Розділ 19. Характер 1 страница

19.1. Поняття про характер

19.2. Структура характеру

19.3. Основні риси типового характеру

19.4. Природа характеру

19.5. Формування характеру

ПЕРЕДМОВА

Створюючи цей посібник, автори прагнули дещо по-новому

виокремити структурні блоки теоретичного матеріалу, що сприятиме

кращому формуванню у студентів поглибленого розуміння логічного

змісту курсу загальної психології. Важливим доповненням до са-

мостійної роботи над засвоєнням навчального матеріалу є запропоно-

вана модель поетапного розкриття істотних ознак і характеристик

психічних явищ, яка містить визначення ключових категорій і понять,

формалізовану структуру змісту теми, питання проблемного харак-

теру для самостійної роботи, альтернативно-тестові завдання для са-

моконтролю, завдання та проблемні ситуації для аналізу психологічних

явищ і процесів.

Фактичний зміст окремих завдань, що ввійшли до процедурного

блоку, виходить за межі поданої у виданні інформації, що спонукатиме

студента до творчого пошуку, розвитку психологічної допитливості.

До кожного розділу подано список використаної та рекомендова-

ної літератури для самостійної роботи студентів, які виявлять інтерес

до певних проблем психології.

Навчальний посібник написаний колективом авторів: розділи 1– 4,

6 (7 і 8 спільно з Т. В. Василишиною), 9, 10, 12, 15–19 — С. Д. Мак-

сименко, 5, 11, 13, 14 — В. О. Соловієнко.

ЧАСТИНА I

ВСТУП ДО ПСИХОЛОГIЇ

Розділ 1

ПРЕДМЕТ ПСИХОЛОГIЇ

1.1. Предмет психології та її завдання

Психологія — одна з наук про людину. Об’єктом її вивчення є най-

складніша сфера життєдіяльності людини — психіка. Складність

психіки як явища зумовлена тим, що вона є вищим продуктом

біологічного та суспільного розвитку живих істот. Складним є і

функціональний бік психіки. Вона є засобом орієнтування організму

в навколишньому світі й регулятором поведінки в динамічних умо-

вах середовища. Психічна активність людини спрямовується на різні

об’єкти. Задовольняючи свої матеріальні (органічні) та духовні потре-

би як необхідну умову життя, людина шукає й одержує з навколиш-

нього природного та соціального середовища необхідні для цього

джерела, здобуває знання, планує свої дії, визначає засоби й шляхи

їх здійснення, напружує свої сили, щоб досягти поставленої мети, пе-

реживає успіхи та невдачі. Усе це становить психічну діяльність люди-

ни, яку вивчає наука психологія.

Предметом психології є закономірності розвитку і проявів психічних

явищ та їх механізми.

Термін “психологія” походить від грецьк. psyche′ — душа і lo′ gos —

слово, вчення, що означає “наука про душу”. Психічне життя людини

складне й має багато форм виявлення. Психічні явища — це своєрідні

суб’єктивні переживання, суб’єктивні образи відображуваних у свідо-

мості явищ реальної дійсності, це внутрішній світ людини в усій його

повноті й різноманітності. Психічне життя людини охоплює її пізна-

вальну діяльність — відчуття, сприймання, пам’ять, мислення, уяву,

емоційно-вольову — різноманітні почуття, переживання, а також про-

яви волі — вольові якості. Важливим аспектом психічного життя є спо-

нуки до активності — потреби, інтереси, переконання, ідеали тощо.

Особливу групу психічних явищ становлять індивідуально-психологічні

властивості особистості — здібності, темперамент, характер та її

психічні стани — піднесеність, пригніченість, схвильованість, бай-

дужість та ін.

Як форма відображення дійсності високоорганізованою мате-

рією — нервовою системою, мозком — психіка характеризується

низкою особливостей.

По-перше, психічне відображення має активний характер, пов’яза-

не з пошуком та добором способів дій, що відповідають умовам сере-

довища.

По-друге, психічне відображення має випереджальний характер,

забезпечує функцію передбачення в діяльності та поведінці.

