Диференціально-психологічний аналіз структурних компонентів характеру

У широкому сенсі характером називають цілісну сукупність, яка позначає приховану за різними проявами людського Я природу особистості. Теофраст, який запропонував використовувати цей термін у психології на позначення комплексу ознак, що відрізняють поведінку однієї людини від іншої, уклав і першу класифікацію характерів. У ній він описав велику кількість типів особистостей - брехливий або чесний, хитрий або простодушний, жадібний або щедрий тощо. Тривалий час характер визначали через просту комбінацію ознак, не диференційованих між собою. Спроби вичленувати структуру характеру пов'язані з появою і розвитком у психології поняття " воля", а також виразнішим розробленням дихотомії " розум - почуття". Фактично навколо основних вимірів " розум - воля - почуття" і розвиваються уявлення про структуру характеру.

Трактуючи характер як підструктуру, що належить до особистісного рівня, його вважають концептом який здебільшого стосується сили характеру - властивості, пов'язаної із зусиллями, спрямованими на подолання обставин. Дослідження засвідчили, що воля або наполегливість, у досягненні мети пов'язані з такими характеристиками, як мотиви, особистісні орієнтації, Я-концепція (у т. ч. самооцінка як центральний компонент).

С. Рубінштейн визначав характер як сукупність генералізованих (узагальнених, стійких і переважальних) мотивів у структурі особистості (рис. 2.4).

З позицій формальної (ієрархічної) теорії індивідуальності основними вимірами характеру, що формують його структуру, є Я-концепція, Я як системокомплекс рис і Я як система генералізованих базових орієнтацій.

Я-концепція. Як центральне утворення характеру першим її обґрунтував американський психолог Вільям Джеме (1842-1910). Один із її базових складників, фіксує зміст життєвого досвіду (Я як об'єкт), а другий позначає процес усвідомлення людиною цього досвіду (Я, яке знає, усвідомлює). У структурі Я-концепції об'єднуються дві тенденції: " Я, яким мене бачать інші" і " Я, яким я сам себе бачу".

Я-концепція - сукупність усіх уявлень людини про те, яка вона у всіх своїх проявах, можливих і дійсних, Істотних і другорядних.

Я-концепція властива кожній особистості й формується у процесі розвитку самосвідомості, охоплюючи Я-вчорашнє, Я-сьогоднішнє і Я-завтрашнє. Вона будується на основі самосприйняття, самоставлення, які людина яскраво переживає, постійно зіставляє зі сприйняттям себе іншими людьми, їхнім емоційним ставленням. У створенні Я-концепції активно задіяні самоспостереження, самооцінювання й інші рефлексій-ні особистісні процеси.

Значною мірою Я-концепція неусвідомлювана, і лише надзвичайні обставини, наприклад життєва криза, вимагають від людини глибшого самоусвідомлення. Представники різних психотерапевтичних напрямів активно працюють із Я-концепцією клієнта як найважливішим смислотвірним компонентом його переживань, допомагаючи йому досягти більшої автентичності, самодостатності.

Формування Я-концепції є результатом фізичного розвитку, що впливає на створення образу тіла (фізичне Я), когнітивного й емоційного розвитку (психічне Я), а також вироблення навичок соціальної взаємодії, що виникають унаслідок виконання суб'єктом різних соціальних ролей (соціальне Я). Фізичний образ Я відображає дію конституційного чинника на формування системи уявлень про себе, специфіку характеру і навіть особистості. Особливості статури впливають на всі психічні процеси, у т. ч. самосвідомість. Для аналізу цього взаємозв'язку школярам показували чоловічі силуети, які характеризують різні типи статури, виділені за системою В. Шелдона: мезоморфний (атлетичний, м'язистий), ендоморфний (повний, невисокий) та ектоморфний (високий, худий). Перший тип незмінно отримував стійкі позитивні оцінки, другий характеризували переважно негативно, а третьому відводили нейтральну позицію.

