Психотерапія

Психотерапія – це раціональне і планомірне використання психічних засобів для лікування соматичних, нервових і психічних захворювань.

Психотерапія – є системою комплексного лікувального вербального і невербального впливу на емоції, судження, самосвідомість людини при різних захворюваннях (психічних, нервових, психосоматичних).

Фізіологія психотерапії була описана В.А. Котляровским – вплив словом на II сигнальну систему, а також цілий комплекс впливу на психіку ліками і маніпуляціями.

Основним своїм завданням психотерапія вважає усунення психопатологічної симптоматики, за рахунок чого вважається досягнення внутрішньої та зовнішньої гармонізації особистості.

З поліпшенням психотерапевтичної допомоги зростає проблема залежності хворого від психотерапевта. Психотерапія може приводити до цієї залежності не в меншому ступені, чим інші лікарські засоби. В умовах переважно оплачуваної психотерапевтичної допомоги ця проблема загострюється. Тих, хто вважає, що їм потрібна психотерапія, із тривогою пише Шепард, легше всього експлуатувати: це слабкі, невпевнені, самотні, нервові люди, чий розпач часом настільки великий, що вони готові зробити й оплатити що завгодно, аби поліпшити свій стан. І далі автор пише, що психотерапія — це обмежена професія тих фахівців, хто пройшов відповідну підготовку і бажає дотримуватися належного етичного кодексу.

У процесі лікування психотерапевт може виявитися у визначеній неусвідомленій залежності від пацієнта, оскільки спілкування з ним може підвищувати його самооцінку, сприяти самоствердженню. Одна з професійних хвороб психотерапевта — його бажання виступати в ролі пророка і чарівника; він не завжди враховує границі своїх можливостей. На практиці це приводить до інфантилізації хворого, затягуванню лікування, формуванню, у свою чергу, залежності хворого від лікаря. Прагнення до збереження і підвищення свого особистого і професійного престижу «за рахунок хворих» призводить також до того, що психотерапевт може «пережати» хворобливі аспекти особистості хворого і не приділити належної уваги здоровим, «сильним» її сторонам, що можуть з’явитися опорними крапками на шляху видужання пацієнта. Ціль лікування не в наданні пацієнту механічних чи психічних «протезів», а в забезпеченні його до моменту закінчення психотерапії засобами для самостійної боротьби з труднощами, реалізації своїх життєвих цілей.

Хворий відносно рідко готовий визнати психогенну природу свого захворювання, він приймає це скоріше побічно, самим фактом згоди пройти курс психотерапії. Однак і у випадку, коли пацієнт не заперечує значення психотравмуючих впливів у розвитку його хвороби, визнання їм власної ролі в її виникненні носить дуже обмежений характер. Опір психотерапевтичному контакту і заперечення психічних конфліктів зв’язані з формуванням у свідомості хворого більш престижної в соціальному плані біологічної концепції хвороби. Самі психотравми при цьому виступають як одна з багатьох можливих і рівноцінних екзогеній, що порушують гомеостаз. Більш того, в основі концепції хвороби в багатьох пацієнтів лежить наступна думка: «Я є таким, яким мене зробили причинні і моменти, що привертають, етіопатогенезу, я лише пасивний продукт факторів, що впливають на мене, іграшка в руках об’єктивних обставин, що на мене вплинули». Тому хоча і не випливає, як це робиться в деяких школах з екзистенціальною орієнтацією, приписувати хворим із психогенним розладом почуття провини зобов’язання перед суспільством, цілком доречно жадати від нього посильної участі в лікувальному процесі: кращого розуміння причинних зв’язків між його хворобою, з одного боку, і життєвими ситуаціями — з іншого, усвідомлення власної ролі в генезі хвороби.

Види психотерапії:

І. Загальна – це комплекс дії психологічних факторів на хворого будь–якого профілю з метою підвищення його мил в боротьбі з хворобою.

ІІ. Приватна (спеціальна):

1. раціональна (індивідуальна)

2. аутогенне тренування (АТ)(індивідуальна, групова)

3. гіпноз(індивідуальна, групова)

Методики спеціальної психотерапії можна розділити також на дві основні групи:

1. Групова

1) терапевтичні групи, в яких хворим читаються лекції, а потім обговорюються;

2) групи типу «інтерв’ю» – хворі вільно обговорюють свої проблеми, висловлюють глибоко особисті відомості про себе;

3) трудові групи – спілкування в процесі праці;

4) суспільство «анонімних алкоголіків» – зборів, дискусії;

5) групова терапія з родичами

2. Індивідуально – психологічна. Цей спосіб застосування психотерапії описав А.Адлер. Стосується почуття неповноцінності в особистості, що відірвана від колективу і сприяє поверненню в колектив.