По-третє, кожний психічний акт є результатом дії об’єктивного

через суб’єктивне, через людську індивідуальність, що накладає відби-

ток своєрідності на її психічне життя.

По-четверте, у процесі активної діяльності психіка постійно вдос-

коналюється й розвивається.

Знання психіки, природи психічних явищ та їх закономірностей

має винятково важливе значення в житті та діяльності людини для

керування психічним розвитком і діяльністю особистості.

1.2. Рефлекторна природа психіки

Відображувальна діяльність людини засадово зумовлена рефлектор-

ною діяльністю мозку. Фундатором вчення про рефлекторну природу

психіки є видатний російський фізіолог І. Сєченов (1829–1905). У своїх

працях він зазначав, що джерелом психічних актів як відображуваль-

ної діяльності є зовнішні подразники, що діють на організм. Ця

діяльність виникає у процесі взаємодії індивіда з оточенням, що

здійснюється завдяки рефлекторній діяльності мозку. У своїй відо-

мій праці “Рефлекси головного мозку” (1863) І. Сєченов писав, що

“всі акти свідомого і несвідомого життя за способом походження є

рефлекси”, що без зовнішнього чуттєвого подразнення психічна

діяльність неможлива.

Вчення І. Сєченова про рефлекторну природу психіки розвинув

І. Павлов (1849–1936) у своєму вченні про вищу нервову діяльність.

Теорія рефлекторної діяльності спирається на три основні принципи

наукового дослідження:

• детермінізму, тобто поштовху, причини будь-якої дії, її ефекту;

• аналізу та синтезу, тобто розкладання цілого на частини і потім

складання нового цілого з елементів;

• структурності та пристосування динаміки до структури.

Засадовим стосовно вчення І. Павлова про вищу нервову діяльність

є матеріалістичне розуміння єдності організму та середовища. В ор-

ганізмі “все із зовнішнього світу”, — зазначає І. Павлов. Зв’язок

організму з його середовищем здійснює нервова система. Вона є сис-

темою відносин, зв’язків. Поведінка організму визначається тими умо-

вами, середовищем, у якому живе й діє жива істота.

У своїх дослідженнях І. Павлов довів, що великі півкулі головного

мозку відіграють провідну роль у життєдіяльності всього організму.

Кора великих півкуль головного мозку, забезпечуючи потреби ор-

ганізму, разом з найближчими до кори підкорковими нервовими цен-

трами здійснює складну аналітико-синтетичну діяльність. У ній

утворюються найскладніші тимчасові нервові зв’язки, за допомогою

яких регулюються відносини між організмом та зовнішнім середови-

щем, а також діяльність самого організму. Цю діяльність великих

півкуль головного мозку І. Павлов і називає вищою нервовою діяль-

ністю.

Поведінка живого організму є певною системою реакцій або реф-

лексів на подразники зовнішнього і внутрішнього середовищ.

Рефлекс — це реакція організму на подразнення, яка здійснюється

за допомогою нервової системи. Рефлекторна діяльність — основна

форма діяльності нервової системи.

Розрізняють два види рефлексів: безумовні, з якими тварина на-

роджується, та умовні, які виробляються у неї в процесі життя.

Безумовні рефлекси виробилися, закріпилися у процесі тривалого

періоду біологічного розвитку живих істот. Вони потрібні тварині з

перших днів її життя для забезпечення свого існування. Безумовні

рефлекси забезпечують організмові пошук поживи, уникнення шкідли-

вих впливів тощо.

Безумовні рефлекси спричинені безумовними подразненнями, тоб-

то такими, які, діючи на відповідні рецептори — смаковий, дотиковий

та інші, викликають відповідні реакції організму. Безумовні рефлекси

не зникають і весь час діють при нормальному стані організму. Склад-

на система безумовних рефлексів становить діяльність, яку назива-

ють інстинктивною.