У реальній ситуації діти також рідше обирають дитину ендоморфного типу як товариша. В ендоморфних дітей частіше спостерігається негативне ставлення до свого тіла, неприйняття свого фізичного Я. Чинником, що зумовлює це, можуть бути еволюційні стратегії надання переваги, засновані на важливості сили й активності для забезпечення життєвої адаптації індивіда.

Я-концепція як центральна підструктура характеру формується в 6-11 років, набуваючи абстрактнішого (узагальненого) відтінку, не пов'язаного прямо з фізичними рисами. Глобальне почуття самоцінності як риса характеру з'являється у 6-7 років.

Характер є своєрідною мембраною між внутрішнім світом особистості і навколишньою дійсністю. Він пов'язаний зі способами самовираження, механізмами захисту від несприятливих для людини дій.

Я-концепцію формують Я-образ і самооцінка. Я-об-раз є регулятивним механізмом психічного життя, мотиваційним ядром особистості.

Я-образ - особистість у єдності всіх складових ЇЇ буття, відображена в самосвідомості як її основна складова, кінцеве уявлення про себе, результат роботи над пізнанням себе, формуванням ставлення до себе, осмисленням своєї ролі на кожному життєвому етапі.

Він є суб'єктом свідомості, осмислення всіх психічних явищ, внутрішнього і зовнішнього буття особистості в їх інтегральності, цілісності. У структурі Я-образу виокремлюють діяльний компонент, що відображає його суб'єктну складову, і компонент рефлексивний, в якому кристалізується об'єктна, тобто уявлення людини про себе. Традиційно в Я-образі виокремлюють когнітивний (пізнавальний) і поведінковий (діяльний) афективний (емоційний) компоненти.

Серед різних типів Я-образу найвідоміші Я-реальне і Я-ідеальне. Залежно від критеріїв розрізнення існують також Я-минуле, Я-теперішнє і Я-майбутне; Я-соціальне, Я-сімейне і Я-власне; Я-чисте (пізнавальне) і Я-емпіричне (пізнаване), усередині якого - Я-матеріальне, Я-соціальне і Я-духовне; Я-наявне, Я-бажане і Я-уявне тощо. У кожної людини постійно співіснують різні образи себе, які нерідко перебувають у внутрішньому конфлікті. Те, якою людина хотіла б себе бачити (Я-ідеальне), те, що вона про себе думає (Я-суб'єктивне), те, що про неї думають інші (Я-відображене), і те, якою вона є насправді (Я-об'ективне), дуже рідко збігаються, а стан такої гармонії переживається як щастя.

Я-образ може мати високу або низьку стійкість на різних вікових етапах, у різних типів особистості. Коли в кризових ситуаціях виникає загроза стійкості Я-обра-зу, що людина переживає дуже важко - як втрату себе, зазвичай автоматично спрацьовують особистісні захисні механізми. Простота або складність Я-образу залежить від когнітивної складності особистості, її емоційної розвиненості. Він може бути також більш або менш внутрішньосуперечливим, що залежить від інтегрованості, зв'язності його компонентів.

В онтогенезі самооцінка формується спочатку на основі оцінок дитини близьким оточенням. Із включенням у самосвідомість механізму рефлексії самооцінка дедалі більше уточнюється й удосконалюється в процесі самоаналізу з урахуванням власного досвіду, ставлення значущого оточення.

Самооцінка - оцінка особистістю себе, своїх фізичних, інтелектуальних, емоційно вольових, комунікаційних, етичних якостей, життєвих можливостей, ставлення до себе оточення і свого місця серед них.

Спрямованість ставлення на різні аспекти власного Я виявляється в самоставленні, а прагнення продемонструвати свої соціально значущі якості - в самопрезентації.

Самооцінка - це прояв суб'єктної активності особистості, складова частина Я-концепції, Я-образу, який не треба ні уявляти, ні згадувати, оскільки він суб'єктивно існує як даність, внутріособистісна структура, що керує ставленням особистості до себе і світу.

Самооцінка переважно пов'язана з соціальною іпостассю Я, бо воно відображає в системі суб'єктивних значень втілення особистості в людях. Водночас самооцінку можна розглядати як інтегратора усіх основних компонентів Я-образу: фізичного, психологічного і соціального.

