Двадцять п'яте червня 2012р.

Телефон, що лежав на столі, почав дзвонити. На його екранчику відобразилося ім'я «Ясик».

Дядечко Олекса повільно, притримуючись однією рукою за стіну, трохи важко дихаючи, увійшов до кімнати. Голова його була абсолютно сива. Не така як раніше. Раніше сивина лише місцями пробивалася на його голові, а зараз на ній лише декілька темних волосків ледве можна було знайти. Зморшки на його обличчі стали глибшими, помітнішими. Як же сильно він постарішав усього лише майже за три роки. Ходив він важко. Ноги стали підводити його. Не міг він тепер ходити не спираючись на що-небудь. Зазвичай він використовував ціпка, але бувало, хоч він і рідко по будинку в останні декілька років пересувався, що забував, де залишив його востаннє, й так за стінку притримуючись, пересуватися по хаті й був вимушений.

Він не швидко, відірвавшись від стіни, зробив по кімнаті пару кроків, але відчувши, що втрачає рівновагу, швидко схопився за спинку стільця що стояв неподалік й, спершись на неї, важко, стомлено зітхнув. Втомлюватися він теж став набагато швидше, ніж раніше. Зменшилося в нім сил.

Телефон усе продовжував дзвонити.

Дядечко Олекса напружився й зробив у бік столу ще пару кроків. Стіл був вже поруч. Він дотягся до нього рукою, й, тримаючись за нього, підійшов упритул.

Взявши зі столу телефон, спираючись об нього однією рукою, він подивився на екранчик. Очі його, слава богу, як і раніше бачили добре. Зір у нього старість поки що не відняла. Побачивши ім'я «Ясик», він тут же поспішив відповісти на цей дзвінок.

- Алло! - м'яко і якоюсь мірою радісно сказав він у слухавку.

- Дядечко... - почувся в слухавці все такий же безневинний, скромний, ніяковий Ясиків голос.

- Ясенько! - сказав дядечко Олекса. - Ясику! Я зовсім не чекав вже, що ти подзвониш. Як у тебе справи, мій хлопчик?

- Дядечко Олекса, - відповів Ясиків голос. Тієї радості, яку відчував дядечко Олекса, в його голосі не було. Не було навіть натяку на радість. - Я повертаюся в Персто-Слободів. Я… я хочу повернутися.

Дядечко Олекса відчув занепокоєння.

- В Персто-Слободів? - схвильовано запитав він. - Але чому?

- Я… я просто хочу повернутися. Я хочу назад, - відповів Ясик.

- Але навіщо, Ясеньку? Галиїслав добре місто! Залишайся там! Залишайся… не треба повертатися до Персто-Слободова. Не треба...

- Ні, - відповів Ясик. - Я приїду. Я повертаюся. Я дз-дзвонив не запитувати твого дозволу. Я дзвоню, щоб п-просто повідомити. Я повертаюся… - боязко, уривчасто сказав він і тут же поклав слухавку.

Три роки пройшло відколи Ясик поїхав до Галиїслава. О, як же дядечко Олекса хотів, щоб він залишався там якнайдовше. Не хотів, щоб повертався сюди. Хотів захистити його від проблем. Досі побоювався, що бандити, можливо, прийдуть за ним, хоч відколи Ясик поїхав, про ту аварію ніхто навіть не згадував. Ніхто не прийшов вимагати грошей. Ніхто не прийшов погрожувати. Взагалі неначе нічого й не відбувалося. Неначе вони забули про ту аварію. Неначе пробачили...

Але все одно побоювався дядечко Олекса. Все одно. Галиїслав - добре місто. Нехай би залишався там. Там теж можна жити. Жити не гірше, ніж тут в Персто-Слободові. Зате жити в безпеці. Але все таки Ясик повернутися захотів. Все ж захотів… Щось змінилося в нім. Щось в нім стало не так, як було. Інакше. Хоч і чулася в голосі його все та ж його ніяковість, зніченість, боязкість, але твердішим він став. Напористішим. Впевненішим в собі, хоч з боку, напевно, було б непомітно. Але дядечко Олекса-то давно знав Ясика. Він одразу помітив в нім ці зміни.

Він повертається в Персто-Слободів. Повертається…

Дядечко Олекса зробив незграбний, маленький, важкий крок від столу. І обернувшись до стільця, що стояв поряд і за який він притримувався декількома хвилинами раніше, взявся за його спинку, й насилу сів на нього. Він стомлено, огрядно похитав головою і важко зітхнув.

23-1