Безумовні рефлекси не можуть задовольнити потреб вищих ор-

ганізмів, що живуть у складних умовах. Вони могли б забезпечити

потреби організму лише при абсолютній постійності зовнішнього се-

редовища. Але оскільки зовнішнє середовище повсякчас змінюється,

то пристосування до нього за допомогою одних лише безумовних

рефлексів неможливе. Необхідно доповнити їх тимчасовими зв’язка-

ми, які утворюються у тварин та людини у процесі життя.

Основним принципом роботи великих півкуль головного мозку,

як довів І. Павлов, є утворення тимчасових нервових зв’язків, або

умовних рефлексів. Виконуючи дослідження, він помітив, що за певних

умов у тварин виникають рефлекси і за відсутності безумовних подраз-

ників (наприклад, іноді слина у собаки починає виділятися при по-

яві людини, яка його годує, хоча в цей момент їжі собаці не дають).

Рефлекси в цьому разі виникають під впливом подразників, які

І. Павлов назвав умовними. Він показав, що коли на тварину одночас-

но діють два подразники: один — безумовний, наприклад їжа, і дру-

гий — умовний, який сам по собі не викликає рефлексу, наприклад

дзвінок, то у головному мозку виникають два збудження — від їжі і від

дзвінка. Через те що вони діють одночасно, між збудженими нерво-

вими центрами утворюється замикання, тобто встановлюється нерво-

вий зв’язок. Унаслідок цього зв’язку умовний подразник починає ви-

кликати рефлекторну реакцію, як і безумовний.

Зі зміною умов життя змінюються рефлекси. Вони зникають, тоб-

то гальмуються, якщо умовний подразник не підкріплювати безумов-

ним, і поновлюються, якщо умовний подразник знову підкріпити без-

умовним.

Умовно-рефлекторна діяльність людини — надзвичайно складна,

різноманітна й тонка система зв’язків. Нові нервові зв’язки утворю-

ються на грунті не лише безумовних, а й існуючих, раніше утворе-

них умовних зв’язків, які набрали відповідної сили та стійкості. Не-

обхідними умовами утворення умовних рефлексів є оптимальна сила

подразника, активність кори великих півкуль головного мозку та

підкріплення умовних подразників безумовними. У навчанні таки-

ми підкріпленнями є інтерес до знань, допитливість, здивування но-

визною явищ.

Основними процесами нервової діяльності є збудження та галь-

мування.

На кору великих півкуль головного мозку одночасно діє багато

різних подразників, але на велику кількість подразників організм не ре-

агує, оскільки збудження, викликані ними, гальмуються.

Гальмування відбувається одночасно зі збудженням. Завдяки галь-

муванню цілої низки ділянок кори збудження скеровується в якомусь

одному напрямку й зосереджується в певній ділянці кори.

За певних умов збудження та гальмування поширюються, ірра-

діюють по корі великих півкуль, викликаючи збудження або гальму-

вання інших ділянок кори, чи знову зосереджуються, концентрують-

ся в пункті свого виникнення.

Завдяки іррадіації збудження у свідомості виникають різні асоціа-

ції — образи, думки, почуття, які або посилюють, або гальмують ви-

конувану діяльність.

У разі концентрації збудження у певній ділянці кори інші її ділян-

ки в цей час гальмуються. Поширення чи зосередження збудження та

гальмування здійснюється за законом іррадіації й концентрації нерво-

вих процесів.

Збудження та гальмування взаємодіють. Збудження в певних ділян-

ках кори великих півкуль головного мозку викликає гальмування в

інших ділянках і навпаки: гальмування в одних ділянках кори викли-

кає збудження в інших. Таке явище відбувається за законом взаємної

індукції збудження та гальмування.

Розрізняють індукцію позитивну і негативну.

При позитивній індукції гальмування в певній ділянці кори викли-

кає збудження в інших її ділянках. У цьому разі діяльність організму

відбувається в напрямі збудження, посилюється увага до змісту діяль-

ності. При негативній індукції збудження в якійсь ділянці кори вик-

ликає гальмування в тих її ділянках, які були до цього діяльними. Не-

гативна індукція спостерігається при відхиленні від основної діяльності

й зосередженні на випадкових подразненнях, які гальмують збуджен-

ня від основного подразнення, тобто відвертається увага від викону-

ваної діяльності.

