Розвиток етнопсихології в Україні у 20-30-х роках XX сторіччя

У процесі етнографічних досліджень 20-30-х років було зібрано ве­личезний емпіричний матеріал стосовно етнічної специфіки духовного життя людини. Переконаність учених-етнографів у нерозривному зв'яз­ку духовної та матеріальної культури народів засвідчена, зокрема, у Ста­туті Всеукраїнського етнографічного товариства, (ЕТ), затвердженому у вересні 1927 року, забезпечила зацікавленість та увагу до проблем етнопсихології у першої генерації етнографів післяреволюційної України.

Розуміючи, що народознавчі знання потрібні в період розпочатої со­ціальної перебудови, українські етнографи досить оперативно організа­ційно оформились у державній системі того часу: у 1920 році було віднов­лено роботу Етнографічної комісії (секції) при Українському науковому товаристві; у 1921 створено Музей антропології та етнології ім. Ф.Вовка при Українській Академії наук; з червня цього ж року починає функціо­нувати Етнографічна комісія (ЕК) УАН; у 1924 році створюється Етно­графічне товариство в Києві, організовуються аналогічні структури в інших містах республіки, виходять друком всеукраїнські етнографічні журнали: «Етнографічний вісник», «Бюлетень ЕК УАН», «Праці ЕК УАН» (Збірник історико-філологічного відділу УАН), «Бюлетень Етнографічного товариства» та «Записки Етнографічного товариства». «Ет­нографія — найкращий ключ до колективної народної душі, — сказано у декларації Ради Етнографічного товариства. — Старий народний по­бут заслуговує на ретельне та системне вивчення, бо це допоможе краще

зрозуміти психіку народу і знайти ключ до його розуму».

Розв'язуючи поставлене перед собою завдання «зрозуміти психіку народу», українська етнографія 20-30-х років дала зразок плідного по­єднання організаційних, методичних і теоретико-психологічних на­прямків діяльності, яке не втратило своєї актуальності і нині.

Щодо організаційного забезпечення досліджень народної свідомості та її національної специфіки заслугою членів ЕК і ЕТ є створення згада­них періодичних видань. Чинники етнічної специфікації свідомості (віру­вання, обрядовість, виховання дітей, побут дитини тощо) стали предме­том експозицій відділів порівняльного народознавства та суспільного життя Музею народознавства. Матеріали для поглибленого аналізу фак­торів етнопсихогенезу надавали також Музично-етнографічний кабінет ЕК УАН (1922), Кабінет з питань вивчення національних меншин (1928) і Кабінет з питань вивчення радянського села (1929). Цікаво, що останній орієнтувався «на села з різноманітним національним населенням», а Кабінет з питань вивчення національних меншин, який мав вивчати «питання про існування, співробітництво та взаємні впливи різних етнічних груп в Україні», планував видавати свої збірники мовами національних меншин.

Створення єдиних програм етнографічних досліджень, а отже, забез­печення методичної та методологічної єдності наукових пошуків — другий важливий напрямок зусиль українських етнографів того часу. Крім розробки спільних програм методична та методологічна єдність забезпечувалась: виробленням загальних принципів дослідження; організації підготовчих курсів для дослідників народного побуту; організацією в різних зонах України стаціонарів, «етнографічних дослідних станцій», тобто перетворенням певних селищ республіки в місця багатолітньогосистематичного і всебічного вивчення усіх форм життєдіяльності насе­лення.

Теоретико-психологічний напрямок у діяльності українських етно­графів 20-30-х років пов'язаний з розробкою низки ключових психоло­гічних проблем: мова та психіка, дитинство і психіка (ширше: соціальна дійсність і психіка), екологічне середовище та етнос, біологічне та со­ціальне в етнопсихогенезі тощо, внаслідок чого виникло багато важли­вих з точки зору етнопсихології ідей.

Так, аналізуючи національні особливості свідомості українського та російського народів, А.Лобода говорить про «певну народну ідеологію» великоросів, зумовлену систематичними недородами, а В.Перетц про­понує розглядати «тихий смуток малоросійської поезії» та деяку «тінь печалі» в українському характері крізь призму «історичних незгод, пе­режитих на Україні, які сформували основні риси психіки українського народу». Водночас Є.Кагаров запроваджує поняття «етнографічна інфор­мація», розуміючи під ним таку єдність фізичного, психологічного та культурного аспектів етносу, який виникає шляхом адаптації до певно­го оточення чи «екології».

В етнографічних працях цього періоду знаходимо перші проби дослідити народну педагогіку. Розпочате ще Кузелею (1906) вивчення звичаїв і вірувань українського народу щодо дитини й дитинства продовжила українська етнографія 20-30 х р. Серед праць етнопедагогічної спрямованості, вміщених у виданнях Етнографічної комісії УАН та Етнографічного товариства, чільне місце посідають публікації про перші роки життя дитини.

Особливості батьківської поведінки з немовлятами, які німецькі дослідники Х. і М. Папоушекі вважають психобіологічними підвалинами родинної педагогіки, а саме: цілеспрямоване наслідування міміки та вокалізації немовляти, мелодійне та інтонаційне варіювання голосного звук задля категоризації спілкування, власна відповідь на поставлене дитині питання, поступове ускладнення форм спілкування та ін. – потрапили у поле зору наукової психології та педагогіки.

Очевидно, що цей напрямок досліджень передував і сучасній теорії поетапного формування розумових дій, демонструючи, зокрема, як поступово міжособистісна дія привласнюється дити­ною й переходить у внутрішній план. У межах цієї позиції цікавим ви­дається розгляд не лише національної специфіки колискових пісень, про яку говорив, наприклад, О.Вєтухов, а й запропонованої ним класифі­кації їх за ознакою поступового ускладнення змісту. Дійсно, якщо в першій групі колискових відбивається лише домашній світ дитини (ко­лиска, сон, кіт, кури тощо), в другій — реалії її майбутнього життя, а третю групу становлять пісні про козацькі походи, турецькі напади та інші історичні події, – то перед нами постає сама життєва реалізація згаданого дидактичного принципу, процес поступового формування світогляду дитини.

Сучасні дані свідчать, що вже на фонетичному рівні моделюється сере­довище, його особливості, що забезпечує формування психіки дитини ще до засвоєння нею мови. Зрозуміло, що для педагогіки надзвичайно цікаві як особливості, так і результати застосування цього механізму батьками. У цій сфері треба зважати ще на один пріоритет тогочасного українознавства, а саме на переконаність у єдності механізмів моделювання світу — фонетичного та за допомогою жестів (вимовляючи перекличці вигуки, дитина робить голівкою ті самі рухи, що й відповідна тварина).

Отже, розглядаючи жести, міміку, природні та перекличні вигуки як важливі складові процеси мовного розвитку дитини, українська етногра­фія цього періоду, по-перше, готувала грунт для майбутніх досліджень фоносемадтичного-механізму етнічної специфікації свідомості, а по-друге, — допомагала побачити цілісний процес формування базових струк­тур психіки й наблизитися до наукового обґрунтування етнопедагогіки.