Індивідуальні особливості самооцінки впливають на формування таких рис характеру, як упевненість, рівень домагань, самолюбство, критичність, цілеспрямованість тощо. Самооцінка динамічно змінюється згідно з рівнем соціального благополуччя, формуванням особистісних особливостей індивіда. Регулятором її є ступінь успішності людини в житті згідно з її рівнем домагань, що відображено у формулі Джемса: самооцінка = успіх: домагання.

Характеризується самооцінка ступенем адекватності, стійкістю. Висока самооцінка сприяє особистісному зростанню, самоствердженню; низька - заважає розкриттю індивідуальності, стимулює формування комплексів. Адекватна рівню домагань і реальним можливостям людини самооцінка допомагає правильно обрати життєві тактики й форми поведінки, а відтак - зберегти здоров'я. Неадекватна самооцінка може бути завищеною (рівень домагань вище особистісних потенцій, необхідних для успіху) і заниженою (рівень домагань нижче особистісних можливостей). В обох випадках утруднюється нормальна самоактуалізація і не виправдовуються соціальні очікування.

Стійкість/нестійкість самооцінки визначається рівнем ригідності (лат. гідісіия - твердий, заціпенілий) нервової системи, силою установок, соціальною сенситивністю, конформністю, навіюваністю.

Здатність до формування самооцінки удосконалюється з віком, освітою, розвитком інтелекту і підвищенням соціального статусу особистості. Корекція самооцінки - одне з основних завдань психічного самовдосконалення і психотерапії.

З віком самооцінка стає дедалі диференційовані-шою. Школярам сьомого класу, старшокласникам і студентам вечірніх курсів у віці приблизно ЗО років запропонували оцінити себе за 40 характеристиками, використовуючи шестибальну шкалу від " цілком правильно" (6 балів) до " абсолютно неправильно" (1 бал). Твердження охоплювали: фізичні якості, рівень досягнень, інтелектуальний розвиток, міжособистісне спілкування і соціальну відповідальність. Аналіз індивідуальних варіацій виявив тенденцію до їх збільшення з віком. Можливо, диференціація самооцінки пов'язана з розвитком здатності оцінювати різні аспекти свого Я, використовуючи найрізноманітніші стратегії.

Аналіз концепції характеру в контексті ієрархічного підходу пов'язаний з дослідженнями саморегуляції як психофізіологічного компонента волі, наполегливості як риси, що є основою вольових дій, волі як категорії, використовуваної при дослідженні життєвих процесів, які рухають людьми в певному напрямі або до конкретної мети.

Саморегуляція (лат. regulo - упорядковую, налагоджую) психічна - система психічної самодіїз метою свідомого управління осо-бистісію своїми психічними станами відповідно до вимог ситуації і доцільності.

Психічна саморегуляція може здійснюватися на неусвідомлюваному рівні механізмами підтримки внутрішнього гомеостазу (рівноваги) і адаптивної поведінки (наприклад, ситуація небезпеки викликає стан напруженості, тривоги, стресу, готовності діяти) і бути свідомим, довільним процесом на основі освоєння спеціальних методів мобілізації внутрішніх резервів, які в буденному житті залишаються незатребуваними.

Основою психічної саморегуляції є систематичне тренування психосоматичних реакцій і центральних нервових процесів, що допомагає виробити первинний комплекс специфічних навичок, призначених для довільної зміни поточних психофізіологічних і психічних станів. Для всієї різноманітності методик психічної саморегуляції існують загальні і обов'язкові прийоми: стани м'язового розслаблення (релаксація); управління ритмом дихання; вироблення й активізація позитивних, світлих уявлень і чуттєвих образів (зорових, слухових, тактильних та інших); розвиток здатності до концентрації і децентрації уваги; спілкування із собою як активізація регулювальної і програмувальної сили мисленого і вимовленого вголос слова.