Гальмування нервових процесів буває безумовне, або зовнішнє, і

умовне, або внутрішнє.

Зовнішнє гальмування настає внаслідок дії сильного стороннього

подразника. Вироблений умовний рефлекс, наприклад виділення

собакою слини на засвічування електричної лампочки, припиняється,

якщо почне діяти сильний звук.

Зовнішнє гальмування є проявом дії негативної індукції. Воно ви-

являється ще й у вигляді позамежового гальмування, яке виникає тоді,

коли сила збудження перевищує можливості працездатності нерво-

вої клітини. У цьому разі сила подразника не тільки не викликає

посилення реакції, а навпаки, реакція зменшується або зовсім галь-

мується.

Гальмівні процеси, що виникають у клітині через її перенапружен-

ня, оберігають її від руйнування. Тому таке гальмування називають ще

захисним.

Внутрішнє гальмування так само зумовлюється зовнішніми обста-

винами. Одним із проявів умовного, або внутрішнього, гальмування

є послаблення тимчасових зв’язків. Воно настає тоді, коли умовний

подразник (наприклад, світло), на який вироблено умовний рефлекс,

час від часу не підкріплюється безумовним подразником (наприклад,

їжею). Утворений зв’язок у цьому разі гальмується, і рефлекс згасає.

Якщо умовний подразник знову підкріпити безумовним, то загаль-

мований тимчасовий нервовий зв’язок легко поновлюється, і умов-

ний подразник знову викликає умовний рефлекс. Гальмування тимча-

сових нервових зв’язків спричинює забування.

Важливим проявом внутрішнього гальмування є диференційне.

Якщо з умовних подразників, на які виробився умовний рефлекс,

підкріплювати безумовним подразником лише деякі, то умовний реф-

лекс виникає на ті умовні подразники, які підкріплювалися безумов-

ним. А збудження від інших подразників, що не підкріплюються,

гальмуються, і умовний рефлекс на них не виявляється. Так, якщо

вироблено умовний рефлекс на звук, але підкріплюється звук лише

певної висоти чи інтенсивності, то й умовний рефлекс далі виникати-

ме лише на звук тієї висоти чи інтенсивності, яка підкріплювалася.

Відбувається диференціювання подразнень. Організм точно відрізняє

дійові, тобто підкріплювані подразники, від недійових, що не під-

кріплюються безумовним подразником. Дослідженнями встановлено,

що собака, наприклад, може диференціювати звукові подразники з

точністю до 1/8 тону. Диференційне гальмування сприяє уточненню

та розрізненню виправданих життям подразників від невиправда-

них. Це яскраво виявляється в навчально-виховній діяльності. Роз-

різнення, уточнення та засвоєння знань або актів поведінки ефектив-

ні тоді, коли істотні властивості в них тими чи іншими засобами

підкріплюються, а неістотні — гальмуються.

Поряд із замикальною функцією великі півкулі головного мозку

виконують також аналітико-синтетичні.

Взаємодіючи із середовищем, організм відповідає не на всі под-

разнення, що надходять до мозку, а лише на ті, які слугують задово-

ленню його потреб. Розрізняючи подразники, мозок на одні з них

відповідає, а на інші не відповідає. Так аналізуються предмети

зовнішнього світу.

Найпростіший, елементарний аналіз виконують і нижчі відділи цен-

тральної нервової системи. Вищий аналіз, який є засадовим щодо актів

поведінки, здійснюється за допомогою кори великих півкуль головно-

го мозку. Суть роботи кори полягає в аналізі та синтезі подразнень, що

доходять до неї.

Аналітична діяльність відбувається за допомогою спеціальних

механізмів, які І. Павлов назвав аналізаторами. Вони виникли й розви-

нулись у процесі біологічного розвитку тварин внаслідок їх пристосу-

вання до умов життя, до різних видів енергії зовнішнього світу, що

впливали на організм, — світлової, звукової, хімічної, механічної, тем-

пературної тощо.

