Історичний підхід у етнопсихології

У 60-х роках минулого століття почали з'являтися праці, які пропагували новий метод дослідження етнопсихологічних особливостей (М.Кос­томаров, 1861; М.Данилевський, 1869 та ін.). Його теоретичною осно­вою було положення про те, що характер народу мас постійно проявлятися в його історичній діяльності, отже, засобом його пізнання може й мусить стати історія етносу. Так, один із ідеологів зазначеною підходу М.Данилевський, протиставляючи його «простій описувальній передачі окремих спостережень», проголошував, що способом вивченій національного характеру має стати аналіз тих його рис, «котрі проявля­лися б в усій історичній діяльності, в усьому історичному житті порівню­ваних народів», бо лише в цьому разі, на думку автора, можна вважати певну характеристику справді суттєвою й важливою, спільною для всіх представників цього культурно-історичного типу, до того ж не випад­ковою, епізодичною, а постійно існуючою та реально діючою.

Цю ідею М.Данилевський реалізував у роботі «Россия и Европа», яка на багато років стала підґрунтям для досліджень національного характе­ру, а для багатьох учених — приводом для багаторічної полеміки. У цій праці М.Данилевський намагався аргументовано відхилити тезу пре наявність спільної для всього людства цивілізації та довести існування кількох окремішних цивілізацій — культурно-історичних типів.(Згідної автором, немає єдиної культури, що безперервно розвивається і в межах якої всі інші цивілізації розглядаються як сходинки (вище-нижче) в цьо­му розвиткові, а є «природна система історії», в якій розрізняється (як; природничих науках) кілька основних типів, незрівнянних один з одним бо кожний з них розвиває свої аспекти людського духу, в кожному «са­мостійно» розвивається якесь своє «начало, що полягає, як в особливос­тях його духовної природи, так і в особливостях зовнішніх умов життя»

Основні культурно-історичні типи (їх усього десять), виокремлені вченим, як і всі біологічні істоти, народжуються, розвиваються, прохо­дять певні стадії та вмирають. Усі вони відрізняються один від одного трьома основними властивостями: відмінностями етнографічними, під якими розуміють «ті племінні риси, які виявляються в особливостях пси­хічного устрою народів»; відмінностями у вищих духовних якостях; відмінностями історичного виховання, під яким автор має на увазі чинники та механізми, що сприяють консолідації людей од­ного культурно-історичного типу.

Зрозуміло, що в контексті етнопсихології найбільший інтерес станов­лять етнографічні відмінності культурно-історичних типів. Відомо, що праця МДанилевського — слов'янофіла та ідеолога панславізму — була і альтернативою працям західників. Вона була спрямована на те, щоб протиставити Росію Західній Європі та обґрунтувати духовну самобутність слов’янського світу на чолі з Росією. Тому Данилевський виокремлює як один із культурно-історичних типів — слов'янський — і послідовно розглядає всі його головні характеристики, постійно протиставляючи європейському романо-германському типу.

Розглядаючи етнографічні відмінності слов'ян, М.Данилевський вважав, що їхні етнопсихологічні особливості треба шукати в трьох сферах — розумовій, естетичній і моральній. Проте автор зазначає, що він не вважає за можливе глибоко аналізувати першу сферу, оскільки у слов’ян ще недостатньо розвинена наука, в специфіці якої віддзеркалились би їхні інтелектуальні характеристики. Дослідник також не вважає себе компетентним для того, щоб провести порівняльний аналіз слов'янської літератури з літературами інших культурно-історичних типів, аналіз, який надав би інформацію і дав змогу зробити певні висновки відносно етнічних характеристик. Тому всю свою увагу він концентрує на мо­ральній сфері. Залучаючи широкий історичний матеріал і проводячи смиливі аналогії та паралелі, Данилевський намагається показати, що однією з головних моральних етнографічних ознак слов'ян є їхня терпимість, толерантність, на відміну від «насильництва» романо-германців.

Історичними проявами-аргументами цих ознак є, на думку автора, і релігійна нетерпимість Заходу (він згадує походи хрестоносців, варфоломіївську ніч, вогнища інквізиції), і колоніальна політика (конкістадори, рабо­торгівля і т.ін.), і постійні зовнішні та внутрішні війни, що, як вважає автор, зовсім не властиво слов'янам. Скоріше навпаки, ставлення слов'ян до смертної кари (яку відхиляв Володимир, засуджував Мономах і яку відмінили і Росії раніше, ніж на Заході), те, що напівдикі племена та різноманітні народності, приєднані до Росії, не були перетворені на рабів, а також фак­си (хоч і поодинокі) виголошування християнських проповідей мовами - народів Росії тощо — все це спонукало автора зробити висновок про наявність терпимості як однієї з найголовніших рис характеру слов'ян.

Інша важлива риса, про яку згадує М.Данилевський — це специфіка «способу, яким здійснювалися всі великі перевороти в житті руського ««роду». На Заході будь-якому перевороту передує агітація за програ­ші, боротьба ідей, що пропонуються різними партіями, тобто велика цілеспрямована кампанія. У Росії ж, згідно з Данилевським, це процес «суто внутрішній... що діється в глибинах народного духу невидимо і нечутно...і, коли приходить час замінити старе новим на ділі, ця заміна здійснюється з гідною подиву швидкістю, без видимої боротьби».

Зважимо на те, що автор не дожив до російських переворотів XX сто­річчя, але й ті ілюстрації, що він наводив, навряд чи можна трактувати так однозначно. Цей суб'єктивізм у трактуванні історичних подій, а точ­ніше — у зв'язку між історичними подіями і рисами народного характе­ру (на якому наголошували критики цього підходу) ще раз підкресли гостроту проблеми методів вивчення етнопсихологічних характеристик, її не зняту з порядку денного актуальність.