Психічна саморегуляція, як правило, відбувається на таких рівнях:

1. Регуляція рівня психічної активності особистості за рахунок інформаційно-енергетичного потоку (" відре-агування" - посилення рухової або психічної активності); катарсис (очищення, емоційно-енергетична реакція на естетичну інформацію); зміна нервової імпульсації (регуляція м'язового і психічного тонусу); ритуальні дії (спосіб впливу на психіку через відповідну організацію зовнішніх умов для зміни психічної активності).

2. Емоційно-вольовий рівень психічної саморегуляції життєдіяльності: спрямованість особистості на підвищення стресостійкості, зняття емоційної напруги і психофізичного стомлення; вироблення позитивних установок, підвищення ефективності пізнавальної діяльності за рахунок тренування уяви, інтуїції, пам'яті, уваги; мобілізація сил організму для виживання в екстремальних умовах.

3. Психічна саморегуляція мотиваційних складових життєдіяльності особистості: сили мотивації, усвідо-мленості, смислової насиченості, інтегрованості мотиваційних тенденцій тощо.

4. Самокоригування особистості в плані самоорганізації, самоствердження, самоактуалізації, самодетермі-нації, самовдосконалення. Діалог із собою може відбуватися у формі самосповіді, самопереконання, самона-казу, самонавіяння, самопідкріплення тощо.

Я-системокомплекс рис. Він інтегрує всі життєві прояви, допомагає особистості розглядати себе зсередини, спостерігати, усвідомлювати, видозмінюватись, регулювати свою життєдіяльність її активне начало - Я. Я-системокомплекс рис є найвищою концентрацією суб'єктності людини, в якій утілюються всі відчуття від швидкоплинних станів до кардинальних вчинків, ключових життєвих рішень, переживання власної цілісності і нерозривності, свого минулого, сьогодення і майбутнього.

Я - глибинна сутність людини, ЇЇ самість, достовірність, автентич* ність, що дає змогу їй відрізняти себе від інших, відчувати, переживати, усвідомлювати реальність свого існування.

Сила Я визначається здатністю людини зберігати свою самість, незважаючи на несприятливі зовнішні і внутрішні обставини. У змінених станах свідомості, при деяких захворюваннях людина може переживати множинність, мінливість свого Я, його постійні трансформації.

Найважливішою відправною точкою для почуття цілісності і безперервності Я € тіло людини, її ім'я, потім ЇЇ особисті речі, улюблені предмети, заняття, хобі, референтна група, значущі інші.

Структура Я як основний елемент характеру виконує такі регулятивно-інтеграційні функції: інтроцентричні (орієнтовані на здійснення особистих завдань і цілей) й екстероцентричні (орієнтовані на здійснення завдань і цілей, не пов'язаних безпосередньо з власними). На думку І, Якубіка, регулювальна роль структури Я полягає в тому, що вона є джерелом мотивації до дій, спрямованих на захист, підтримку і розвиток власної особистості. Відповідно до описаної ролі Я розрізняють типи регуляції поведінки: егоцентричний (спрямованість на задоволення власних потреб), алоцентричний (спрямованість на задоволення потреб, захист інтересів і розвиток інших людей), соціоцентричний (переважання цілей соціальних груп, суспільних інститутів), альтруїстичний (відмова від власних цілей і завдань заради виконання чужих).

Предметом диференціально-психологічного аналізу воля практично не була. У класичних дослідженнях вольові прояви інтерпретували як такі динамічні (формально-динамічні) параметри:

- детермінуюча тенденція, необхідна для розірвання асоціативного зв'язку;

- подолання тенденцій поля як наслідок порушення рівноваги " індивід - середовище";

- система образів потреб і усвідомлювана схема мотивів, які є основою уявлень людини про власні динамічні сили;

- тенденція організовувати власне Я так, щоб здійснювався рух до заданої мети, в заданому напрямі.

Волю завжди пов'язують з усвідомленим вибором, а наполегливість - наданням переваг, саморегуляцію - зі стратегіями зняття невизначеності.

Відмінності в інтенсивності вольових устремлінь відображають відмінності в здатності людини робити самостійний вибір, специфіку спрямувальної і регуляторної функції особистості.