Великі півкулі є грандіозним аналізатором як зовнішнього, так і

внутрішнього світу організму.

Аналізатори здійснюють аналітичну діяльність у зв’язку з галь-

мівними процесами в корі великих півкуль головного мозку. Одні

подразнення чи комплекси подразнень серед тих, що надходять до

кори великих півкуль, виокремлюються, тобто викликають там збуд-

ження, і на них тварина реагує, відповідає. Інші ж подразнення галь-

муються, і на них тварина не відповідає. Аналіз має підгрунтя, з одно-

го боку, в аналізаторній здатності рецепторів, периферійних закінчень,

а з іншого — у процесі гальмування, що розвивається в корі великих

півкуль головного мозку і відокремлює те, що не відповідає дійсності,

від того, що відповідає дійсності. Процес гальмування сприяє вдоско-

наленню коригування аналітичної діяльності великих півкуль голов-

ного мозку.

Одночасно з аналізом великі півкулі головного мозку здійснюють

синтез, сутність якого полягає в замиканні нервових зв’язків.

Синтетична діяльність великих півкуль буває дуже складною.

Утворюються цілі ланцюги й системи тимчасових зв’язків. Процеси,

які у психології називають асоціаціями, є не що інше, як утворення

тимчасових зв’язків, тобто акти синтезу. Мислення є асоціацією: спо-

чатку елементарною, а потім — ланцюгами асоціацій; проте кожна

перша асоціація є моментом народження думки.

Для того щоб успішно орієнтуватися в оточенні, тварина неодмінно

повинна аналізувати й синтезувати його. Пізнавальні процеси, мис-

лення — це складна аналітико-синтетична діяльність кори великих

півкуль головного мозку. Специфічно людське мислення виникає на

грунті складнішої аналітико-синтетичної діяльності кори великих

півкуль на основі мови.

Діяльність великих півкуль головного мозку — це сигнальна

діяльність. Великі півкулі головного мозку завжди реагують на різ-

номанітні подразники, які сигналізують про те, що має для життя ор-

ганізму важливе значення. Наприклад, світло або звук можуть сиг-

налізувати живій істоті про наявність їжі, небезпеку тощо.

Сигнали, які викликають предмети, та їх властивості або явища

природи, становлять собою першу сигнальну систему, що властива і

тваринам, і людині. Перша сигнальна система — це фізіологічне

підгрунтя відчуттів, сприймань, уявлень. Дійсність для тварин сиг-

налізується майже виключно подразненнями, які безпосередньо над-

ходять до спеціальних клітин зорових, слухових та інших рецепторів

організму, та їх відображеннями у великих півкулях.

Вища нервова діяльність людини як суспільної істоти якісно

відрізняється від вищої нервової діяльності тварин. У процесі праці, у

суспільному житті люди виробили звукову мову як засіб зв’язку, засіб

взаємного спілкування.

Мовна функція внесла новий принцип у діяльність великих пів-

куль. Слово у житті людини стало своєрідним сигналом. Воно є дру-

гою, специфічно людською сигнальною системою дійсності. Кожне

слово як назва предмета, властивості чи дії замінює відповідний пер-

ший сигнал, тобто сигналізує перші сигнали.

Якщо відчуття та сприймання предметів і явищ навколишнього

світу є для людини першими, конкретними сигналами дійсності, то

мова, насамперед кінестезичні подразнення, що йдуть до кори головно-

го мозку від мовних органів, — це другі сигнали, сигнали сигналів.

Слово завдяки попередньому життю дорослої людини пов’язане

з усіма зовнішніми та внутрішніми подразненнями, що надходять до

великих півкуль. Воно їх сигналізує, замінює і тому може викликати

всі ті дії, реакції, що їх викликають конкретні подразнення.

Друга сигнальна система виникає на основі першої і без неї існува-

ти не може. Вона діє лише у зв’язку з першою сигнальною системою,

вступаючи з нею в найскладніші взаємозв’язки.

