Психопрофілактика

Один з основоположників вітчизняної терапії, Мудров М.Я., вважав профілактику хвороб основою діяльності лікаря. “Борг лікаря – взяти у свої руки людей здорових, охороняти їх від хвороб спадкоємних чи загрозливих, наказувати їм належний спосіб життя…тому що легше охоронити від хвороб, ніж їх лікувати”.

Психопрофілактика - це розділ загальної профілактики, що включає сукупність заходів, що забезпечують психічне здоров’я, включаючи профілактику особистісних і професійних криз, попередження виникнення і поширення нервово-психічних захворювань.

Виконання психопрофілактичних заходів вимагає наявності в лікаря будь-якого профілю, крім загальної професійної підготовки, спеціальних знань в області клінічної (медичної) психології, психіатрії і психотерапії.

Це особливо важливо, якщо враховувати тісний взаємозв’язок фізичного і щиросердечного здоров’я людини: психічний стан впливає на соматичне здоров’я людини, так само як і соматичні проблеми можуть викликати серйозний емоційний розлад.

У нашій країні прийнята міжнародна класифікація етапів психопрофілактики. По термінології ВІЗ, профілактика поділяється на первинну, вторинну і третинну.

Первинна психопрофілактика - це комплекс заходів, спрямованих на попередження шкідливих впливів на людську психіку. На цьому рівні система психопрофілактики складається у вивченні витривалості психіки до впливу шкідливих агентів навколишнього середовища і можливих шляхів збільшення цієї витривалості, а також попередженні психогенних захворювань. Первинна психопрофілактика тісно зв’язана з загальною профілактикою і передбачає комплексну участь у ній великого кола фахівців: соціологів, психологів, фізіологів, гігієністів, лікарів. По суті, це диспансеризація здорового населення зі здійсненням широкого комплексу психогігієнічних заходів, оскільки сприяти виникненню нервово-психічних порушень можуть як несприятливі соціально-психологічні умови існування людини (інформаційні перевантаження, психічна травматизація і мікросоціальні конфлікти, неправильне виховання в дитинстві і т.п.), так і фактори біологічного характеру (соматичні хвороби, травми мозку, інтоксикації, дія шкідливостей у період внутрішньоутробного розвитку, несприятливої спадковості і т.п.).

Особлива роль у здійсненні первинної психопрофілактики приділяється психіатрам, психотерапевтам і клінічним (медичним) психологам, що покликані здійснювати не тільки раннє виявлення нервово-психічних захворювань, але і забезпечувати розробку і впровадження спеціальних психопрофілактичних психотерапевтичних заходів у різних сферах людської діяльності.

Вторинна психопрофілактика - це максимально раннє виявлення початкових фаз нервово-психічних захворювань і їх своєчасне (раннє) активне лікування. Вона складається в контролі або попередженні негативних наслідків вже почалося психічного чи захворювання психологічної кризи. Відповідно до рекомендації ВІЗ, під вторинною профілактикою мається на увазі саме лікування. Неякісне, несвоєчасне лікування при нервово-психічних захворюваннях сприяє їх затяжному, хронічному плину.

Успіхи активних методів лікування, особливо досягнення психофармакології, помітно відбилися на ісходах психічних захворювань: підвищилося число випадків практичного видужання, збільшилася виписка хворих із психіатричних лікарень. Однак варто пам’ятати, що вторинна профілактика спрямована не тільки на біологічну основу хвороби, вона вимагає застосування психотерапії і соціотерапії в широкому змісті цих понять.

Третинна психопрофілактика - це попередження рецидивів нервово-психічних захворювань і відновлення працездатності людини, яка перенесла захворювання. Третинна психопрофілактика спрямована на попередження інвалідності при наявності в людини нервово-психічного захворювання. У багатьох випадках для попередження рецидиву психічного захворювання хворим потрібно застосування підтримуючої психофармакотерапії Наприклад, при різних афективних розладах типу маніакально-депресивного психозу, з успіхом застосовуються з профілактичною метою солі літію. При неврозах головне місце в підтримуючій терапії належить психотерапії і т.д. У будь-якому випадку при попередженні втрати працездатності при нервово-психічних захворюваннях чи професійних і особистісних кризах мова йде звичайно про професійну реабілітацію (пошук для професіонала нових ресурсів у професійній діяльності, можливостей професійного чи росту, у ряді випадків, можливої зміни професії ); соціальної адаптації (створення максимальне сприятливих умов для хворої людини при його поверненні в звичне навколишнє середовище) і пошуку шляхів для самоактуалізації особистості (усвідомлення особистістю власних можливостей для поповнення ресурсів росту і розвитку).

Адаптація – це здатність людини свідомо відноситися до організму, а також здібність регулювати свої психічні процеси (керувати своїми думками, відчуттями, бажаннями). Існує межа індивідуальної адаптації, але адаптована людина може жити у звичних для нього геосоціальних умовах.

Реабілітація (лат. rehabilitatio – відновлення в правах) – система медичних, психологічних, педагогічних і соціально-економічних заходів, спрямованих на чи усунення можливо більш повну компенсацію обмежень життєдіяльності людини, викликаних порушенням здоров’я зі стійким розладом функцій організму.

Основні принципи реабілітації:

1) партнерство - постійна апеляція до особистості хворого, погоджені зусилля лікаря і хворого в постановці задач і виборі способів їхнього рішення;

2) різнобічність впливів - указує на необхідність використовувати різні заходи впливу від біологічного лікування до різних видів психотерапії і соціотерапії, залучення до відновлення родини хворого, його найближчого оточення;

3) єдність психосоціальних і біологічних методів впливу - підкреслює єдність лікування хвороби, впливу на організм і особистість хворого;

4) ступінчастість впливів - включає поетапний перехід від одних реабілітаційних мір до інших (наприклад, на початкових етапах хвороби можуть превалювати біологічні методи лікування хвороби, а на етапах видужання психо- і соціотерапевтичні).

У процесі реабілітації виділяють три етапи:

1) етап відбудовного лікування (відновлення біомедичного статусу) - лікування в стаціонарі, активна біологічна терапія з включенням психотерапії і соціотерапії, поступовий перехід від режиму, що щадить, до що активізує (за даними експертів ВІЗ у 87% хворих реабілітація закінчується на першому етапі, коли хворої в результаті чи відновлення повної компенсації порушених функцій повертається до звичайної діяльності).

2) етап чи соціалізації ресоціалізації (відновлення індивідуально-особистісного статусу) – починається в стаціонарі і продовжується у позалікарняних умовах. Це адаптація до родини і мікросоціального оточення з розвитком, формуванням, чи відновленням компенсацією соціальних навичок і функцій, звичайних видів життєдіяльності і соціально-рольових установок індивіда;

3) етап соціальної чи інтеграції реінтеграції (відновлення соціального статусу) – зосереджений на наданні сприяння і створенні умов для чи включення повернення в звичайні умови життя разом і нарівні з іншими членами суспільства (раціональне працевлаштування, нормалізація побутових умов, активне соціальне життя).

Кожний з етапів реабілітації має свої конкретні мети і задачі, відрізняється мірами, засобами і методами реабілітаційного впливу.

Психогігієна визначається як наука про забезпечення, збереженні підтримці психічного здоров’я. Вона є складовою частиною більш загальної медичної науки про здоров’я людини – гігієни.

Психопрофілактика є областю психіатрії, а в більш широкому контексті - розділом загальної профілактики. Вона розробляє і впроваджує в практику заходу для попередження психічних захворювань і їх хронізації, а також сприяє реабілітації психічно хворих.