальним питанням часу та висвітленню їх з позицій певних політичних рухів або загально­ національних інтересів.

Особливо можна виділити парламентську промову, яка зви­чайно вписується у контекст обговорюваних парламентом про­блем, обмежена жорстким регламентом і зобов'язує депутата миттєво орієнтуватись у ситуації, імпровізувати, відповідати на ущипливі репліки по ходу виступу.

Промова відрізняється від інших видів виступів часовими ме­жами, емоційністю, чіткістю постановки проблем, конкретністю, насиченістю, дієвістю. Однак це зовсім не означає, що названі якості тією чи іншою мірою не притаманні іншим видам висту­пів. Різниця лише в більшій концентрації цих якостей у промові.

Багато політичних діячів минулого іноді гіпнотично вплива­ли на аудиторію експресивністю, пристрастю, емоційною збуд­женістю та... лестощами. У політичній діяльності промовами часто прокладається дорога до п'єдесталу визнання. І досить ча­сто більшого успіху досягають ті, хто використовує у виступах популізм: у їхніх промовах марення обіцянок, нагнітання пре­зирства до опонентів та безвідповідальність за реальність вели­чних прожектів.

4. Політичний огляд, усна політична інформація – публіч­ний виступ, у якому висвітлюються і стисло оцінюються соціально-політичні події. Виступи мають інформаційно-коментатор­ський характер і останніми роками отримали широкий розвиток, особливо на телебаченні. Завдання: планомірно інформувати з
широкого кола проблем політичного, економічного та культурно­го життя країни, оперативно доводити до них рішення президен­та, парламенту, уряду та ін.

6. Агітаційна промова має роз'яснювальний характер, стисла за часом і може, як і мітингова промова, бути закличною мобілі­заційною, але може мати й вигляд сердечного м'якого викладен­ня будь-якої проблеми.

7. Лекція – аргументоване та систематизоване викладення матеріалу з певною пізнавальною (освітньою) та політичною ме­тою. У публічних лекціях на суспільно-політичні теми особливо важливою є така риса, як розмовність. На публічній лекції ауди­торія може бути змішаною як за рівнем освіти, віком, професією, так і за мотивами. Лектор-оратор зустрічається з новими слуха­чами, яким він також невідомий. Це потребує від нього додатко­вих зусиль з адаптації, вміння швидко оцінювати присутніх та, за необхідністю, перебудовуватися на ходу.

Хоча масова лекція на суспільно-політичну тему має багато спільного з академічною лекцією, але має й значні відмінності. Часто тема її ширша і більш загальна, що зобов'язує ритора викладати матеріал менш детально. Як епізодична разова лек­ція, вона не спирається на попередню частину циклу. Російсь­кий ритор Адфельд застосував до неї такий образ: «Це не по­верх будинку, а ціла будова зі своїм фундаментом та власним дахом».

Яким вимогам повинна відповідати така лекція? До таких яко­стей, як інформативність та змістовність, потрібно додати досто­вірність, оперативність, новизну, актуальність та доступність. А це означає, що треба творчо, нестандартно підібрати матеріал, урізноманітнити форми та виразні засоби впливу на слухачів.

8. Розмова телефоном. Дослідження показують, що телефон­ні переговори займають від 4-27 % робочого часу керівників, фа­хівців і службовців. При цьому телефон є одним з основних технічних подразників на службі. Вміння користуватися цим засобом зв'язку в тому й полягає, щоб максимально використо­вувати надані ним можливості і разом з тим звести до мінімуму вплив на діяльність. Культурі телефонного спілкування (насам­перед, у ділових розмовах) можна і потрібно вчитися, оскільки вона є невід'ємним елементом ділових якостей людини.

Наводимо деякі соціально-психологічні рекомендації з вико­ристання телефону в професійній діяльності.

1. При виконанні термінової, що не терпить зволікання робо­ти: а) не знімайте трубку зовсім; б) зніміть її відразу ж і чемно скажіть: «Будьте люб'язні, подзвоніть мені тоді-то. Я зайнятий терміновою справою».

2. Якщо апарат один і він стоїть у загальній кімнаті, де пра­цюють кілька співробітників, то найбільш правильним буде по черзі встановлювати його на кожен робочий стіл. Це розподіляє «тягар спілкування» і знімає нервозність у кімнаті при кожному дзвінку.

3. Багато людей підвищують голос кожен раз, коли погано чують співрозмовника, тим самим відволікаючи від роботи ін­ших. У таких випадках треба попросити абонента говорити голо­сніше і запитати, як він чує вас.

4. При знятті трубки з телефону, що задзвонив, замінюйте нейтральні відкликання типу «Так», «Алло», «Слухаю» більш інформативними: «Іванов», «Відділ кадрів», «Завод «Прилад»». Це усуває по­милки і плутанину, а виходить, заощаджує час. Крім того, поєд­нання відповіді з представленням задає діловий тон усій розмові.

5. Якщо викликають співробітника, який відсутній, рекомен­дується не обмежуватися простою констатацією факту: «Його немає», а дати відповідь приблизно такого типу: «Його немає. Буде тоді-то. Може йому що-небудь передати?». І якщо вас дійс­но про це попросять, не покладайтеся на пам'ять, відразу зафік­суйте прохання і покладіть записку на стіл колезі.

6. Записуйте потрібні телефони з обов'язковою вказівкою прізвища, імені і по батькові, установи або тієї конкретної справи, з приводу якої до неї телефонують. При цьому дотри­муйте наступних правил.

7. Для відповідальних телефонних переговорів (міжміських, з керівництвом та ін.) варто попередньо скласти перелік запитань, щоб при хвилюванні не випустити важливі моменти.

8. Намагайтеся дзвонити своєму абоненту в другій половині дня, не збивайте його з робочого ритму, коли він з найбільшим успіхом вирішує свої головні завдання.

9. Етика телефонного спілкування передбачає завжди назива­ти себе, перш ніж почати розмову, навіть якщо ви розраховуєте, що вас впізнають.

10. Усі розмови варто вести доброзичливим тоном. Якщо навіть відповідь точна і повна, але дана у грубій, нетактовній формі, це завдає шкоди авторитету і працівника, і організації, яку він пред­ставляє, негативно позначається на суті справи.

11. Якщо у вас є секретар, доручайте йому пам'ятати про коло осіб і організацій, з якими вас варто з'єднати у визначений час. Крім того, він повинен знати характер запитань, що входять у компетенцію керівника й інших працівників організації, і напра­вляти абонента до відповідного співробітника.

12. Запис телефонограм прискорюється і стає безпомилковим, якщо до телефону підключений диктофон.