Друга сигнальна система у взаємодії з першою є фізіологічним під-

грунтям вищого, абстрактного мислення людини та її свідомості, за-

собом пізнання самої себе. Фізіологічним підгрунтям низки інших

психологічних процесів (сприймання, пам’ять, уява, утворення нави-

чок тощо) також є взаємодія першої та другої сигнальних систем.

Участь другої сигнальної системи в цих психологічних процесах робить

їх свідомими.

Великі півкулі головного мозку — надзвичайно складна динамічна

система. У процесі діяльності постійно утворюються нові й нові умовні

зв’язки. Вони об’єднуються в певні системи. Системність зв’язків забез-

печує успішну діяльність тварини та людини. Процеси, які відбува-

ються у великих півкулях головного мозку, постійно прагнуть до

об’єднання, стереотипної об’єднувальної діяльності. Безліч подраз-

нень, що надходять до великих півкуль як ззовні, так і зсередини

організму, стикаються, взаємодіють, систематизуються й завершу-

ються динамічним стереотипом.

Динамічний стереотип потрібний для успішної взаємодії організму

із середовищем. Повторення однакових рухів і дій, однакових актів

поведінки, схожих реакцій організму забезпечує йому успішну діяль-

ність, задоволення потреб.

Відомо, що людина звикає до певного способу дій, виробляє пев-

ний спосіб сприймання, запам’ятовування, мислення. Автоматизуючи

свої дії, вона виробляє навички та звички, які полегшують свідомо

спрямовану діяльність. Провідну роль у цьому відіграють динамічні

стереотипи.

У процесі діяльності постійно утворюються нові динамічні стерео-

типи. Старі ж динамічні стереотипи не зникають, вони взаємодіють

з новоутворюваними, сприяють їх утворенню або, навпаки, пере-

шкоджають цьому, внаслідок чого успішне утворення нових стереоти-

пів гальмується.

Вироблення й перебудова динамічного стереотипу потребують

великої роботи нервової системи. Ця робота може займати багато

часу й залежить від складності виконуваної діяльності, а також від

індивідуальних особливостей та стану тварини чи людини.

Вироблення й підтримка динамічного стереотипу завжди пов’я-

зуються з певними переживаннями.

Нервові процеси, що відображаються у великих півкулях голов-

ного мозку при встановленні й підтримуванні динамічного стереоти-

пу, є підгрунтям почуттів і зумовлюють характер та інтенсивність

почуттів. Фізіологічним підгрунтям почуттів труднощів, бадьорості і

стомленості, задоволення і засмученості, радості й відчаю тощо є

зміни, порушення старого динамічного стереотипу чи складність вста-

новлення нового.

Динамічний стереотип краще утворюється тоді, коли подразники

діють у певній системі, певній послідовності та певному порядку.

Підтримується динамічний стереотип додержанням певного

зовнішнього порядку, системи та режиму діяльності.

1.3. Психіка і свідомість

У процесі еволюції живих істот психіка як відображення об’єктив-

ної дійсності в мозку розвивалася залежно від умов життя того чи

іншого виду живих істот, набувала дедалі складніших форм. Найви-

щим рівнем її розвитку є властива людині свідомість.

Психологія пояснює виникнення людської свідомості суспільним

способом буття людей і трудовою діяльністю, що спричинила її розви-

ток. З переходом до суспільних форм життя докорінно змінилася

структура людської поведінки. Поряд з біологічними її мотивами, які

залежали від безпосереднього сприймання середовища, виникли вищі,

“духовні” мотиви та потреби, вищі форми поведінки, які засадово зу-

мовлені здатністю абстрагуватися від безпосереднього впливу сере-

довища. Поряд з двома джерелами поведінки — спадково закріпле-

ною програмою та власним досвідом самого індивіда — виникло третє

джерело, що формує людську діяльність, — трансляція та засвоєння

суспільного досвіду. У задоволенні цієї важливої соціальної потреби од-

ним з вирішальних чинників була мова, що стала формою існування

свідомості.