Основні сучасні концепції та принципи психотерапії:

1. Психотерапія є самостійною медико–орієнтованою клінічною дисципліною із своєю генеалогією, історією, сферою пато-нозологічної компетенції та терапевтичним арсеналом;

2. До компетенції психотерапії входить розробка та вивчення теорії та практики клініки, психотехнічного арсеналу, теорії здорової та патологічної психіки, теорій особистості та аутодисциплінарно – ідентифікаційної теорії;

3. Предмет психотерапії: психотерапевтична феноменологія; клінічні психотерапевтичні ефект–синдроми і психотехнічні шляхи їх досягнення (загальна психотерапія); патонозологічні форми та патологія психічної сфери, яка підлягає психотерапевтичній корекції (клінічна психотерапія); вторинні нозосиндромальні психопатологічні форми при непсихічних захворюваннях (психотерапія в клініці) та соціальні і соціальні доповнення (спеціальна і соціальна психотерапія);

4. Психотерапія тісно пов’язана з психіатрією, психоневрологією та медичною психологією;

5. Діагностика в психотерапії, яка базується на уявленнях про клінічні ефект–синдроми, відрізняється специфікою та потребує формулювання спеціального психотерапевтичного діагнозу.

Три цільові стратегії психотерапії:

1) реконструкція внутрішнього світу особистості пацієнта — корекція неадекватних, самофруструючих стереотипів переживання і поводження, а також вироблення нових, більш зрілих і конструктивних способів сприйняття, переживання і поводження;

2) реконструкція зв’язків пацієнта з найближчим соціальним оточенням, рішення актуального життєвого конфлікту, поліпшення міжособистісного функціонування;

3) безпосередній вплив на симптоми хвороби за допомогою сугестії і тренінгу. Якщо перша стратегія вимагає тривалої, глибокої і важкої психотерапевтичної роботи, яка однак дає кардинальні і стабільні результати, то третю можна здійснити за короткий час і досить ефективно, але вона часто приводить до тимчасових і нестабільних результатів. При психотерапевтичному контракті пацієнт повинен мати право самостійно прийняти рішення, як витрачати свій час, сили і гроші для боротьби з хворобою, вибрати за допомогою психотерапевта відповідну стратегію психотерапії.

Техніка проведення. Етапи раціональної психотерапії:

1.Пояснювання, яві включають тлумаченя суттєвості захворювання, причин його виникнення з урахування можливих психосоматичних зв’язків, до того, як правило, ігноруємих хворим і не включаємих до “внутрішньої картини хвороби”; результаті цього етапу досягається більш визначена картина захворювання, що надає можливість пацієнту активно самому контролювати свою хворобу;

2.Переконання – корекція когітивного та емоційного компоненту;

3.Переорієнтація – досягнення більш стабільнизмін у установках хворого, у його відношенні до хвороби;

4.Психагогіка – переорієнтація більш широкого плану, яка створює позитивні перспективи для пацієнта поза хворобою.

До симптоматичної психотерапії, центрованої на на емоційно–вольовій сфері особистості, відносять різні варіанти катартичної психотерапії та навіювання (сугестії).

Катартична психотерапія використовується для емоційного відреагування та нейтралізації (“катарсис”, “абрекція”) психотравмуючих переживань, при цьому у терапевтичних умовахпацієнту прпонується відтворити минулих психотравмуючих подій. Катарсис може бути досягненим повним зануренням у психотравмуючу ситуаціюабо шляхам поетапного наближення до неї.

Під навіюванням, або сугестією, розуміються інформаційні впливи, які викликають відчуттчя, уяви, емоційні стани та вольві спонукання, а також впливають на вегетативні функції поза активною участю особистості, без критико–логічної прерробки сприйнятого.

Навіюванність – це своєрідна якість психіки людини, яке дозволяє йому сприймати інформацію без критичної її оцінки.

Осовні вимоги до психотерапевта – авторитарність(директивність).

У межах сугестивної психотерапії велике значення надається діагностиці навіюванності як найважливішого інструментального феномену “з боку пацієнта”.

Основним засобом навіюванності є слово, мова психотерапевта – сугестора; невербальні фактори (жести, міміка, дії) зазвичай виконують додатковий потенцуючий або послаблюючий вплив.

При складанні формул навіюванності необхідно враховувати особливості соматичного та психвчного стану, вік, стать пацієнта, ступінь навіюванності та особливості особистості. Ефект сугестії тим сильніше, чим вище в очах пацієнта авторитет лікаря, який проводить навіювання; ступінь реалізації навіювання визначається також особистісними особливостями пацієнта.

Щодо клинічного використання, слід відмітити, що сугестивна психотерапія використовується при всіх видах соматичної та психосоматичної патології.

Протипоказанням до використання сугестивних методів є психози, хоча сугестивні елементи, входять до всіх проявів повсякденного терепевтичного процеса в психіатрії. Основим ускладненням сугестивної психотерапії сьогодні визнається ятрогенія.