Пояснити (з прикладами) ілюзії Поггендорфа (перетину); Ілюзія Дануто (залізничного полотна); Ілюзія Мюллера-Луера (стріли), закон Вебера-Фехнера.

Ілюзія Поггендорфа — класична оптична ілюзія, названа на честь німецького фізика І. К. Поггендорфа, який виявив її в малюнку, надісланому йому астрофізиком І. Целльнером.

Суть ілллюзіі: на малюнку справа продовженням чорної лінії є червона лінія, а не синя, як видається на перший погляд. Дотепер немає жодного прийнятного пояснення цієї ілюзії. Можливо, ефект виникає через те, що система зорового сприйняття у людини вкрай бідна щодо інтерпретації діагональних ліній, хоча причини цього досі не з'ясовані.

Ілюзія Дануто — оптична ілюзія, вперше продемонстрована італійським психологом Дануто. Дануто припустив, що мозок людини визначає розмір об'єкта за його тлом. Дануто намалював два однакових відрізка на тлі двох ліній, що сходяться, на кшталт залізничного полотна, що зникає вдалині. Верхній відрізок здається більшим, оскільки мозок інтерпретує лінії, що сходяться, як перспективу (як дві паралельні лінії, що сходяться на відстані). Тому ми думаємо, що верхній відрізок розташований далі, і вважаємо, що його розмір більший. Крім ліній, що сходяться, силу ефекту додає зменшена відстань між проміжними горизонтальними відрізками.

Ілюзія Мюллера-Лаєра — оптична ілюзія, що виникає при спостереженні відрізків, обрамлених стрілками.

Ілюзія полягає в тому, що відрізок, обрамлений «вістрями», здається коротше відрізка, обрамленого «хвостовими» стрілками. Ілюзія була вперше описана німецьким психіатром Францем Мюллером-Лайером в 1889 році. Незважаючи на проведення численних досліджень, природа ілюзії не до кінця зрозуміла. Найсучасніше трактування пояснює ілюзію як статистичний результат спостережень зовнішніх зображень — у сценах природні зорові елементи, обрамлені вістрями, зазвичай коротше елементів з хвостовим оперенням.

Закон Вебера — Фехнера — психофізіологічний закон, що описує сприйняття різних фізичних величин органами чуттів.

Цей закон полягає в тому, що коли інтенсивність якої-небудь фізичної величини збільшувати в геометричній прогресії, то відчуття цієї величини буде збільшуватись в арифметичній прогресії. Іншими словами, при збільшенні інтенсивності стимулу в певну кількість разів його відчуття зростає на певну величину. Тобто, відчуття пропорційне логарифму інтенсивності стимулювання.

Закон Вебера — Фехнера справедливий, наприклад, для людського сприйняття гучності звуку, інтенсивності світла, сили механічного навантаження. Через це шкала рівнів гучності звуку та блиску зір є логарифмічною (збільшення гучності на 1 бел відповідає збільшенню інтенсивності звуку у 10 разів, а збільшення блиску на 1 зоряну величину — зменшенню інтенсивності світла у ≈ 2, 512 разів).

Цей закон можна записати таким чином:

,

де:

, — відчуття двох стимулів, різних за величиною (точніше, чисельні значення цих відчуттів за відповідною логарифмічною шкалою),

, — інтенсивність відповідної фізичної величини для цих стимулів,

— коефіцієнт, що залежить від способу побудови шкали. Для шкали гучності звуку у белах k = 1, у децибелах — k = 10, а для шкали зоряних величин k= − 2, 500.

Цей закон встановив німецький психофізіолог та анатом Ернст Генріх Вебер за результатами своїх досліджень, здійснених у 1830–1834 роках. Остаточно його сформулював Густав Фехнер 1858 року.