Характерними особливостями і структурними компонентами свідо-

мості є такі.

• Знання про навколишню дійсність, природу, суспільство. Рівень свідо-

мості безпосередньо залежить від рівня засвоєння знань і досвіду осо-

бистості. У процесі суспільно-історичного розвитку в людини розвину-

лася потреба в знаннях, яка є найважливішою її спонукою, мотивом

пізнавальної діяльності.

• Виокремлення людиною себе у предметному світі як суб’єкта пізнан-

ня, розрізнення суб’єкта “Я” та об’єкта “не Я”, протиставлення себе як

особистості іншому об’єктивному світові. Характерним щодо цього є

самопізнання, що стало підгрунтям для самосвідомості, тобто усвідо-

млення власних фізичних і морально-психологічних якостей.

• Цілеспрямованість, планування власної діяльності та поведінки, пе-

редбачення її результатів. Цей бік свідомості виявляється в само-

контролі та коригуванні власних дій, їх перебудові, у змісті стратегії

і тактики, якщо цього потребують обставини.

• Ставлення особистості до об’єктивної дійсності, до інших людей, до

самої себе. Ставлення особистості до оточення виявляється в оціню-

ванні та самокритиці, в яких важливу роль відіграє емоційно-вольова

сфера особистості.

Виокремлення та протиставлення людиною себе іншому предмет-

ному світові, природним і суспільним явищам, переживання свого

ставлення до об’єктивної дійсності та самої себе є засадовими стосов-

но самовиховання. Завдяки свідомості, самопізнанню та самосвідо-

мості особистість стає суб’єктом виховання, тобто сама ставить пе-

ред собою виховні цілі й досягає їх.

Свідомість людини характеризується активністю. У процесі відо-

браження дійсності інформація, що надходить до мозку, відображу-

ється не механічно, а свідомо оброблюється відповідно до мети, завдан-

ня та досвіду особистості.

Рівень розвитку й виявлення свідомості в людини буває різний за-

лежно від рівня розвитку її знань і наукового світогляду, ідейних і мо-

ральних переконань, ставлення до інших людей і до самої себе, до

форм суспільного життя.

Людині властиві й неусвідомлювані форми психічної діяльності

(інстинктивні та автоматизовані дії, потяги тощо). Але несвідоме вхо-

дить до свідомого й завдяки цьому може контролюватися людиною.

Вивчаючи форми психічної діяльності, треба зважати на те, що

психічне життя, свідомість та діяльність особистості завжди постають

в єдності. Ця єдність виявляється в цілеспрямованій діяльності люди-

ни, її різноманітних пізнавальних, емоційних та вольових реакціях,

ставленні до інших і до самої себе. Людина взаємодіє з навколишнім се-

редовищем як цілісна система. Цілісність взаємодії забезпечується на-

самперед вищим відділом центральної нервової системи — корою ве-

ликих півкуль головного мозку, яка інтегрує (об’єднує) діяльність

організму й керує нею.

1.4. Основні галузі психологічних знань

Із розвитком психології як науки, з використанням психологічних

знань у найрізноманітніших сферах людської діяльності певні галузі

цих знань поступово виокремились і стали самостійними.

Розрізняють психологію загальну, вікову, педагогічну, соціальну,

генетичну, інженерну, військову, медичну, юридичну, спортивну,

зоопсихологію, психологію праці, мистецтва, патопсихологію. У зв’яз-

ку з космічними польотами виникла спеціальна галузь психології —

космічна.

Кожна із зазначених галузей психологічних знань має певні пред-

мети і методи вивчення своєрідності психічної діяльності залежно від

умов праці в тій чи іншій сфері людського життя та діяльності й їхніх

вимог до морально-психологічних якостей особистості. Проте всі га-

лузі психологічних знань потребують знань загальної психології, яка

вивчає методологічні питання психології, природу психологічних

явищ, закономірності розвитку та перебігу пізнавальних психологічних